Царі (поема)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Царі (Старенька сестро Аполлона) — поема Тараса Шевченка

Історія[ред.ред. код]

Є дві редакції твору.

Першу написано в другій половині 1848 року на острові Косарал як цикл з чотирьох сюжетно пов'язаних між собою, віршованих оповідань, обрамлених вступом і кінцівкою.

Автограф цієї редакції — в «Малій книжці» (в захалявній книжечці 1848 року, де розділи поеми подано як окремі вірші за номерами 6, 7, 8, 9, 11.

Остаточну, істотно відмінну редакцію поеми Шевченко створив 1858 року у Нижньому Новгороді, повертаючись з заслання, переробивши цикл на поему тетралогію з вступом і епілогом. Її автограф — у «Більшій книжці».

В обох редакціях назви поеми не було.

Зберігся також чорновий автограф 3-ї частини твору з написом «Федору Чельцову (И. Рогожину) на пам'ять 16 августа 1857»[1].

Вперше поему надруковано в «Кобзарі»[2], виданому у Празі, під редакторською назвою «Царі», яка відтоді стала традиційною.

В редакції 1848 року твір має переважно антиклерикальну[3] ідейну спрямованість: Шевченко прагнув розвінчати «святих» царів, використавши постаті біблійного царя Давида і руського князя Володимира Святославича.

В редакції 1858 року Шевченко загострив антимонархічну тенденцію. Найбільше змін зазнали всуп (фактично його написано заново) і кінцівка. Проте первісна спрямованість сатири проти «Святих» чи «освячених» царів виразно відчутна і в редакції поеми 1858 року.

Вступ до поеми 1848 року має самостійне мистецьке значення і є цікавим історико-літературним явищем. Визначаючи ідейно-художню мету твору, він водночас парадіює й висьміює тогочасну епігонську клацистичну ідилічну та одичну поезію, зокрема модні в ній жанри епопеї та оди.

В епілозі поеми, звертаючись до Музи, Шевченко проголосив своє двоєдине, політичне і літературне, кредо:

«Бодай кати їх постинали,
Отих царів, катів людських…»

Поетам-лакеям, які «ревносно» люблячи царів, пkазують «коло трона» і заробляють на «намистечко» своїй продажній Музі, він пророкував творчий крах:

«Бо де нема святої волі, не буде там добра ніколи».

Своєрідним продовженням мотивів поеми «Царі» є Шевченкові вірші «Колись то ще, во время оно» і «Саул», образи яких поповнюють галерею «праведних» царів.

Думка про поему «Царі» літературознавця[4][ред.ред. код]

Окреме місце серед історичних поезій Шевченка займає сатирична поема-цикл «Царі». Сюжети біблійної та давньоруської історії поет використав як матеріал для дискредитації ідеологічних підвалин сучасного йому ладу — царизму й церкви. Історичний предмет зображення включено тут у такі змістові контексти, які надали твору багатозначної інакомовності, що можна говорити про параболічний характер його художньої структури. Тяжіння до параболічних, притчеподібних структур найвиразніше виявилося згодом у Шевченкових поезіях останніх років його життя на біблійні та античні теми («Неофіти», «Саул», «Во Іудеї во дні одни…» та ін.).

Поема «Царі», як засіб пропаганди[ред.ред. код]

Поема Тараса Шевченка «Царі» та інші твори цієї тематики були видані в часи революційних подій 1917 року окремою книгою[5].

Примітки[ред.ред. код]

  1. Зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка.
  2. Т. 2. Прага, 1876.
  3. Направлено проти кліра (священослужителів).
  4. Тарас Шевченко — центральна постать українського літературного процесу
  5. Шевченко Т. Царі; Саул; Юродивий; Молитви. — К. : Друк. «Герольд», 1917. — 19 с. — (Видавн. Т-во «Криниця ; № 31»).

Джерела[ред.ред. код]