Вірджинія Вулф

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Вірджинія Вулф
Virginia Woolf 1927.jpg
Ім'я при народженні англ. Adeline Virginia Stephen[1]
Народилася 25 січня 1882(1882-01-25)[2][3][4][5][6][7]
Кенсінгтон, Сполучене Королівство
Померла 28 березня 1941(1941-03-28)[8][2][3][4][5][6][7] (59 років)
Уз[d], Велика Британія
·утоплення
Громадянство
(підданство)
Flag of England.svg Англія
Flag of the United Kingdom.svg Сполучене Королівство
Flag of the United Kingdom.svg Велика Британія
Місце проживання Monk's House[d]
Діяльність прозаїк, есеїст,
літературний критик
Сфера роботи есе
Alma mater Кінгс-коледж
Мова творів англійська[2]
Роки активності 19041941
Напрямок модернізм
Жанр драма, проза
Magnum opus До маяка[d], Місіс Делловей[d], Орландо: біографія[d] і Приватна кімната[d]
Конфесія атеїзм
Батько Леслі Стівен[d]
Мати Джулія Стефен[d]
Брати, сестри  • Vanessa Bell[d]
У шлюбі з Леонард Сідні Вулф[d]
Автограф Virginia Woolf signature.svg

Вірджинія Вулф (англ. Virginia Woolf) (25 січня 188228 березня 1941) — всесвітньо відома британська письменниця, літературна критикеса, феміністка. Провідна фігура модерністської літератури першої половини XX століття. Входила до групи Блумзбері.

У міжвоєнний період Вірджинія — значна фігура в лондонському літературному товаристві. До найвідоміших її робіт відносять романи: «Місіс Делловей» (1925), «До маяка» (1927), «Орландо» (1928) та оповідання «Своя кімната» («Свій простір»). В останній є відомий афоризм: «У кожної жінки, якщо вона збирається писати, повинні бути гроші і своя кімната». Її романи вважаються класичними творами «потоку свідомості».

Вулф стала однією з центральних фігур фемінізму в 1970-х роках, її роботи є всесвітньо відомими, перекладені більш ніж п'ятдесятьма мовами, докладно аналізувалися з усіх аспектів.[9]

Вірджинія страждала від сильних нападів психічної хвороби протягом всього життя і покінчила з собою, втопившись у річці, у віці 59 років.[10]

Життєпис[ред. | ред. код]

Ранні роки[ред. | ред. код]

Народилася в Лондоні в родині літературного критика сера Леслі Стівена і Джулії Дакуорт (1866 року її портрет писав Берн-Джонс, є також її фотопортрет роботи Джулії Маргарет Кемерон, 1867). Була третьою дитиною (в сім'ї було троє дітей Джулії від першого шлюбу, дочка Леслі від шлюбу з Мінні Теккерей і четверо молодших Стівенів: Ванесса, Тобі, Вірджинія і Адріан). В 13 років пережила смерть матері, що стало причиною першого нервового зриву. Після смерті Джулії сер Леслі приховував свої емоції, найбільше переживала смерть матері Вірджинія.

Старша сестра Стелла протягом деякого часу виконувала роль господині в домі, але незабаром теж померла. Ванесса, наступна за старшинством — була змушена займатися домом, але на відміну від Стелли, давала відсіч батьку, який поступово перетворювався на деспота. Після смерті батька молоді Стівени перебралися до міста Блумсбері, де їх будинок став своєрідною цитаделлю прогресу. Молоді талановиті люди збиралися для обговорення, часто осуду тогочасного суспільства.

Вірджинія і Ванесса були дуже близькі, в дитинстві вони поклялися ніколи не виходити заміж і жити разом. Повідомлення про те, що Ванесса приймає 1907 року пропозицію Клайва Белла, сильно образило Вірджинію. Це сталося через кілька днів після смерті її улюбленого брата Тобі — від тифу після спільної подорожі по Греції. Вірджинія залишилася жити удвох з братом.

1909 року Вірджинія несподівано приймає пропозицію одруження від Літтона Стрейча, котрий відкрито заявляв про свою гомосексуальність, але шлюб не відбувся. У цей час Вірджинія починає роботу над першим романом, видає критичні статті у журналах, продовжуючи справу батька.

Одруження і власна справа[ред. | ред. код]

У 1912 одружується з письменником та журналістом Леонардом Вулфом. Шлюб став союзом людей, які поважають одне одного. 1917 подружжя заснувало видавництво «Хогарт Прес», з якого вийшли у світ всі твори письменниці. Вірджинія сама набирала та редагувала тексти. Видавництво спочатку не приносило прибутків, але потім стало надійним джерелом доходів родини Вулф. Леонард створив ідеальні умови для роботи їм обом, він усіляко підтримував Вірджинію.

Психічне захворювання та популярність[ред. | ред. код]

Стан Вірджинії погіршився, вона вчинила кілька спроб самогубства. Вулф була дуже вимоглива до себе і своїх робіт, переписувала романи десятки разів. Припиняла вести записи тільки під час хвороб, її щоденники вийшли окремим виданням у 4 томах, також опубліковано 5 томів листів друзям, сестрі, Леонарду і Віті Саква-Вест. Вони познайомилися 1922-го, Віта спочатку дуже не сподобалася Вірджинії, адже саме та шукала зустрічі з Вірджинією.

Згодом їх об'єднує ніжна дружба, з боку Вірджинії — любов.[11] Це почуття разом з образою та зрадами Віти стали основою роману «Орландо», в якому протагоніст змінює стать. Романи Вірджинії видавалися не тільки у Великій Британії, але й у США, власна популярність заважала письменниці.

Останні роки[ред. | ред. код]

З початком Другої світової війни страх за чоловіка (єврея за національністю) викликав нові напади і головні болі. Лондонський будинок Вулфів було зруйновано під час бомбардувань. 28 березня 1941-го, залишивши лист чоловікові та сестрі, Вулф втопилася у річці Оуз, неподалік від їх будинку у Сассексі. Тіло знайшли через два тижні після трагедії.

Творчість[ред. | ред. код]

Вулф — провідна романістка і одна з піонерок серед письменниць-моралісток, які використовують потік свідомості як головний метод письма. Іншими відомими авторами з цим підходом були Марсель Пруст, Дороті Річардсон та Джеймс Джойс. Репутація Вулф різко впала після Другої світової війни, але вона знову стала популярною з ростом феміністичної критики в 1970-х роках.[12]

1900 року Вулф почала писати професійно. Першим з її творів, прийнятих до публікації, став «Гаворт, листопад 1904 року»[13], журналістський звіт про відвідини сім'ї Бронте у Гаворті, його було анонімно видано у жіночому додатку до клінічного журналу The Guardian у грудні 1904-го.[14] З 1905 писала для літературного додатку в The Times.

Перший роман «The Voyage Out» опубліковано 1915 року. Він спочатку називався Melymbrosia, але Вулф неодноразово змінювала назву. Рання версія The Voyage Out була реконструйована дослідниками Луїзою ДеСалво і тепер доступна для широкого загалу під старою назвою. ДеСалво стверджує, що багато змін, внесених в текст Вулф, були у відповіддю на зміни у її власному житті.[15]

Вулф продовжувала публікувати романи та нариси як інтелектуально-критичного, так і популярного стилю. Значна частина її робіт була надрукована у власному видавництві Hogarth Press.

Портрет Вірджинії, 1902 рік

Роман «До маяка» (1927) описує 20-літній період. Сюжет зосереджено на сімействі Рамсей та змінах у ньому під час візиту до маяка та сімейної напруженості. Однією з основних тем роману є боротьба, коли живописець Лілі Бріско намагається писати картини посеред сімейних драм. Роман також є роздумами щодо життя мешканців Британії в розпал війни.

«Орландо» (1928) — один з найлегших для розуміння романів Вірджинії. Це пародійна біографія молодого дворянина, який три столітя поспіль не старішає, а згодом різко перетворюється на жінку. Частково це є портретом коханої Вулф — Віти Саквілл-Вест. У «Орландо» висміюються методи історичних біографів.[16]

«Хвилі» (1931) описує групу з шести друзів, де їх думки і внутрішні монологи створюють хвилеподібну атмосферу, що більше схожа на прозову поему, аніж на сюжет роману.

«Флаш: Біографія» (1933) — частково фантастика, частково біографія кокер-спанієля з точки зору собаки, що належить поетці Елізабет Барретт Браунінг. Вулф хотіла після п'єси Рудольфа Бесєра «Баррети з Вімпол-стріт». П'єса вперше вийшла 1932 року.

В останній роботі «Між діями» (1941) посилюються головні турботи Вулф: зміни у житті через мистецтво, сексуальна амбівалентність і роздуми щодо часу і життя, представлені одночасно як старіння та омолодження. Все у книзі дуже образне і символічне, дія охоплює майже всю історію Англії. Ця книга є найліричнішим з усіх творів Вулф; головним чином написана віршами.[17]

Вплив на творчість[ред. | ред. код]

Марка із зображенням Вірджинії Вулф. Румунія, 2007.

Великий вплив на Вулф з 1912 мала російська література. Вулф були близькі її естетичні конвенції. Стиль Достоєвського із зображенням «живого розуму» вплинув на твори Вулф та її «розривний процес письма». Сама Вулф критикувала одержимість Достоєвського «психологічною кінцівкою» та «бурхливим потоком емоцій». Достоєвський був гарячим прихильником самодержавства Імператорської Росії.[18]

Вулф захоплювалась роботами Чехова та Толстого. Їй імпонували твори Чехова про звичайних людей, що жили своїм життям, робили банальні речі. У творах Толстого Вулф подобалось те, що романіст повинен зображати психологічний стан людини та внутрішню напругу в ній. Щодо Тургенєва Вулф подобалось, що у романі існує кілька «я», і романіст повинен збалансувати різні варіанти героя.

Великий вплив на Вулф мав американський письменник Генрі Девід Торо. Вулф хвалила Торо за його «простоту» і «спосіб простого опису тонкого та складного механізму душі». Як і Торо, Вулф вважала, що тиша дозволяє вільно думати і розуміти світ. Обоє вірили у певний трансцендентальний містичний підхід до життя та письма, де навіть банальні речі здатні створити глибокі емоції, якщо у читача досить мовчання та розуму, щоб оцінити їх.[19]

Серед інших відомих митців, що впливали на Вулф: Вільям Шекспір, Джордж Еліот, Марсель Пруст, Емілі Бронте, Даніель Дефо, Джеймс Джойс та Е. М. Форстер.

Ставлення до юдаїзму, християнства та фашизму[ред. | ред. код]

В іншому листі Сміту Вулф критикує християнство, описуючи його як «егоїстичне» і заявляючи, що «у мого єврея є більше релігії в одному носі, більше любові до людей в одній волосині».[20]

Вулф та її чоловік Леонард зневажали і боялись фашизму та антисемітизму 1930-х років. Книга 1938 року «Три Гвінеї» стала своєрідним звинувачувальним вироком фашизму.[21]

Хоча Вулф мала щасливий шлюб з євреєм, вона часто писала про єврейських героїв у стереотипних формах та узагальненнях, включаючи опис деяких єврейських персонажів як огидних і неприємних.[22] Наприклад, під час круїзу до Португалії вона протестує, коли зустрічає «багато португальських євреїв на борту».[23] Крім того, у своєму щоденнику пише: «Мені не подобається єврейський голос, не подобається єврейський сміх». 1930-го року в листі композитору Етелю Сміту пише про так звану «єврейськість» чоловіка Леонарда.[24]

Дослідження творчості[ред. | ред. код]

Погруддя Вулф на площі Тавісток у Лондоні (скульптор Стівен Томлен). Створена 2004 року, це копія оригіналу 1931 року.

Хоча принаймні одна біографія Вулф з'явилася за її життя, перше авторитетне дослідження її життєпису з'явилось лише 1972 року, його автором був племінник письменниці Квентін Белл. Інша біографія Вірджинії, написана Герміоною Лі 1996 року, також докладно висвітлює життя та роботи Вулф.

2001 року Луїза ДеСалво та Мітчелл Ліска відредагували «Листи Віти Саквілл-Вест та Вірджинії Вулф: Приватне життя» (2005), де основна увага зосереджуеня на письменництві Вулф, в тому числі її романах та коментарях щодо творчого процесу. Соціолог П'єр Бурдьє на основі творів Вулф досліджує гендерну домінацію.

Історичний фемінізм[ред. | ред. код]

Новіші дослідження творів Вулф зосередили увагу на феміністських та лесбійських темах. Одним з них стала збірка критичних нарисів 1997 року «Вірджинія Вулф: лесбійські читання» під редакцією Ейлін Барретт та Патрісії Крамер.[25]

1928 року Вулф звернулася до аспірантів коледжу Гіртона у Кембриджі та Товариства мистецтв коледжу Неннем зі своїми двома роботами, які зрештою стали книгою «Власна кімната». Найвідоміші наукові праці Вулф: «Власна кімната» (1929) та «Три гвінеї» (1938). В них, зокрема, розглядаються труднощі письменниць та інтелігенції, оскільки чоловіки зазвичай мали непропорційно більшу юридичну та економічну силу; майбутнє жіноцтва у сфері освіти. Окрім того, велику увагу приділено суспільним наслідкам індустріалізації та контролю за народжуваністю.

У книзі «Друга стать» (1949) Сімона де Бовуар пише про Емілі Бронте, Вірджинію Вулф і Кетрін Мансфілд, пояснюючи, що зазвичай чоловіки роблять кар'єру, а жінки присвячують себе домашній праці.[26]

Галерея[ред. | ред. код]

Бібліографія[ред. | ред. код]

  • Подорож / The Voyage Out (1915)
  • День та ніч / Night and Day (1919)
  • Кімната Джейкоба / Jacob's Room (1922)
  • Місіс Делловей / Mrs. Dalloway (1925)[27]
  • До маяка / To the Lighthouse (1927)[28]
  • Орландо. Біографія / Orlando: A Biography (1928)
  • Хвилі / The Waves (1931)
  • Флаш / Flush: A Biography (1933)
  • Роки / The Years (1937)
  • Між актів / Between the Acts (1941)
  • Щоденник письменниці / A Writer's Diary (1953)

Переклади українською[ред. | ред. код]

  • Вулф В. Власний простір / Переклав Ярослав Чердаклі. — Київ: Альтернативи, 1999. — 111 с.[29]
  • Вулф В. Жінки та розповідна література // Незалежний культурологічний часопис «Ї». — 2000.– № 17. — С. 78-86.
  • Вулф В. Три гінеї / переклад з англійської. — Львів: Ініціатива, 2006. — 256 с.
  • Вулф В. Спадок / переклад з англійської Наталі Дьоміної // Всесвіт. — 2008. — № 9–10. — С. 3-7.
  • Вулф В. Хвилі / переклад з англійської Альбіни Позднякової. — Львів: Видавець Позднякова А. Ю., 2013. — 284 с.
  • Вулф В. Місіс Делловей / переклад з англ. Тараса Бойка. — К.: Комубук, 2016. — 208 с.
  • Вулф В. Флаш / переклад з англ. Наталії Семенів. — К.: O.K. Publishing, 2017. — 176 с.
  • Вулф В. До маяка / переклад з англ. Юлії Герус. — К.: Знання, 2017. — 239 с.

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Образ у літературі[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Blain V., Grundy I., Clements P. The Feminist Companion to Literature in English — С. 1185. — ISBN 978-0-300-04854-4
  2. а б в data.bnf.fr: платформа відкритих даних — 2011.
  3. а б Encyclopædia Britannica
  4. а б SNAC
  5. а б Internet Speculative Fiction Database — 1995.
  6. а б International Music Score Library Project — 2006.
  7. а б The Peerage
  8. Вулф Вирджиния // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохоров — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
  9. Lee, Hermione. Virginia Woolf. New York: Vintage, 1999, p. 185.
  10. Lee, Hermione. Virginia Woolf. New York: Vintage, 1999, p. 185.
  11. Frau liebt Frau: Ein historischer Streifzug (нім.)
  12. Beja, Morris (1985). Critical Essays on Virginia Woolf. с. 1, 3, 53. 
  13. "Haworth, November 1904" by Virginia Woolf. digital.library.upenn.edu. Процитовано 2018-01-26. 
  14. Woolf [née Stephen], (Adeline) Virginia (1882–1941), writer and publisher | Oxford Dictionary of National Biography (en). Процитовано 2018-01-26. 
  15. Haule, James (1982). Virginia Woolf. У DeSalvo, Louise A. Contemporary Literature 23 (1). с. 100–104. doi:10.2307/1208147. Процитовано 2018-01-26. 
  16. The Novels of Virginia Woolf, Hermione Lee. 138–157. 1977. 
  17. Critical Essays on Virginia Woolf, Morris Beja, 1985, p. 24. 
  18. Michael, Lackey (2012). Virginia Woolf and British Russophilia. Journal of Modern Literature. с. 150–152. 
  19. Raja, Majumdar (1969). Virginia Woolf and Thoreau. Thoreau Society Bulletin, No. 109. с. 4. 
  20. Nigel Nicolson, Joanne Trautmann (1979). The Letters of Virginia Woolf, Volume Five 1932–1935. с. 321. 
  21. The Mind and Times of Virginia Woolf. 2003. 
  22. Tales of abjection and miscegenation: Virginia Woolf's and Leonard Wo…. archive.is. 2012-06-29. Процитовано 2018-01-26. 
  23. Forrester, Viviane (2015). Virginia Woolf: A Portrait (англійська). США: Columbia University Press. с. 47. ISBN 0231153562. 
  24. Commentary Online Article - "Mr. Virginia Woolf". 2007-02-28. Процитовано 2018-01-26. 
  25. Shukla, Bhaskar. Feminism: From Mary Wollstonecraft To Betty Friedan. с. 51. 
  26. Beauvoir, Simone de (1949). The Second Sex. ISBN 978-0-307-26556-2. 
  27. Номер 24 у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік (Newsweek's Top 100 Books — список 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік (англ.))
  28. Номер 7 у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік (Newsweek's Top 100 Books — список 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік (англ.))
  29. Рецензія на переклад Ярослава Чердаклі