Слава (вірш)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Слава — вірш Тараса Шевченка, що входить до ліричного циклу «Доля», «Муза», «Слава» 1858 року, у якому звучить мотив покликання і надзвичайної долі поета, мистця, свідомого своєї місії.

Історія створення і публікації[ред. | ред. код]

«Слава» — третій вірш триптиха «Доля», «Муза», «Слава», написаного 9.ІІ.1858 у Нижньому Новгороді, де Шевченко перебував, затримавшись на кілька місяців на шляху із заслання. Збереглося 4 автографи твору, тексти яких різняться між собою: у «Щоденнику» (запис 9.ІІ.1858), у листі до М. С. Щепкіна 10.ІІ.1858, у листі до М.Лазаревського 22.ІІ.1858, та в «Більшій книжці», куди переписано доопрацьований остаточний текст. Вірш «Слава» вперше надруковано в журналі «Основа» (1862, № 5) з пропуском рядків 19-22.

Ідейно-тематичний зміст[ред. | ред. код]

Мотив слави у Шевченковій поезії надзвичайно багатий і різноаспектний. Тут його розроблено у стилі своєрідного ліричного бурлеску — як принципове протистояння і «академічній» традиції урочистої, парадної мови про Славу як свого роду верховну санкцію на безсмертя,— і офіціозно-суспільному зловживанню символом Слави, коли вона стає не то заручницею, не то служницею влади, великих злочинів і коронованих злочинців, надається до купівлі-продажу. Поетові немов набрид панівний церемоніальний тон у розмові з такою неоднозначною персоною, і він звертається до неї мовою, яку вона теж, певен, чудово розуміє: як до «шинкарки», «перекупки п'яної». Але не гидує нею, а ніби піддражнює, по-панібратському глузує, бо доводиться визнати: «…я таки й досі // за тобою чимчикую…» Тобто йдеться про амбівалентність Слави: вона своя в недоброму товаристві, вона забруднена і продажна, але є в неї інша іпостась, що не піддається ніякому брудові й несе правдиву винагороду. Але про це пропонується тільки здогадуватися — з того, що поет усе-таки шукає спілки з нею. Тут Шевченко, іронізуючи і травестуючи, відходить від поважного ставлення до Слави як евфемізму безсмертя і не претендує на те, щоб вона взяла його на свої (в традиції — божественні — для божественного ж лету) крила: йому вистачить, аби «під крилом твоїм любенько // В холодку заснути». Вірш пов'язаний із попередніми частинами триптиха, а також із віршем «N. N.» («О думи мої! о славо злая!»). Як і в «N. N.», тут інтимно-лірична тема (жадання слави) переростає в соціальну (чим є слава в тогочасному суспільстві). Своєрідність бурлескного стилю вірша в тому, що він пов'язаний як з сатиричною, так і з інтимною темою твору і виступає переважно в ліричній функції. Гіркі жарти поета породжені його роздумами про славу в тогочасному суспільстві — «мальовану кралю» кесарів, таких, як «злодій» Наполеон ІІІ і Микола І. Водночас поет іронізує з власних жадань слави.

«Отож варто повернутися до першого вірша триптиха — „Доля“. Куди має вести поета його Доля? —
„Ходімо дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя“.
От так. Доля і вела його до Слави. Крізь усі біди і катастрофи, розчарування, недуги — постійним триманням висоти. І Слава вже готувалася зустріти його в Москві й Петербурзі, як уже зустрічала його в Україні».
Іван Дзюба

Література[ред. | ред. код]

Дзюба І. Загальмоване повернення // Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К., 2008.— с. 489—490.

Зайцев П. Життя Тараса Шевченка . Нью-Йорк — Париж — Мюнхен, 1955. — с. 358.

Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Т. Шевченка. Поезії 1847—1861 рр.— К.,1968.— с. 262—263.

Ненадкевич Є. О. Творчість Т. Г. Шевченка після заслання (1857—1858).— К., 1956.

Шевченківський словник. Том другий. — К., 1976, с.216–217.