Користувач:Ze'ev Red/Арбітражна комісія Мирної конференції по Югославії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Процес розпаду СФРЮ з 1991 по 1992 рік

Арбітражна комісія Мирної конференції по Югославії (більш відома як Арбітражна комісія Бадінтера[1]) — арбітражний орган, спеціально створений за сприяння Ради міністрів Європейської економічної спільноти 27 серпня 1991 року для вирішення спірних юридичних питань у зв'язку з розпадом Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія та видачі консультативних висновків укладених у рамках міжнародної мирної конференції з урегулювання ситуації в Югославії.

До початкового складу комісії увійшли п'ять діючих голів конституційних судів з країн ЄЕС, з них головою комісії було обрано Робера Бадінтера, який очолював з 1986 по 1995 рік Конституційну раду Франції. До наступного складу, скликаного у 1993 році, крім конституційних суддів країн Євросоюзу були також включені судді міжнародних судових органів.

Арбітражна комісія в період з 1991 по 1993 рік винесла п'ятнадцять висновків із ключових правових питань, що виникли внаслідок конфлікту між республіками, що входили до складу Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії. Комісія проводила свої засідання у Парижі.

Найбільш важливими з точки зору міжнародного права є перші три висновки комісії, що стосуються питань розпаду югославської федерації, права на самовизначення сербського населення на території Хорватії та Боснії та Герцеговини, а також міжнародного статусу колишніх адміністративних кордонів між республіками, що вийшли зі складу СФРЮ. Висновки № 4—7, 10 вирішують питання міжнародної правосуб'єктності колишніх югославських республік та відповідності їх критеріям визнання нових держав, розробленим Європейською спільнотою. У висновках № 8—9 комісія спробувала вирішити загальні проблеми правонаступництва держав, більш конкретно зазначене питання було вирішено пізніше у висновках № 11—15.

Висновки комісії мали значний вплив на югославську політику Європейською спільноти та її держав-членів. Хоча вони й не торкалися всіх питань, що виникли у зв'язку з розпадом Югославії та подальшими відносинами її держав-наступниць на Балканах, проте такі висновки широко сприяли розвитку міжнародного публічного права у питаннях визнання нових держав.

Передумови

[ред. | ред. код]
Плакат, який закликає віддати голос за незалежність Хорватії у 1991 році

У 1990—1991 роках почали наростати протиріччя між Сербією та іншими республіками у складі федеративної Югославії (Словенією та Хорватією) — конфлікти економічного, політичного, а потім і етнотериторіального характеру. На референдумі про незалежність Словенії, що відбувся 23 грудня 1990 року, переважна більшість жителів проголосували за незалежність республіки[2], аналогічні результати були на референдумі щодо незалежності Хорватії (в обох випадках декларацію про незалежність були прийнято 25 червня 1991 року). На початку березня 1991 року відбулися збройні зіткнення в Пакраці між хорватами і сербами[3]. Для запобігання подальшим зіткненням у місто були введені частини Югославської народної армії. 9 березня 1991 року протести в Белграді були придушені за допомогою армії[4]. 31 березня 1991 року сталося зіткнення між силами Міліції Сербської Країни[5], підтримуваними добровольцями з Сербії, і хорватськими поліцейськими в районі національного парку Плітвицькі озера в Хорватії, в ході якого було вбито двох людей[6]. Кульмінацією зазначених подій стали нетривалий збройний конфлікт у Словенії і війна, що почалася в Хорватії[7].

Десятиденна війна у Словенії, 1991 рік. Словенські солдати атакують танки югославської армії, які заблокували прикордонний перехід «Рожна-Долина» між СФРЮ та Італією.

На початку 1991 року Європейська спільнота, передбачаючи назріваючий збройний конфлікт у Югославії, запропонувала керівництву СФРЮ свою посередницьку допомогу у його врегулюванні. Після згоди союзного уряду СФРЮ на посередництво Європейської спільноти остання провела низку переговорів та консультацій із протиборчими сторонами. 7 липня 1991 року було підписано Бріонську угоду, що поклала край війні в Словенії, з території якої було виведено всі підрозділи югославської армії. Угода передбачала мораторій для набрання чинності деклараціями про незалежність Словенії та Хорватії терміном на три місяці, а також необхідність початку переговорів про майбутній устрій Югославії. Тим часом угода ніяк не вплинула на припинення бойових дій у Хорватії [8] . Наприкінці літа 1991 року для врегулювання конфлікту була сформована Конференція Європейської спільноти з Югославії[9][10] (пізніше стала іменуватися Міжнародною конференцією з колишньої Югославії, оскільки участь у ній почали брати ООН, НБСЄ та інші міжнародні організації[11][12]).

Лорд Пітер Карінґтон

У 1991 році на конференції головував лорд Пітер Карінґтон[13], надалі, починаючи з 1992 року, спільно з ним головував представник Генерального секретаря ООН Сайрус Венс[14].

Спочатку в завдання конференції входила підготовка рекомендацій про конституційний устрій майбутньої Югославії та її збереження. Водночас після закінчення дії мораторію згідно з Бріонською угодою 8 жовтня 1991 року було в односторонньому порядку проголошено незалежність Словенії та Хорватії, і конференція переорієнтувала свою діяльність на вироблення рекомендацій для визнання нових держав, що відокремилися від Югославії. Збереження федерації вже не було основним завданням мирної конференції[15][16][17][18].

Для вирішення спірних юридичних питань у зв'язку з югославською кризою, що почалася Європейською спільнотою 27 серпня 1991 року, була сформована спеціальна Арбітражна комісія, що складалася з професійних юристів, які повинні були дати мирній конференції консультативні висновки з усіх виникаючих проблемних ситуацій з приводу правонаступництва держав, самовизначення народів, міждержавних кордонів та інших питань конституційного та міжнародного права.[19][20]

17 грудня 1991 року в Брюсселі на зустрічі міністрів закордонних справ країн Євросоюзу були сформульовані наступні критерії офіційного визнання держав, що підлягають застосуванню у тому числі до колишніх югославських республік[21][22][23]:

Одночасно з названими критеріями країни ЄС прийняли Декларацію про Югославію, в якій визначалося, що республіки, які ухвалили рішення про вихід зі складу СФРЮ, повинні були заявити до 23 грудня 1991 року в органи ЄС про своє бажання бути визнаними як незалежні держави; відповідати розробленим критеріям визнання та бути готовими до прийняття всіх зобов'язань, встановлених у них; виконати зобов'язання щодо забезпечення прав людини та національних меншин, передбачених у проекті конвенції Конференції з Югославії; підтримувати роботу ООН із врегулювання югославської кризи[22][23].

Наведені критерії мали рекомендаційний характер, водночас вони відіграли ключову роль у роботі Арбітражної комісії та при ухваленні країнами Євросоюзу рішень про визнання нових держав[24].

Склад комісії

[ред. | ред. код]
Робер Бадінтер, голова Арбітражної комісії

Згідно з початковим мандатом, Арбітражна комісія повинна була складатися з п'яти членів, які призначаються на паритетних засадах спільно Європейською спільнотою і Союзним урядом Югославії. Членами комісії від Європейської спільноти було затверджено чинних голів конституційних судів Франції, Німеччини та Італії, решта двох членів мали бути призначені урядом Югославії. Зважаючи на те, що югославському уряду через внутрішні розбіжності не вдалося визначитися з кандидатурами, три члени від Європейської спільноти самостійно призначили на вакантні посади голів конституційних судів Іспанії та Бельгії[25][26].

У період діяльності з 1991 по 1992 рік до складу комісії входили[26]:

У 1993 році, після припинення існування колишньої Югославії як держави, Арбітражна комісія була знову скликана з ініціативи Європейської спільноти для надання висновків № 11—15 у зв'язку з невирішеними питаннями між державами-правонаступниками СФРЮ, але її склад тепер був сформований наступним чином: троє членів призначалися Радою міністрів ЄЕС у складі голів і суддів конституційних чи вищих судів країн Євросоюзу; четвертий — призначався головою Міжнародного суду ООН зі складу колишніх суддів суду чи осіб, які мають відповідну кваліфікацію; п'ятий — призначався головою Європейського суду з прав людини зі складу діючих суддів. У разі виникнення спору між державами щодо окремого питання сторони, що сперечаються, на додаток до постійних членів могли запропонувати ввести до складу комісії членів ad hoc, які обиралися з числа діючих суддів конституційних та інших вищих судів держав-учасниць НБСЄ або в порядку, передбаченому для вибору четвертого та п'ятого членів комісії[27].

В останній склад комісії входили[28]:

  • Робер Бадінтер — голова Конституційної ради Франції (зберіг за собою посаду голови Арбітражної комісії);
  • Роман Герцог — голова Федерального конституційного суду Німеччини;
  • Франческо Паоло Казавола — голова Конституційного суду Італії;
  • Хосе Марія Руда — колишній голова Міжнародного суду ООН (1988—1991);
  • Елізабет Пальм — суддя Європейського суду з прав людини.

Діяльність комісії

[ред. | ред. код]

У період з кінця 1991 року до середини 1993 року Арбітражна комісія винесла 15 висновків з основних правових питань, пов'язаних із розпадом Югославії. Питання для комісії з висновків № 1-3, а також № 8-10 сформулював і передав, починаючи з 20 листопада 1991 року, голова Конференції з Югославії лорд Карінгтон[10]. При цьому питання щодо висновків № 2-3 були спочатку запропоновані урядом Республіки Сербія[29], проте їх формулювання були змінені лордом Карінгтоном на власний розсуд[30][31][32]. Рада міністрів ЄЕС, у свою чергу, сформулювала питання щодо висновків № 4-7 у відповідь на заяви колишніх югославських республік про необхідність їх визнання[20]. Питання для висновків № 11-15 були підготовлені 20 квітня 1993 року співголовами Керівного комітету МККЮ з метою вирішення окремих проблем, пов'язаних з правонаступництвом колишніх республік СФРЮ[33].

Компетенція Арбітражної комісії двічі оспорювалася Сербією та Чорногорією, які вважали, що консультативні висновки, що виносяться, виходять за межі наданих їй повноважень. В обох випадках комісія відхилила такі претензії та розглянула поставлені перед нею питання по суті. З боку інших югославських республік за час роботи комісії не надійшло жодного заперечення[34].

При винесенні комісією перших десяти висновків її арбітражна процедура не була детально регламентована. У Декларації Європейської спільноти від 27 серпня 1991 року вказувалося лише на те, що в рамках спеціально скликаної для врегулювання югославської кризи Конференції з Югославії повинен бути створений арбітражний орган, куди будуть передаватися всі розбіжності між сторонами, що сперечаються, а також визначався спосіб формування такого арбітражу. Певна ясність у визначенні порядку роботи комісії була встановлена в наступній Декларації Європейської спільноти від 3 вересня 1991 року, в якій уже передбачалося, що вимагаючи вирішення спірні питання перед Арбітражною комісією ставитимуться головою Конференції з Югославії, висновки органу підлягають оголошенню також головою Конференції. Інші правила процедури арбітражу встановлювалися самими арбітрами, виходячи із загальних принципів та міжнародної практики, що склалася в цій галузі[35][36][31]. Оскільки під арбітражем у міжнародній практиці традиційно розумівся спосіб врегулювання спорів між державами шляхом звернення до посередників та добровільного виконання прийнятого ними рішення,[37] факт активної участі югославських республік у роботі Конференції з Югославії означав їхню згоду із запропонованою арбітражною процедурою, яка мала форму джентльменської угоди[37].

На початку 1993 року Керівним комітетом МККЮ, багато в чому під впливом ситуації з оскарженням Сербією та Чорногорією компетенції Арбітражної комісії, було ухвалено регламент її роботи і більш точно визначено повноваження[38]. З цього моменту Арбітражна комісія здійснювала функції як щодо вирішення спорів між державами, переданих їй на розгляд за моделлю класичного арбітражу, так і з видачі консультативних висновків зі спірних питань, що вимагають авторитетного роз'яснення[39]. Такі повноваження були аналогічні до повноважень Міжнародного суду ООН[40].

Висновок № 1 (Розпад СФРЮ)

[ред. | ред. код]

29 листопада 1991 року комісією було дано її перший висновок щодо статусу СФРЮ як міжнародно-правового суб'єкта. На питання Карінґтона, чи є після виходу більшості республік зі складу федерації союз Сербії і Чорногорії — СРЮ, що залишився, продовжувачем колишньої Югославії або ж СФРЮ більше не існує і всі республіки є рівними її наступниками, Арбітражна комісія уклала, що Соціалістична Федеративна Республіка знаходиться у процесі розпаду, оскільки Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина та Македонія заявили про свою незалежність і припинили будь-яку участь у спільних органах федерації, що не відповідає принципам побудови федеративної держави. Тому спільна держава фактично перебуває на стадії припинення свого існування, а складові її республіки повинні вирішити між собою питання правонаступництва[41].

На думку окремих дослідників, процес розпаду СФРЮ почався відразу після поразки югославської армії у Словенії у липні 1991 року, а збройний конфлікт у Хорватії зробив процес такого розпаду незворотним. Тому Європейській спільноти слідовало давно визнати даний факт, а не вести переговори до середини вересня 1991 року з представниками уряду СФРЮ про її майбутній устрій, тим більше, що федеральні органи більше не мали реальної влади над всією територією країни[42]. Існує думка, що Європейська спільнота спочатку не поспішало з висновками щодо розпаду СФРЮ, оскільки не хотіло створювати небезпечний прецедент для повного розпаду СРСР та створення там осередку нестабільності за прикладом югославської кризи[1]. Проте подальший розпад СРСР не призвів до відкритого повномасштабного збройного конфлікту між його державами-наступниками, яким вдалося досягти домовленості з усіх ключових питань мирним шляхом[43].

Ідею про припинення існування єдиної югославської держави особливо активно підтримували Словенія та Хорватія, якими вже були на той час прийняті декларації про власну незалежність[44], Македонія[45] лише провела референдум про незалежність, а парламент Боснії і Герцеговини прийняв меморандум про суверенітет республіки[45]. Сербія, навпаки, намагалася усілякими способами зберегти федерацію, вказуючи на те, що республіки, які проголосили або мали намір проголосити незалежність, насправді вважаються тими, що вийшли зі складу СФРЮ, міжнародна правосуб'єктність якої зберігається через участь у федерації залишившихся республік[46].

Арбітражна комісія в обґрунтування свого висновку вказала, що існування або припинення існування держави є питанням факту, тому наслідки визнання цього факту іншими державами мають суто декларативний характер[47]. Держава визначається як спільнота, що складається з території та населення, підпорядковане організованій політичній владі, що має суверенітет. Разом з тим СФРЮ у зв'язку з політичною кризою, що почалася, не мала ефективної влади, здатної контролювати внутрішньополітичну ситуацію і складові федерації. Крім того, загальні для федерації конституційні органи (Президія, Скупщина, Союзна рада, Союзне виконавче віче, Конституційний суд, федеральна армія) перестали представляти спільні інтереси всіх республік, деякі з яких відмовилися від участі в їх формуванні та роботі. Застосування сили призвело до збройного конфлікту між різними частинами федерації, який забрав життя тисяч людей і завдав значної шкоди та руйнувань. Органи влади федерації та республік довели свою нездатність забезпечити дотримання режиму припинення вогню на виконання угоди, укладеної під егідою Європейської спільноти та ООН[48].

Висновок № 2 (Самовизначення народів)

[ред. | ред. код]

Арбітражна комісія, розглядаючи питання, чи має право сербське населення у Хорватії та Боснії і Герцеговині як один з основних народів, що становлять югославську федерацію, право на самовизначення, уклала, що внутрішні кордони між Сербією та Хорватією і Сербією та Боснією і Герцеговиною є непорушними за будь-яких обставин, тому право на самовизначення не може і не повинно спричиняти зміни вже існуючих кордонів при здобутті державою незалежності, окрім як у випадках, коли держави самі домовилися про зміну своїх кордонів, поширивши тим самим дію принципу uti possidetis на ситуацію в Югославії[49][50]. Арбітражна комісія вказала, що сербське населення у Боснії і Герцеговині та Хорватії має право на всі відповідні права для меншин та етнічних груп. При цьому республіки повинні гарантувати членам цих меншин та етнічних груп усі основні права та свободи, визнані міжнародним правом, включаючи право вибору громадянства[51].

Таким чином, комісія стверджувала, що сербське населення має право виключно на внутрішнє самовизначення в рамках тих республік, де воно проживає, яке полягає у гарантіях захисту права на національну ідентичність, політичну автономію, можливість використання рідної мови при здобутті освіти та інших сферах, формування та участь у місцевих органах влади (адміністрація, поліція, суди). Саме такий набір прав був передбачений у Розділі 2 "Особливий статус" проєкту конвенції, розробленої Конференцією з Югославії 4 листопада 1991 року під головуванням лорда Карінґтона. Таке самовизначення не передбачає права національних меншин на сецесію зі складу території свого проживання та створення на цьому місці незалежної держави. Прав ж на зовнішнє самовизначення мають лише складові федеративної держави, тому можливість створення незалежної держави належить лише шести колишнім югославським республікам в силу їх конституційного статусу[52].

Окремими авторами також наголошується, що віднесення у висновку права на самовизначення національних меншин до норм jus cogens є необґрунтованим, оскільки ані міжнародне право, ані практика Міжнародного суду ООН не передбачають такого. Аналіз чинних міжнародних правових актів дає підстави вважати, що право на самовизначення національних меншин є лише нормою звичаєвого міжнародного права і що дуже рано ще припускати, що воно набуло характеру норм jus cogens. Подібне трактування, запропоноване Арбітражною комісією, викликає певні протиріччя[53].

Расселение сербов на территории Хорватии в 1991 году
Расселение сербов на территории Боснии и Герцеговины в 1991 году

Висновок № 3 (Кордони)

[ред. | ред. код]

Відповідаючи на запитання лорда Карінґтона, чи можуть внутрішні кордони між Хорватією та Сербією, а також між Боснією і Герцеговиною та Сербією вважатися кордонами з погляду міжнародного публічного права, Арбітражна комісія, застосовуючи принцип uti possidetis до кордонів колишніх югославських республік, послалася на рішення Міжнародного суду ООН від 22 грудня 1986 року у справі Буркіна-Фасо та Малі (суперечка щодо кордону), де uti possidetis визнається як загальний принцип міжнародного права, що застосовується абсолютно до будь-якої держави. Тому зміна внутрішніх кордонів можливе лише за обопільною угодою між складовими частинами федерації. Якщо такої угоди немає, то колишні кордони стають кордонами, що охороняються міжнародним правом[54][55].

Австралійський юрист Пітер Радан розкритикував тлумачення Арбітражною комісією у Висновку №3 положень Конституції СФРЮ. Крім вказівки на загальний характер принципів міжнародного права, Комісія Бадінтера прагнула обґрунтувати актуальність застосування принципу uti possidetis, посилаючись на статтю 5 Конституції Югославії 1974 року. Комісія заявила, що цей принцип тим більше застосовується до республік, оскільки в другому і четвертому пунктах статті 5 Конституції СФРЮ говориться, що території та кордони республік не можуть бути змінені без їхньої згоди[56].

(1) Територія Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії єдина, до її складу входять території соціалістичних республік.

(2) Територія республіки не може бути змінена без згоди республіки, а територія автономного краю — і без згоди автономного краю.

(3) Кордони Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії не можуть бути змінені без згоди всіх республік і автономних країв.

(4) Кордони між республіками можуть бути змінені лише на підставі угоди між ними, а якщо йдеться про кордон автономного краю, то і за його згодою.

На думку Пітера Радана, Комісія Бадінтера вибірково процитувала статтю 5 югославської конституції без урахування системного взаємозв'язку інших положень. Обґрунтовуючи свої висновки посиланнями виключно на пункти 2 та 4 статті 5 Конституції СФРЮ, комісія проігнорувала положення пунктів 1 та 3. Таким чином, виправдання розпаду СФРЮ та зміни її міжнародних кордонів відбулося в порушення пунктів 1 та 3. Радан стверджує, що територіальна цілісність республік та недоторканність їх кордонів, згадані у пунктах 2 та 4 статті 5 Конституції, застосовуються лише у контексті єдиної югославської держави, чия власна територіальна цілісність та кордони залишаються незмінними. На думку Радана, республіка, яка намагається порушити положення пунктів 1 та 3 статті 5 Конституції, не може посилатися на гарантії, які містяться у пунктах 2 та 4. За таких обставин, за твердженням Радана, суперечливі висновки Арбітражної комісії не можуть бути підставою вважати старі адміністративні кордони міжнародними без можливості їх перегляду не інакше, як тільки на підставі угод між республіками[56]. Разом з тим, при аналізі висновку комісії стає очевидним, що застосування принципу uti possidetis до внутрішніх адміністративних кордонів республік продиктоване виключно цілями захисту територіальної цілісності складових частин югославської федерації, окремі з яких вже були охоплені війною у зв'язку з територіальними суперечками. Застосування таких правил давало колишнім республікам можливість самостійно вирішити свою долю, реалізувавши право на самовизначення, чи то у формі незалежної держави чи інтеграції до конфедерації держав. У ситуації з Югославією принцип uti possidetis був застосований вперше поза процесами деколонізації і щодо федеративної держави[52].

У 1992 році адміністративні кордони між колишніми республіками СФРЮ стали міжнародними, крім кордону між Сербією та Чорногорією

Висновок № 4 (Боснія і Герцеговина)

[ред. | ред. код]

Комісії було поставлено питання про те, чи слід визнати незалежність Боснії і Герцеговини. У своєму висновку від 11 січня 1992 року Арбітражна комісія вказала на необхідність утриматися від визнання, оскільки на відміну від інших югославських республік, які прагнуть незалежності, Боснія і Герцеговина ще не провела референдуму про незалежність. При цьому комісія також зазначила, що меморандум про суверенітет республіки, прийнятий 15 жовтня 1991 року парламентом СР Боснії та Герцеговини, не можна вважати належним волевиявленням усіх народів, що населяють республіку, оскільки делегація боснійських сербів не брала участі в голосуванні, а саме сербське населення на окремому референдумі висловилося за збереження єдиної югославської держави[58].

Після винесеного комісією висновку босняцька та хорватська делегації у парламенті ініціювали проведення референдум про незалежність, що проходив з 29 лютого по 1 березня 1992 року. За результатами референдуму явка становила 63%, про цьому 99% голосів віддали за незалежність республіки. Боснійські серби, що становили 31% населення Боснії та Герцеговини, референдум бойкотували і участі в голосуванні не брали[59].

Після проведеного референдуму незалежність країни була визнана 6 квітня 1992 року Європейським союзом, 7 квітня — США[60], а за ними у квітні того ж року — Російською Федерацією[61], а 12 жовтня Україною[62]. 22 травня 1992 року держава була прийнята до ООН. Країни Євросоюзу та США були переконані, що якнайшвидше визнання незалежності Боснії і Герцеговини запобігатиме початку збройного конфлікту, оскільки аналогічне визнання Хорватії та створення Охоронних сил ООН на початку 1992 року призвели до деякого заспокоєння ситуації на хорватських спірних територіях[63].

На думку багатьох дослідників, міжнародно-правове визнання в 1992 році Боснії і Герцеговини було передчасним, оскільки ця республіка в той момент не відповідала критерію ефективної держави і не контролювала більшу частину своєї території[64][65][66][58]. Також наголошується, що надання Боснії і Герцеговині статусу держави за допомогою інституту міжнародного визнання за таких умов представляло юридичну фікцію[67].

Тим часом словенський юрист і дипломат Данило Тюрк вважає, що поспішне визнання Боснії і Герцеговини не було політичною помилкою, а навпаки, мало справедливий і розумний характер. На його думку, однак, для держави, що розвивається, в ситуації політичної кризи, що зароджується, лише одного формального визнання з боку міжнародної спільноти та встановлення з нею дипломатичних відносин недостатньо. Міжнародна спільнота, у тому числі і скликана Конференція з Югославії, мала гарантувати забезпечення захисту незалежності Боснії і Герцеговини і не дати можливості для подальшої ескалації конфлікту всередині країни. Однак така підтримка та захист не були вчасно надані. Цей недогляд пов'язаний, за твердженням Тюрка, з розбіжностями провідних держав у питанні способу врегулювання югославської кризи та їх неготовністю на той час застосовувати силу для захисту незалежності Боснії і Герцеговини[68].

Деякі дослідники схиляються до того, що кровопролитна війна, початок якої співпав з процесом передчасного визнання державності Боснії і Герцеговини, став її неминучим наслідком[69][70]. Голова Конференції з Югославії лорд Карінґтон також висловлював думку, що саме поспішне визнання Боснії і Герцеговини призвело до загострення громадянської війни[71].

Висновок № 5 (Хорватія)

[ред. | ред. код]

Розглянувши заяву Хорватії про визнання її незалежності, комісія спочатку схилялася до того, що незалежність республіки ще не може бути визнана, оскільки нова Конституція Хорватії не передбачала повноцінних гарантій захисту національних меншин, яку вимагає Європейська спільнота[72]. Зокрема, ухвалений парламентом Хорватії Конституційний закон від 4 грудня 1991 року містив не всі положення про права людини та національні меншини, необхідність включення яких була визначена у Розділі 2 «Особливий статус» проєкту конвенції, розробленої Конференцією з Югославії 4 листопада 1991 року. Цей проект передбачав суттєву автономію для меншин щодо місцевого самоврядування, місцевих правоохоронних органів та судової системи, системи освіти та інших питань місцевого значення[73].

У відповідь президент Хорватії Франьо Туджман направив Роберу Бадінтеру лист із особистим запевненням, що усі зазначені зауваження будуть усунуті[58]. З урахуванням такого запевнення Арбітражна комісія 11 січня 1992 року винесла висновок про відповідність Хорватії критеріям визнання із застереженням, що міжнародне визнання її незалежності можливе лише після того, як Конституційний закон від 4 грудня 1991 року буде доповнений положеннями про права національних меншин, рекомендованими Конференцією з Югославії[74].

Разом з тим країни Євросоюзу, незважаючи на таке застереження, вирішили визнати 15 січня 1992 року Хорватію разом зі Словенією, яка, у свою чергу, беззастережно задовольняла всім критеріям визнання[58]. Така ситуація виникла внаслідок тиску на країни Євросоюзу з боку Німеччини, яка займала активну позицію в лобіюванні інтересів Хорватії[75][76][77][78].

Дослідниками зазначається, що країни Євросоюзу передчасно визнали державність Хорватії, яка на момент її визнання не відповідала всім заявленим самою Європейською спільнотою критеріям та демократичним цінностям[79]. Навіть лорд Карінґтон, який головував на мирній конференції, висловив думку, що недоречно швидке визнання Хорватії зробило подальший переговорний процес між хорватами та сербами з приводу автономії Сербської Країни безглуздим, оскільки незалежність Хорватії вже нічим не обумовлювалася [80].

Сербські автономні області на території Хорватії (1990 рік)

Висновок № 6 (Македонія)

[ред. | ред. код]

Комісія рекомендувала Європейській спільноті прийняти прохання Республіки Македонія про її визнання, оскільки республіка надала необхідні гарантії поваги до прав людини, а також міжнародного миру та безпеки[81]. Проте Європейська спільнота спочатку неохоче прийняла такі рекомендації через незгоду Греції щодо назви нової держави і символіки, що використовується, такої ж як у грецької провінції Македонія[82].

Македонія та Словенія були єдиними із шести югославських республік, які повністю задовольняли всім критеріям визнання, заявленими Європейською спільнотою[68]. У висновку комісії від 11 січня 1992 року зазначено, що Македонія гарантує повагу до територіальної цілісності сусідньої Греції і не має до неї жодних територіальних претензій та ворожої налаштованості. Саме собою використання найменування «Македонія» не означає, що республіка претендує чи претендуватиме на частину грецької території, тим паче що, як уклала комісія, до Конституції Македонії внесено поправку, що забороняє змінювати кордони республіки, якщо це суперечить міжнародному праву[83].

Відразу після винесеного висновку незалежність республіки була визнана лише Туреччиною, Болгарією, Словенією, Хорватією та Литвою. На саміті Євросоюзу в Лісабоні 26—27 червня 1992 року Європейська рада заявила про готовність визнати республіку, якщо її найменування не включатиме термін «Македонія». Президент Македонії Кіро Глігоров відкинув таку пропозицію, оскільки вона ставила під сумнів самоідентифікацію держави на міжнародній арені та її національну гідність[84]. Російська Федерація визнала Македонію під її конституційним найменуванням у серпні 1992[85].

Визнання з боку інших держав, включаючи Україну[86], почалося лише після того, як у 1993 році ООН визнала незалежність республіки під компромісною назвою «Колишня Югославська Республіка Македонія»[87]. Вказана назва тривалий час використовувалася як офіційна на міжнародному рівні для позначення країни. Остаточно суперечка про найменування республіки була врегульована підписанням 12 червня 2018 року урядами Греції та Македонії Преспанської угоди, за яким республіка зобов'язалася провести референдум про своє перейменування. За результатами референдуму 12 лютого 2019 року держава була перейменована на Республіку Північна Македонія[88].

Прапор Македонії, прийнятий у 1992 році, із зображенням Вергінської зірки викликав протести з боку Греції через його ідентичність з прапором грецької провінції.

Висновок № 7 (Словенія)

[ред. | ред. код]

Арбітражна комісія у своєму висновку від 11 січня 1992 року рекомендувала Європейській спільноті визнати Словенію як ту, що повністю відповідає всім критеріям визнання, визначеним у Декларації про Югославію та Керівні принципи ЄС для визнання нових держав у Східній Європі та на території Радянського Союзу[73]. Комісія зазначила, що правова система Словенії побудована на повазі до прав людини, дотримання верховенства права та гарантій демократичного режиму; республіка зобов'язалася дотримуватися основних норм міжнародного права та територіальної цілісності сусідніх країн[89].

Особливо наголошувалося, що Конституція Словенії гарантує низку конкретних прав італійській[en] та угорській меншинам, такі як право на національні емблеми, національну ідентичність та освіту їхньою рідною мовою, право на політичну автономію та мінімальне представництво в центральних або місцевих органах влади, право вето на правила щодо статусу цих меншин. Італійському та угорському населенню забезпечуються використання та захист їхньої мови нарівні зі словенською[89].

Незалежність Словенії країнами Євросоюзу була визнана 15 січня 1992 року одночасно з визнанням Хорватії. Першою неєвропейською країною, яка визнала Словенію, стала Канада (15 січня 1992 року), потім Австралія (16 січня 1992 року). Визнання Російською Федерацією було 14 лютого 1992 року, Україною — 10 березня 1992 року, Сполученими Штатами — 7 квітня 1992 року[90][91].

Данило Тюрк зазначає, що Словенія вже починаючи з липня 1991 року задовольняла всім традиційним критеріям державності, проте тривалий час залишалася невизнаною — з боку Європейської спільноти аж до середини січня 1992 року, а з боку США до квітня 1992 року. При цьому Боснія і Герцеговина, яка взагалі не відповідала критеріям ефективної держави, практично відразу після оголошення своєї незалежності була визнана світовою спільнотою і прийнята до складу ООН[42].

Проміжне рішення (перше оскарження компетенції)

[ред. | ред. код]

Сумнівів у компетентності Арбітражної комісії при винесенні перших семи висновків не виникало в жодній з югославських республік. 18 травня 1992 року лорд Карінґтон запропонував комісії розглянути питання про те, чи завершено процес розпаду СФРЮ, яким чином мають вирішуватися проблеми правонаступництва між югославськими республіками і яким є статус федеративного об'єднання Сербії і Чорногорії з точки зору відповідності критеріям визнання[38].

Із поставленими питаннями категорично не погодилися Сербія і Чорногорія. У спільній заяві президента Сербії Слободана Мілошевича і президента Чорногорії Момира Булатовича від 8 червня 1992 року республіки оскаржили компетенцію Арбітражної комісії розглядати такі питання, вказавши, що Європейська спільнота не була уповноважена на це Бріонською угодою, будь-які розбіжності між республіками повинні бути розглянуті через спільні угоди, а у разі її недосягнення всі суперечки підлягають передачі до Міжнародного суду ООН[92].

Відповідаючи на представлені заперечення, Арбітражна комісія, посилаючись на практику Міжнародного суду ООН (суперечка між Гвінеєю-Бісау та Сенегалом 1989 року, справа Ноттебома[en]), вирішила, що має право самостійно розглянути питання про свою компетенцію, оскільки угодою сторін була наділена функціями арбітражного судового органу. Комісія вказала, що вона заснована не на підставі Бріонської угоди, а спільною заявою щодо Югославії, зробленою на позачерговому засіданні Ради міністрів Європейського співтовариства 27 серпня 1991 року з метою створення арбітражної процедури для врегулювання югославської кризи. Пізніше, на відкритті Мирної конференції 7 вересня 1991 року, вказане рішення було підтримане всіма шістьма югославськими республіками, які в тому числі досягли угоди про порядок арбітражної процедури, склад арбітрів і про те, що спірні питання будуть підготовлені та передані на розгляд головою Конференції з Югославії. Слід також взяти до уваги, що три перші питання комісії вперше були запропоновані Республікою Сербією. Жодна з республік на той момент не засумнівалася у мандаті Арбітражної комісії розглядати спірні питання та виносити консультативні висновки. Враховуючи, що Арбітражна комісія спеціально була створена для надання юридичних висновків у рамках Мирної конференції з Югославії, яка мала місію з відновлення миру в регіоні, у неї не було переконливих причин для відхилення запитів, що надійшли, і відмови виконувати свої арбітражні функції[93].

4 липня 1992 року комісія відхилила заперечення Сербії і Чорногорії щодо своєї компетенції давати висновки з трьох додаткових питань, що надійшли від лорда Карінґтона, внаслідок чого були сформульовані висновки № 8, 9 та 10[93].

Висновок № 8 (Завершення процесу розпаду СФРЮ)

[ред. | ред. код]

Після того, як у першому висновку комісія дійшла висновку, що СФРЮ перебуває в процесі розпаду, лорд Карінґтон 18 травня 1992 року звернувся з листом до Робера Бадінтера, в якому запитав, чи можна вважати, що такий розпад вже відбувся. 4 липня 1992 року у своєму висновку Арбітражна комісія вирішила, що юридичний процес розпаду СФРЮ завершено і тому такої держави більше не існує[94].

Дійшовши цього висновку, комісія зробила три важливі твердження: по-перше, більшість югославських республік прагнули незалежності від федерації; по-друге, вся територія, раніше зайнята СФРЮ, була вже під контролем нових суверенних держав (республіки набули своєї державності); і по-третє, нещодавно сформована Союзна Республіка Югославія (Сербія і Чорногорія) не могла вважатися продовженням СФРЮ[95]. Також нею було помічено, що практично всі югославські республіки, які нещодавно отримали незалежність, вже визнали один одного як незалежні держави, а федеральні органи влади більше не функціонували в колишньому режимі. Крім того, у резолюціях Ради Безпеки ООН прийнятих у 1992 році, містилися посилання із зазначенням на «колишню СФРЮ»[96].

Таке бачення подій не визнала сербська сторона, вказавши, що СФРЮ не розпадалася, оскільки Словенія, Хорватія та Боснія і Герцеговина лише відокремилися від федерації за допомогою сили, у той час як у випадку з Македонією таке відділення було мирним, а Сербія і Чорногорія зберегли свою участь у складі федерації. З моменту створення ООН існувала послідовна тенденція на користь збереження міжнародної правосуб'єктності держави у разі відокремлення від неї складових частин (наприклад, відділення Пакистану від Індії, Бангладешу від Пакистану, Сирії від Об'єднаної Арабської Республіки, Еритреї від Ефіопії)[97]. Незгода також була з думкою комісії, що однією з ознак розпаду СФРЮ є припинення функціонування федеральних органів влади, оскільки аналогічний крах державної влади, наприклад, в Афганістані, Албанії чи Сомалі, не вважається підставою вважати, що такі держави припинили своє існування[98]. У свою чергу Слободан Мілошевич вважав, що рішення про скасування СФРЮ не може бути прийняте в рамках міжнародної конференції у зв'язку з тим, що це є втручанням у її конституційний устрій. Подібне рішення повинні приймати тільки ті суб'єкти, якими було створено цю державу[99].

Висновок № 9 (Вирішення проблем правонаступництва держав)

[ред. | ред. код]

Комісія розглянула 4 липня 1992 року питання правонаступництва держав у результаті припинення існування СФРЮ. У висновку зазначено, що питання правонаступництва має бути вирішене на основі взаємної угоди між усіма державами-наступниками зі справедливим поділом міжнародних активів та зобов'язань колишньої СФРЮ, спираючись на принципи, закріплені у Віденських конвенціях 1978 та 1983 років. При цьому членство СФРЮ в міжнародних організаціях, включаючи участь в ООН, не може бути продовжене жодною державою-наступником, натомість кожна така держава має право заново подати заявку на членство в міжнародних організаціях. Все майно колишньої СФРЮ, що знаходиться за кордоном, підлягає рівному поділу між усіма державами-наступниками, решта активів і боргових зобов'язань також має бути справедливо розподілена між ними. У разі виникнення труднощів республіки повинні вдатися до способів мирного вирішення міжнародних суперечок відповідно до вимог Статуту ООН. Окремо комісією зазначено, що оскільки поставлене їй питання про правонаступництво не містило конкретних обставин, вона не має права на даному етапі висловлюватися про можливі труднощі, які можуть виникнути у зв'язку з правонаступництвом колишньої Югославії[100].

Комісія також послалася на заяву Європейської ради, зроблену на засіданні, що проходило 27 червня 1992 року в Лісабоні, відповідно до якої Європейська спільнота відмовлялося визнавати федеративне об'єднання Сербії і Чорногорії як єдиного правонаступника колишньої СФРЮ та вимагало припинення повноважень югославської делегації у НСБЄ та інших міжнародних організаціях[101].

До вирішення конкретніших проблем правонаступництва між колишніми югославськими республіками Арбітражна комісія повернулася 1993 року, висловивши свої консультативні думки у висновках № 11—15[102].

Висновок № 10 (Союзна Республіка Югославія — Сербія і Чорногорія)

[ред. | ред. код]

27 квітня 1992 року Сербія та Чорногорія об'єдналися у Союзну Республіку Югославію, прийнявши нову конституцію. Голова Конференції з Югославії лорд Карінґтон, вважаючи таке утворення абсолютно новою державою з погляду міжнародного права, звернувся за відповідними роз'ясненнями до Арбітражної комісії[103].

Комісія, розглянувши поставлене їй питання, 4 липня 1992 року дійшла висновку, що союз Сербії і Чорногорії – СРЮ – юридично не може вважатися продовжувачем колишньої СФРЮ, таке утворення справді є новою державою. Таким чином, Європейська спільнота не повинно автоматично визнавати СРЮ, до якої підлягають застосуванню ті самі критерії, що й для визнання інших держав, що вийшли зі складу колишньої СФРЮ[104].

Уряди Сербії та Чорногорії ще у грудні 1991 року висловили Європейській спільноті власну позицію щодо питання про міжнародне визнання незалежності своїх республік. На їхню думку, Сербія та Чорногорія придбали міжнародно-визнану державність ще на Берлінському конгресі 1878 року, коли великі держави, які існували на той момент, визнали їх незалежність і суверенітет. Після цього вони у 1918 році увійшли до складу Королівства сербів, хорватів і словенців, пізніше перейменованого на Югославію. Тому суверенітет і міжнародну правосуб'єктність їхніх держав не перестали існувати, а в первозданному вигляді стали частиною нової об'єднаної Югославії. За твердженням Сербії та Чорногорії, повторного визнання їхньої державності в такому разі не потрібно[105].

Водночас міжнародна спільнота визнало, що СРЮ (Сербія і Чорногорія) не може ipso facto використовувати визнання колишньої СФРЮ та користуватися її членством у міжнародних організаціях. Зокрема, на підставі Резолюції № 777 (1992) Ради Безпеки ООН[en], що стверджувала про припинення існування СФРЮ, Генеральна Асамблея ООН прийняла рішення про невизнання за СРЮ членства колишньої СФРЮ та призупинила її участь у роботі асамблеї, потім також у роботі ЕКОСОР. Республіці було надано можливість звернутися з новою заявкою на членство в ООН[106]. Незважаючи на це, з 1992 по 2000 рік СРЮ наполегливо відмовлялася повторно подавати заявку, при цьому Секретаріат ООН дозволив колишній югославській місії продовжити роботу в інших органах ООН та акредитував представників СРЮ у складі місії колишньої СФРЮ[107].

На думку колишнього представника СРЮ в ООН Владислава Йовановича, Рішення, прийняті Радою Безпеки та Генеральною Асамблеєю, не мали правових підстав, оскільки Статут ООН не передбачає можливості призупинення участі держави в роботі лише її окремих органів. Можливе або повне зупинення членства держави, або зовсім виключення його зі складу членів ООН. Відповідно, для застосування таких заходів ООН мала б тоді насамперед визнати пряму наступність між СФРЮ та СРЮ, оскільки неіснуюча держава неможливо виключити зі складу ООН або призупинити її членство[108]. Як вказує Йованович, позбавлення СРЮ можливості повноцінно брати участь у роботі ООН та інших міжнародних організацій являло собою грубе порушення норм міжнародного права і було продиктовано скоріше політичними міркуваннями, ніж правовими[109].

Порівнюючи розпад СФРЮ з розпадом СРСР, окремі дослідники (Меттью Крейвен, Роланд Річ) зазначають, що на відміну від Російської Федерації, яка міжнародною спільнотою визнана як єдиний продовжувач колишнього СРСР, СРЮ у визнанні за нею такого статусу відмовлено практично одноголосно. Це пов'язано з тим, що при розпаді СФРЮ зі складу федерації вийшли ті суб'єкти, які в сукупності охоплювали більшу частину території та населення колись спільної країни. Територія Союзу Сербії і Чорногорії, що залишилася, — СРЮ — включала лише 40% території колишньої СФРЮ, а населення — 45% (10,5 млн осіб). Навпаки, територія РРФСР становила 76% всієї території СРСР, а чисельність її населення — 51% (148 млн осіб). Відповідно, оскільки СРЮ не представляла більшу частину території та населення колишньої СФРЮ, вона не могла одноосібно претендувати на роль її продовжувача[95]. Також вказується на те, що продовження членства Росії в ООН було підтримано іншими державами-наступниками СРСР, включаючи Україну, при цьому колишні югославські республіки не мали аналогічного консенсусу, вони, навпаки, наполягали на рівному правонаступництві всіх республік СФРЮ. Ще один аргумент полягає в тому, що безперервність участі Росії замість СРСР у роботі ООН гарантувала міжнародну стабільність, а поведінка Сербії і Чорногорії на той час, навпаки, загрожувала миру та безпеці в регіоні, що вже спричинило запровадження міжнародних санкцій[110].

Владислав Йованович, навпаки, вважає, що немає норми міжнародного права, яка забороняла СРЮ збереження міжнародної правосуб'єктності колишньої СФРЮ. Скорочення території та населення, зміна конституційного ладу чи інші внутрішні зміни не впливають на міжнародну правосуб'єктність держави. СРЮ продовжувала підтримувати дипломатичні відносини практично з усіма державами, які раніше підтримували дипломатичні відносини з колишньою СФРЮ, без укладання з ними нових угод, а також до призупинення членства у роботі Генеральної Асамблеї ООН у вересні 1992 року брала активну участь у роботі ООН, включаючи регулярне голосування. Окрім цього, СРЮ продовжувала виконувати всі міжнародні зобов'язання СФРЮ як свої власні. Тому, на думку Йовановича, були достатні підстави стверджувати, що СРЮ продовжила наступність колишньої СФРЮ, яка була невиправдано проігнорована[111].

Союзна Республіка Югославія була прийнята до складу ООН як повноправний член лише у 2000 році[112].

Союзна Республіка Югославія (Сербія та Чорногорія)

Повторне оскарження компетенції

[ред. | ред. код]

На початку 1993 року Міжнародна конференція з колишньої Югославії звернулася до Арбітражної комісії для винесення висновків з питань правонаступництва між колишніми югославськими республіками, а також вирішення долі спільного майна, яке раніше належало СФРЮ. На відміну від питання, поставленого за Висновком № 8, цього разу питання, адресовані комісії, були більш конкретними. Зокрема, питалося про визначення дат правонаступництва кожної з республік, принципи розподілу державного майна, архівів та боргів колишньої СФРЮ, врегулювання відповідальності за збитки, завдані війною, а також питання, що стосуються статусу та майна Народного банку СФРЮ та центральних банків республік[33].

30 квітня 1993 року Союзна Республіка Югославія надіслала листа про свою незгоду з компетенцією Арбітражної комісії вирішувати питання правонаступництва. Позиція СРЮ була у тому, що Арбітражна комісія, що була консультативним органом, неспроможна остаточно вирішувати проблеми правонаступництва; її попередні висновки створені в умовах порушення чинного мандата та узгодженої процедури, які можна розцінювати як втручання у внутрішні відносини стран; всі суперечки, що виникають щодо поділу майна та боргів, слід вирішувати за згодою сторін або за допомогою звернення до Постійної палати третейського суду або спеціалізованого арбітражу, створеного відповідно до міжнародного права, а не виходячи з політичної заяви, як була сформована Арбітражна комісія Бадінтера; і, нарешті, висновки комісії мають доктринальний характері і є правовою підставою примусу сторін до виконання її рішень. Відповідно, СРЮ заявила, що будь-які прийняті комісією висновки наперед є для неї недійсними та необов'язковими до виконання, оскільки вона не давала згоди на таке арбітражне посередництво[113].

Арбітражна комісія не стала давати офіційної відповіді на заперечення СРЮ ухваленням проміжного рішення, натомість окремі члени комісії в порядку ex officio висловили свою думку щодо заявлених претензій щодо компетенції комісії. У думці зазначено, що 27 січня 1993 року Керівним комітетом МККЮ затверджено новий регламент роботи Арбітражної комісії, в якому передбачено, що вона має право як вирішувати суперечки між заінтересованими сторонами за їх згодою, так і давати консультативні висновки з проблемних питань. Шість питань, що стосуються визначення порядку правонаступництва, були передані їй якраз з метою отримання консультативного висновку, а не для вирішення спорів між державами. Компетенція комісії з надання консультативних висновків виникла не за згодою заінтересованих сторін, а від простого факту звернення до неї співголов МККЮ для того, щоб надати їм інформацію, необхідну для прийняття рішень у рамках конференції. Крім того, висновки носять рекомендаційний та загальний характер, є допоміжним засобом по відношенню до норм міжнародного права. У разі, якщо сторони не змогли дійти згоди у своїх переговорах, вони мають право передати суперечку для вирішення або в Арбітражну комісію, або будь-який інший судовий чи арбітражний орган на свій вибір[39].

Дослідники вважають, що СРЮ спочатку мовчазно визнала консультативну функцію Арбітражної комісії через свою участь у роботі Конференції з Югославії. Однак оскільки мандат і склад комісії в 1993 були змінені, а СРЮ з червня 1992 послідовно виступала проти роботи Арбітражної комісії, робиться висновок, що її консультативна юрисдикція повинна здійснюватися також за погодженням з СРЮ[114].

Після відхилення заперечень Арбітражна комісія 16 липня та 13 серпня 1993 року винесла висновки № 11—15[33].

Висновок № 11 (Визначення дат правонаступництва)

[ред. | ред. код]

Відповідаючи на запитання співголів Керівного комітету МККЮ, в який день (дату) відбулося правонаступництво щодо кожної з республік, що вийшли зі складу СФРЮ, Арбітражна комісія дійшла таких висновків: Хорватія та Словенія здобули державність 8 жовтня 1991 (дата закінчення мораторію для вступу в силу декларацій про незалежність відповідно до Бріонської угоди), Македонія — 17 листопада 1991 року (дата прийняття Конституції Македонії), Боснія і Герцеговина — 6 березня 1992 року (дата остаточного підбиття підсумків референдуму про незалежність), СРЮ — Сербія і Черногорія — 1992 (дата прийняття Конституції СРЮ)[115][116].

Дослідники зазначають, що хронологія дат правонаступництва, запропонована комісією у 1993 році, суперечить її висновкам, даним у Висновку № 1 від 29 листопада 1991 року. У зазначеному висновку йшлося про повний розпад СФРЮ на незалежні держави, що саме собою передбачає виникнення цих держав одночасно. Разом про те комісія вказує різні дати виникнення державності в республік. Виходить, що Словенія, Хорватія та Македонія виникли в результаті відокремлення від СФРЮ, і тільки Боснія та Герцеговина та Союзна Республіка Югославія справді виникли після того, як процес розпаду СФРЮ був завершений. Тому запропонована Арбітражної комісією хронологія є довільною та не робить принципових відмінностей між різними способами виникнення країн: шляхом відокремлення від іншої держави або в результаті його розпаду. Наведені різні терміни здобуття незалежності безсумнівно ускладнили питання правонаступництва, що виникли на пост'югославському просторі[117][118][56].

Висновок № 12 (Принципи розподілу державного майна, архівів та боргів при відмові держав від співробітництва)

[ред. | ред. код]

Перед комісією було поставлено питання про шляхи вирішення проблем, що виникли у зв'язку з неучастю Союзної Республіки Югославії у роботі Робочої групи МККЮ з питань правонаступництва щодо активів та боргів колишньої СФРЮ. Зокрема, питання стосувалося того, які принципи повинні застосовуватися при розподілі державної власності, архівів та боргів у разі відмови держав співпрацювати між собою, і які захисні заходи можуть вжити інші держави[119].

Арбітражна комісія в висновку від 16 липня 1993 року, відповідаючи на поставлене запитання, вказала, що залучені держави мають досягти справедливого результату шляхом переговорів та домовленостей між собою. Якщо держава відмовляється від співпраці в порушення свого зобов'язання, вона повинна нести міжнародну відповідальність за шкоду, яку буде завдано внаслідок такої неучасті. Держави, яким завдано шкоди, можуть застосовувати до правопорушника ненасильницькі контрзаходи відповідно до міжнародного права. Однак факт відмови від співробітництва не звільняє інші держави від обов'язку консультуватися з кожною із заінтересованих держав для досягнення повноцінного та справедливого результату, зберігаючи при цьому також права держави, яка не співпрацює. Будь-яка угода, досягнута Договірними Сторонами, не повинна торкатися прав третіх осіб, які в ній не беруть участі. Відповідно до принципу res inter alios acta[en] треті особи, включаючи державу, що не співпрацює, не пов'язані з умовами такої угоди, за винятком, якщо в подальшому не приєднаються до неї. Будь-які треті держави мають право вживати захисних заходів з метою забезпечення інтересів держав-наступників і збереження майна колишньої СФРЮ[119].

Висновок № 13 (Відповідальність за військові збитки)

[ред. | ред. код]

Розглянувши питання, чи можуть зобов'язання щодо відшкодування військової шкоди вплинути на порядок розподілу державного майна, архівів та боргів у зв'язку з процесом правонаступництва республік, Арбітражна комісія 16 липня 1993 року уклала, що правила, застосовні до правонаступництва держав, відрізняються від тих, що стосуються відповідальності держави. Отже, поділ активів та пасивів повинен проводитися без урахування зобов'язань, пов'язаних із відшкодуванням збитків, що виникли внаслідок воєнних дій та руйнувань. При цьому комісія визнала, що кожна з держав не позбавлена права зарахувати активи та пасиви, що підлягають передачі за правилами правонаступництва держави, з одного боку, проти завданих військових збитків — з іншого[120].

Водночас окремими авторами зазначається, що Арбітражна комісія ще у своєму першому висновку вказала, що правонаступництво тягне за собою заміну однієї держави іншою, у тому числі й у питаннях відповідальності за міжнаціональні відносини. Тому комісії слід розглянути також питання, чи може якась із республік нести відповідальність за шкідливі дії, вчинені від імені СФРЮ, яка існувала принаймні до липня 1992 року, а збройний конфлікт почався з середини 1991 року і тривав під час винесення висновку. Зазначені питання неправомірно залишилися поза увагою комісії[121].

Зруйнований внаслідок війни Вуковар

Висновок № 14 (Умови поділу державного майна, архівів та боргів)

[ред. | ред. код]

Визначаючи умови поділу майна та боргових зобов'язань колишньої СФРЮ, Арбітражна комісія у висновку від 13 серпня 1993 року вказала, що при проведенні Робочою групою МККЮ інвентаризації вся майнова маса була розділена на майно, приналежність якого узгоджена між республіками, і майно, щодо якого були розбіжності. Тому комісія визнала, що не має достатніх даних, щоб вирішити питання про належність кожного спірного майна конкретній республіці, тим більше, що такі питання не повинні вирішуватися в рамках висновків консультативного органу. У зв'язку з цим вона вирішила обмежитися лише визначенням загальних принципів розподілу активів та пасивів[122].

Комісія зробила висновок, що відповідно до принципу locus in quo[en] уся державна власність відходить тієї державі-наступниці, на чиїй території вона знаходиться, незалежно від того, кому вона спочатку належала або за рахунок якого фінансування була придбана чи створена. Інше федеральне майно, архіви та борги СФРЮ мають бути розподілені у пропорційному та справедливому співвідношенні між усіма державами-наступницями також незалежно від первісної приналежності та фінансування. Питання належності майна, архівів і боргів федеральним структурам СФРЮ слід вирішувати за положеннями Конституції СФРЮ 1974 року[123].

Варто зауважити, що, застосовуючи принцип locus in quo до всього державного майна, комісія припускала, що не тільки нерухоме, а й будь-яке рухоме майно, що знаходиться на території держави-наступниці, автоматично перейде до неї[124]. Таке трактування явно виходить за рамки положень Віденської конвенції про правонаступництво щодо власності, архівів та боргів 1983 року[125], згідно з якою передачі державі-наступнику підлягає тільки те рухоме майно, яке було пов'язане з діяльністю держави-правопопередниці щодо відповідної території, що відійшла державі-наступниці. Тому рухоме майно, що випадково опинилося на території конкретної держави, не повинно переходити до неї, а підлягає поверненню державі, з територією якої воно раніше було тісно пов'язане[126] (наприклад, військова техніка і озброєння, кораблі, авіація, залізничний рухомий склад та інші). У цьому сенсі дослідниками наголошується, що позиція, зайнята Арбітражною комісією, є надто широкою, їй слід було лише зробити застереження про те, що, якщо подібне правило призводить до нерівного поділу рухомого майна, інші сторони мають право вимагати від його набувача рівнозначної грошової компенсації[124].

При розподілі боргових зобов'язань між державами-наступницями було рекомендовано враховувати розмір території, чисельність населення кожної з держав, економічні можливості, а також ступінь участі держави у появі боргів. При цьому, розподіляючи архіви між державами, слід виходити з доречності їх передачі конкретному правонаступнику, враховуючи ступінь історичної та культурної цінності таких архівів для певної території, у тому числі з метою належного керування нею[127].

При визначенні умов поділу майна СФРЮ Арбітражна комісія зіткнулася з проблемою приналежності суспільної власності, розподіленої між різними самоврядними організаціями, об'єднаннями трудових колективів, підприємствами та кооперативами. Комісія вирішила, що якщо такі організації діяли виключно у межах території однієї республіки, вони повністю переходять під юрисдикцію цієї республіки. Якщо ж організації діяли на федеральному рівні або у двох чи кількох республіках і при цьому здійснювали громадські функції від імені СФРЮ чи окремих республік, їх майно, борги та архіви слід пропорційно розділити між усіма югославськими республіками. Разом з тим у випадку, якщо ці організації належали до приватного сектору, правила правонаступництва держав до них не були застосовні[128].

Остаточно питання розділі майна, архівів та боргів СФРЮ було вирішено шляхом підписання 29 травня 2001 року у Відні угоди про правонаступництво між усіма колишніми югославськими республіками[129].

Висновок № 15 (Народний банк СФРЮ)

[ред. | ред. код]

13 серпня 1993 року Арбітражна комісія винесла останній висновок, відповідно до якого Народний банк Югославії, що знаходиться на території СРЮ, не може вважатися продовжувачем діяльності центрального банку, створеного в рамках СФРЮ, що розпалася. Його власність, валютні цінності, права та зобов'язання підлягають пропорційному поділу між усіма державами-наступницями. При цьому права та зобов'язання Народного банку слід поділяти на ті, які виникли в нього як у конституційного органу СФРЮ, і ті, що він взяв на себе, діючи як банк у відносинах з іншими приватними банківськими организациями. Перші підлягають правонаступництву між державами, але переходять не автоматично, а шляхом укладання окремих угод. Другі ж правонаступництву не підлягають, оскільки виникли у межах приватноправових відносин і мають бути припинені у зв'язку з ліквідацією юридичної особи[130].

Оцінки діяльності

[ред. | ред. код]

Британський дослідник Меттью Крейвен загалом позитивно характеризує діяльність Арбітражної комісії, зазначаючи, що вперше незалежний квазісудовий орган, що складається з авторитетних юристів, брав активну участь у дезінтеграційних процесах федеративної держави, намагаючись мирним шляхом врегулювати всі протиріччя між народами, що населяли Югославію. Комісія вивчила та розглянула весь комплекс питань, що стосуються державності, міжнародного визнання, самовизначення народів, територіальної цілісності та правонаступництва у ситуації, коли відбувається розпад єдиної держави. Винесені в результаті цього висновки носили більшою мірою консультативний характер і жодною мірою не розглядалися як res judicata, проте вони відіграли важливу роль у створенні необхідного каркасу для проведення мирних переговорів між югославськими республіками, що протистояли одна одній, і вирішення окремих проблемних питань[131]. На думку Крейвена, Арбітражна комісія зіткнулася з дуже складними та специфічними проблемами у зв'язку з подіями у Югославії, тому правові позиції, виражені в її висновках, не претендують на універсальність застосування та не позбавлені окремих недоліків, особливо у питаннях державних кордонів та самовизначення народів, але разом з тим вони в будь-якому випадку вплинули на розвиток міжнародного публічного права в питаннях здобуття державності і визнання нових державних утворень[132].

Словенський дипломат Данило Тюрк вважає, що висновки Арбітражної комісії були юридично послідовними та правильними, незважаючи на суперечливість окремих думок та замовчування деяких питань, які мали очевидну актуальність. Останній недолік був викликаний скоріше політичними перешкодами і не був наслідком рішення самої комісії. З іншого боку, були питання, які не отримали повної відповіді у винесених юридичних висновках. Найважливішим серед них є питання про одночасний захист територіальної цілісності держав-наступників і прав національних меншин на самовизначення, що проживають на відповідних територіях[133].

Схожої думки дотримується французький юрист Ален Пелле[en], який вважає, що Арбітражної комісії вдалося у своїх висновках відійти від суто формального підходу в тлумаченні міжнародно-правових актів, цілісно і послідовно застосовуючи їх до ситуації, пов'язаної з розпадом Югославії. Він вказує, що комісія впоралася зі своїм головним завданням щодо розв'язання етнотериторіального конфлікту, зокрема, сприяла ослабленню напруженості між окремими державами та запропонувала шляхи виходу з існуючих правових проблем, які перешкоджали мирному врегулюванню конфлікту[134].

Натомість, на думку російської історикині Олени Гуськової, Арбітражна комісія відповіла зовсім не на ті питання, які спочатку були складені та запропоновані сербською стороною. Вона вказує, що початкове формулювання перших трьох ключових питань суттєво відрізнялося. Перший стосувався визначення кола суб'єктів, які мають право на самовизначення за міжнародним правом — нація чи окрема частина федерації; другий — відповідність акту сецесії Статуту ООН та міжнародному праву; і третій — зіставлення статусу розділових ліній конституційних частин федерації зі статусом міжнародних кордонів. Оскільки за регламентом роботи комісії, всі запропоновані питання передавалися на розгляд через голову мирної конференції лорда Карінґтона, він самостійно переформулював їх, не бажаючи отримання від Арбітражної комісії прямої відповіді. У зв'язку з цим Олена Гуськова зазначає, що дійсна мета діяльності Арбітражної комісії полягала виключно у юридичному виправданні процесу розпаду Югославії, її висновки не мали неупередженості і незалежного характеру, а арбітражні зусилля комісії та Конференції з Югославії, що заснувала її, не сприяли встановленню миру в регіоні та вирішенню міжетнічних конфліктів[135].

Ізраїльська правознавиця Міхла Померанс зазначає, що посилання Арбітражної комісії на окремі прецедентні рішення з практики Міжнародного суду ООН з метою надання своїм висновкам більш посиленої правової обґрунтованості були зроблені некоректно, оскільки наведені нею прецеденти не можуть бути застосовані до ситуації, що розглядається, через нетотожність обставин. На її думку, комісія у своїх поглядах не відрізнялася неупередженістю, оскільки намагалася виправдати кожну некоректну позицію у висновках, що виносяться, будь-яким способом, у тому числі й посиланнями на недоречну міжнародну судову практику. Особливо це помітно у висновку, що виправдовує застосування колоніального принципу uti possidetis до ситуації з Югославією, а також у обґрунтуванні своєї компетенції давати консультативні висновки, коли вона була оскаржена Сербією і Чорногорією. Померанс вважає, що така суперечливість поглядів комісії та її бажання за будь-яку ціну виправдати свою позицію дискредитують винесені в рамках арбітражного розгляду юридичні висновки[136].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. а б Roland Rich, 1993, с. 40.
  2. Referendum Briefing No 3 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 18 грудня 2010.
  3. Ramet, Sabrina P. The three Yugoslavias: state-building and legitimation, 1918–2005. — Bloomington : Indiana University Press, 2006. — С. 385. — ISBN 978-0-253-34656-8.
  4. The Yugoslav Crisis in International Law / ed. by Daniel Bethlehem and Marc Weller. — Cambridge; New York : Cambridge University Press, 1997. — Т. 1. — P. XXVI (26). — ISBN 978-0521463041.
  5. Соколов В. А. Создание центра боевой подготовки «Голубич» милиции Краины // Обозреватель. — 2018. — № 342 (17 липня). — С. 86.
  6. Radoš, Ivica (30 березня 2006). Obljetnica krvavog Uskrsa 1991.: Posljednje riječi su mu bile: 'Tata, tata' [1991 Bloody Easter Anniversary: His Last Words were: Dad, Dad]. Jutarnji list (хор.). ISSN 1331-5692. Архів оригіналу за 29 жовтня 2013.
  7. Гуськова, 2001, с. 107—118, 153—175.
  8. Brendan O'Shea. The Modern Yugoslave Conflict 1991–1995: Perception, Deception and Dishonesty. — London : Routledge, 2005. — P. 15—16. — ISBN 9780415357050.
  9. Березин, 2009, с. 19—21.
  10. а б Craven, 1995, с. 333.
  11. Справочник по практике Совета Безопасности: Дополнение за 1989—1992 годы. — Нью-Йорк : Издание ООН, 2009. — С. 837. — ISBN 92-1-437000-1.
  12. Гуськова, 2001, с. 353.
  13. Obituary: Lord Carrington. BBC News (англ.). 10 липня 2018. Архів оригіналу за 8 серпня 2020. Процитовано 5 жовтня 2020.
  14. Гуськова, 2001, с. 334.
  15. Березин А. В. Политика Европейского Союза на начальном этапе Югославского кризиса: 1990—1992 гг. — Автореферат диссертации канд. полит. наук. — М., 2009. — С. 21.
  16. Рудяков П. Балканский кризис (1991—2001 гг.): характер, особенности, последствия // Полiтична думка. — 2001. — № 1—2 (17 липня). — С. 90.
  17. Гуськова Е. Ю. Балканская трагедия: 90-е гг. XX в. // Очаги тревоги в Восточной Европе / Е. Гуськова, А. Карасёв. — М. : Инслав РАН, 1994. — С. 303.
  18. Danilo Türk, 1993, с. 67.
  19. Sandro Knezović. Europska politika u vrijeme disolucije jugoslavenske federacije // Politička Misao. — University of Zagreb, Faculty of Political Sciences, 2007. — Vol. 43, br. 3 (2). — Str. 109—131. — ISSN 0032-3241. Архівовано з джерела 19 грудня 2019. Процитовано 2012-06-18.
  20. а б Craven, 1995, с. 333—334.
  21. Заявление «Двенадцати» о будущем статусе России и других бывших республик (вместе с «О критериях ЕС для признания новых государств в восточной Европе и на территории Советского союза») (подписано в Брюсселе, Гааге 23.12.91). Архів оригіналу за 9 березня 2016. Процитовано 20 січня 2014.
  22. а б Глушко В. С. Признание Германией независимости Словении и Хорватии как детонатор Балканского кризиса // Военный комментатор. — 2002. — № 1 (3) (17 липня). — С. 74. Архівовано з джерела 11 травня 2018.
  23. а б Roland Rich, 1993, с. 42—43.
  24. Толстых В. Л. Курс международного права. — М. : Wolters Kluwer Russia, 2009. — С. 366—367. — ISBN 978-5-466-00401-4.
  25. Мирзаев Ф. С. Применение принципа uti possidetis при распаде Социалистической Федеративной Республики Югославия (СФРЮ) // Международное право и международные организации / International Law and International Organizations. — 2017. — № 3 (17 липня). — С. 25—35. Архівовано з джерела 2 грудня 2018.
  26. а б Craven, 1995, с. 336.
  27. Craven, 1995, с. 336—337.
  28. Craven, 1995, с. 337.
  29. Allain Pellet, 1992, с. 178.
  30. Суботич М. Сецессия в трактовке великих держав // Вестник Череповецкого государственного университета. — 2008. — № 2 (17 липня). — С. 89.
  31. а б Craven, 1995, с. 341.
  32. Michla Pomerance, 1998, с. 39.
  33. а б в Craven, 1995, с. 396.
  34. Craven, 1995, с. 342—353.
  35. The Yugoslav Crisis in International Law / ed. by Daniel Bethlehem and Marc Weller. — Cambridge; New York : Cambridge University Press, 1997. — Т. 1. — 769 p. — ISBN 978-0521463041.
  36. Conference on Yugoslavia (Arbitration Comm.) // International Law Reports / ed. by E. Lauterpacht and C. J. Greenwood. — Cambridge : Cambridge University Press, 1993. — P. 162—163.
  37. а б Craven, 1995, с. 339—341.
  38. а б Craven, 1995, с. 342.
  39. а б Craven, 1995, с. 350—351.
  40. Michla Pomerance, 1998, с. 36.
  41. Allain Pellet, 1992, с. 179, 181—183.
  42. а б Danilo Türk, 1993, с. 68—69.
  43. Danilo Türk, 1993, с. 68.
  44. Гуськова, 2001, с. 339.
  45. а б Craven, 1995, с. 365.
  46. Craven, 1995, с. 354.
  47. Craven, 1995, с. 358, 362.
  48. Craven, 1995, с. 358—368.
  49. David Harris. Cases and materials on International Law. — P. 106—107.
  50. Craven, 1995, с. 384—385.
  51. Allain Pellet, 1992, с. 179—180, 183—184.
  52. а б Мирзаев, 2017, с. 25—35.
  53. Craven, 1995, с. 391.
  54. EC Yugoslav Arbitration Commission. Opinion № 3 of 11 January 1992 // International Law Materials. — 1992. — № 31 (17 липня). — С. 1499—1500.
  55. Allain Pellet, 1992, с. 180, 184—185.
  56. а б в Peter Radan, 2000, с. 50—76.
  57. Конституция СФРЮ 1974 г. Архів оригіналу за 15 червня 2019. Процитовано 20 жовтня 2019.
  58. а б в г Roland Rich, 1993, с. 49.
  59. Roland Rich, 1993, с. 49—50.
  60. Мартынова М. Ю. Балканский кризис: народы и политика. — М. : Старый сад, 1998. — С. 193—194, 196—197, 199. Архівовано з джерела 31 серпня 2021
  61. Югославский кризис и Россия: документы, факты, комментарии (1990—1993) / автор, сост. и отв. ред. Е. Ю. Гуськова. — М. : Славянская летопись, 1993. — С. 42.
  62. Постанова Президії Верховної Ради України від 12 жовтня 1992 року № 2670-XII «Про визнання державної незалежності Республіки Боснії і Герцеговіни»
  63. Roland Rich, 1993, с. 50.
  64. Alex N. Dragnich. The West's Mismanagement of the Yugoslav Crisis // World Affairs. — 1993. — Vol. 156, no. 2 (17 July). — P. 63—71.
  65. Malcolm Shaw. International Law. — Cambridge : Cambridge University Press, 2003. — P. 283—284.
  66. Коннова Е. В. Преждевременное признание нового государства. Некоторые теоретические аспекты // Журнал международного права и международных отношений. — 2007. — № 4 (17 липня). Архівовано з джерела 13 вересня 2020.
  67. Hillgruber Ch. The Admission of New States to the International Community // European Journal of International Law. — 1998. — No. 3 (17 July). — P. 493—494. Архівовано з джерела 28 квітня 2021.
  68. а б Danilo Türk, 1993, с. 69.
  69. Jonathan Widell (8 листопада 2004). The breakup of Yugoslavia and prematurate state recognition (англ.). Архів оригіналу за 8 вересня 2017.
  70. Пономарёва Е. Г. Политическое развитие постъюгославского пространства (внутренние и внешние факторы): монография. — М. : МГИМО (У) МИД России, 2007. — С. 145, 147. Архівовано з джерела 17 травня 2021
  71. Гуськова, 2001, с. 344.
  72. Danilo Türk, 1993, с. 76—77.
  73. а б Roland Rich, 1993, с. 48.
  74. Danilo Türk, 1993, с. 77.
  75. Gallagher T. Milosevic, Serbia and the West during the Yugoslav Wars, 1991—1995 / ed. by A. Hammond // The Balkan and the West: constructing the European other, 1945—2003. — Hampshire : Ashgate, 2004. — 17 July. — P. 153—168.
  76. Гуськова, 2001, с. 341, 343.
  77. Барабанов О. А. Европейское сообщество и югославский кризис в конце 1990—1993 гг. // Омский научный вестник. — 2013. — № 2 (17 липня). — С. 26—30.
  78. Глушко, 2002, с. 71—73.
  79. Rosalyn Higgins. Problems and Process. International law and how we use it. — Oxf. : Clarendon Press, 1994. — С. 44—45. — ISBN 978-0198764106.
  80. Гуськова, 2001, с. 343.
  81. Danilo Türk, 1993, с. 77—80.
  82. Evangelos Kofos. Greece' s Macedonian Adventure: The Controversy over FYROM’s Independence and Recognition. myriobiblos (англ.). Архів оригіналу за 2 вересня 2020. Процитовано 3 жовтня 2020.
  83. Danilo Türk, 1993, с. 80.
  84. Roland Rich, 1993, с. 52.
  85. Roland Rich, 1993, с. 53.
  86. Двосторонні відносини між Україною та Північною Македонією. Посольство України в Республіці Північна Македонія. Міністерство закордонних справ України. 21 липня 2022. Процитовано 4 лютого 2024.
  87. 98-е пленарное заседание Генеральной Ассамблеи ООН. https://www.un.org/ (англ.). United Nations. 14 серпня 2011. Архів оригіналу за 14 серпня 2011. Процитовано 5 жовтня 2020. {{cite web}}: Недійсний |deadurl=unfit (довідка)
  88. Igor Janev. Legality of the Prespa Agreement Between Macedonia and Greece // Journal of Political Science and International Relations. — 2019. — Vol. 2, no. 2 (June). — P. 50—59. Архівовано з джерела 7 грудня 2019.
  89. а б Danilo Türk, 1993, с. 80—84.
  90. Četrt stoletja od mednarodnega priznanja Slovenije (словен.). RTVSLO. 15 січня 2017. Архів оригіналу за 14 лютого 2019. Процитовано 2 жовтня 2020.
  91. Політичні відносини між Україною та Словенією. Посольство України в Республіці Словенія. Міністерство закордонних справ України. 19 серпня 2012. Процитовано 4 лютого 2024.
  92. Craven, 1995, с. 342—343.
  93. а б Danilo Türk, 1993, с. 84—87.
  94. Danilo Türk, 1993, с. 87—88.
  95. а б Craven, 1995, с. 370.
  96. Danilo Türk, 1993, с. 88.
  97. Jovanovic, 1997, с. 1723.
  98. Jovanovic, 1997, с. 1726—1727.
  99. Гуськова, 2001, с. 336.
  100. Danilo Türk, 1993, с. 88—90.
  101. Danilo Türk, 1993, с. 89.
  102. Craven, 1995, с. 396—397.
  103. Danilo Türk, 1993, с. 90.
  104. Danilo Türk, 1993, с. 90—91.
  105. Roland Rich, 1993, с. 47.
  106. Craven, 1995, с. 372—373.
  107. Murphy S. D. United States Practice in International Law: 1999–2001. — Cambridge : Cambridge University Press, 2002. — Т. 1. — ISBN 978-0-521-75070-7.
  108. Jovanovic, 1997, с. 1727—1728.
  109. Jovanovic, 1997, с. 1730—1731.
  110. Roland Rich, 1993, с. 59—60.
  111. Jovanovic, 1997, с. 1722—1724.
  112. Сысоев, Геннадий (3 листопада 2000). ООН поменяла югославский флаг. № 207. Газета «Коммерсантъ». Процитовано 23 жовтня 2020.
  113. Craven, 1995, с. 349—350.
  114. Craven, 1995, с. 352.
  115. Craven, 1995, с. 377.
  116. Коданева С. И. Момент правопреемства государств // Социальные и гуманитарные науки. Отечественная и зарубежная литература. Сер. 4. Государство и право : реферативный журнал. — 2007. — № 3 (51) (17 липня). — С. 148—152. Архівовано з джерела 26 березня 2020.
  117. Craven, 1995, с. 377—378.
  118. Коданева С. И. Момент правопреемства государств // Социальные и гуманитарные науки. Отечественная и зарубежная литература. Сер. 4. Государство и право : реферативный журнал. — 2007. — № 3 (51) (17 липня). — С. 148—152. Архівовано з джерела 26 березня 2020.
  119. а б Craven, 1995, с. 399—400.
  120. Craven, 1995, с. 408.
  121. Craven, 1995, с. 408—409.
  122. Craven, 1995, с. 401—402.
  123. Craven, 1995, с. 402.
  124. а б Craven, 1995, с. 403.
  125. Венская конвенция о правопреемстве государств в отношении государственной собственности, государственных архивов и государственных долгов (PDF). 8 квітня 1983. Архів (PDF) оригіналу за 11 серпня 2016. Процитовано 6 жовтня 2020.
  126. Oppenheim's International Law / ed. by Robert Jennings, Arthur Watts. — 9th ed. — Oxford : Oxford University Press, 1992. — Т. 1. — P. 220.
  127. Craven, 1995, с. 404.
  128. Craven, 1995, с. 405—406.
  129. Коданева С. И. Момент правопреемства государств // Социальные и гуманитарные науки. Отечественная и зарубежная литература. Сер. 4. Государство и право : реферативный журнал. — 2007. — № 3 (51) (17 липня). — С. 148—152. Архівовано з джерела 26 березня 2020.
  130. Craven, 1995, с. 406—408.
  131. Craven, 1995, с. 409—410.
  132. Craven, 1995, с. 412—413.
  133. Danilo Türk, 1993, с. 70.
  134. Allain Pellet, 1992, с. 181.
  135. Гуськова, 2001, с. 340—341.
  136. Michla Pomerance, 1998, с. 32, 48—58.

Джерела

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]