Індоєвропейці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Індоєвропейці

Індоєвропейські мови
Албанська  ·  Вірменська
Балтійські  ·  Кельтські
Германські  ·  Грецька
Арійські  ·  Італійські
Слов'янські  

мертві: Анатолійські ·  Палеобалканські (Дакська,
Фрігійська, Фракійська) ·  Тохарські

Індоєвропейці
Албанці ·  Вірмени
Балти ·  Кельти ·  Германці
Греки ·  Індоарійці
Іранці ·  Романці ·  Слов'яни

історичні: Хетти ·  Кельти  ·  Германці  ·  Скіфи  · 
Іллірійці · 
Італіки  ·  Фракійці  ·  Тохари 

Протоіндоєвропейці
Мова ·  Суспільство ·  Релігія
 
Прабатьківщина індоєвропейців
Курганна гіпотеза ·  Анатолійська гіпотеза · 
Вірменська гіпотеза ·  Індійська гіпотеза · 
Теорія палеолітичної безперервності
 
Індоєвропеїстика

Індоєвропейці — носії індоєвропейських мов. [1]

До індоєвропейців відносяться багато давніх та сучасних народів: вірмени, балти, германці, греки, іллірійці, індійці, іранці, італіки, кельти, слов'яни, тохари, фракійці, фрігійці, хетти.

При цьому до балтів відносяться сучасні латвійці та литовці, а також давні прусси та деякі інші племена, сучасні германські народи — це австрійці, англійці, данці, голландці, німці, норвежці, фризи, шведи, ісландці, давні готи, вандали та багато інших давньогерманських племен.

Іранське походження мають белуджі, гілянці, перси, курди, мазендаранці, осетини, памирські народи, сарикольці, таджики, талиші, язгулямці.

До італіків належали латини (предки римлян, від латинської мови яких походять романські мови, що включають італійську, французьку, провансальську, ретороманську, іспанську, каталонську, португальську, румунську, молдавську мови), оски та умбри.

Нащадками кельтів є шотландці, ірландці, бретонці та інші.

До слов'ян належать сучасні українці, білоруси, болгари, лужичани, македонці, поляки, росіяни, серби, словенці, словаки, хорвати, чорногорці, чехи, давні полабські та поморські слов'яни. Нащадками іллірійців є сучасні албанці.

Походження індоєвропейців[ред.ред. код]

Схема міграцій індоєвропейців в 4000-1000 рр. до н.е. згідно з «курганною гіпотезою». Рожева область відповідає прабатьківщині індоєвропейців (самарська та середньостогівска культури). Помаранчева область відповідає території розселення носіїв індоєвропейских мов в 1000 р. до н.е.

Найбільш розповсюджена серед лінгвістів та археологів «курганна гіпотеза» передбачає, що прабатьківщиною індоєвропейців була територія Північного Причорномор'я в межиріччі Дніпра та Волги, а самі вони були напівкочовим населенням степових районів сучасних сходу України та півдня Росії, що жило в цих місцях в V-IV тис. до н.е. З предками індоєвропейців, відповідно до цієї гіпотези, ідентифікується населення, що відносилося до середньостогівської, самарської та ямної культури. В подальшому у зв'язку з переходом цих племен до бронзового віку та прирученням коня почались інтенсивні міграції індоєвропейских племен у різних напрямках. При цьому проходила мовна асиміляція індоєвропейцями місцевого доіндоєвропейского населення, що призводило до того, що сучасні носії індоєвропейських мов значно відрізняються за расово-антропологічним типом.

В епоху Великих географічних відкриттів та наступній масовій європейській колонізації індоєвропейскі мови розповсюдились в Америці, Південній Африці, Австралії, Новій Зеландії та інших районах.

Існує також «анатолійська» та «навколочорноморська» гіпотези походження індоєвропейців.

Гіпотези походження індоєвропейців на території України 

З епохою енеоліту і ранньої бронзи в історичній науці пов’язана проблема індоєвропейської мовної сім’ї. Індоєвропейцями називають давню спільноту людей, з якої згодом виокремились носії різних груп індоєвропейської сім’ї мов: індоіранських (арійських), слов’янських, германських, балтійських, романських, кельтських та деяких інших.

Леонід  Залізняк у «Нарисах стародавньої історії України» (К.,1994) на підставі новітніх досягнень археології та лінгвістики обґрунтовує північно-причорноморську гіпотезу прабатьківщини індоєвропейців. Він припускає, що найдавніших індоєвропейців треба шукати серед кочових скотарських спільнот східноєвропейських степів епохи енеоліту і бронзи, зокрема, населення Середньостогівської археологічної культури (степове Подніпров’я і Приазов’я) та Ямної культури (степова смуга Східної Європи від Південного Уралу до пониззя Дунаю), в середовищі яких з’явилися вершництво, колісний транспорт, бойові булави. З розселенням племен Ямної культури вчений пов’язує початок індоєвропеїзації Європи і Азії.

Прихильником гіпотези північнопричорноморської прабатьківщини індоєвропейців виступає також відомий дослідник племен неолітичної доби, зокрема, степової зони України Дмитро Телегін. Він пов’язує з енеолітичним населенням українських степів появу вершництва, кочового спеціалізованого скотарства, а також виникнення і поширення шнурового орнаменту. На думку вченого, серед середньостогівців з’явився, а в ямних племен значно поширився курганний тип поховання.

Більш обережну позицію у вирішенні проблеми прабатьківщини індоєвропейців займають Катерина Бунятян і Юрій Рассамакін. Вони вважають невирішеними на нинішній час такі ключові питання, як виникнення вершництва і кочового скотарства, з якими пов’язують появу індоєвропейців. На їхню думку, на теперішньому етапі досліджень треба відмовитися від вузької локалізації прабатьківщини індоєвропейців. Однак дослідники не сумніваються в тому, що вже у ранньому бронзовому віці індоєвропейські групи були розселені в багатьох областях довкола Чорного моря, включаючи причорноморські степи.2

Узагальнюючи результати досліджень сучасних українських археологів, етнологів та лінгвістів, можна припустити, що у  ІІІ–ІІ тисячоліттях до н. е. у степах від Дону до Дунаю жили кочові та напівкочові племена. Їхнє походження пов’язують з індоєвропейськими енеолітичними місцевими племенами та частиною населення, що прийшло сюди зі степів Поволжя і Північного Кавказу. З цих племен між Дніпром і Нижньою Волгою сформувався великий індоіранський етнос (арійці). Їхніми нащадками стали іранські племена, скіфи та сармати.1

Очевидно, відносно швидке розселення індоєвропейців з їхньої прабатьківщини до Ірану й Індії на сході, Анатолії на півдні і середньої течії Дунаю на заході стало можливим завдяки прирученню коня і використанню возів та бойових колісниць.2

Скотарські племена жили родоплемінним ладом. Племена ділилися на роди, а ті – на сім’ї. Найбільш авторитетні чоловіки ставали старійшинами родів і сімей, тобто встановилися патріархально-родові відносини. Роди спільно володіли стадами худоби. Кожне плем’я мало свої землі і джерела води. З часом величина власності кожного племені стала різною. Тільки старійшини могли розпоряджатися спільним майном. Між племенами відбувалися збройні сутички за володіння землею, джерела води і т. д. 2

Основою господарського життя племен південноукраїнських степів було скотарство і, зокрема, конярство. Скотарі вели кочовий спосіб життя. Пересуванню на значні відстані сприяло запровадження транспортних засобів – великих чотириколісних возів, виявлених археологами у похованнях Ямної культури. Але на зиму скотарі мали постійні центри-зимівлі, біля яких розташовували поховальні пам’ятки. Такий центр-зимівлю знайдено археологами на Херсонщині біля с. Михайлівка. Він розташований на трьох великих горбах, обкладений кам’яною стіною, яка й нині сягає більше 2 м. Навколо були викопані глибокі рови, заповнені водою.1

Звичай споруджувати кургани над похованнями виник у  III тисячолітті до н. е., а в наступні два тисячоліття. поширився всією Євразією. Курганний поховальний обряд відображав світогляд стародавніх людей, був символом культу предків, священним місцем. Кожна степова культура мала свою традицію облаштування курганів.

Кургани – це складні архітектурні споруди. Вони часто насипалися кількома шарами. Під насипом споруджувались із кам’яних плит гробниці. Гробниця складалася з викопаної ями, яку перекривали стовбурами дерев, пізніше – кам’яними плитами. Стіни кам’яних гробниць розмальовували червоною, чорною та білою фарбами. На курганах деяких культур споруджували різьблені кам’яні стели (вертикальні кам’яні плити чи стовпи з вирізьбленими зображеннями). Це були перші пам’ятники людині.1

Найбільший курган цього періоду знаходиться біля с. Старі Кодаки недалеко від м. Дніпропетровська. Він має назву Сторожова могила. У ньому знайдено три поховання. Найціннішою знахідкою кургану стала двоколісна деревяна гарба, що є найдавнішою у Європі.2

Багато курганів збереглося в пониззі Дніпра, Південного Бугу, Дністра та Дунаю. Бідних скотарів хоронили у звичайних ґрунтових ямах без будь-яких насипів. Кургани є матеріальними пам’ятками, що знаменують перехід окремих народів та союзів племен до зародків державності.

Таким чином, давній період – час існування первісного суспільства – був не лише найтривалішим у людській історії, а й найпродуктивнішим. Упродовж нього людина перетворилася з людиноподібної істоти у Homo sapiens, навчилася виробляти знаряддя праці і зброю, шити одяг і будувати житло, мислити і розмовляти. Вона винайшла колесо і створила перші штучні матеріали – кераміку і металеві сплави, приручила, а згодом одомашнила диких тварин і почала обробляти землю. 1

Перехід від збиральництва і мисливства до землеробства і тваринництва призвів з часом до відокремлення ще однієї галузі відтворювального господарства – ремесла. Ці зміни в економіці дали можливість виробляти додатковий продукт, що зумовило майнову і суспільну нерівність, стало однією з передумов виникнення давніх цивілізацій.

Ускладнилась організація людського суспільства. Від первісного стада людина поступово перейшла до групового шлюбу, родової общини, з’явилась парна сім’я і, нарешті, сусідська община.2

Поступово змінювався психічний світ людини. Праця, взаємоіснування з природою, спільне життя з іншими людьми, потреба у спілкуванні стимулювали розвиток її мозку, а відтак сприяли вдосконаленню психічної організації. Людина намагалася збагнути себе, свої потреби та можливості, розуміти інших, турбуватися про них, співчувати, любити і ненавидіти. З’явилась віра у надприродні сили та поклоніння їм.2

Людина навчилася виготовляти музичні інструменти, рахувати, складати календарі, передавати свої враження від оточуючого світу, власне розуміння його закономірностей у малюнку, пісні, танці. Так виникла і розвивалася духовна культура людства.2

1  Залізняк Л. Л. Первісна історія України. – Київ, 1999.

2  Леонід  Залізняк у «Нарисах стародавньої історії України» (К.,1994)

Примітки[ред.ред. код]

  1. Існує гіпотеза, що індоєвропейські мови належать до макросім'ї ностратичних мов