Шевченкове (Звенигородський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Шевченкове
Країна Україна Україна
Область Черкаська область
Район/міськрада Звенигородський район
Рада/громада Шевченківська сільська рада
Код КОАТУУ 7121289201
Облікова картка картка 
Locator Dot2.gif
Розташування села Шевченкове
Шевченкове на мапі Звенигородського району
Основні дані
Перша згадка 1618
Населення 2802[1]
Площа 7,644 км²[2]
Густота населення 366,56 осіб/км²
Поштовий індекс 20214
Телефонний код +380 4740
Географічні дані
Географічні координати 49°11′18″ пн. ш. 31°05′59″ сх. д. / 49.18833° пн. ш. 31.09972° сх. д. / 49.18833; 31.09972Координати: 49°11′18″ пн. ш. 31°05′59″ сх. д. / 49.18833° пн. ш. 31.09972° сх. д. / 49.18833; 31.09972
Середня висота
над рівнем моря
205 м
Водойми річки Вільшанка, Гнилий Тікич
Відстань до
обласного центру
74,5 (фізична) км[3]
Відстань до
районного центру
22 км
Найближча залізнична станція Городище
Відстань до
залізничної станції
35 км
Місцева влада
Адреса ради с.Шевченкове,
Сільський голова Смалько Сергій Анатолійович
Карта
Шевченкове is located in Україна
Шевченкове
Шевченкове
Шевченкове is located in Черкаська область
Шевченкове
Шевченкове

CMNS: Шевченкове на Вікісховищі

Шевче́нкове (до початку XIX ст. Керелівка, до 1929 — Кирилівка) — село в Україні на Придніпрянській височині у Звенигородському районі Черкаської області, центр сільської ради, до якої входять також хутори Демкове і Кононове-Івасів. Населення — 2802 чоловік (3 802 у 1972 році).

Розташоване за 22 км від районного центру — міста Звенигородки та за 35 км від залізничної станції Городище на лінії Київ — Дніпро. Село розташоване на вододілі річок Вільшанки, яка впадає у Дніпро, та Гнилого Тікича, води якого течуть до Південного Бугу.

Територія Шевченкового заселялася з давніх-давен. Про це свідчать виявлені поблизу села кургани скіфських часів.

Історія[ред.ред. код]

Перша згадка про Керелівку зустрічається в історичних джерелах 1618 року. На карті України складеній в середині 17 століття французьким інженером Бопланом між Вільшаною і Лисянкою зазначені «Керелів ліс» і поселення. Поблизу з південного сходу на північний захід пролягав Чорний шлях.

До наших днів дійшло кілька переказів про засновника села. Одна з легенд розповідає, що був козак Кирило, який першим оселився на узліссі біля річки. Місце було зручне, з усіх сторін захищене лісами і пагорбами. Поруч почали селитися інші люди, так утворилося поселення. За адміністративним поділом 16 століття село входило Брацлавського повіту.

18 століття[ред.ред. код]

Заселення його проходило досить швидко. На початку 18 століття більшість земель Смілянського повіту, до якого належала Кирилівка, була власністю польських магнатів Яблоновських.[4] З 1741 року тут уже налічувалося 130 дворів та понад 900 жителів.[5] Деякий час селом володіли польські князі Любомирські. Потім Кирилівку, Моринці, Вільшану та чимало інших сіл купив князь Потьомкін.

1768 року, під час великого антифеодального повстання, відомого під назвою Коліївщина, по Чорному шляху через Боровикове, Тарасівку, Звенигородку рухалися повстанські загони Максима Залізняка, Семена Неживого. До останнього, що йшов на Лисянку, приєдналися кріпаки з Керелівки та сусідньої Тарасівки.

19 століття[ред.ред. код]

Реконструкція батьківської хати Т. Г. Шевченка
Могила Григорія Шевченка, батька Т. Г. Шевченка, в центрі села

Після приєднання Правобережної України до Росії, Кирилівка ввійшла до Звенигородського повіту і разом із навколишніми селами дісталася генерал-губернаторові псковському і смоленському В. В. Енгельгардту, а з 1828 року — його сину Павлу, в якого Тарас Шевченко служив козачком.

Поміщик був повним господарем кріпаків. У селі й донині живуть нащадки російської сім'ї Соколових, яку Енгельгардт виміняв за породисту собаку. Аж із Смоленщини був вивезений досвічений коваль Єгор Соколов із сином Ярофеєм.[6] На початку 19 століття у поміщицькому маєтку працювало 68 дворових слуг, значна частина яких прибула з російських губерній. Щотижня селяни мали працювати по три дні на панщині, щороку здавати панові 2 — 5 курей, платити податки.

На 1845 рік в усіх кирилівських маєтках, до яких належало ще декілька навколишніх сіл, з 1520-ти дворів налічувалося тяглових 203, піших — 1038, огородників — 137, бобилів — 142. Усі селянські двори мали 132 коней, в той час як поміщик — 200.[7]

1848 року в Кирилівці сталося заворушення. Кріпаки відмовилися відбувати панщину. Справа дійшла до генерал-губернатора. У списку бунтарів визначено організаторів — С. Боровиченка та братів Гнатенків. [8]

За офіційними даними в 1852 році в селі проживало 2973 ревізійних душ.[9]

Про важку долю кріпаків Т. Г. Шевченко розповідає у своєму вірші «І виріс я на чужині», написаному в роки свого заслання:

…Страх погано
У тім хорошому селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди; повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур'яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!…

В 1855 році син Павла Енгельгардта збанкротував і продав свій маєток Е. Фліорковському. На цей час тут було 5508 десятин землі, існували винокуренний і цегельний заводи. Підприємства були невеликі, кустарні. Винокуренний завод мав потужність 250 пудів добового затору і існував до 70-х років 19 століття.

В 1860 році в селі відкрито парафіяльну школу, в якій навчалися 34 хлопчики.[10]

На час реформи 1861 року у 476 дворах Кирилівки проживало 1190 ревізійних душ. Після реформи у борги потрапив і Фліорковський. 1871 року він продав маєток графу Воронцову за 155 тисяч карбованців. У 1880 році власником маєтку став український підприємець Михайло Іванович Терещенко.

Основна маса селян була неписьменною. 1882 року українофіли-ліберали — професор Київського університету О. Ф. Кістяківський та інші спробували на пожертвування відкрити в селі двокласну школу. Справа тянулась три роки, але міністр внутрішніх справ заборонив її відкривати.[11] Тільки 1896 року почала вона працювати, але навчались у ній діти заможніх селян і духівництва. При ній було створено хоровий колектив, який у своєму репертуарі мав багато народних пісень, виконував твори Т. Г. Шевченка. Для бідняків двокласна і чотирикласна (відкрита у 1911 році) школи були недоступні через високу плату за навчання.[12]

20 століття[ред.ред. код]

Стара Кирилівка. Фото 1912 року.

На початку 20-го століття у селі діяли 12 вітряків, 3 торговельні лавки. У маєтку поміщика було 3 095 десятин землі, лише в основній кирилівській економії працювали 50 наймитів. Селянам належало 2236 десятин землі.[13] На кожну з 868 сімей, які складалися з 8 — 12 чоловік, припадало по 2 — 2,5 десятини.[14]Всі непридатні землі належали селянам.

Навесні 1905 року в Кирилівці почалися масові виступи селян. Коли прйшов час проривати буряки, полільниці відмовилися йти на роботу до поміщика. На початку другої половини травня натовп у кількості 700 чоловік прийшов до економії. Люди випрягали коней і волів, припинили роботу. 24 травня зібралося близько 1000 чоловік, співали «Марсельєзу» та інші революційні пісні. Незабаром до села прибув ескадрон Переволочиського полку, викликаний для розправи з непокірними. Заворушення продовжувались і в наступні роки.

В 1908 році в селі на місці хати батьків Т.Шевченка встановили млинове колесо з написом «Тут була хата Т. Г. Шевченка», а в 1914 селяни посадили пам'ятний дуб на садибі Тарасового брата Йосипа. Того ж року на гроші, зібрані діячами культури Києва, в тому числі письменником І. С. Нечуєм-Левицьким і студентською молоддю, викуплено садибу батьків Шевченка. Вона стала доступною для багатьох відвідувачів, що вже тоді прибували сюди з різних місць.[15]

У роки столипінської реформи поглибилося класове розшарування на селі. Через безземелля на початку 20-го століття до Казахстану і Сибіру виїнало 40 сімей. За даними 1912 року з 791 двора 162 володіли до 1 десятини землі, 427 господарств від 1 до 3 десятин. 306 господарств не мали робочої худоби, а 242 були без реманенту.[16]

З початком Першої світової війни близько 500 жителів села було мобілізовано, майже сто із них загинули.

УНР[ред.ред. код]

Життя села та околиці в період національно-визвольних змагань, становлення та діяльності українських урядів, є майже недослідженим. Невідомі також політичні настрої селян, їх участь у суспільно-політичних процесах які відбувалися в Центральній Україні.

З історії села, написаної в часи радянської влади, відомо, що на початку лютого 1918 року в Кирилівці встановлено Радянську владу[17], що аж ніяк не може відповідати дійсності.

За цією ж історією в березні село було окуповане австро-німецькими військами а у першій подовині лютого 1919 року село захопили частини 6-го і 7-го Сумських полків Червоної Армії. Наприкінці серпня 1919 року в село ввійшли війська генерала Денікіна. 2 січня 1920 року селом заволоділи частини 45-ї дивізії Червоної армії.[18]

26 січня 1920 року у село увішла Волинська дивізія Армії УНР, що перебувала у Першому зимовому поході. 28 січня відбулася урочиста панахида коло пам'ятника Т. Г. Шевченка з військовим парадом у присутності великої кількості населення. Було зформовано кінний імені гетьмана Івана Мазепи полк.[19]

Перші роки радянської влади[ред.ред. код]

Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного окупаційним урядом СССР 1923–1933 та 1946–1947 роках.

На початку 1921 року Кирилівка стала волосним центром.

Восени 1922 року кирилівські бідняки організували три артілі: Першу Демківську, «Колосок» та ім. Карла Маркса. Перша Демківська об'єднувала 10 родин і мала 35 десятин землі, «Колосок» — 68, ім. Карла Маркса — 59 десятин. У 1925 році остання злилася з Першою Демківською. 1925 року всі артілі об'єднували 29 господарств, мали 172 десятини землі, 6 плугів, 13 борін, 2 сівалки, молотарку, 46 голів великої рогатої худоби. На той час в Кирилівці налічувалося 1453 двори, з них 42 заможніх, 234 середняцьких, 1177 бідняцьких, які володіли 4360 десятинами землі. 97 чоловік займалося ремеслом.

Протягом 20-х років помітні зрушення відбулися в галузі народної освіти. Для дітей бідняків товариство «Кобзар» відкрило літню школу, яка працювала з 15 квітня по 15 жовтня. Крім основних наук, вивчалось столярство і чоботарство. Створене за ініціативою інтелігенції села товариство «Кобзар» займалось також впорядкуванням садиби Шевченка, спорудженням його пам'ятника. Вищепочаткову школу (колишню чотирикласну) з вересня 1920-го року перетворено в єдину трудову семирічну школу. 1918 року в селі відкрито вчительську семінарію, яка з серпня 1920 року почала називатися педшколою, а з 1922 року — педкурсами ім. Т. Г. Шевченко. В педшколі навчалося понад 150 учнів. Одночасно з нею працювала соціально-економічна школа, пізніше ці навчальні заклади об'єдналися. При школах працювали музичний і драматичний гуртки, хоровий колектив, що налічував 55 співаків. У 1923 році педшколу переведено до м. Корсуня, а в її приміщенні відкрито загальноосвітню семирічну школу та сільський клуб.

погруддя Кобзаря

У березні 1924 року, на відзнак 110-х роковин з дня народження Т. Г. Шевченка на садибі його батьків встановлено погруддя Кобзаря.

Протягом 1928 — 1929 років в Кирилівці, крім існуючих двох артілей створено 5 ТСОЗів, які восени 1929 року об'єдналися в колгосп «Червоний партизан». До нього ввійшло 1080 господарств. В цьому ж році на пустирі було упорядковано парк. Протягом наступних двох років побудовано 4 зерносховища і стайні, закладено молодий фруктовий сад, плодорозсадник.

11 березня 1929 року на засіданні райвиконкому і сільської ради за участю голови ВУЦВКу Г. І. Петровського було прийнято рішення про перейменування села з Кирилівки у Шевченкове.[20]

В 1931 році в селі відкрито гідромеліоративний технікум.

У 1932 році від «Червоного партизана» відокремилась артіль «Ударник», а 1934-го — ім. Якіра (згодом «Червона Зірка»). 1934 року у господарстві «Червоний партизан» налічувалося 125 коней, 80 голів великої рогатої худоби, 165 свиней. Також в 1932 році в центрі села споруджено новий корпус сільськогосподарського технікуму. На той час це була перша в республіці школа, яка ставила за мету підготувати фахівців колгоспного виробництва. В селі працювала середня, семирічна та початкова школи, де 1000 дітей навчали 44 вчителі.

З 1935 року на садибі Т. Г. Шевченко розгорнулося будівництво літературно-меморіального музею, яке закінчилося 1939 року.

За 1938 рік в селі було побудовано понад сто нових будівель. У житла та шкільні приміщення, установи проведено електроенергію.

В передвоєнні часи шевченківські колгоспи мали 3542 га землі, 9 автомашин, 20 жаток, комбайн, 235 голів великої рогатої худоби, 358 коней, 507 свиней.

Друга світова війна[ред.ред. код]

обеліск Слави

В липні 1941 року село було окуповане німецькими військами. Село було знову перейменоване у Кирилівку. Понад 500 мешканців села відправлено до Німеччини. В ніч на 1 лютого 1944 року село Шевченкове визволили частини 180-ї стрілецької дивізії 2-го Українського фронту.[21] В селі перебував штаб 2-го Українського фронту на чолі з генералом армії І. С. Конєвим. На садибі, де розміщувався штаб, тепер встановлено пам'ятний монумент.

835 шевченківців воювали на фронтах Другої світової війни, 402 з них загинули, 256 нагороджені орденами і медалями СРСР. На пам'ять про їх подвиги в центрі села споруджено обеліск Слави.

Повоєнні роки[ред.ред. код]

З перших днів після визволення почала працювати лікарня. Відновили роботу середня і початкова школи, сільськогосподарський технікум, сільська бібліотека, музей Т. Г. Шевченка. У 1945 році зроблено перший післявоєнний випуск 10 класу, а в 1946-му — технікуму.

1951 року три шевченківські артілі об'єдналися в одну — ім. Щорса.

В 1957 році у центрі села встановлено бронзовий монумент Т. Г. Шевченка (робота М. П. Олійника і М. К. Вронського). Поряд з пам'ятником споруджено будинок культури із залом на 650 місць, нові приміщення сільради, правління колгоспу, аптеки. Споруджено нові корпуса гідромеліоративного тухнікому, школи-інтернату.

1958 року в село від Ватутінської ТЕЦ проведено лінію електропередач.

У березні 1963 року артіль ім. Щорса перейменовано в «Шевченківський край».

За 1958—1970 роки в селі споруджено 25 капітальних приміщень ферм, гаражів, майстерень, будинків для тваринників, водонапірні башти, обладнано їх новими механізмами, підведено електроенергію. В 1971 році у колгоспі працювало 32 автомашини, 36 тракторів. 19 комбайнів.

Станом на 1972 рік у селі працювала лікарня із стаціонаром на 50 ліжок, амбулаторія, фізіотерапевтичний кабінет, рентген кабінет, пологове відділення. Хворих обслуговувало 70 медичних працівників. В селі працювало дві загальноосвітні школи та школа-інтернат, де навчалося 1500 дітей. При середній школі з 1961 року працювала філія Звенигородської музичної школи. 5 бібліотек села мали загальний фонд у 50 тисяч книг.

Так виглядала скульптура «Тарас Малює»

Бронзовий пам'ятний знак-скульптура «Тарас малює» був встановлений при в'їзді у с. Шевченкове з боку с. Вільшана 1988 року. Авторами скульптури є архітектор Михайло Барановський та скульптор Анатолій Кущ. В серпні 2016 пам'ятний знак було викрадено.[22]

Сучасність[ред.ред. код]

У селі функціонують Шевченківський навчально-виховний комплекс, до складу якого входять ЗОШ І-ІІІ ступенів та дошкільна установа «Тарасик», Шевченківська спеціалізована школа-інтернат з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю Черкаської обласної ради та ВСП Шевченківський коледж Уманського національного університету садівництва, Будинок культури, (художні самодіяльні колективи носять почесне звання народних), дільнична лікарня, музей Т. Г. Шевченка, церква Іоана Богослова (УПЦ КП).

Шевченко 023.jpg
Шевченко 024.jpg
Шевченко 061.jpg Шевченко 066 (Будинок культури).jpg Шевченко 067 (сільська рада в Шевченкове).jpg Шевченко 055.jpg
В'їзд в село
Знак при в'їзді в село
Шевченківський сільскогосподарчий колледж
Будинок культури
сільська рада
церква

Персоналії[ред.ред. код]

Тарас Шевченко
Григорій Дядченко

У Керелівці пройшли дитячі роки Тараса Шевченка.

В селі народились:

  • О. О. Білан — доктор технічних наук;
  • Дядченко Григорій Кононович — художник-реаліст.
  • Скляр Григорій Михайлович — Герой Радянського Союзу.
  • Пилипенко Анатолій Терентійович — хімік-аналітик, академік АН УРСР, доктор хімічних наук, завідувач кафедри хімії і аналізу рідкісних елементів (1961–1975), декан хімічного факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка.
  • І. А. Шевченко — Заслужений учитель України;
  • Г. П. Шевченко — Заслужений учитель України;
  • М. П. Сокирко — композитор, хоровий диригент (сільський хор під його керівництвом славився по всій Україні);
  • Б. К. Іщенко — вчитель, народознавець;
  • М. І. Садова — Заслужений учитель України, кандидат педагогічних наук;
  • В. І. Засідатель — поет, композитор;
  • Кошиць Павло Олексійович (Порай-Кошиць) (1863–1904) — оперний і камерний співак (тенор), педагог, батько Ніни Кошиць, двоюрідний брат Олександра Кошиця;
  • Кошиць Ніна Павлівна (справжнє прізвище — Порай-Кошиць) (1892–1965) — оперна та камерна співачка (сопрано) і педагог;
  • Л. Д. Терещенко — директор Шевченківської загальноосвітньої школи-інтернату, Заслужений вчитель України;
  • С. М. Ткаченко — поет, член Національної спілки письменників України;
  • В. П. Пономаренко — композитор, співак;
  • А. О. Савченко — поет, художник, народний вчитель;
  • Т. В. Гулак — режисер, співачка, очолювала драматичний гурток, працювала директором музею Т. Г. Шевченка;
  • А. А. Різник — співак;
  • М. М. Дойнеко — народний умілець, роботи якого відомі за межами України.
  • Різниченко Федір Петрович — український художник.
  • В. І. Бойко — кандидат хімічних наук, декан біологічного факультету Брестського національного університету ім. О. Пушкіна (м. Брест, Білорусь)
  • М. С. Слободяник — завідувач кафедри неорганічної хімії, декан хімічного факультету КНУ ім. Т. Шевченка (1997–2007рр), д.х.н., проф., член-кореспондент НАН України.
  • В. Г. Бойко — поет, художник, автор 5 збірок.

Література[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  • Історія міст і сіл Української РСР. — Київ : Головна редакція УРЕ АН УРСР.
  • Село Шевченкове — окраса України //Спільна справа. — 1997. — № 1. — С. 9-10.
  • Бурій В. Тарас Шевченко / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). — 2001. — 12 берез. — С. 2.
  • Бурій В. До Тараса на сповідь / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). — 17 лип. — С. 4.
  • Бурій В. До Тараса на сповідь: післяювілейні роздуми / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. — 1999. — 3 лип. — С. 4.
  • Бурій В. Стежинами Тарасового дитинства / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. — 1999. — 13 лютого.
  • Бурій В. Тарасовими шляхами / Валерій Бурій // Шевченків край. — 1989. — 27 червня.
  • Бурій В. Сергій Ткаченко презентував антологію «Слово про слово» / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). — 2012. — 26 жовт. — С. 8.
  • Бурій В. Штрихи до портрета сучасника: Сергієві Ткаченку — 45 / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). — 2002. — 12 квіт. — С. 4. — (Особистості).
  • Бурій В. Видатні вчені-хіміки: О. Р. Шуляченко, А. Т. Пилипенко / Валерій Бурій // Туристичні меридіани (Черкаси). — 2001. — жовт. — № 5(13). — С. 4.
  • Бурій В.Видатний учений-хімік [А. Т. Пилипенко] / Валерій Бурій // Шевченків край (Звенигородка). — 1996. — 10 квітня.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Сайт Верховної Ради
  2. Український видавничий портал "Хто є хто"
  3. maps.vlasenko.net(рос.)
  4. А. Я. Конисский. Жизнь украинского поета Т. Г. Шевченко. Одесса, 1898, стор.17.
  5. Л.Похилевич. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. стор. 401,402
  6. Журнал «Радянська література», 1936, № 10, стор.172.
  7. Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах, стор. 43 — 47.
  8. Т. Г. Шевченко в докуметах і матеріалах, стор. 55 — 58.
  9. Статистическое описание Киевской губернии, ч.2, СПб, 1852, стор.410.
  10. Киїівський облдержархів, ф. 2, оп. 174, спр.358, арк. 338.
  11. Журнал «Глобус», 1929, № 5, стор.74
  12. Памятная книжка Киевского учебного округа на 1911-12 учебный год, ч.2. Київ, 1912, стор.376.
  13. Список населенных мест Киевской губернии. стор.704 — 705.
  14. Материалы о крестьянвком надельном землевладении, ч.1, стор. 27 — 28.
  15. Журнал «Нова громада», 1925. № 5—6, стор.2
  16. Итоги переписи скота у сельского крестьянского населения Киевской губернии в 1912 году, стор.118.
  17. Октябрская революция на Украине, стор. 639.
  18. И. Я. Чижов. Правда века, стор. 245, 250 — 252.
  19. Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 435.
  20. Газета «Радянська думка», 14 березня 1929 р.
  21. Корсунь-Шевченківська битва, стор. 230–231.
  22. Заява Міністерства культури України щодо викрадення пам'ятного знаку "Тарас малює". Міністерство культури України. 19.08.2016. 

Посилання[ред.ред. код]