Вуса

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
У Козака Мамая — довгі вуса

Вуса — волосся над верхньою губою у людей (відносяться до вторинних статевих ознак). Вуса є частиною волосяного покриву обличчя чоловіків.

Історія[ред.ред. код]

Скульптура вусатого кельта (гала, створене у III–I ст. до н. е.), алтар Пергамон, Капітолмузей, м. Рим
пам'ятка вусатому галлу Амбіоріксу в Тонгерені
«козацький» тип вус у Бренна — вождя галльського племені ruсенонів V ст. до н.е., Нац. музей мор. флоту, м. Париж

Кельти (див. «індоєвропейці»), які мали участь в етногенезі предків українського народу (див. «Латенська культура» й «Зарубинецька культура») мали звичай носити вуса без бороди 3000 років тому, та зображували божество Беленуса з вусами. До того ж мали моду і на вуса які пізніше були названі «козацькими» (див. ілюстрацію кельта Бренна та іншу «помираючого галла»).

Достовірне прижиттєве зображення князя Ярослава Володимировича на його особистій печатці державного правителя
вусатий Одоакр із ругів на монеті V століття
вусатий скіфський вершник з країни, куди вторглись юечжі, 300 рік до нашої ери (Пазирикська культура)
вусатий знатний половець (статуя степів України), XI ст.
Бодгісаттва з вусами

В українськім фольклорі, в етнографії часто зустрічається вказівка на ознаку статевої зрілості юнаків, певного перехідного періоду віку, прикмети їх змужніння і дорослішання — це вуса.

Богдан Хмельницький носив типові козацькі вуса (він згадував про зв'язок походження предків українців і з племені ругів, див. ілюстрацію монети Одоакра)

Мода на вуса або бритість — відображення суспільних поглядів на те, що прийнятно в зовнішності чоловіка. Мода змінювалася від епохи до епохи. Вона була різною в один і той же час для різних класів суспільства. У стародавній духовній культурі Індії успадкованій від арійців вуса — це ознака двічі народженої особи (від біологічної матері з батьком, та від Господа Бога), період початку вивчення священного писання (Веди). Що пошановуваним є серед вищих каст (брагмани з кшатріями й вайш'ями) та сикхів-воїнів. У Європі скіфи та кельти мали традицію носити вуса. А в Київській Русі додавали до вусів бороду у похилому віці, як ознаку нездатності голити бороду на виразність вусів. Так князь князь Володимир Великий носив лише вуса, а віддалившись від політичних справ на схилі років мешкаючи не в столиці м. Києві відпустив і бороду. Всупереч заполітизованій реконструкції Герасимова М. М. на догоджання проросійській пропаганді з метою нівелювання української (руської) самобутності навіть князь Ярослав Мудрий носив тільки вуса, а бороду голив. На його особистій печатці перед нами повстає типовий європейський лицар X–XI століття, в конічному шоломі з наносів'ям, з-під якого стирчать в сторони тільки довгі вуса (див. ілюстрацію)[1]. Стародавній літописець «Сказання про Бориса і Гліба» засвідчив лише вуса (без бороди) в описі зовнішності святого князя Бориса-Романа Володимировича[2][1]. Портретна риса князя Ізяслава — виголене підборіддя і загнуті донизу вуса (задовго до відомої моди українських козаків), що було притаманне не лише тодішній аристократії, але і загальним явищем у народі[1].

з вусами князь Ярослав Мудрий на українській банкноті
з вусами князь Володимир Великий батько князя Ярослава Мудрого на українській банкноті

Візантійський історик Лев Диякон (*950 р. — †1000 р.) був очевидцем зустрічі з князем Київської Русі, і засвідчив в описі зовнішнього вигляду князя Святослава Ігоровича (*934 р. — †972 р.) — також були лишень вуса[3]:

« Середнього зросту, не занадто високий, але і не низький, брови мав густі, очі сині, ніс короткий, борода оголена, на верхній губі густе і довге волосся, голова зовсім оголена, з одного боку висів чуб, що означало значний рід; шия здорова, плечі широкі, і взагалі дуже добре був збудований; здавався якимсь понурим і диким; в однім усі висіла золота сережка, оздоблена двома перлинами, з карбункулом посередині, одіж на нім була біла, нічим не різнилася від інших окрім чистоти  »

— Січинський Володимир, «Чужинці про Україну», серія «Відродження», вид. «Довіра», 2-е вид. (м. Прага 1942 р.), м. Київ, 1992 р., С. 26 — ISBN 5-7707-2313-0

2350 — 2200 рр. до нашої ери, статуя вусатого Кеті слуги VI династії фараонів Стародавнього Єгипту (Лувр)
старовинні стилі вусів на монументі братів-засновників столиці України на майдані Незалежності у Києві

Мода в Росії відчувала вплив сусідніх цивілізацій — Західної з одного боку і Східної (Південної) з іншого. Починаючи з епохи Петра I (приблизно з початку 1700 років) Росія почала відчувати переважний вплив Західної культури, яке раніше всього поширювалося на правлячі «освічені» класи, і з труднощами, значно пізніше, проникло інші, більш незалежні від влади класи суспільства. Тому доречно знати історію моди на волосатість особи в Західній Європі.

Пізніше Середньовіччя і ранній Ренесанс (14-15 ст.) Чоловічий ідеал — виглядати як юнак у будь-якому віці. Тому особа чоловіків абсолютно поголена. Це видно на портретах правителів держав тієї епохи, наприклад, Карла Сміливого, правителя герцогства Бургундського, мужнього воєнноначальника, змагався з королівством Французьким.

Від початку 16 століття (1500 рік) до кінця Ренесансу (1620) чоловічий ідеал — мужність. І так як волосся на обличчі завжди пов'язують з мужністю, з'являються великі, багаті бороди і вуса. Навіть ті, у кого не було густого волосся на обличчі і хто не міг відростити велику бороду, намагалися виглядати мужніше і носили штучні бороди. Як приклад — портрет італійця Іпполіто Рімінальді.

З початком епохи бароко (1620–1715) борода вийшла з моди. Вже наприкінці 1620 рр.. молоді і зрілі бородаті чоловіки викликали сміх, і тому, внаслідок соціального натиску і моди, борода зникла. Тільки літні чоловіки були бородаті (символ вікового статусу). У молодих — лише невеликі борідки на підборіддях і під нижньою губою, а також тонкі вуса. Так тривало приблизно до 1650-60 рр.. Волосатість особи витіснялася брітостью поступово. У 1630х входять в ужиток перуки. Одночасно з'являється новий чоловічий ідеал — жіночність.

Вже в 3-й чверті 17 ст. мода на безволосе чоловіче обличчя утвердилася повністю. Відомо, що король-сонце Людовік XIV був противником перук і голених осіб, але вони стали таким важливим символом статусу, що король виявився змушений поголитися. Сталося це в 1680 р. З цього моменту в Західній Європі починається майже 150-річний період відсутності вусів і борід (до середини 19 ст.). Це відноситься також до Росії, де в цей час запанував цар Петро, ​​який хотів насильно європеїзувати росіян, тому заборонив бороди, видав закон про податок на бороди в містах, причому селяни теж були повинні платити податок, якщо входили до міста неголеними. Однак, повністю запровадити європейську модель особи Петрові в Росії не вдалося. Характерно, що сам він носив вуса, що було деяким відступом від західноєвропейських норм того часу.

Наступні після бароко епохи (рококо та інші) до початку 19 ст. нічого нового не дали. Це був період тотальної бритості.

Західноєвропейський чоловік з вищих класів являв собою взірець гермафродита — голене обличчя, перуку, що мало відрізняється від жіночої зачіски, кольорові панталони, стрічки, мережива … Туалет, вдягання модника за тривалістю, ретельності не відставали від жіночого. Чоловіки пудрилися. Вважалося вже не достатнім голити обличчя, треба було видалити волосся і на голові, замінивши їх штучними волоссям, більш шляхетного і красивого виду. З тих пір майстер по зачісках називається «перукар», тобто виробник перук.

Дух цього часу висловлює цілий інститут кастрації чоловіків, який розвинувся в західній Європі: хлопчиків з співочими голосами до початку статевого дозрівання кастрували, запобігаючи таким чином ломку голосу і зберігаючи цінні кадри співаків сопрано для капел в церквах, для оперних театрів. Зараз мало кому спадає на думку, що всі високі партії в операх Генделя або Сальєрі були написані для кастратів. Само собою зрозуміло, що зовнішність таких «чоловіків» була не чоловічий, але цілком в смаку того часу (вона була присутня перед очима кожен день — опера, церква і театр в той час дорівнювали за значенням сучасним кіно і телевізору). Кастрати захоплювали публіку технічною досконалістю виконання прикрас (пасажів, трелей) при загальному ніжному і м'якому звуці голосу. Саме ніжність і м'якість було те, чого не вистачало, чого вимагала аристократична душа. І вони їх сповна отримали від кастратів. Знаменитий кастрат-сопраніст Фаринеллі настільки полонив іспанського короля Філіпа V, що став його «улюбленцем» і залишив сценічну кар'єру. При Фердінанда VI Фаринеллі став міністром. Тільки в епоху Великої французької революції прийшло розуміння, що це — не нормально, і поступово в операх стали з'являтися сопрано і тенора натуральних співачок і співаків.

Після наполеонівських воєн в Англії і Франції з'являються (як велика рідкість) бороди і вуса, в Німеччині це відбувається на 20 років пізніше, приблизно наприкінці 1830-х. Проте вже на початку 19 століття з'являються освіжаючі тенденції: молодь уже не носить перуки, модників («петіметр») висміюють у пресі (у Росії особливо постарався І. А. Крилов). Характерна фраза з мемуарів початку 19 століття: тільки недавно старого вдалося відмовити пудритися. Але тільки після революції 1848 року чоловіки почали масово відпускати бороди або вуса. До цього неголених чоловіків вважали також ще й політично підозрілими: напередодні революції 1848 р. борода і вуса були символами революційного духу (як це сприймали самі бунтарі) і політичної провокації (в сприйнятті того ж з боку влади). Серед численних попередніх європейських революцій революція 1848 року була єдиною, яка робилася мужніми бородатими і вусатими чоловіками, і яка призвела до встановлення мужній зовнішності як загальноприйнятого ідеалу. Після 1848 року у всіх країнах Європи вуса і бороди стали масовим феноменом. Так як Російська Імперія, керована німецької династією царів, до того часу вже давно була європеїзованою, мода Росії повністю повторювала західноєвропейську.

Та ж тенденція продовжується і в наші дні, тому про самостійної моді в Росії і Україні немає сенсу говорити — протягом 20-21 століть мода тут як і раніше повністю копіює західноєвропейські зразки.

Різновиди вусів[ред.ред. код]

Назви типів вусів в кожнім народі світу, залежно від його історії, можуть мати різні назви

У скіфів та кельтів була традиція кінці вусів заплітати у косички, що рідко зустрічається серед сучасних носіїв вус. Яворницький Д. І. в «Історії запорозьких козаків» згадує про моду козаків відрощувати такі довгі кінці вусів.

Часто використовувані в Європі були (й в Україні зокрема) «польський» стиль вус (охайне виголення лише країв вус на рівні країв губ відоме сучасним перукарям як «Шеврон»), «австрійський» або «французький» (вертикальне підняття скручуваних кінцівок вус відоме сучасним перукарям як «Далі»), «українсько-козацький» названий сучасними перукарями як «Підкова» або «Фу Манчу». Серед шляхти Речі Посполитої (до складу цього державного утворення входила і Україна) була мода на «англійський» та «козацький» стиль вусів. У дворянстві Російської імперії (до складу цього державного утворення входила і Україна) була мода на «австрійський», «французький» або «хендлбар» (англійсько-австрійський) стилі; називаємі іноді «російськими»[4]. Перукарям відомі типи зачісок волосяного покрову обличчя під носом[5]:

Пов'язка на вуса для сну (XIX ст.)
ложка для уникання попадання волосся вусів у суп, 1904 р. (експонат - Музей Вікторії та Альберта)

Серед стилів вус є основні види[6]:

  • кінцями догори,
  • кінцями додолу,
  • прямі, підстрижені горизонтально на лінії верхньої губи.
Анімований ріст вусів протягом 30 діб

На утримання форми вусів під час сну на ніч, щоби на ранок була збережена зачіска волосяного покрову під носом застосовували було пов'язку у XIX ст. (див. ілюстрацію).

На уникання попадання волосся вусів у юшку використовували спеціальну ложку (див. ілюстрацію).

Галерея[ред.ред. код]



Вишивка Це незавершена стаття про культуру.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в ВНЕШНОСТЬ КНЯЗЯ СВЯТОСЛАВА ИГОРЕВИЧА КАК ЭТНООПРЕДЕЛЯЮЩИЙ ПРИЗНАК (к 1060-летию Русского Героя), Л. Р. Прозоров (рос.)
  2. Сказание о Борисе и Глебе 1: XI—XII века СПб.: Библиотека литературы Древней Руси / Под ред. Д. С. Лихачёва, Лев Александрович Дмитриев, Анатолий Алексеевич Алексеев, Н. В. Понырко (1997). (рос.)
  3. Січинський Володимир // «Чужинці про Україну», серія «Відродження», вид. «Довіра», 2-е вид. (м. Прага 1942 р.), м. Київ, 1992 р., С. 26 — ISBN 5-7707-2313-0 (укр.)
  4. а б в г д Форма усов, «Как стричь бороду и усы» (рос.)
  5. «Стили усов», сайт «Borodatyh.net» (рос.)
  6. «Усы», сайт «Усачи — исконный народ» (рос.)

Посилання[ред.ред. код]