Мезозойська ера

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Мезозо́йська е́ра, мезозой (від грец. μεσο — середній і ζωον — життя) — друга з трьох геологічних ер фанерозойського еону, що настала після палеозойської і змінилася кайнозойською ерою.

Загальна інформація[ред.ред. код]

Настала 252,17±0,06 млн років тому, тривала 186 млн років. Поділяється на три періоди: тріасовий (252,17—201,3 млн років тому), юрський (201,3—145,0 млн р. тому) і крейдяний (145,0—66,0 млн р. тому)[1]. Кожен з цих періодів відзначається своїми, властивими тільки йому фізико-географічними умовами, певним розподілом моря і суші, а в межах останньої — гірських хребтів і рівнин, специфіч. краєвидами, складом органічного життя, проте зберігає загальні риси, характерні для мезозою в цілому. Наприкінці палеозойської ери завершуються великі горотворні рухи в земній корі, об'єднані під назвою герцинських. Вони зумовили різкі зміни фізико-географічних умов на Землі, і в зв'язку з цим, значні зміни в складі органічного світу.

Фауна і флора[ред.ред. код]

На початку мезозойської ери вимерло багато деревовидних вищих спорових рослин, дуже поширених раніше, зникли амфібії-стегоцефали, не стало багатьох морських безхребетних — трилобітів, чотирипроменевих коралів, гоніатитів тощо. Натомість з'явилися голонасінні рослини: гінкгові, бенетитові, саговникові, хвойні та ін.

Наприкінці мезозою, у крейдовому періоді, з'явилися перші покритонасінні рослини — платани, лаври, магнолії, різні бобові тощо. Серед безхребетних широкого розвитку набули молюски, в тому числі устриці, іноцерами, з-поміж головоногих — ператити[Хто?], амоніти, белемніти та інші. Рослинність мезозойської ери характеризувалася розвитком голонасінних, зокрема папоротей, саговників, хвощів, хвойних, з'явились перші покритонасінні (магнолія, фікус, верба, клен та ін.). Серед тварин переважали плазуни, у морях — молюски, з'явились перші ссавці, першоптахи (археоптерикси).

Океани і материки[ред.ред. код]

На початку мезозойської існував надконтинент Пангея, що об'єднував майже весь суходіл. Невдовзі він розпався на два — Лавразію і Гондвану. Вони, в свою чергу, згодом розділилися на сучасні материки. Горотворчі рухи були пов'язані з кімерійською складчастістю та мезозойською складчастістю. У пізньокрейдову епоху відбулася одна з найбільших в історії Землі трансгресій. Тектонічні рухи, що посилились наприкінці крейдового періоду, зумовили альпійську складчастість.

Палеогеографічні реконструкції

Корисні копалини[ред.ред. код]

До відкладів мезозою приурочена найбільша кількість світових запасів нафти і природного газу, дуже нерівномірно розподілених як територіально, так і за стратиграфічними комплексами. Бідніша за інші — тріасова система, але і до неї належать досить великі поклади в Сицилії, Сх. Україні, Передкавказзі, на Мангишлаку і т. д. Гол. роль в мезозойському комплексі відкладів відіграють юрські і крейдові товщі, що містять рідинні і газоподібні горючі корисні копалини практично на всіх континентах. В цих товщах знаходяться родовища Персидської затоки найбільшого нафтогазоносного басейну та ін. (Зах.-Сибірська нафтогазоносна провінція, район Передкавказзя, західна і східна частини Середньої Азії).

На частку мезозою припадає близько 37% світових запасів вугілля. Основні скупчення мезозойського вугілля належать до відкладів юрської (16%) і крейдової (21%) систем. У північній півкулі, де зосереджені найбільші вугільні басейни цієї доби, вони розміщуються по обидва боки Тихого ок. У Півн. Америці найважливіші родовища знаходяться у Скелястих горах і на схилах Кордильєр. Великими запасами виділяється буро-вугільний басейн, на північному заході США і в сусідніх районах Канади (Альберта). Вугленосні товщі крейди поширені також на Алясці і о-вах Арктичного архіпелагу. Гол. область мезозойського вугленакопичення — обширна північно-східна частина Азії. Вугленосні площі знаходяться в РФ, Монголії і Китаї.

За поширенням горючих сланців на першому місці серед порід мезозою стоїть юрська система, до якої відносять родовища Зах. Сибіру і Волго-Уральської обл., Великобританії, ряду країн Африки і ін.

Родовища бокситів активно утворюються в 2-й половині мезозою, і особливо в крейді, що належить до числа найпродуктивніших систем фанерозою. Промислові родовища бокситів цієї доби є в Україні, Франції, Іспанії, Греції, балканських і ін. країнах Середземномор'я. У кінці крейдового періоду почалося формування великих покладів бокситів у Північній Австралії, Індії, Екваторіальній Африці і Півд. Америці, що тривало в палеогені. Така ж залежність від кліматичних умов виявляється в поширенні осадових залізних руд. Великі скупчення їх розташовані серед юрських і крейдових прибережно-морських відкладів. Важливе значення можуть мати також сидеритові руди, пов'язані з вугленосними товщами Сибіру і Китаю.

У лагунових відкладах верх. тріасу і верх. юри укладена величезна маса різних солей і гіпсу. Накопичення солей продовжувалося в ранній крейді.

Промислові скупчення фосфоритів приурочені переважно також до 2-ї половини мезозою. У самому кінці мезозою і на початку палеогену в Північній Африці утворився один з найбільших у світі фосфоритоносних регіонів — Аравійсько-Африканська фосфоритоносна провінція. Інтенсивний магматизм, що виявився у 2-й половині мезозою, спричинив утворення різноманітних рудних корисних копалин. Переважна частина пов'язаних з ним скупчень руд кольорових і рідкісних металів тяжіє до складчастого пояса, що оточував западину Тихого океану. У його східній гілці, що простяглася від Аляски до Чилі, зосереджена більшість мідно-порфірових родовищ. Вони відомі і на захід від Чукотки до Філіппін і Нової Гвінеї, що дало підставу називати Тихоокеанський пояс «Великим мідним кільцем». Тут же є родовища руд золота, срібла, свинцю, цинку, ртуті, а також олова. До раннього мезозою належать утворення великих родовища нікелевих руд, генетично пов'язаних з траповим комплексом Сибірської платформи. Велике значення мають родовища хромітів верхньої крейди, виявлених на Балканському п-ові, в Туреччині, Японії, М'янмі, Центр. Америці і ряді інших країн.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. «International Chronostratigraphic Chart». International Commission on Stratigraphy. 2015-01. Архів оригіналу за 2015-04-11. Процитовано 2015-04-11. 

Література[ред.ред. код]