Queen

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
«Queen»
логотип
«Queen»Зверху: Браян Мей і Фредді Мерк'юріЗнизу: Джон Дікон і Роджер Тейлор
«Queen»
Зверху: Браян Мей і Фредді Мерк'юрі
Знизу: Джон Дікон і Роджер Тейлор
Основна інформація
Жанр Прогресивний рок
Хард-рок
Глем-рок
Роки з 1970 року
Країна Велика Британія Велика Британія
Місто Лондон
Мова англійська
Лейбл «Capitol»
«Parlophone»
«EMI»
«Hollywood»
«Island»
«Elektra»
Склад Брайан Мей (1970–наш час)
Роджер Тейлор (1970–наш час)
Колишні
учасники
Фредді Мерк'юрі (1970—1991)
Джон Дікон (1971—1997)

Офіційний веб-сайт
Commons-logo.svg Queen у Вікісховищі

«Queen» (укр. «Королева») — британський рок-гурт, створений у 1971 році у Лондоні. Від року заснування (1971) і до смерті Фредді Мерк'юрі (1991) склад гурту залишався незмінним: Фредді Мерк'юрі — вокал, фортепіано; Браян Мей — гітара, вокал; Роджер Тейлор — ударні, вокал; Джон Дікон — бас-гітара, бек-вокал. «Queen» створювали свої ранні роботи під впливом від прогресивного року, хардроку і важкого металу, але поступово перейшли до більш традиційного і радіоформатного звучання, запозичивши елементи інших стилів, таких як арена-рок і поп-рок.

До заснування «Queen» Брайян Мей і Роджер Тейлор грали разом у гурті під назвою «Smile». Фредді Мерк'юрі (тоді відомий під ім'ям Фаррух Бульсара) був фаном гурту і заохочував їх експериментувати з більш складною сценічною і звукозаписувальною технікою. У 1970 році Мерк'юрі приєднався до гурту і запропонував «Queen» як нову назву, а також прийняв своє всім відоме сценічне ім'я. Джон Дікон приєднався перед записом їхнього самоназваного дебютного альбому 1973 року. Уперше «Queen» потрапили в чарт UK з їхнім другим альбомом «Queen II» 1974 року, але міжнародний успіх їм принесли «Sheer Heart Attack» пізніше того самого року і «A Night at the Opera» 1975 року. Останній містив пісню «Bohemian Rhapsody», яка залишалася на першій сходинці чарту UK упродовж дев'яти тижнів і популяризувала жанр музичного відеокліпу.

Альбом 1977 року «News of the World» містив пісні «We Will Rock You» і «We Are the Champions», які стали гімнами на спортивних змаганнях. До початку 1980-х років «Queen» вже були одним із найвизначніших стадіонних рок-гуртів у світі. «Another One Bites the Dust», що вийшов 1980 року, є їхнім найкраще продаваним синглом, тоді як їхній альбом-компіляція 1981 року «Greatest Hits належить до числа найкраще продаваних альбомів у Великій Британії[en] і вісім разів ставав платиновим у США. Їхній виступ на концерті 1985 року »Live Aid" різні музичні видання називають одним із найвизначніших в історії рок-музики, а за опитуванням музичної індустрії 2005 року — він найкращий. 1991 року Мерк'юрі помер від пневмонії, ускладнення СНІДу, а Дікон завершив виступи 1997 року. Відтоді Мей і Тейлор під час кількох турів виступали під назвою «Queen» разом з Полом Роджерсом і Адамом Ламбертом як вокалістами.

Гурт випустив 18 альбомів, 18 синглів і 10 DVD, які посідали першу сходинку в чарті. За різними оцінками кількість їхніх проданих записів становить від 150 до 300 мільйонів копій, що робить їх одним із найкраще продаваних музичних артистів[en] у світі. 1991 року «Queen» отримали від Британської асоціації виробників фонограм нагороду «За видатний внесок у британську музику». 2001 року їх введено в Залу слави рок-н-ролу.

Історія[ред.ред. код]

1968—1974: Ранні роки[ред.ред. код]

У 1968 році гітарист Браян Мей, студент Імперського Коледжу в Лондоні, і бас-гітарист Тім Стеффелл прийняли рішення створити музичний гурт. Мей повісив у коледжі оголошення на дошці, що їм потрібний ударник «на зразок Мітчелла або Бейкера»; на нього відгукнувся студент-стоматолог Роджер Тейлор. Утворений гурт став називатися «Smile» («Усмішка»)[1].

Навчаючись в художньому коледжі Ealing, Тім Стеффелл подружився з Фаррухом Бульсарою — своїм товаришем з навчання, що взяв собі англійське ім'я Фредді. Бульсара відчував спорідненість смаків з учасниками гурту і незабаром став гарячим шанувальником «Смайлу». У 1970 році, після переходу Стеффелла до гурту «Humpy Bong», решта учасників «Усмішки», надихнені Бульсарою, перейменували гурт у «Queen», провівши свій перший виступ 18 липня[2]. У гурті в цей час змінилося кілька бас-гітаристів, що не зовсім відповідали її духу. Так тривало до лютого 1971 року, коли зупинилися на кандидатурі Джона Дікона і почали репетирувати для запису першого альбому. Записали перші чотири власних пісні: «Liar», «Keep Yourself Alive», «The Night Comes Down» і «Jesus». Всі вони залишилися тоді демо-версіями: жодна зі звукозаписувальних компаній не ризикнула мати справу з молодими музикантами[3]. Саме в той же час Фредді поміняв прізвище на «Мерк'юрі»: під враженням від рядку «Mother Mercury, look what they've done to me» з пісні «My Fairy King»[4]. 2 липня 1971 року «Queen» зіграли свій перший концерт у класичному складі «Мерк'юрі, Мей, Тейлор, Дікон» у коледжі Сюррей під Лондоном[5].

Бувши студентом художнього коледжу, Мерк'юрі розробив логотип для гурту (відомий як «гребінь Queen») — незабаром до виходу їхнього першого альбому [6]. Логотип був утворений символами знаків Зодіаку всіх чотирьох учасників: двома Левами (Дікон і Тейлор), Раком (Мей), і двома феями, що символізували знак Діви (Мерк'юрі)[6]. Леви обіймають стилізовану літеру Q, краб (символ знаку Рака) поміщений нагорі літери, з язиками полум'я, що підіймаються над ним, а феї туляться під левами[6]. Також присутня корона всередині літери Q, а весь логотип осіняє величезний фенікс. У цілому символіка має схожість з Гербом Сполученого Королівства, яка, зокрема, проявляється в левах-підтримниках[6]. Первісний логотип, розміщений на зворотному боці обкладинки першого альбому, був виконаний простими рисами. Пізніші варіанти на конвертах платівок були кольоровими і більш примхливими[6][7].

У 1972 «Queen» вступив у переговори з компанією «Trident Studios»: після того, як музикантів помітив на студії «De La Lane Studios» продюсер Джон Ентоні. У ході переговорів Норман Шеффілд запропонував гурту укласти контракт з «Neptune Productions», дочірньою компанією «Трайденту». Компанія зобов'язувалася забезпечити музикантів технічними засобами для звукозапису, у той час гурт давав їй право на використання знаку «Queen». Це влаштувало обидві сторони, і за контрактом гурт отримав у своє розпорядження таке ж високотехнічне обладнання для запису нових пісень, яке вже використовували «Бітлз» і Елтон Джон[8].

У 1973 році «Queen» підписує контракт з «Trident»/«EMI». На липень того ж року вони випускають свій дебютний альбом, теж названий «Queen»; у ньому відчувається вплив хеві-металу і прогресивного року[9]. Альбом схвально зустріли критики; Гордон Флетчер з журналу «Rolling Stone» назвав його «пречудовим» (superb)[10], чикагська газета «Daily Herald» зауважила, що він «вище середнього рівня дебютних альбомів» (above average debut)[11]. Втім, широкої уваги публіки він не привернув, і дебютний сингл «Keep Yourself Alive» продавався погано. З погляду теперішнього, ця пісня вважається родзинкою альбому, і у 2008 «Rolling Stone» помістив її на 31 місце в рейтингу «100 найзначніших гітарних пісень всіх часів», описавши її як «варту рифів цілого альбому, вміщених в одну пісню»[12]. Альбом отримав золотий сертифікат у Британії та США.[13][14].

Друга платівка гурту, «Queen II», вийшла в 1974 році — з фотографією учасників на обкладинці, виконаною відомим британським фотографом Міком Роком[15]. Тема фотографії надалі використана як основа для відеокліпу на пісню «Bohemian Rhapsody»[15][16]. Альбом посів 5-те місце в «UK Albums Chart», ставши першим альбомом гурту, що увійшов у британські чарти[13]. Написаний Фредді Мерк'юрі сингл «Seven Seas of Rhye» посів 10 місце за популярністю у Британії, давши гурту його перший хіт[13]. Альбом «Queen II» став першим справжнім свідченням їхнього чіткого багаторівневого звуку, відрізняючись довгими складними інструментальними пасажами, текстами на тему фентезі, виконавчою віртуозністю[17][18]. Окрім синглу, до альбому увійшла пісня «The March of the Black Queen», шестихвилинна епопея без приспіву. Газета «Daily Vault» описала пісні як «загрозливі»[19]. Реакція критиків була неоднозначною: «Winnipeg Free Press», що схвалив їхній перший альбом, описав «Queen II» як «перевироблену страхітливість» (over-produced monstrosity)[20], база даних «Allmusic» описала альбом як улюблений серед шанувальників стилю хардкору «Queen»,[21] він був згаданий першим з трьох альбомів гурту в книжці «1001 Albums You Must Hear Before You Die» («Тисяча і один музичний альбом, який треба прослухати, перш ніж ви помрете»)[22].

1974—1976: від Sheer Heart Attack до A Night at the Opera[ред.ред. код]

У травні 1974 року, якраз коли учасники «Queen» брали участь у підтримці гурту «Mott the Hoople» для їх першого туру по США, Браян Мей відчув себе гірше, у нього виявили гепатит. Це спричинило скасування намічених заходів[17]. Внаслідок хвороби Мей не міг взяти участь у початку роботи гурту над їхнім третім альбомом, приєднавшись до товаришів лише тоді, коли половина була вже записана[23]. Альбом вийшов у 1974 році, під назвою «Sheer Heart Attack» і посів друге місце за популярністю у Британії[24]. Він добре продавався у Європі, здобув золотий сертифікат у Сполучених Штатах[14], давши тим самим гурту перший справжній міжнародний успіх і ставши хітом по обидві сторони Атлантики[25]. У ньому гурт експериментував у різноманітних жанрах, включаючи британський м'юзик-холл, важкий метал, баладу, регтайм і карибські мотиви. У цей час Queen почала еволюціонувати від тенденцій прогресивного року перших двох альбомів до орієнтованої на широку публіку музики[26]. У «Sheer Heart Attack» були впроваджені нові звуки й мелодійні рисунки, що мали бути відточені у їхньому наступному альбомі «A Night at the Opera».

Пісня «Killer Queen» з альбому «Sheer Heart Attack» сягнула другого місця у британських чартах[13] і стала першим їхнім хітом, що посів 12 позицію в «Billboard Hot 100».[27]. Вона поєднувала в собі кемп, водевіль, британський м'юзик-холл разом з гітарною віртуозністю Мея. Друга пісня, «Now I'm Here», витримана в традиційному стилі хардроку, мала 11-те місце за популярністю у Британії. Ще одну пісню, «Stone Cold Crazy», відрізняють ритмічні рифи Мея; вона вважається попередницею спід-металу[23][28]. Альбом заслугував визнання і сучасних музичних видань: у 2006 році журнал «Classic Rock» помістив його на 26 місце в рейтингу «100 найзначніших британських рок-альбомів за всю історію» («The 100 Greatest British Rock Albums Ever»),[29] і у 2007 році, журнал «Mojo» дав йому 88-ме місце в рейтингу «100 музичних витворів, що змінили світ» («The 100 Records That Changed the World»).[30]. Він також є другим з трьох згаданих альбомів гурту в книжці «1001 Albums You Must Hear Before You Die»[22].

У січні 1975 року гурт вирушив у світове турне, учасники виступали в костюмах від Зандри Родес, на концертах застосовувалися світлові спецефекти. У США вони привернули широку увагу публіки, також уперше виступали в Канаді[31], після вирушили в Японію і дали там концерти в сімох містах — від середини квітня до початку травня. У вересні, після болісного непорозуміння з «Трайдентом», гурт розірвав контракт з «Trident Studios» і став шукати нового продюсера. Одною з розглянутих ними кандидатур був менеджер гурту «Led Zeppelin» Пітер Грант, який умовляв їх підписати контракт зі «Swan Song Records», продюсерською компанією цього колективу. Учасники «Queen» знайшли цю пропозицію неприйнятною і замість цього уклали договір з Джоном Рідом, менеджером Елтона Джона[32].

Наприкінці 1975 року гурт записав і випустив альбом «A Night at the Opera», назва якого взята з популярного фільму «Ніч в опері» братів Маркс. На момент виходу він був найбільш витратним з усіх записаних альбомів[33]. Подібно своєму попереднику, він відрізняється різноманітними стилями й експериментуванням зі стереозвуком. У пісні «The Prophet's Song», восьмихвилинній епопеї, середня частина проспівана каноном: у простих фразах, вишикуваних таким чином, щоб створити повнохоровий ефект. Написану Мерк'юрі баладу «Love of My Life» відрізняють звуки арфи і накладені вокальні співзвуччя[34]. Альбом мав успіх у Британії,[13] і став тричі платиновим у Сполучених Штатах.[14] У 2004 році за підсумками опиту, проведеного британським каналом Channel 4, він посів 13-те місце серед альбомів всіх часів[35]. Високо оцінили альбом і міжнародні опити: у всесвітньому опиті Guinness він посів 19-те місце,[36] в австралійському ABC — 28-ме місце.[37] «A Night at the Opera» часто з'являвся у списках «найзначніших альбомів», що відбивають погляди критиків. В опублікованому журналом «Q Magazine» у 2004 році рейтингу «50 найкращих британських альбомів всіх часів» він посів 16-те місце, а в рейтингу «100 найзначніших альбомів всіх часів» мексиканської версії журналу «Rolling Stone» у 2004 році — 11 місце[38]. Він також присутній у списку «500 найзначніших альбомів всіх часів» журналу Rolling Stone за 2003 рік — на 230-й позиції[39]. «A Night at the Opera» є третім альбомом гурту, згаданим у книжці «1001 Albums You Must Hear Before You Die»[22].

Примітною піснею альбому є і «Bohemian Rhapsody», яка очолювала британські хіт-паради протягом дев'яти тижнів[13]. Друг і порадник Мерк'юрі, диджей радіостанції «Capital London» Кенні Еверетт зіграв значну роль у виставленні її на ротацію[40][41]. Сингл «Bohemian Rhapsody» посідає третє місце в історії британської музики, поступаючись тільки «Do They Know It's Christmas?» гурту «Band Aid» і «Candle in the Wind 1997» Елтона Джона. Сингл посів дев'яте місце за числом проданих екземплярів у Сполучених Штатах (перевидання 1992 року сягнуло другого місця в «Гарячій десятці» у «Billboard» і залишалося на цій позиції 5 тижнів)[27]. Це єдиний сингл, проданий у кількості мільйона екземплярів у два випуски,[42] став «різдвяним синглом № 1» двічі у Британії — єдиний, кому це вдалося зробити. «Bohemian Rhapsody» також кілька разів номінували на звання найзначнішої пісні всіх часів[43][44]. Гурт вирішив створити на цю пісню відеокліп, зйомки якого доручили «Trilion»[45] — дочірній компанії «Trident Studios». Виконане з використанням найновіших технологій, це відео вважається першим «справжнім» кліпом в історії,[46][47][48], його широко популяризували в ЗМІ[49]. Вважається, що в першій пісні альбому «Death on Two Legs», написаній Мерк'юрі, йдеться про Нормана Шеффілда і «Trident Studios»[8][50]. Хоча інші гурти, включаючи «The Beatles», мали рекламні ролики або відеокліпи доти, більшість з них транслювалися тільки на спеціалізованих телепередачах. Під враженням від кліпу «Bohemian Rhapsody», журнал «Rolling Stone» писав: «Його значення неможливо переоцінити, бо він практично придумав музичне відео — за сім років до появи музичних телеканалів»[48]. Друга пісня альбому, «You're My Best Friend», була другою з написаних на музику Джона Дікона і його першим синглом. Вона посіла 16-те місце за популярностю в Сполучених Штатах[27] і входила в десятку світових хітів[42]. У межах концертного туру «A Night at the Opera Tour», що начався в листопаді 1975 року, гурт відвідав країни Європи, Сполучені Штати, Японію й Австралію[51].

1976—1979: від A Day at the Races до Live Killers[ред.ред. код]

Queen у 1976 році

На 1976 рік гурт вже знову був у своїй студії, працюючи над записом нового альбому «A Day at the Races», який часто вважають продовженням ранішого «A Night at the Opera».[52][53]. Його назва теж бере початок з фільмів братів Маркс, обкладинки альбомів вельми схожі і засновуються на логотипі «Queen»[54]. Найбільш показний з братів-акторів, Граучо Маркс, у березні 1977 року запросив учасників до себе в гості в Лос-Анджелес. Під час свого візиту музиканти особисто подякували господаря і проспівали а капела пісню «'39» з альбому «A Night at the Opera»[55]. Альбом «A Day at the Races» був високо оцінений шанувальниками й критиками, посівши перше місце за популярністю в Британії і Японії, п'яте — у США[13][54]. Головним хітом альбому стала пісня «Somebody to Love», навіяна євангельськими мотивами. У ній Мерк'юрі, Мей і Тейлор записали свої голоси на багатьох доріжках, щоб створити враження 100-голосового хору. «Somebody to Love» сягнула другого місця за популярністю в Британії[13][27]. Альбом також містить одну з «найважчих» пісень гурту, написану Меєм «Tie Your Mother Down», що стала невід'ємним елементом їхніх «живих» виступів[56][57].

У 1976 році гурт провів один зі своїх найвідоміших заходів, вільний концерт у лондонському Гайд-парку[58]. Його організував продюсер Річард Бренсон, офіційне число глядачів оцінювалося в 150 000 осіб [58][59]. 1 грудня 1976 року «Queen» мала взяти участь у лондонській вечірній програмі Today, але в останню хвилину музиканти мусили відмовитися. Замість них у студію спішно запросили панк-гурт «Sex Pistols», учасники якого дали скандальне інтерв'ю ведучому Біллу Гранді[60][61]. Під час турне «A Day at the Races Tour» у 1977 році гурт провів аншлаги в нью-йоркському Медісон-Сквер-Гарден (лютий), і лондонському Ерлс Корті (червень)[16][62].

Шостий студійний альбом «News of the World», випущений у 1977 році, став чотирикратно платиновим у Сполучених Штатах і двічі платиновим у Британії[14]. Він містить багато пісень, написаних Тейлором для живого виконання, у тому числі два з найбільш впізнаваних рок-гімнів, «We Will Rock You» і рок-баладу «We Are the Champions», які обидва стали міжнародними спортивними гімнами. «We Are the Champions» сягнула четвертого місця за популярністю у США[27][63]. «Queen» розпочала своє турне «News of the World Tour» в жовтні 1977 року. Роберт Гілберн у газеті «Los Angeles Times» назвав його «найбільш театралізованим і доведеним до досконалості» з усіх концертних турів гурту[64].

l-r: John Deacon, Brian May, and Freddie Mercury seen live in 1978
Queen у Нью-Гевені у листопаді 1977.

У 1978 році гурт випустив свій черговий альбом, «Jazz», що посів друге місце за популярністю в Британії і шосте місце за версією Billboard 200 у США[65]. Він включав такі хіти, як «Fat Bottomed Girls» і «Bicycle Race». «Queen» орендувала на день Вімблдонський стадіон, щоб зняти відеокліп, де 65 оголених дівчат-моделей взяли участь у велосипедних перегонах[66]. В останні роки альбом отримав більш сприятливі відгуки[67]. Іншою примітною піснею альбому «Jazz» є «Don't Stop Me Now», що теж являє собою приклад яскравої вокальної гармонії гурту[68].

У 1978 році «Queen» вирушили на гастролі «Jazz Tour» по США і Канаді. Більшу частину наступного року гурт гастролював по Європі і Японії[69]. У 1979 вийшов їхній перший «живий» альбом, «Live Killers», він двічі ставав платиновим у Сполучених Штатах[70]. Також був випущений дуже успішний сингл «Crazy Little Thing Called Love», навіяний стилем рокабілі і виконаний у стилі Елвіса Преслі[71][72]. Пісня увійшла у десятку найпопулярніших у багатьох країнах, очолювала австралійський «ARIA Charts» протягом семи тижнів підряд. Він став першим синглом, що досяг першого місця в американських хіт-парадах, очолювавши «гарячу сотню» «Billboard» протягом чотирьох тижнів[27][73]. Написавши пісню для гітари і записавши ритм, Мерк'юрі використовував техніку ритм-гітари під час живого виконання пісні, що стало першим випадком його гри на гітарі на концерті[72]. У грудні 1979 року, «Queen» уперше виконала сингл на Концерті для кампучійського народу в Лондоні: на прохання його організатора Пола Маккартні[72].

1980—1984: від The Game до The Works[ред.ред. код]

Виступ «Queen» у Драммені, Норвегія, під час «Hot Space Tour», квітень 1982 року

На початку 1980-х років «Queen» представили альбом «The Game». До цієї платівки увійшли сингли «Crazy Little Thing Called Love» і «Another One Bites the Dust», які очолили чарти США[27]. Майкл Джексон, відвідавши концерт «Queen» у Лос-Анджелесі, запропонував Мерк'юрі представити як сингл пісню «Another One Bites the Dust»; у жовтні 1980 року ця композиція вже як сингл 3 тижні очолювала чарт США.[74] Альбом перебував на вершині чарту «Billboard 200» 5 тижнів[75] із показником у 4 мільйони проданих копій у США[14]. Під час запису «The Game» музиканти вперше використали синтезатор, хоча в анотаціях на конверті платівки було чітко зазначено «No Synthesisers!» (укр. «Без синтезаторів!»). Припускається, що ця нотатка відображає антисинтетичну, прихильну до важкого року позицію гурту[76], проте пізніше продюсер Рой Томас Бейкер пояснив, що це було спробою пояснити, що багатошарові соло альбому були створені із допомогою гітар, а не синтезаторів[77]. У вересні 1980 року «Queen» відіграли три аншлагові шоу у Медісон-сквер-гарден[16]. У 1980 році гурт також представив саундтрек, який вони записали для фільму «Флеш Гордон»[78]. У січні 1981 року на «American Music Awards» за композицію «Another One Bites the Dust» гурт отримав перемогу у номінації «Найкращий поп/рок сингл», а самих «Queen» було номіновано на «Найкращий поп/рок гурт»[79].

У лютому 1981 року «Queen» відправились у турне Південною Америкою і стали першим рок-гуртом, який відіграв свої концерти на стадіонах Латинської Америки[69]. Під час турне гурт відіграв 5 концертів у Аргентині, один із яких зібрав найбільший натовп людей в історії країни (300 000 людей у Буенос-Айресі)[80]. Два концерти на стадіоні Сісеру Помпеу ді Толеду у Сан-Паулу, Бразилія, зібрали 131 000 людей у перший вечір[81] та більш ніж 120 000 людей наступного[82]. У жовтні того ж року «Queen» відіграли концерт перед 150 000 фанів 9 жовтня на Естадіо Універсітаріо та 17 і 18 жовтня — у місті Пуебла (Estadio Zaragoza), Мексика[83]. 24 та 25 листопада «Queen» відіграли два аншлагові концерти у Монреаль-Форум, Квебек, Канада[84]. Один із найбільш відомих виступів Мерк'юрі під час виконання останньої композиції альбому «The Game», «Save Me», якраз було виконано у Монреалі, а сам концерт було записано та представлено як концертний альбом «Queen Rock Montreal»[85].

У 1981 році «Queen» записали першу спільну композицію із Девідом Бові під назвою «Under Pressure». Перша колаборація з іншим музикантом було досить спонтанною, оскільки «Queen» та Бові випадково зустрілись у студії звукозапису[86]. «Under Pressure» набула широкої популярності, очоливши чарт Великої Британії та зайнявши 31 позицію у списку каналу VH1 «100 найкращих пісень 1980-х років»[87].

У жовтні 1981 року гурт представив свою перший збірник під назвою «Greatest Hits», до якого увійшли найвідоміші пісні періоду 1974—1981 років[88]. Цей збірник став найпродаванішим в історії у Великій Британії і провів 450 тижнів у UK Album Chart[89][90]. Платівка стала 8 разів платиновою у США, а загалом по всьому світу було продано понад 25 мільйонів копій[14][91]. Тейлор став першим членом гурту, який випустив власний сольний альбом у 1981 році під назвою «Fun in Space».

У 1982 році гурт представив платівку «Hot Space», яка ознаменувала певний відхід від фірмового звучання «Queen» 1970-х років. Цей альбом став певною сумішшю таких жанрів як рок, поп-рок, танцювальна музика, фанк та R&B[92]. Більша частина альбому була записана у Мюнхені під час найбільш нестабільного періоду в історії гурту. Тейлор та Мей критикували нове звучання і обом дуже не подобалось, наскільки персональний менеджер Мерк'юрі Пол Прентер впливає на музиканта[93]. Мей дорікав Прентеру, менеджеру Мерк'юрі від початку 1980-х до 1984 року, що той не звертав уваги на важливіть радіо станцій, їхній зв'язок між музикантом та слухачами і за відмову станціям у зустрічі із Мерк'юрі[94]. 14 і 15 вересня 1982 року гурт відіграв свої два останні шоу у США (Інґлвуд, Каліфорнія) із Мерк'юрі як вокалістом[95]. «Queen» перестали їздити у турне по США після свого туру «Hot Space Tour», оскільки їхня популярність пішла на спад, хоча вони і виступили на американському телебаченні один раз під час прем'єри восьмого сезону «Суботнього вечора у прямому ефірі» 25 вересня того ж року[96]; цей перформенс став останньою публічною появою гурту у Північній Америці до смерті їхнього лідера. «Queen» припинили співпрацю із лейблом «Elektra Records» (із яким вони працювали у США, Канаді, Японії, Австралії та Новій Зеландії) і підписали контракт із «EMI»/«Capitol Records».

Після більш ніж 10 років безперервної діяльності «Queen» вирішили не виступати протягом 1983 року[97]. В цей час вони записали новий альбом на студії «Record Plant» у Лос-Анджелесі і «Musicland Studios» у Мюнхені; декілька членів гурту працювали над іншими проектами та сольними роботами. Тейлор представив свій другий альбом «Strange Frontier». Мей у співпраці із Едді Ван Халеном представив міні-альбом «Star Fleet Project»[98].

«Queen» на сцені у Франкфурт-на-Майні 26 вересня 1984.

У лютому 1984 року «Queen» представили одинадцятий студійний альбом «The Works», до якого увійшли відомі сингли «Radio Ga Ga», «Hammer to Fall» і «I Want to Break Free»[99][100]. Незважаючи на ці хіти, альбом не отримав широкої популярності у США, у той час як у Великій Британії він став тричі платиновим та залишався у чартах протягом двох років[101].

У тому ж році «Queen» розпочали «The Works Tour», що стало першим турне для клавішника Спайка Едні як додаткового концертного музиканта. Під час туру гурт відіграв 9 аншлагових концертів у Бопутатсвані, що у Південній Африці, на арені Сан-Сіті[102][103]. Після повернення до Англії гурт став предметом обурення, оскільки відіграв свої шоу у країні під час активної політики апартеїду та незважаючи на культурний бойкот з боку міжнародної спільноти та ООН. Учасники гурту заявили критикам, що грали свою музику для шанувальників у Південній Африці[104]. «Queen» надали фінансову підтримку школі для глухих та сліпих дітей як філантропний жест, однак були оштрафовані та потрапили у «чорний список» артистів ООН[105].

1985—1988: Live Aid та пізні роки[ред.ред. код]

У січні 1985 року гурт відіграв як хедлайнер два шоу на першому фестивалі «Rock in Rio» у Ріо-де-Жанейро, Бразилія, перед 300 000 людей кожного вечора[106]. Газета «The Boston Globe» описали ті виступи як «гіпнотизуючі перформенси»[107]. Вибрані моменти із двох виступів були представлені у форматі VHS під заголовком «Queen: Live in Rio», а пізніше транслювались на MTV у США[107][108]. У квітні і травні 1985 року «Queen» завершували «The Works Tour» аншлаговими шоу в Австралії та Японії[109].

«Queen були найкращим гуртом дня... вони просто вийшли і розбивали вщент аудиторію хіт за хітом... ідеальна сцена для Фредді — весь світ.»
— Боб Гелдоф про виступ гурут «Queen» на «Live Aid».[110]

Під час благодійного фестивалю «Live Aid» 13 липня 1985 року перед 72 000 людей на стадіоні та 1.9 мільярда людей телеудиторії «Queen» виконали декілька із своїх найвідоміших хітів[111][112]. Організатори фестивалю Боб Гелдоф і Мідж Юр, інші музиканти (такі як Елтон Джон, Кліф Річард, Дейв Грол), музичні журналісти таких видань як BBC, CNN, «Rolling Stone», MTV, «The Telegraph» заявили, що «Queen» «вкрали» шоу[113][114][115][116]. На основі опитування, проведеного у 2005 році, це шоу було названо найкращим рок-перформенсом усіх часів[113][117]. Могутні, стійкі ноти Мерк'юрі в а капельній частині прославилися як «чутні на весь світ».

Під час інтерв'ю для журналу «Mojo» учасники гурту зазначили, що найкраща мить виступу на «Live Aid» — це момент, коли натовп аплодував під «Radio Ga Ga». Браян Мей заявив: «Я ніколи не бачив нічого подібного у своєму житті… Ми розуміли свою аудиторію і грали для них, проте це був інший випадок через відео. Я пам'ятаю як думав: „як добре, що це все знімають“, а потім думка, що „це не аудиторія Queen“. Це були люди, які купили квитки до того, як дізнались, що ми входимо у рахунок. Проте вони всі підспівували. Звідки вони знали? Ніхто не казав їм це робити»[118].

Після успішного виступу на фестивалі «Live Aid» гурт закінчив 1985 рік релізом синглу «One Vision», який став третім синглом після «Stone Cold Crazy» і «Under Pressure (із Девідом Бові)», де авторами виступили усі члени «Queen»[119][120]. Також обмеженим накладом було представлено бокс-сет із всіма на той час альбомами гурту під назвою «The Complete Works». У цю збірку також увійшли раніше невидані композиції, зокрема сингл «Thank God It's Christmas»[121].

На початку 1986 року «Queen» представили альбом «A Kind of Magic», до якого увійшли декілька перероблених пісень, написаних для фільму «Горець»[122]. Альбом став комерційно дуже успішним, а пісні стали хітами (зокрема заголовна композиція «A Kind of Magic»). Також у чарти потрапили такі пісні як «Who Wants to Live Forever» (яка була записана із оркестром під диригуванням Майкла Кеймена), «Friends Will Be Friends» та де-факто головна тема фільму «Горець» «Princes of the Universe»[123].

Влітку 1986 року гурт відправився у свій останній тур із Фредді Мерк'юрі[124][125]; Спайк Едні знову був найнятий як концертний музикант[126][127]. Гурт розпочав тур на стадіоні Росунда у Стокгольмі, Швеція. Примітним став концерт у замку Слейн (Ірландія) перед 95 000 фанів, що стало рекордом для цієї локації[128], а також шоу за межами «Залізної завіси» на стадіоні «Ференц Пушкаш» у Будапешті перед 80 000 фанів, яке стало одним із найбільших рок-перформенсів, що коли небудь відбулись у Східній Європі[129]. Більше мільйона людей відвідали концерти «Queen» під час цього туру, зокрема приблизно 400 000 лише у Великій Британії, що стало рекордом на той час[103]. Найвизначнішим моментом турне став виступ на стадіоні Вемблі у Лондоні, знятий та представлений пізніше як подвійний альбом «Queen at Wembley» на CD та як концертне відео на VHS/DVD. Ця платівка стала 5 разів платиновою у США та чотири рази — у Великій Британії[14][130]. Гурту не вдалось забронювати Вемблі для третього поспіль шоу, тому третього дня вони виступили у парку Небворт. Усі квитки на цю подію було продано протягом двох годин і 120 000 фанів заповнили парк для того, щоб подивитись на шоу, яке стало останнім концертом для «Queen» із Фредді Мерк'юрі[131].

Після різноманітних сольних проектів протягом 1988 року (включні із колаборацією Мерк'юрі та Монсеррат Кабальє над платівкою «Barcelona»), «Queen» представили альбом «The Miracle» у 1989 році. На цій платівці гурт продовжив напрямок альбому «A Kind of Magic», а саме використання поп-рок звучання разом із досить «важким». У «The Miracle» гурт представив такі хіти як «I Want It All», «Breakthru», «The Invisible Man», «Scandal» та «The Miracle». Цей альбом започаткував зміну філософії написання пісень гурту. Із самого початку заснування практично кожна пісня мала свого конкретного автора, внесок інших музикантів у неї був мінімальним; у цьому ж альбому написання пісень стало більш командним завданням, а фінальний результат більше «приписувався» гурту в цілому, а не окремим учасникам[132].

1988—1992: хвороба і смерть Мерк'юрі, вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Після того, як шанувальники звернули увагу на дедалі більш змарнілий вигляд Мерк'юрі, у ЗМІ з'явилися повідомлення про його серйозну хворобу, причому ймовірним діагнозом частіше за все називався СНІД. Сам Мерк'юрі гаряче заперечував це, запевняючи, що просто «виснажився» і надто зайнятий, щоб давати інтерв'ю. Тоді йому було 42 роки і він серйозно займався музикою протягом майже 20 років[133]. Насправді ВІЛ-аналіз дав у Мерк'юрі позитивні результати в 1987 році, але артист вирішив не робити цю тему публічною, заперечуючи, що з ним щось не так. Незважаючи на хворобу Мерк'юрі, гурт прийняв рішення продовжити випуск альбомів, почавши з«The Miracle» (вийшов улітку 1989 року), за яким надійшов «Innuendo» (вийшов на початку 1991 року). Попри дедалі гірший стан здоров'я, соліст продовжував брати участь у роботі. Згадані два альбоми були записані ще за життя Мерк'юрі, гурт вважав всі пісні плодом колективної творчості, не бажаючи приписувати їх окремим учасникам — для уникнення конфлікту і розбіжностей. У 1990 році у «Queen» закінчився контракт з «Capitol» і музиканти підписали новий з «Hollywood Records» (лейблом «Disney»), що відтоді залишався власником каталогу гурту в США і Канаді[134][135]. У лютому цього ж року Мерк'юрі в останнє з'явився на публіці, коли разом із іншими учасниками взяв участь у врученні «Queen» премії Brit Awards за «Видатний внесок у британську музику». Протягом всього 1990 року медіа продовжували писати про серйозну хворобу Мерк'юрі, однак музикант заперечував всі чутки[136][137].

«Innuendo» гурт представив на початку 1991 року із однойменним хітом, який досяг найвищої позиції у британському чарті, а також інший сингл дещо пізніше того ж року, до якого увійшла композиція «The Show Must Go On». Ця пісня-попередник збірки «Greatest Hits II», представленої у жовтні 1991 року, містила архівний запис виступів гурту 1981—1989 років, і разом із змістом слів продовжувала надавати медіа причини для публікації статтей про хворобу Мерк'юрі, хоча це все ще офіційно заперечувалось[138][139]. Хвороба Мерк'юрі прогресувала і він ледь міг ходити коли гурт записував «The Show Must Go On» у 1990 році. У зв'язку із цим Мей мав певні сумніви щодо того, чи Мерк'юрі фізично здатний співати[140]. Решта гурту були готові до запису і чекали на той момент, коли Мерк'юрі був здатний прийти до студії на годину чи дві за раз. Мей розповідав про Мерк'юрі: «Він продовжував наполягати: „Напишіть мені більше. Напишіть щось. Я просто хочу заспівати це, і коли мене не стане, ви зможете закінчити запис“. Він насправді не відчував страху»[141]. Друга збірка найкращих хітів гурту, «Greatest Hits II», була представлена у жовтні 1991 року; ця платівка наразі є 8-ою у списку найбільш продаваних альбомів усіх часів у Великій Британії із загальним накладом у 16 мільйонів копій[142][143][144].

23 листопада 1991 року у підготовленій на смертному ложі заяві Мерк'юрі підтвердив, що у нього СНІД[145]. Протягом 24 годин після цієї заяви Мерк'юрі помер від пневмонії, яка стала ускладненням СНІДу[146]. Приватні похорони музиканта відбулись 27 листопада на цвинтарі Кенсал-Грін, що у західній частині Лондона, відповідно до релігійних вірувань його сім'ї[147][148]. «Bohemian Rhapsody» було перевидано як сингл незабаром після смерті Мерк'юрі разом із композицією «These Are the Days of Our Lives»; музичне відео до пісні «These Are the Days of Our Lives» складається із фінальних сцен Мерк'юрі перед камерами. Ця пісня цього ж року увійшла до альбому «Innuendo», а відео було відзнято у травні 1991 року (що доводить, що це остання робота Мерк'юрі із гуртом). У США пісня вже була представлена як сингл у вересні 1991 року[149]. Композиція очолила британський чарт, залишаючись на вершині протягом 5 тижні, що дозволило їй стати єдиною піснею, яка очолювала чарт у період різдвяних свят двічі і яка очолювала чарт у 4 різних роки (1975, 1976, 1991 і 1992 роки)[150]. Перші прибутки від синглу (а це приблизно £1 000 000) були передані благодійній організації Terrence Higgins Trust[151].

Після того, як «Bohemian Rhapsody» з'явилась у комедії 1992 року «Світ Вейна», популярність «Queen» помітно зросла у Північній Америці[152]. Ця поява допомогла композиції досягти 2 позиції у чарті «Billboard Hot 100» і протриматись там 5 тижнів (якщо додати ще появу у чарті у 1976 році, то ця пісня загалом залишалась у «Hot 100» протягом 41 тижня), а гурт отримав нагороду MTV Video Music Award[153]. Збірка «Classic Queen» досягла 4 позиції у «Billboard 200» та стала тричі платиновою у США[14][152]. Поява у фільмі «Світ Вейна» стала нагодою для гурту створити нове музичне відео для «Bohemian Rhapsody», і в результаті гурт та менеджмент були задоволені цією роботою[154].

20 квітня 1992 року на стадіоні Вемблі перед 72 тисячами глядачів відбувся концерт пам'яті Фредді Мерк'юрі[155]. Запрошені музиканти та гурти («Def Leppard», Роберт Плант, «Guns N' Roses», Елтон Джон, Девід Бові, Джордж Майкл, Енні Леннокс, Seal, «Extreme» та «Metallica») виконали різноманітні пісні «Queen» із рештою членів гурту і Спайком Едні. Цей концерт увійшов у «Книгу рекордів Гіннеса» як «найбільший благодійний рок-концерт»[156], оскільки загальна телевізійна аудиторія перевищила 1.2 мільярди людей по всьому світу і загалом вдалось зібрати понад £20 000 000 на анти-СНІД благодійність[151].

1995—2003: від Made in Heaven до концерту 46664[ред.ред. код]

Статуя Фредді Мерк'юрі на березі Женевського озера у Швейцарії.

Останній альбом гурту «Queen» із вокалом Мерк'юрі під назвою «Made in Heaven» було представлено у 1995 році, через чотири роки після його смерті[157]. До цієї платівки увійшов матеріал із записів попередніх альбомів, а також перероблені композиції із сольних робіт Мея, Тейлора та Мерк'юрі. Цей альбом містить композицію «Mother Love», яка є останнім вокальним записом Мерк'юрі[158]. Після того, як Мерк'юрі закінчив запис передостанньої частини пісні, він повідомив, що «почувається не надто добре» і що закінчить роботою над останньою частиною, коли повернеться наступного разу; більше у студії він так і не з'явився, тому роботу над цією останньою частиною закінчив Мей[141]. Обидві частини запису платівки (до і після смерті Мерк'юрі) були зроблені у студії гурту у місті Монтре, що у Швейцарії[159]. Одразу після релізу платівка очолила британський чарт, а загалом було продано понад 20 мільйонів копій по всьому світу[160][161]. 25 листопада 1996 року статуя Мерк'юрі була встановлена у Монтре на березі Женевського озера, практично через 5 років після смерті музиканта[159][162].

У 1991 році «Queen» повернулись до студії для запису пісні «No-One but You (Only the Good Die Young)», присвяченої Мерк'юрі та усім тим, хто помер надто рано[163]. Композиція була представлена як додатковий трек збірки «Queen Rocks», що вийшла пізніше того ж року[164]. У січні 1997 року «Queen» виконали «The Show Must Go On» наживо із Елтоном Джоном та балетом Моріса Бежара у Парижі під час вечора пам'яті Мерк'юрі; цей виступ став останнім публічним перформенсом для Джона Дікона, який вирішив піти на пенсію[165]. Концерт у Парижі був лише другим виступом «Queen» після смерті Мерк'юрі, і це спонукало Елтона Джона спробувати переконати гурт виступати знову[166].

Браян Мей і Роджер Тейлор виступали разом на декількох церемоніях та благодійних концертах, роль вокаліста на цих виступах виконували різні запрошені співаки. На афішах до цих виступів вони оголошувались як Queen + ім'я запрошеного вокаліста. У 1998 році дует виступив на благодійному концерті Лучано Паваротті; під час виступу Мей виконав «Too Much Love Will Kill You» разом із Паваротті, а також «Radio Ga Ga», «We Will Rock You» та «We Are the Champions» із Дзуккеро. Гурт взяв участь у ще одному благодійному концерті Паваротті у Модені, що в Італії, у травні 2003 року[167]. Декілька запрошених вокалістів записали нові версії хітів «Queen» під іменем «Queen + ім'я співака» (для прикладу, Роббі Вільямс виконав вокальну партію пісні «We Are the Champions» для саундтреку до комедії «Історія лицаря»)[168].

Зірка Queen на Алеї Слави у Голлівуді.

У 1999 році було представлено альбом «Greatest Hits II». До цієї платівки, окрім інших пісень, увійшла реп версія композиції «Another One Bites the Dust», записана разом із Вайклефом Жаном, а також концерті версії «Somebody to Love» із Джорджом Майклом та The Show Must Go On із Елтоном Джоном[169]. Станом на той час вражаючі продажі платівок «Queen» зробили їх другими у списку артистів за цим показником, позаду «The Beatles»[161]. 18 жовтня 2002 року «Queen» отримали власну зірку на на Алеї Слави у Голлівуді за їхній внесок у музичну індустрію[170]. 29 листопада 2003 року Мей та Тейлор виступали на антиСНІД концерті «46664», організованому Нельсоном Манделою у Кейптауні[171]. Музиканти провели певний час у домі Мандели, де обговорювали проблеми Африки та шляхи їх подолання; через два роки гурт став послом «46664»[171].

2004—2009: Queen + Пол Роджерс[ред.ред. код]

Наприкінці 2004 року Мей та Тейлор анонсували повернення до концертних виступів у 2005 році із Полом Роджерсом (засновником на колишнім вокалістом гуртів «Free» та «Bad Company»). На веб-сайті Мея було зазначено, що Роджерс виступами разом із «Queen», а не замінятиме Мерк'юрі; Джон Дікон не братиме участі у цих виступах[172]. У листопаді 2004 року «Queen» були вибрані серед номінантів до Зали слави музики Великої Британії, де під час нагородження Роджерс вперше виступив разом із Меєм і Тейлором як вокаліст[171][173].

2005 та 2006 роки «Queen» та Пол Роджерс провели у турне, яке стало першим для гурту із часів останніх виступів із Фредді Мерк'юрі у 1986 році[174]. Ударник гурту Роджер Тейлор так прокоментував ці виступи: «Ми не думали, що будемо виступати знову, долею випадку ми познайомились із Полом (Роджерсом) і у нас все вийшло. Пол чудовий вокаліст. Він не намагається бути Фредді.»[174]. Перша частина туру охопила Європу, надалі гурт відправився у Японію, а опісля відіграв серію концертів у США[175]. 25 травня 2006 «Queen» отримали нагороду «VH1 Rock Honors» у Лас-Вегасі[175]. Під час відкриття церемонії нагородження гурт Foo Fighters вшанували «Queen», виконавши пісню «Tie Your Mother Down» разом із Меєм, Тейлором та Полом Роджерсом, котрі також виконали декілька вибраних хітів «Queen»[176].

Концерт «Queen» + Пол Роджерс на Майдані Свободи у Харкові 12 вересня 2008 року

15 серпня 2006 року Браян Мей підтвердив, що «Queen» та Пол Роджерс збираються розпочати роботу на першим спільним альбомом у жовтні, залишивши у секреті місце запису[177]. Гурт та Пол Роджерс виступили на концерті, присвяченому 90-ому дню народження Нельсона Мандели у Гайд-парку, що в Лондоні, 27 червня 2008 року[178]. Дебютний альбом «Queen» + Пол Роджерс під назвою «The Cosmos Rocks», було представлено 12 вересня 2008 року у Європі та 28 жовтня 2008 року — у США[160]. Після релізу платівки гурт відправився у турне Європою, розпочавши серії виступів концертом у Харкові на Майдані Свободи перед 350 000 українських фанів[179]. Запис цього концерту пізніше було представлено на DVD[179]. Після цього гурт відправився до Росії, де відіграв два аншлагові концерти у Москві на спорткомплексі «Олімпійський»[180]. Після першої європейської частини турне, під час якої «Queen» відіграли 15 аншлагових концертів поспіль у 9 країнах, квитки на британські концерти було продано протягом 90 хвилин від моменту початку продажів[181]. На завершення туру гурт та Пол Роджерс відправились у Південну Америку, де відіграли низку концертів включно із аншлаговим концертом у Буенос-Айресі[180].

Співпраця «Queen» та Пола Роджерса завершилась 12 травня 2009 року[182]. Роджерс заявив: «Моя домовленість (із „Queen“) по суті була схожа на мою співпрацю із Джиммі (Пейджом) у „The Firm“: це ніколи не розглядалось як щось постійне»[182]. Роджерс не розглядав більше можливості працювати із «Queen» знову[183][184].

Учасники гурту[ред.ред. код]

Нинішній склад

  • Браян Мей — гітари, клавішні, вокал (1970–до сьогодні)
  • Роджер Тейлор — ударні, гітари, клавішні, вокал (1970–до сьогодні)

Колишні учасники

Запрошені вокалісти, які беруть участь у проекті «Queen + …»

Інші співаки, які співпрацювали з гуртом

Сесійні музиканти

  • Морган Фішер — клавішні, піаніно (1982)
  • Фред Мендел — клавішні, піаніно (1982)
  • Спайк Едні — клавішні, піаніно, ритм-гітара, бек-вокал (1984–до сьогодні)
  • Девід Гросман — бас-гітара (1998—2004)
  • Джеймі Мозес — ритм-гітара, бек-вокал (1998—2009)
  • Денні Міранда — бас-гітара, бек-вокал (2005—2009)
  • Руфус Тайгер Тейлор — перкусія, ударні, бек-вокал (2011–до сьогодні)
  • Нейл Фейрклаф — бас-гітара, бек-вокал (2011–до сьогодні)

Учасники гурту ранніх років

  • Майк Гроуз — бас-гітара (1970)
  • Баррі Мітчелл — бас-гітара (1970—1971)
  • Даг Богі — бас-гітара (1971)
Схема

Нагороди і номінації[ред.ред. код]

Концертні тури[ред.ред. код]

Докладніше: Концертні тури Queen

Дискографія[ред.ред. код]

Бібліографія[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Hodkinson, Mark (2009). «Queen: The Early Years». p.118
  2. Heritage award to mark Queen's first gig. bbc.co.uk. 5 March 2013. 
  3. Queen Biography for 1971. Queen Zone. 
  4. Blake, Mark. «Is This the Real Life?: The Untold Story of Queen». p. 96
  5. «Queen: The Ultimate Illustrated History of the Crown Kings of Rock». p.26. Voyageur Press, 2009
  6. а б в г д Queen Logo. Famouslogos.net. Процитовано 28 January 2011. 
  7. Queen Crest (Original). Процитовано 7 June 2011. 
  8. а б Sheffield, Norman (2 July 2013). Life on Two Legs. 
  9. Buckley, Peter (2003) The rough guide to rock p.422. Rough Guides, 2003
  10. Queen By Gordon Fletcher December 6, 1973. December 1973. 
  11. Queen. Daily Herald (Chicago, IL). 7 December 1973. 
  12. 100 Greatest Guitar Songs of All Time. Rolling Stone. June 2008. 
  13. а б в г д е ж и Roberts, David (2006). British Hit Singles & Albums. London: Guinness World Records Limited. 
  14. а б в г д е ж и RIAA – Gold and Platinum. riaa. Архів оригіналу за 4 September 2015. Процитовано 28 September 2014. 
  15. а б Pryor, Fiona (10 May 2007). Photographer lives the Rock dream. BBC News. Процитовано 25 May 2011. 
  16. а б в Queen: The Ultimate Illustrated History of the Crown Kings of Rock. p.128, 129, 159. Voyageur Press, 2009
  17. а б Mark Hodkinson. Queen: the early years. Omnibus Press 2004. Retrieved 28 August 2011
  18. Stephen Thomas Erlewine. Queen II. AllMusic. 
  19. Bruce Rusk. Queen II. Daily Vault. 
  20. Queen II. Winnipeg Free Press. 
  21. Thomas, Stephen (9 April 1974). link Queen II: Allmusic review. AllMusic. Процитовано 2 June 2010. 
  22. а б в 1001 Albums You Must Hear Before You Die. Rocklistmusic.co.uk. Процитовано 2 June 2010. 
  23. а б Legends of rock guitar: the essential reference of rock's greatest guitarists. Booksgoogle.com. Процитовано 28 September 2014. 
  24. Queen – Sheer Heart Attack. Chart Stats. 
  25. Queen Discography. Queen Online. «...and in November released Sheer Heart Attack which was a hit on both sides of the Atlantic.» 
  26. Queen: Sheer Heart Attack Архівовано 11 July 2012 у en:Wayback Machine.
  27. а б в г д е ж Whitburn, Joel (2006). The Billboard Book of Top 40 Hits. Billboard Books. 
  28. Jones, Chris (7 June 2007). Queen: Sheer Heart Attack Review. BBC. Процитовано 25 May 2011. 
  29. Classic Rock 'The 100 Greatest British Rock Albums Ever'. rocklistmusic. Процитовано 2 June 2010. 
  30. Mojo, June 2007, «The 100 Records That Changed the World»
  31. Guitar Player: Brian May Interview. Queenarchives.com. Процитовано 28 September 2014. 
  32. Hodkinson, Mark (2009). «Queen: The Early Years». p.166
  33. A Night at the Opera. Acoustic Sounds. 
  34. Song Review by Greg Prato. Queen: Love of My Life. AllMusic. 
  35. 100 Greatest Albums. Channel 4. Архів оригіналу за 29 April 2009. Процитовано 21 November 2006. 
  36. Guinness poll. London Evening Standard. UK. Архів оригіналу за 25 December 2010. Процитовано 2 June 2010. 
  37. ABC poll. Australian Broadcasting Corporation. Процитовано 2 June 2010. 
  38. A Night at the Opera. Acclaimed Music. Процитовано 2 June 2010. 
  39. 230 – A Night at the Opera. Rolling Stone. Процитовано 2 June 2010. 
  40. «When Freddie Mercury Met Kenny Everett». (1 June 2002). Channel 4
  41. «Kenny Everett — The best possible way to remember a true pioneer». The Independent. Retrieved 24 January 2015
  42. а б Queen Discography: A Night at the Opera. Queen Online. 
  43. Queen rock on in poll. BBC News. 8 May 2002. Процитовано 16 December 2007. 
  44. 'Bohemian Rhapsody' Top Chart Topper. CBS News. 9 November 2002. Процитовано 16 December 2007. 
  45. www.reddwarf.co.uk features interviews rocket. Reddwarf.co.uk. 11 June 2004. 
  46. Medium cool: music videos from soundies to cellphones. p.157. Duke University Press, 2007. Books.google.com. 
  47. Monahan, Mark (24 November 2011). Top five Queen music videos. The Daily Telegraph. Процитовано 4 January 2016. 
  48. а б Sutherland, Mark (30 October 2015). Party On: Queen's Brian May Remembers 'Bohemian Rhapsody' on 40th Anniversary. Rolling Stone. Процитовано 4 January 2016. 
  49. Welch, Andy (5 November 2015). Queen's landmark single Bohemian Rhapsody turns 40 this week. The Belfast Telegraph. Процитовано 4 January 2016. 
  50. mobile4357 (2008-02-23). Queen: The Making of "Death On Two Legs". Процитовано 2017-06-24. 
  51. Mr.Scully. Queen live on tour: A Night At The Opera. Queenconcerts.com. 
  52. A Day at the Races. AllMusic. Процитовано 28 September 2014. 
  53. Queen. Disco Museum. Архів оригіналу за 17 April 2015. 
  54. а б A Day at the Races. Queenonline.com. Процитовано 28 September 2014. 
  55. Queen: The Ultimate Illustrated History of the Crown Kings of Rock. p.96. Voyageur Press, 2009
  56. «Tie Your Mother Down» has been included in all of the band's tours from the summer of 1976 to the most recent Return of the Champions tour, Queen Concertography.
  57. Song Review by Ed Rivadavia. Tie Your Mother Down. AllMusic. 
  58. а б Queen play Hyde Park. BBC. Процитовано 9 April 2009. 
  59. Queen Biography 1976. Queen Zone. 
  60. Hince, Peter (2009). «Queen: The Ultimate Illustrated History of the Crown Kings of Rock». — «When Fred Met Sid». p.119. Voyageur Press, 2009
  61. Sex Pistols on Bill Grundy's 'Today' show most requested clip. NME. 28 July 2008. 
  62. Tiven, Jon (1977) Queen's Live Act Stuns City. Retrieved 21 May 2011
  63. We Are the Champions: Song Review. AllMusic. Процитовано 28 September 2014. 
  64. Hilburn, Robert (20 December 1977). Pop Music Review: Queen's Royal Achievement. Los Angeles Times. 
  65. Jazz – Queen: Billboard Albums. AllMusic. Процитовано 28 September 2014. 
  66. The great rock and roll tour. Daily Mail (London). 23 September 2002. Процитовано 28 September 2014. 
  67. Jazz – Queen: Review. AllMusic. Процитовано 28 September 2014. 
  68. Donald A. Guarisco, «Don't Stop Me Now». AllMusic. Retrieved 12 July 2011
  69. а б [1] Архівовано 2 April 2012 у en:Wayback Machine.
  70. RIAA. RIAA. Архів оригіналу за 26 June 2007. Процитовано 2 June 2010. 
  71. Billboard 18 July 1980. Books.google.com. 12 July 1980. с. 33. 
  72. а б в queen, official, Freddie Mercury, Brian May, Roger Taylor, John Deacon. Lights! Action! Sound! It's That Crazy Little Thing Called Queen. Circus Magazine. Queenonline.com. 
  73. Kent, David (1993) (doc). Australian Chart Book 1970—1992. Australian Chart Book, St Ives, N.S.W
  74. Queen: The Ultimate Illustrated History of the Crown Kings of Rock. p.155. Voyageur Press, 2009. Books.google.com. 
  75. Whitburn, Joel (2006). The Billboard Albums. Menomonee Falls, Wisconsin: Record Research. 
  76. Inductees – The Vocal Group Hall of Fame Foundation. Vocalgroup.org. Процитовано 17 жовтня 2017. 
  77. Cunningham, Mark (October 1995). AN INVITATION TO THE OPERA: Roy Thomas Baker & Gary Langan: The Making Of Queen's 'Bohemian Rhapsody'. Sound on Sound. «There was no stipulation that we wouldn't have any synths, but the statement 'No synths' was printed on the album sleeves because of peoples' lack of intellect in the ears department. Many people couldn't hear the difference between a multitracked guitar and a synthesiser. We would spend four days multi-layering a guitar solo and then some imbecile from the record company would come in and say, 'I like that synth!'» 
  78. Billboard 12 July 1980. Books.google.co.uk. Процитовано 17 жовтня 2017. 
  79. 8th American Music Awards. Rockonthenet.com. 
  80. Queen's Flashy Rock. The Washington Post. 27 July 1982.  Retrieved 15 January 2011
  81. Max Lowry (13 July 2008). The ones that got away. The Guardian (London). 
  82. Henke, James (11 June 1981) «Queen Holds Court in South America» Rolling Stone Процитовано 18 жовтня 2017
  83. Purvis, Georg (2007) Queen: Complete Works p.315. Reynolds & Hearn,
  84. [2] Архівовано 10 May 2014 у en:Wayback Machine.
  85. Stephen Thomas Erlewine (30 October 2007). Queen Rock Montreal. AllMusic. 
  86. Queen biography 1981. Queen Zone. 
  87. VH1: 100 Greatest Songs of the 80s. Rock on the Net. 
  88. Queen top UK album charts league. News.bbc.co.uk. 4 July 2005. Процитовано 28 September 2014. 
  89. Queen head all-time sales chart. BBC. 16 November 2006. 
  90. Queen becomes longest reigning chart act. Daily Mail (London). 5 July 2005. Процитовано 22 жовтня 2017. 
  91. In Pictures: 50 years of pop. BBC. Процитовано 22 жовтня 2017. 
  92. Queen – Hot Space. Stylusmagazine.com. 
  93. O'Casey, Matt, dir. (2011) Queen — Days of Our Lives. Part 2. BBC. Queen Productions Ltd. Retrieved 31 May 2011
  94. Q Classic: Stone Cold Crazy: Brain May Interview. Brianmay.com. 
  95. Babayan, Siran (18 November 2009). The Royal Family Album: Queen Gets Definitive Photo Bio. LA Weekly. Процитовано 25 жовтня 2017. 
  96. Saturday Night Live Season 08 Episode 01 on September 25, 1982 with host Chevy Chase and musical guest Queen. NBC. Процитовано 25 жовтня 2017. 
  97. Queen – Biography. Ultimatequeen.co.uk. 
  98. [3] Архівовано 8 December 2012[Дата не збігається] у en:Wayback Machine.
  99. Queen Biography 1984. Queenzone.com. Процитовано 25 жовтня 2017. 
  100. Barry Lazell (1989) Rock movers & shakers p.404. Billboard Publications, Inc.,
  101. Tobler, John Who's who in rock & roll p.1971. Crescent Books, 1991
  102. Mr.Scully. Queen live on tour: The Works 1984. Queenconcerts.com. 
  103. а б Freddie Mercury Biography. Hot Shot Digital. 
  104. Phil Sutcliffe, Peter Hince, Reinhold Mack (2009) Queen: The Ultimate Illustrated History of the Crown Kings of Rock Voyageur Press, 2009
  105. The sins of St Freddie. The Guardian. 14 January 2005. Процитовано 27 жовтня 2013. 
  106. Billboard 27 May 2006. Books.google.com. Процитовано 28 жовтня 2017. 
  107. а б Queen: Rock in Rio. Queenarchives.com. Процитовано 28 жовтня 2017. 
  108. Queen: Live in Rio (1985). The New York Times. Процитовано 28 жовтня 2017. 
  109. Grein, Paul. Billboard 4 May 1985. p.42. Billboard (magazine). Retrieved 2 June 2011
  110. Kokozej, Daria Mercury and Queen. Retrieved 21 травня 2011
  111. Minchin, Ryan, dir. (2005) «The World's Greatest Gigs». Initial Film & Television. Retrieved 21 May 2011
  112. Live Aid 1985: A day of magic. CNN. 
  113. а б Queen win greatest live gig poll. BBC. 9 November 2005. Процитовано 28 жовтня 2017. 
  114. «Flashback: Queen Steal the Show at Live Aid». Rolling Stone. Retrieved 4 April 2013
    «Queen: their finest moment at Live Aid». The Telegraph. 24 September 2011
    «Live Aid 1985: A day of magic». CNN. Retrieved 17 July 2013
    "Live Aid Memories: 'It was life-changing: my life was not all about just me anymore' ". The Independent. Retrieved 13 September 2013
    «Queen most loved band». The Guardian. Retrieved 19 April 2009
    Miles, Barry (2008) «Massive Music Moments». p. 159. Anova Books. Retrieved 21 May 2011
  115. BBC Radio 4: "The Mysterious Mr Mercury". BBC. 12 November 2011. 
  116. Jackson, Laura (2008). Brian May: The Definitive Biography. Piatkus. ISBN 978-0749909765. 
  117. Light, Alan (3 June 2011). The Life and Times of Metallica and Queen. The New York Times. Процитовано 28 жовтня 2017. 
  118. Mojo Magazine, серпень 1999, випуск 69. «Their Britannic Majesties Request» by David Thomas, 87 ст.
  119. Rock and Pop Features (9 February 2011). Five other Live Aid stories. The Daily Telegraph (London). 
  120. queen, official, Freddie Mercury, Brian May, Roger Taylor, John Deacon. A Kind of Magic: Album Details. Queenonline.com. 
  121. International who's who in popular music p.129. Routledge, 2002
  122. "Highlander: Immortal Edition DVD competition". Liverpool Echo. Icliverpool.icnetwork.co.uk. 
  123. The sound and the fury. Queenarchives.com. Процитовано 4 листопада 2017. 
  124. Mr.Scully. Queen live on tour: Magic tour. Queenconcerts.com. 
  125. We Will Rock You (Again)!. Queenarchives.com. Процитовано 4 листопада 2017. 
  126. Spike Edney – Biography. Ultimatequeen.co.uk. 11 December 1951. Процитовано 4 листопада 2017. 
  127. The Mods – A Tribute to an Era 1964–1970 – Spike Edney, Keyboards/Guitar – Special Guest. Themodsband.com. 11 April 2007. Процитовано 4 листопада 2017. 
  128. Musician, Issues 93–98. p.44. Amordian Press, 1986. Retrieved 5 June 2011
  129. Billboard. Books.google.com. 16 August 1986. 
  130. Queen Wins 3 DVD Platinum Awards. Queenzone.com. 13 June 2005. 
  131. Queen: Live at Wembley Stadium. WLIW. Архів оригіналу за 28 April 2006. 
  132. Purvis, Georg (2007). Queen Complete Works. Richmond: Reynolds & Hearn.  p. 67
  133. VH1 Legends: Queen-Viacom International, VH1, 1997.
  134. Queen Signs With Disney, Raising Hope For Cd Releases. Chicago Tribune (Los Angeles Daily News). 13 вересня 1990. Процитовано 21 листопада 2017. 
  135. Wilker, Deborah (7 травня 1992). Queen Must Decide On Replacing Freddie Mercury. Sun-Sentinel. Процитовано 21 листопада 2017. 
  136. The Highs and Lows of the Brit Awards. BBC. 2 грудня 1999. Процитовано 21 листопада 2017. 
  137. Queen, Freddie Mercury, Roger Taylor, Brian May, BRITS 1990. Brit Awards. Архів оригіналу за 8 квітня 2014. Процитовано 21 листопада 2017. 
  138. Queen Online " History " Discography. Queenonline.com. Процитовано 21 листопада 2017. 
  139. Donald A. Guarisco. «Queen — The Show Must Go On» Архівовано 4 September 2011[Дата не збігається] у en:Wayback Machine.. AllMusic. Retrieved 23 May 2011
  140. 100 Greatest Singers of All Time: Freddie Mercury. Rollingstone.com. 
  141. а б Inside the studio where Freddie Mercury sang his last song. The Telegraph. 25 жовтня 2015. 
  142. BPI – UK Best Selling Albums of All Time (14 June 2009) (PDF). 
  143. Queen Greatest Hits I and II Review. BBC. 
  144. Queen; Greatest Hits, Vol. 2. AllMusic. Процитовано 21 листопада 2017. 
  145. Bret, David (1996). Living on the Edge: The Freddie Mercury Story. London: Robson Books. с. 179. ISBN 1-86105-256-1. 
  146. 1991: Giant of rock dies. BBC. 24 листопада 1991. Процитовано 28 September 2014. 
  147. Freddie, I'll Love You Always. The Mirror. 28 листопада 1991. Архів оригіналу за 12 жовтня 2014. 
  148. Elton's Sad Farewell. Mr-mercury.co.uk. Архів оригіналу за 12 жовтня 2014. Процитовано 21 листопада 2017. 
  149. Sherwin, Adam (30 травня 2011). Final Freddie Mercury performance discovered. The Independent (London). 
  150. Queen hit named Britain's best. Daily Mail (London). 20 квітня 2014. 
  151. а б History of HIV & AIDS in the UK (1981–1995). Avert. 
  152. а б Billboard 25 July 1992. p.8. Books.google.com. 
  153. 1992 MTV Video Music Awards. Rockonthenet.com. Процитовано 28 September 2014. 
  154. Made in Heaven video documentary «Champions of the World».
  155. Jackson, Laura (2002). Queen: The Definitive Biography. London: Piatkus. с. 3. ISBN 978-0-7499-2317-4. 
  156. Folkard, Claire; Vidal, Oriol (2004). Guinness World Records 2005. 
  157. queen, official, Freddie Mercury, Brian May, Roger Taylor, John Deacon. Made in Heaven. Queenonline.com. 
  158. Lemieux, Patrick (2013). The Queen Chronology: The Recording & Release History of the Band. Lulu. с. 86. 
  159. а б Mercury, heavy metal and a jazz explosion. The Sydney Morning Herald. 
  160. а б Michaels, Sean (20 березня 2008). We will rock you – again. The Guardian (London). Процитовано 23 листопада 2017. 
  161. а б Jackson, Laura (2002). Queen: The Definitive Biography. London: Piatkus. с. 2. ISBN 978-0-7499-2317-4. 
  162. Montreuxmusic — Freddie Mercury statue. EMI international. Архівовано 26 March 2012 у en:Wayback Machine.
  163. Queen Press Release – No One But You. Queenarchives.com. Процитовано 10 грудня 2017. 
  164. Queen: No-one But You/Tie Your Mother Down. Chart Stats. 
  165. [4] Архівовано 5 November 2013 у en:Wayback Machine.
  166. Crowning Glory. Queenzone.com. Процитовано 10 грудня 2017. 
  167. Mr.Scully. Brian May + Roger Taylor live in Parco Novi Sad, Modena, Italy (Pavarotti & Friends). Queenconcerts.com. 
  168. Soundtrack for "A Knight's Tale". Internet Movie Database. 
  169. Music – John Deacon. BBC. Процитовано 11 грудня 2017. 
  170. Queen honoured with Hollywood star. BBC News. 18 жовтня 2002. 
  171. а б в Brian May – Ambassadors – 46664. 46664.com. 30 листопада 2003. Архів оригіналу за 4 жовтня 2011. 
  172. Queen News March 2006. brianmay.com. 
  173. Rodgers to be the Great Pretender for Queen. Daily Mail (London). 15 грудня 2004. 
  174. а б Owen Gibson, media correspondent (5 липня 2005). Queen most loved band. The Guardian (London). 
  175. а б Queen + Paul Rodgers Concertography. Ultimatequeen.co.uk. 
  176. 5/30/06 (3 грудня 2010). Queen & Foo Fighters "We Will Rock You/We Are The Champions" Live at Rock Honors 2006. VH1. 
  177. May, Brian (15 серпня 2006). USA Convention Story and Queen and Paul Rodgers Heading Towards a Studio Assignation. [недоступне посилання з 01.12.2017]
  178. Mandela concert line-up unveiled. BBC News. 6 May 2008. 
  179. а б Queen & Paul Rodgers – Live In Ukraine DVDs!. Daily Record. Scotland. Архів оригіналу за 5 березня 2012. Процитовано 28 вересня 2014. 
  180. а б Mr.Scully. Queen live on tour: Queen + Paul Rodgers 2008. Queenconcerts.com. 
  181. QUEEN + PAUL RODGERS: UK Tour Press Release. Queenworld.com. 8 жовтня 2008. 
  182. а б Queen end collaboration with Paul Rodgers. NME. 14 травня 2009. 
  183. Paul Rodgers, Queen Split: "It Was Never a Permanent Arrangement". idiomag. 13 травня 2009. Процитовано 17 грудня 2017. 
  184. Queen and Paul Rodgers split. idiomag. 14 травня 2009. Процитовано 17 грудня 2017. 

Посилання[ред.ред. код]

Валторна Це незавершена стаття про музичний колектив.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.