Перейти до вмісту

Інституції Європейського Союзу

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Альтернативна схема політичної системи. Сім органів Союзу позначено синім кольором, національні/міжурядові елементи — помаранчевим.
Діаграма, що описує функціонування європейських інституцій та їхню взаємодію між собою та з державами-членами

Інститу́ції Європе́йського Сою́зу — сім основних органів прийняття рішень Європейського Союзу та Євратому, що регулюються Договорами Європейського Союзу та законодавством Європейського Союзу. Вони перелічені у статті 13 Договору про Європейський Союз:

Інституції відрізняються як від дорадчих органів Європейського Союзу, так і від агентств Європейського Союзу.

Історія

[ред. | ред. код]

Більшість установ ЄС були створені разом з появою Європейської спільноти з вугілля та сталі 1950 р. Зміни у структурі відбулися під час періоду переходу влади від Ради до Парламенту. Головна роль Європейської комісії полягала в тому, щоб бути посередником між двома інституціями.[2] Проте, Комісія почала ставати більш підзвітною Парламенту: 1999 р. він змушує піти у відставку Комісію Сантера і робить зміни в пропонованій Комісії Баррозу 2004 р. Розвиток Інституцій Європейського Союзу разом з поступовими змінами та угодами, є свідченням еволюції без єдиного чіткого плану. Том Рейд і Вашингтон Пост коментують систему Інституцій ЄС:

ніхто спеціально не спроєктував би правління так складно і надмірно як це є в Європейському Союзі.

Згідно з Паризьким договором

[ред. | ред. код]

Перша інституція виникла на початку 1950-х рр. разом з появою Європейської спільноти з вугілля та сталі. Вона базувалася на декларації Робера Шумана, в якій було запропоновано об'єднання європейських країн під єдиним керівництвом вугільних і сталеплавильних ресурсів передусім Франції та Німеччини. Спільнота була спроєктована з метою створення ринків збуту сталі, вугілля та інших матеріалів, необхідних для ведення війни. Ці ринки були б під контролем наддержавного органу з метою заохочення миру й економічного розвитку. Перші інституцій Європейської спільноти, були підпорядковані незалежному виконавчому Вищому Управлінню, за діяльністю якої спостерігав і контролював Європейський суд.

Для врівноваження влади Вищої Ради було запропоновано організація двох органів. З цією метою була створена Загальна Асамблея за пропозицією Жана Моне, до якої входило 78 національних парламентаріїв і Рада Міністрів — міжурядовий орган, покликаний узгодити національну політику європейських держав.[3]

Заснування та зміни

[ред. | ред. код]
Взаємодії інституцій ЄС.

У 1957 році Римські договори створили два подібних співтовариства, створивши спільний ринок (Європейська економічна спільнота) та сприяючи співпраці в галузі атомної енергії (Євратом). Ці три інституції мали спільні Суд та Парламент, проте вони мали окрему Раду та Вищий орган влади, який у цих Співтовариствах називався Комісією. Причиною цього були різні взаємовідносини між Комісією та Радою. У той час французький уряд з підозрою ставився до наднаціонального та хотів обмежити повноваження Вищого органу влади в нових Співтовариствах, надаючи раді більшу роль у контролі за виконавчою владою.[4][5][6]

Протягом наступних років зазнали змін Європейський Суд і Європарламент. Пізніше до інституцій додався ще один орган — Єврокомісія. Французький уряд запропонував обмежити владу Вищого Управління, надаючи Раді більші повноваження в контролі виконавчої влади.[7]

Пізніше, у 1967 році, за Договором про злиття, ці три спільноти були об'єднані в Європейські Співтовариства. Інституції були перенесені з Європейського економічного Співтовариства (що зробило Комісію цього співтовариства прямим предком нинішньої Комісії).[8] Згідно з Римськими договорами, Спільна Асамблея (яка перейменувала себе на Парламентську Асамблею, а потім на Європейський Парламент) мала бути обрана. Однак рада відклала це до 1979 року. Відтоді вона отримала більше повноважень завдяки наступним договорам.[9][10] Маастрихтський договір також надав раді додаткові повноваження, надавши їй ключову роль у двох нових стовпах ЄС, які ґрунтувалися на міжурядових принципах.[11]

Лісабонський договір 2009 року передав майже всі сфери політики (включаючи бюджет) процедурі спільного прийняття рішень (перейменованій на «звичайну законодавчу процедуру»), що збільшило повноваження Парламенту. Правила розподілу місць у парламенті також були змінені на формульну систему.[12][13] Верховний представник об'єднався з Європейським комісаром із зовнішніх відносин і приєднався до комісії. Призначення голови Комісії стало залежним від останніх виборів до ЄС. Рада міністрів перейшла на голосування кваліфікованою більшістю, а Європейська рада стала окремою інституцією з постійним президентом. Суд ЄС зазнав деяких незначних перейменувань та коригувань. Крім того, центральний банк став повноцінною інституцією.[12][13]

Огляд

[ред. | ред. код]

На терені Європейського Союзу існує три інституції, що є відповідальними за виконавчу та законодавчу владу. Рада ЄС репрезентує уряд, Європарламент — народ, а Комісія відповідає за інтереси Європи. Рада і Парламент подають запит до Єврокомісії на створення законопроєкту. Єврокомісія ознайомлюється і складає проєкт, який потім розглядається Парламентом і Радою.[14]

Інституції Європейського Союзу[15]
Європейська рада

- Спрямовують і спонукають -
Рада Європейського Союзу

- Законодавча влада -
Європейський парламент

- Законодавча влада -
Європейська комісія

- Виконавча влада -

Члени Європейської ради 2011 року
Кімната Ради ЄС
Європейський парламент
Будівля Європейської комісії
  • діє спільно з Радою ЄС як законодавчий орган
  • спільно з Радою ЄС здійснює контроль над бюджетом і остаточно затверджує його
  • здійснюють демократичний контроль над інституціями, включаючи Європейську комісію та затверджує членів Комісії
  • пленарні засідання проходять у Страсбурзі і Брюсселі
Суд справедливості Європейського Союзу

- Судова влада -
Європейський центральний банк

- Центральний банк -
Європейський суд аудиторів

- Фінансовий контроль -
Кімната Суду Справедливості ЄС
Європейський Центральний Банк
Будівля Європейського суду аудиторів
  • забезпечує однакове застосування і тлумачення Європейського права
  • має право вирішувати правові спори між державами-членами, установами, підприємствами та приватними особами
  • базується у Люксембурзі

Перелік

[ред. | ред. код]

Існує три політичні інституції, які мають виконавчу та законодавчу владу в союзі. Рада Європейського Союзу представляє уряди, парламент представляє громадян, а комісія представляє європейські інтереси.[16] По суті, Рада Європейського Союзу, парламент або інша партія подає запит на законодавство до комісії. Потім комісія складає його та подає парламенту та Раді Європейського Союзу, де в більшості випадків обидві сторони повинні дати свою згоду. Хоча точний характер цього залежить від використовуваної законодавчої процедури, після того, як його схвалено та підписано обома органами, він стає законом.[17] Обов'язок комісії полягає в забезпеченні його впровадження, займаючись щоденним функціонуванням Союзу та подання до суду інших осіб, якщо вони не виконують його.[16]

Європейський парламент

[ред. | ред. код]

Європейський парламент (ЄП) розділяє законодавчі та бюджетні повноваження Союзу з Радою Європейського Союзу (відповідними міністрами національних урядів). Його 720 депутатів обираються кожні п'ять років загальним виборчим правом і засідають відповідно до політичної приналежності. Вони представляють майже 500 мільйон громадян (другий за величиною демократичний електорат у світі) та утворюють єдиний орган, обраний безпосередньо в Союзі. Незважаючи на формування однієї з двох законодавчих палат Союзу, він має слабші повноваження, ніж Рада, у деяких делікатних сферах і не має законодавчої ініціативи. Однак він має повноваження щодо Комісії, яких немає у Ради. Кажуть, що його демократична природа та зростаючі повноваження зробили його одним із найпотужніших законодавчих органів у світі.[18][19][20]

Головою Парламенту (його спікером) є Роберта Мецола (Європейська народна партія), яку було обрано з числа членів Парламенту у 2022 році.

Європейська Рада

[ред. | ред. код]
Докладніше: Європейська рада

Європейська Рада – група глав держав або урядів країн-членів ЄС. Вона збирається чотири рази на рік, щоб визначити порядок денний політики Союзу та надати поштовх інтеграції. Президент Європейської Ради – це особа, відповідальна за головування та просування роботи цієї інституції, яка вважається найвищим політичним органом Європейського Союзу.[21]

З 1 грудня 2024 року Президентом Європейської Ради є португальський політик Антоніу Кошта.

Рада Європейського Союзу

[ред. | ред. код]

Рада Європейського Союзу (неофіційно відома як Рада міністрів або просто Рада) — це орган, що має законодавчі та деякі обмежені виконавчі повноваження, і таким чином є головним органом Союзу, що приймає рішення. Головування відбувається по черзі між державами кожні шість місяців, але тепер кожні три президентства співпрацюють за спільною програмою. Цей орган окремий від Європейської ради, яка є аналогічним органом, але складається з національних лідерів.[22]

Рада складається з двадцяти семи національних міністрів (по одному від штату). Однак Рада збирається в різних формах залежно від теми. Наприклад, якщо обговорюється сільське господарство, рада складатиметься з кожного національного міністра сільського господарства. Вони представляють свої уряди та несуть відповідальність перед своїми національними політичними системами. Голосування здійснюється більшістю або одноголосно, при цьому голоси розподіляються відповідно до кількості населення. У цих різних формах вони розділяють законодавчу та бюджетну владу Парламенту, а також очолюють Спільну зовнішню та безпекову політику.[23]

Європейська комісія

[ред. | ред. код]

Європейська Комісія (ЄК) є виконавчим органом Союзу. Це орган, що складається з одного призначенця від кожної держави, наразі двадцяти семи, але створений таким чином, щоб бути незалежним від національних інтересів. Цей орган відповідає за розробку всіх актів Європейського Союзу та має право пропонувати нові акти (проєкти).[24] Вона також займається щоденним управлінням Союзу та має обов'язок підтримувати закон і договори (у цій ролі він відомий як «Охоронець договорів»).[25]

Комісію очолює Президент, якого висуває Рада (на практиці Європейська рада) та затверджує Парламент. Решта 26 комісарів висуваються державами-членами після консультації з Президентом, а їхні портфелі призначає Президент. Потім Рада затверджує цей список кандидатів у комісари. Затвердження Радою складу комісії не вимагає одноголосного рішення; їхнє схвалення здійснюється відповідно до правил голосування кваліфікованою більшістю. Потім Європейський парламент проводить співбесіди з комісарами та голосує за них. Співбесіди з окремими кандидатами проводяться окремо, на відміну від голосування Парламенту за схвалення, яке має бути подане за комісію в цілому без можливості схвалити чи відхилити окремих комісарів. Після отримання схвалення від Парламенту комісари можуть вступити на посаду.[26]

Чинною Президенткою є Урсула фон дер Ляєн ( ЄНП ); її комісію було обрано у 2019 році.[27]

Суд Справедливості Європейського Союзу

[ред. | ред. код]

Суд Європейського Союзу (ЄСЄС) (фр. Cour de justice de l'Union européenne або «CJUE»; латинська: Curia[28]) — судова гілка Європейського Союзу (ЄС), яка відповідає за тлумачення права та договорів ЄС.

Суд Європейського Союзу складається з двох окремих судів:

З 2005 по 2016 рік до його складу також входив Трибунал публічної служби.

Суд ЄС знаходиться в Люксембурзі.

Європейський центральний банк

[ред. | ред. код]
Європейський центральний банк

Європейський центральний банк (ЄЦБ) – єдина серед 7 установ, яка також є міжнародною організацією з власним правом на укладання договорів. Він знаходиться в центрі Європейської системи центральних банків, яка складається з усіх національних банків ЄС. Банком керує рада керівників національних банків та президент.[30][31] Він також є центральним банком єврозони (держав, які прийняли євро) і таким чином контролює монетарну політику в цій сфері з метою підтримки цінової стабільності.

ЄЦБ розташований у Франкфурті.

Нинішній президент — Крістін Лагард .

Європейський суд аудиторів

[ред. | ред. код]

Основним завданням Європейського суду аудиторів є забезпечення того, що кошти платників податків правильно використовуються. Парламент використовує аудиторські звіти, зібрані Палатою за кожний фінансовий рік, при ухвалені бюджетного плану, який надає Єврокомісія.[32] Європейський суд аудиторів також надає оцінки фінансовому законодавству та пропозиції щодо боротьби з шахрайством.

Європейський суд аудитів було створено у 1975 році. Вона була створена як незалежна інституція через чутливість питання шахрайства в Союзі (агентство з боротьби з шахрайством OLAF також побудоване на її незалежності). Він складається з одного члена від кожної держави, якого призначає Рада кожні шість років. Кожні три роки один з них обирається головою суду, яким наразі є Тоні Мерфі.[33]

Під час планування бюджету на наступний рік Рахункова Палата співпрацює з двома дорадчими органами: Європейським економічним і соціальним комітетом і Комітетом регіонів. Перший виражає позиції громадянського суспільства, тоді як другий відповідає за регіональні та місцеві органи влади. Комітет Регіонів надає Комісії та Раді свої висновки щодо ухвалення правових актів, коли консультації з ним є необхідною передумовою законності ухваленого правового акту, але не мають обов'язкової юридичної сили.[34][35]

Акти та процедури

[ред. | ред. код]
Процедура спільного ухвалення рішень є найпоширенішою і означає, що Рада та Парламент спільно розглядають законодавчі пропозиції Комісії.

Існує кілька видів законодавства, яке може бути прийняте. Найсильнішим є регламент, акт або закон, який має пряме застосування в повному обсязі. Також існують директиви, які зобов'язують членів до певних цілей, яких вони повинні досягти. Вони роблять це за допомогою власних законів і, отже, мають простір для маневру при прийнятті рішень щодо них. Рішення – це інструмент, спрямований на певну особу/групу та має пряме застосування. Інституції також можуть видавати рекомендації та думки, які є лише необов'язковими деклараціями.[36]

Звичайна законодавча процедура використовується майже у всіх сферах політики та забезпечує рівні умови для обох органів. Згідно з цією процедурою, Комісія подає пропозицію Парламенту та Раді. Потім вони надсилають поправки до Ради, яка може або прийняти текст з цими поправками, або повернути «спільну позицію». Ця пропозиція може бути або схвалена, або Парламент може внести подальші поправки. Якщо Рада їх не схвалює, тоді формується «Погоджувальний комітет». Комітет складається з членів Ради та рівної кількості членів Європарламенту, які прагнуть узгодити спільну позицію. Після узгодження позиції вона має бути знову схвалена Парламентом абсолютною більшістю.[37][38] Існують інші спеціальні процедури, що використовуються в делікатних сферах, що обмежують повноваження Парламенту.

Порівняння

[ред. | ред. код]
Інституція ЄС має схожість зі швейцарським урядом.

Хоча система управління ЄС значною мірою унікальна, її елементи можна порівняти з іншими моделями. Одним загальним спостереженням щодо характеру розподілу повноважень є те, що ЄС нагадує федералізм Німеччини. Там повноваження переважно розподілені (держави можуть здійснювати федеральні повноваження там, де федерація їх ще не здійснювала) між рівнями управління, і штати активно беруть участь у прийнятті рішень на федеральному рівні. Це відрізняється від інших федерацій, наприклад, Сполучених Штатів, де повноваження чіткіше розподілені між рівнями управління, і штати мають мало права голосу у прийнятті рішень на федеральному рівні.[39]

Інституційна структура ЄС також дещо схожа на уряд Швейцарії. Швейцарська система, що ґрунтується на консенсусі, вважається успішно об'єднуючою державу, розділену мовою та релігією, хоча ЄС не був безпосередньо змодельований за швейцарською системою, незважаючи на низку подібностей. Європейська Комісія має схожість зі Швейцарською Федеральною радою тим, що обидві мають представництво всіх партій і призначаються на основі національності, а не популярності. Голова Федеральної ради щороку ротується між її членами, подібно до того, як головує ЄС у Раді. Через цю систему президентства швейцарські лідери, як і лідери ЄС, є відносно невідомими, а національна політика розглядається як дещо технократична, що призводить до низької явки виборців, подібно до того, як це відбувається в Європейському парламенті. Інші паралелі включають ретельно охоронювані повноваження держав, значний рівень перекладу та вибір меншого міста столицею.[40]

Європейський парламент краще порівнюють з Палатою представників США, ніж з національними парламентами.

Крім того, виконавча влада в ЄС не зосереджена в одній інституції. Це стає чіткішим згідно з Лісабонським договором, де Європейська рада виокремлена на окремий інститут з постійним президентом. Таку систему порівнюють з подвійною виконавчою владою, що існує у Французькій республіці, системою, розробленою Шарлем де Голлем у 1958 році, де є президент — споріднений з президентом Ради (міністрів) ЄС, та прем'єр-міністр — еквівалент президента Європейської Комісії. Однак, на відміну від французької моделі, президент Ради не має сильних формальних повноважень, таких як право безпосередньо призначати та звільняти іншого або право розпускати Парламент. Отже, хоча президент Ради може мати престиж, йому бракуватиме влади, а президент Комісії матиме владу, йому бракуватиме престижу першого.[41]

Рада та німецький Бундесрат складаються з представників урядів земель.

Характер Європейського парламенту кращий у порівнянні з Палатою представників Сполучених Штатів, ніж з національними парламентами Європейського Союзу. Це помітно з огляду на більший розмір та повноваження комітетів, високу децентралізацію політичних партій та відокремленість від виконавчої гілки влади — більшість національних урядів працюють за парламентською системою. Відмінністю від усіх інших парламентів є відсутність парламентської законодавчої ініціативи. Однак, враховуючи, що в більшості національних парламентів ініціативи, не підтримані виконавчою владою, рідко досягають успіху, цінність цієї різниці ставиться під сумнів. Так само, його незалежність та повноваження означають, що Європейський парламент має надзвичайно високий рівень успіху своїх поправок порівняно з національними парламентами; в середньому 80% та 30% для суперечливих пропозицій.[42]

Склад ради можна порівняти лише з досить унікальним та незвичайним складом верхньої палати Німеччини, Бундесрату . Членство в Бундесраті обмежується членами урядів федеральних земель Німеччини, і ці уряди можуть бути відкликані цими урядами так само, як і Рада ЄС. Вони зберігають свою державну роль, перебуваючи в Бундесраті, а їхній термін повноважень закінчується, коли їх відкликають уряди їхніх федеральних земель (які несуть повну відповідальність за їхнє призначення) або коли вони припиняють займати посади в уряді своєї федеральної землі. Отже, вони також не обираються одночасно, і орган в цілому не може бути розпущений, як більшість парламентів. Як представники уряду, члени голосують не як окремі члени, а блоками федеральних земель, а не за політичною узгодженістю, відповідно до узгодженої лінії урядів своїх федеральних земель. [43] Кожна федеральна земля має нерівні права голосу залежно від кількості населення, при цьому для прийняття рішень потрібна абсолютна більшість. Аналогічно, посада президента ротується порівну між членами, хоча й щороку, а не кожні шість місяців, як у Раді ЄС. [44] Однак, на відміну від Ради ЄС, Бундесрат не змінює свій склад залежно від теми, що обговорюється. [43] Вони обидва зазнають схожої критики через втручання виконавчої влади в законодавчий процес.

Розташування

[ред. | ред. код]
Докладніше: Інституційні місця Європейського Союзу
Місцерозташування штаб-квартир Інституцій ЄС

Інституції не зосереджені в одній столиці; натомість їхні штаб-квартири розподілені по чотирьох містах: Брюсселі, Люксембурзі, Страсбурзі та Франкфурті. Поточна домовленість була затверджена в 1992 році та додана до Амстердамського договору.[45] У договорі зазначено, що Комісія та Рада будуть знаходитися в Брюсселі, суди - у Люксембурзі, а Парламент - у Страсбурзі. Однак деякі департаменти комісії та засідання Ради відбуваються в Люксембурзі, тоді як Парламент має свої комітети та деякі засідання в Брюсселі, а його секретаріат - у Люксембурзі. З нових інституцій Центральний банк знаходиться у Франкфурті,[46] тоді як Європейська Рада знаходиться в Брюсселі (але проводить деякі позачергові засідання в інших місцях).[47]

Розташування установ у Брюсселі зробило його важливим центром для ЄС. Разом з НАТО він привабив більше журналістів та послів, ніж Вашингтон, округ Колумбія.[48] Однак угода про три міста зазнала критики, зокрема щодо Парламенту, через велику кількість людей, які переміщуються між містами. Європейська партія зелених підрахувала, що така домовленість коштує 200 мільйон євро та 20 268 тонн вуглекислого газу.[49] Дехто надає перевагу Брюсселю через наявність інших інституцій та груп, тоді як Страсбург підтримують через його історичне значення для європейської єдності.[50]

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Consolidated versions of Treaty on European Union and of Treaty on the Functioning of the European Union (PDF). Eur-lex. Архів (PDF) оригіналу за 27 травня 2008. Процитовано 1 грудня 2009.
  2. ↑ Hoskyns, Catherine; Michael Newman (2000). Democratizing the European Union: Issues for the twenty-first Century (Perspectives on Democratization.
  3. ↑ The Council of the European Union. Архів оригіналу за 1 серпня 2020. Процитовано 20 жовтня 2013.
  4. ↑ Council of the European Union. CVCE. Архів оригіналу за 1 серпня 2020. Процитовано 19 квітня 2013.
  5. ↑ Merging of the executives. CVCE. Архів оригіналу за 19 жовтня 2013. Процитовано 19 квітня 2013.
  6. ↑ European Commission. CVCE. Архів оригіналу за 28 вересня 2016. Процитовано 19 квітня 2013.
  7. ↑ Merging the executives. Архів оригіналу за 19 жовтня 2013. Процитовано 21 жовтня 2013.
  8. ↑ Merging of the executives. CVCE. Архів оригіналу за 19 жовтня 2013. Процитовано 19 квітня 2013.
  9. ↑ Hoskyns, Catherine; Michael Newman (2000). Democratizing the European Union: Issues for the twenty-first Century (Perspectives on Democratization. Manchester University Press. ISBN 978-0-7190-5666-6.
  10. ↑ European Parliament. CVCE. Архів оригіналу за 8 лютого 2021. Процитовано 19 квітня 2013.
  11. ↑ Council of the European Union. CVCE. Архів оригіналу за 1 серпня 2020. Процитовано 19 квітня 2013.
  12. 1 2 Draft treaty modifying the treaty on the European Union and the treaty establishing the European community (PDF). Open Europe. 24 липня 2007. Архів оригіналу (PDF) за 8 серпня 2007. Процитовано 28 липня 2007.
  13. 1 2 The Institutions of the Union. Europa (web portal). Архів оригіналу за 2 липня 2010. Процитовано 18 вересня 2007.
  14. ↑ EU Institutions. Архів оригіналу за 2 листопада 2013. Процитовано 20 жовтня 2013.
  15. ↑ Зведений варіант Договору про утворення Європейського Союзу/Розділ III: Положення про інституції(англ.)
  16. 1 2 Institutions: The European Commission. Europa (web portal). Архів оригіналу за 23 червня 2007. Процитовано 25 червня 2007.
  17. ↑ Parliament's powers and procedures. European Parliament. Архів оригіналу за 28 грудня 2011. Процитовано 12 червня 2007.
  18. ↑ Parliament's powers and procedures. European Parliament. Архів оригіналу за 28 грудня 2011. Процитовано 12 червня 2007.
  19. ↑ Parliament – an overview. Welcome. Europa (web portal). Архів оригіналу за 20 квітня 2009. Процитовано 12 червня 2007.
  20. ↑ Professor Farrell: "The EP is now one of the most powerful legislatures in the world". Europa (web portal). 18 червня 2007. Архів оригіналу за 18 січня 2008. Процитовано 5 липня 2007.
  21. ↑ van Grinsven, Peter (Вересень 2003). The European Council under Construction (PDF). Netherlands Institution for international Relations. Архів оригіналу (PDF) за 28 вересня 2007. Процитовано 16 серпня 2007.
  22. ↑ Institutions: The Council of the European Union. Europa (web portal). Архів оригіналу за 3 липня 2007. Процитовано 25 червня 2007.
  23. ↑ Institutions: The Council of the European Union. Europa (web portal). Архів оригіналу за 3 липня 2007. Процитовано 25 червня 2007.
  24. ↑ The Lisbon Treaty gives the European Parliament and the member states the right to ask the Commission to submit bills, and NGOs and other organisations do so also; only 10% of all legislative proposals come only from the Commission.
  25. ↑ Institutions: The European Commission. Europa (web portal). Архів оригіналу за 23 червня 2007. Процитовано 25 червня 2007.
  26. ↑ The European Commission. Europa (web portal). Архів оригіналу за 23 червня 2007. Процитовано 1 грудня 2010.
  27. ↑ European Commission. European Commission. Архів оригіналу за 10 липня 2016. Процитовано 7 червня 2011.
  28. ↑ Untitled Document. Curia.europa.eu. Архів оригіналу за 8 листопада 2021. Процитовано 8 листопада 2021.
  29. ↑ Суд Справедливості Європейського Союзу. Архів оригіналу за 6 жовтня 2018.
  30. ↑ Draft treaty modifying the treaty on the European Union and the treaty establishing the European community (PDF). Open Europe. 24 липня 2007. Архів оригіналу (PDF) за 8 серпня 2007. Процитовано 28 липня 2007.
  31. ↑ ECB, ESCB and the Eurosystem. European Central Bank. Архів оригіналу за 11 серпня 2013. Процитовано 2 вересня 2007.
  32. ↑ Організаційна структура ЄС. Архів оригіналу за 23 жовтня 2013. Процитовано 22 жовтня 2013.
  33. ↑ Institutions: Court of Auditors. Europa (web portal). Архів оригіналу за 22 грудня 2009. Процитовано 8 лютого 2010.
  34. ↑ Основні інституції ЄС та їх роль у формуванні єдиної фінансової політики. Архів оригіналу за 11 листопада 2013. Процитовано 20 жовтня 2013.
  35. ↑ Фінансові інституції Європейського Союзу. Архів оригіналу за 7 жовтня 2013. Процитовано 20 жовтня 2013.
  36. ↑ Community legal instruments. Europa (web portal). Архів оригіналу за 8 липня 2007. Процитовано 18 вересня 2007.
  37. ↑ Parliament's powers and procedures. European Parliament. Архів оригіналу за 28 грудня 2011. Процитовано 12 червня 2007.
  38. ↑ Decision-making in the European Union. Europa (web portal). Архів оригіналу за 11 жовтня 2007. Процитовано 18 вересня 2007.
  39. ↑ Börzel, Tanja A.; Thomas Risse (2002). Who is Afraid of a European Federation? How to Constitutionalise a Multi-Level Governance System:The European Union as an Emerging Federal System. Academy of European Law. Архів оригіналу за 10 жовтня 2008. Процитовано 17 жовтня 2008.
  40. ↑ Meyer-Resende, Michael (18 червня 2007). Comment: Making the EU democratic is desirable but risky. EU Observer. Процитовано 26 жовтня 2007.
  41. ↑ Hix, Simon; Roland, Gérard. Why the Franco-German Plan would institutionalise 'cohabitation' for Europe. Foreign Policy Centre. Архів оригіналу за 28 березня 2019. Процитовано 1 жовтня 2007.
  42. ↑ Kreppel, Amie (2006). Understanding the European Parliament from a Federalist Perspective: The Legislatures of the USA and EU Compared (PDF). Center for European Studies, University of Florida. Архів оригіналу (PDF) за 30 серпня 2006. Процитовано 26 вересня 2008.
  43. 1 2 Organisation: Bundesrat members. Bundesrat. Архів оригіналу за 10 січня 2009. Процитовано 7 жовтня 2008.
  44. ↑ Organisation: The Presidency. Bundesrat. Архів оригіналу за 11 січня 2009. Процитовано 15 жовтня 2008.
  45. ↑ The seats of the institutions of the European Union. CVCE. Архів оригіналу за 7 серпня 2021. Процитовано 19 квітня 2013.
  46. ↑ Protocol (No 8) on the location of the seats of the institutions and of certain bodies and departments of the European Communities and of Europol (1997) (PDF). Europa (web portal). Архів оригіналу (PDF) за 1 грудня 2007. Процитовано 15 липня 2007.
  47. ↑ Stark, Christine. Evolution of the European Council: The implications of a permanent seat (PDF). Dragoman.org. Архів оригіналу (PDF) за 9 липня 2007. Процитовано 12 липня 2007.
  48. ↑ Parker, John (Січень–лютий 2007). A tale of two cities. E!Sharp Magazine. Encompass Publications: 42—44.
  49. ↑ Greens condemn EU parliament's 'travelling circus'. 4ecotips. 26 квітня 2007. Архів оригіналу за 19 травня 2007. Процитовано 5 липня 2007.
  50. ↑ Wheatley, Paul (2 жовтня 2006). The two-seat parliament farce must end. Café Babel. Архів оригіналу за 10 червня 2007. Процитовано 16 липня 2007.

Джерела

[ред. | ред. код]
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Інституції Європейського Союзу


Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Інституції_Європейського_Союзу&oldid=48125845