Хвороба, яку спричинює вірус Марбург

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Гарячка Марбург)
Перейти до: навігація, пошук
Хвороба, яку спричинює вірус Марбург (гарячка Марбург)
Marburg patient.jpg
Плямисто-папульозний висип на спині у хворого на гарячку Марбург (ПАР, 1975 р.).
МКХ-10 A98
DiseasesDB 7835
eMedicine ped/2406
MeSH {{{MeshNumber}}}
MeSH D006482

Хвороба, яку спричинює вірус Ма́рбург[1] (син.: гарячка Марбург, геморагічна гарячка Марбург, церкопітекова гарячка, лат. febris Marburg) — гостра вірусна природно-осередкова хвороба, яка характеризується тяжким перебігом, генералізованим ураженням кровоносних судин з розвитком тяжкого геморагічого синдрому, ураженням печінки, травної системи, ЦНС і часто закінчується летально.

Гарячка Марбург входить до тих хвороб, які виявили здатність чинити серйозний вплив на здоров'я населення і можуть швидко поширюватися в міжнародних масштабах та увійшли до переліку подій, які можуть являти надзвичайну ситуацію в галузі охорони здоров'я й потрапляють під регуляцію сучасними Міжнародними медико-санітарними правилами (ММСП) 2005 року.

Історія[ред.ред. код]

Медична клініка Марбургу, де лікували перших захворілих на гарячку Марбурга в 1967 р.

Перші спалахи захворювання описані в 1967 р. серед співробітників лабораторій з виробництва вірусних препаратів в Марбурзі та Франкфурті (Німеччина) і Загребі (Югославія), які мали контакт з органами, культурами тканин і кров'ю однієї партії африканських зелених мавп Chlorocebus aethiops (якого раніше називали Cercopithecus aethiops), привезених з Уганди. З 73 мавп, що були доставлені в Марбург, відразу по прильоту померло 3, але їх розтин не проводився. При цьому спалаху серед людей мали місце випадки хвороби поміж персоналу госпіталю при контакті з кров'ю перших захворілих. Підсумок спалахів нового інфекційного захворювання був такий: 23 хворих і 5 померлих в Марбурзі, 6 хворих і 2 померлих у Франкфурті, 3 хворих у Загребі, яких було переведено на лікування до Белграду. Через 3 місяці Р. Зігерт, В. Шленська та Х. Шу виділили вперше вірус хвороби з крові і печінки померлих людей. Згодом були зареєстровані поодинокі випадки (в тому числі й контактного зараження від первинних хворих) гарячки Марбург в ПАР, Кенії, Уганді, Зімбабве. Найбільші спалахи цієї хвороби відбулися в ДР Конго в 1998–2000 рр. (загалом 154 захворілих, 123 померлих — летальність 83%) та в 2004–2005 рр. в Анголі, де захворіло 374 особи, з яких 323 померло (летальність 88%). Описані також окремі випадки завозу хвороби людьми з Африки до Європи й США.

Актуальність[ред.ред. код]

Актуальність проблеми зумовлена спрощеними шляхами передачі інфекції від хворих людей, легкістю зараження персоналу лабораторій, який працює з зеленими мавпами, і людей, які попадають в ендемічні зони. Значна небезпека поширення інфекції в інші країни існує при перевезенні інфікованих мавп і людей, які знаходяться в інкубаційному періоді або ранній стадії захворювання. Швидка діагностика у тих випадках, коли може виникнути підозра на геморагічну гарячку Марбург, є важливим моментом в розгортанні системи протиепідемічних заходів.

Етіологія[ред.ред. код]

Вірус Марбург
Електронна мікрографія вірусу Марбург
Електронна мікрографія вірусу Марбург
Класифікація вірусів
Група: V ((-)ssRNA)
Ряд: Mononegavirales
Родина: Filoviridae
Рід: Marburgvirus
Вид: Marburg marburgvirus
Підвид: Marburg
Ravn

Підвиди Marburg marburgvirus — Марбург і Ревн[2],[3]спричиняють гарячку Марбург. Вони[4] обидва є підвидами виду Marburg marburgvirus, роду Marburgvirus, родини Filoviridae. Якщо підвид Марбург виділявся при багатьох спалахах гарячки Марбург, то підвид Ревн — у двох спорадичних випадках (Кенія, 1987 р. і Уганда, 2007 р.) і разом з підвидом Марбург при спалаху гарячки у ДР Конго в 1998–2000 р.

Віріони тонкі (лат. filum — нитка), містять ліпідну зовнішню оболонку, яка оточує спіральний нуклеокапсид. Геном складається з одної молекули одноланцюгової РНК. В біологічних матеріалах віруси виду Марбург достатньо стійкі до нагрівання. В крові і плазмі вони інактивується впродовж 30 хвилин при 60ºС, в 10% суспензії печінки мавп при 56ºС впродовж одної години. В суспензіях печінки і тканинах віруси зберігаються при кімнатній температурі 5 тижнів, при температурі 70ºС — впродовж року. Ультрафіолетове опромінення інактивує вірусів виду Марбург впродовж 30 сек. — 2 хв. Вірус чутливий до дії розчинників жирів: етилового ефіру, хлороформу, дезоксихолату. Антигенний склад вірусів виду Марбург відрізняється дуже високою специфічністю. Однак між підвидами є до 21,3% відмінностей у геномі[5]. Єдиний вірус поза їх родом, який має з ними антигенну схожість, це вірус гарячки Ебола, який входить до тієї ж родини.

Епідеміологія[ред.ред. код]

Джерело і резервуар інфекції[ред.ред. код]

Основне первинне джерело інфекції — це плодоїдні печерні кажани, зокрема єгипетський фруктовий (Rousettus aegypti з сімейства Pteropodidae)[6], у них були знайдені антитіла до вірусу Марбург, а в 2009 р. виділено й обидва підвиди вірусу Марбург від здорового кажана[7]. Нині встановлено, що кажани не хворіють на гарячку Марбург з виразними проявами. Церкопітекові мавпи, як і люди, вважаються вторинними джерелами збудника. В експерименті чутливі до вірусу свійські свині, морські свинки, вивчено розмноження вірусу в організмі комара Aedes aegypti.

Механізм і шляхи передачі[ред.ред. код]

Первинна передача[ред.ред. код]

Люди часто занедужували після тривалого огляду печер або праці у рудниках. При первинному зараженні від кажанів відбувається контактний механізм передачі — потрапляння їхніх свіжих чи висушених екскрементів на мікропошкодження шкіри, слизових оболонок у людей.

Вторинна передача[ред.ред. код]

В цьому випадку вірус передається також контактним механізмом від хворих людей (мавп) до здорових через мікропошкодження шкіри і слизових (порожнини рота, очей) внаслідок попадання на них інфікованої крові, сечі, виділень з носоглотки. Для передачі вірусу від людини людині необхідний тісний контакт з хворою людиною. Інфікування може реалізуватися й внаслідок контакту і з іншими людськими секретами (фекаліями, блювотними масами, сечею, слиною та мокротинням) з високою концентрацією вірусів, особливо якщо в цих рідинах міститься кров. Передача вірусу може відбуватися також через інфіковану сперму — вірус був виявлений в спермі навіть через сім тижнів після клінічного одужання хворого. В інкубаційний період передача інфекції не відбувається. По мірі розвитку хвороби пацієнти стають все більш заразними, і найбільшу небезпеку для оточення становлять на стадії розпалу хвороби. Тісний контакт з тяжкохворою людиною під час догляду за ним в домашніх або лікарняних умовах, а також певна практика поховання в африканських країнах є основними шляхами передачі інфекції. Передача інфекції через забруднене устаткування для ін'єкцій або в результаті уколу голкою призводить до розвитку вкрай тяжких форм хвороби, швидкого погіршення стану і самої високої летальності. Індекс контагіозності при зараженні людини від мавп в лабораторіях становить 59%.

Сприйнятливий контингент[ред.ред. код]

Серологічне обстеження населення різних вікових груп, які проживають в місцях, де реєструється спалахи захворювання і спорадичні випадки, і інших регіонах Африки, виявило антитіла у досить великого прошарку жителів Зімбабве, Заїру, Кенії, Ліберії, Нігерії, Судану. Скоріше за все сприйнятливість до хвороби велика, однак не завжди виникають симптомні прояви хвороби. Незважаючи на очевидність наявності в Африці природних осередків, де зберігається вірус Марбург, досі не вдалося уточнити їх територіальне розміщення і екологічні фактори, що обумовлюють існування в природі чи періодичність появи високопатогенного для людини вірусу. Скоріше за все, ареал гарячки Марбург має співпадати з ареалом поширення в природі кажанів Rousettus aegypti.

Патогенез[ред.ред. код]

Мікрофотографія цитоархітектонічних гістопатологічних змін у біоптаті печінки хворого на гарячку Марбург пацієнта, який лікувався в Йоганнесбургу (ПАР) в 1975 р.

Інфікування відбувається при потраплянні вірусу в ротову порожнину або на кон'юнктиву, що відбувається при контакті з кажанами, інфікованими тваринами чи хворою людиною. Медичний персонал заражається під час роботи з хворими при порізах або уколах, коли попадає матеріал (кров, секційний матеріал), що містить вірус. Гематогенним шляхом вірус розноситься в різні органи і тканини, розмножується у багатьох паренхіматозних органах — зокрема печінці, селезінці, легенях, ймовірно в надниркових залозах і кістковому мозку. Патологічні зміни в цих органах є наслідком прямої ушкоджучої дії вірусу. Із організму збудник виділяється із секретом з носоглотки і очей, з сечею, спермою. Гістологічні зміни в печінці відбуваються у вигляді фокальних некрозів з утворенням еозинофільних тілець і невеликі овальні і серповидні базофільні включення у всіх тканинах, в тому числі міокарді, легенях, селезінці. Постійно виявляється тромбоцитопенія, зниження рівня ряду факторів згортання в плазмі крові (II, V, VII, VIII і X), ураження стінок кровоносних судин, значне підвищення їх проникності. При гарячці Марбург в процес втягується ЦНС, виявляються застійні явища в судинах мозку, набряк і гіперемія м'якої оболони, гліальні вузликові пошкодження в сірій і білій речовині і навіть у деяких корінцях спінальних нервів. Зміни в ЦНС бувають настільки значні, що можуть стати причиною смерті хворого, а виникаючі при цьому клінічні прояви відповідають енцефаліту.

Клінічні прояви[ред.ред. код]

Згідно МКХ-10 виділяють «Хворобу, що спричинена вірусом Марбург» А98.3. Інкубаційний період становить 2-16 днів, при первинному зараженні в середньому 3-7, при вторинному — 5-9 днів.

Ранній етап[ред.ред. код]

Продромальний період відсутній. Початок захворювання гострий, із швидкого підвищення температури впродовж декількох годин до 39-40ºС, часто з ознобом, збереженням її на високому рівні 7-8 днів з подальшим поступовим зниженням. З перших днів хвороби спостерігаються ознаки загальної інтоксикації, турбує головний біль, розбитість, м'язовий і суглобовий біль, колючий біль в грудях, що підсилюється при вдиху, іноді сухий кашель. Виникає відчуття сухості і біль в горлі. Спостерігається кон'юнктивіт, гіперемія слизової ротоглотки. На твердому і м'якому піднебінні, язиці появляються везикули, поверхневі ерозії без виразного некрозу, що трансформуються в поверхневі виразки. Підвищується тонус м'язів, особливо жувальних, шиї, спини, пальпація їх болюча.

Етап розпалу[ред.ред. код]

Через 3-4 дні приєднується ураження травної системи. З'являється тяжка водяниста діарея, біль в животі, нудота й блювання. Діарея може тривати тиждень. На цій стадії хвороби хворі мають вигляд виснажених — у них глибоко запалі очі, обличчя з витягнутими рисами і відсутністю будь-якої міміки, крайня апатія, що нагадує прояви при тяжкій холері. У половини хворих зі світлою шкірою на 4-5-й день хвороби на тулубі і сідницях появляється макуло-папульозна (короподібна) висипка, поширюється на верхні кінцівки, шию, обличчя. На 5-7-му дні у хворих розвивається геморагічний синдром, який проявляється гематомами в місцях ін'єкцій, крововиливами в шкіру, кон'юнктиву, слизову оболонку рота, спонтанними кровотечами з носа, ясен, шлунка, кишечника, матки, гематурією. Можливі психічні і неврологічні розлади, порушується свідомість, характерним є раптове виникнення стану прострації. В кінці 1-го, іноді на 2-му тижні ознаки токсикозу досягають максимальної виразності. При цьому хворі нерідко помирають. Тривалість виразної стадії хвороби до 2 тижнів, період одужання затягується до 3-4 тижнів. В цей час спостерігаються періодичний біль в животі, знижений апетит, тривалі психічні розлади.

Ускладнення[ред.ред. код]

В гострому періоді найбільш часті ускладнення — кровотечі, дегідратація. Також загрожують життю хворого гостра серцева недостатність, мозкова кома, зрідка гостра печінкова недостатність. Можуть розвиватись психоз, панкреатит. До пізніх ускладнень відносять поперечний мієліт, увеїт, алопецію, орхіт. В окремих спалахах летальність досягала 88%.

Діагностика[ред.ред. код]

Клінічні критерії діагностики[ред.ред. код]

При постановці діагнозу враховують клінічну картину: гострий початок захворювання, тяжкий перебіг, швидкий розвиток гарячки з явищами інтоксикації, тяжкими розладами травної системи з 3-го дня, виснаження і зневоднення хворого, поява з 4-5-го дня макуло-папульозної висипки з типовою локалізацією, розвиток на 2-му тижні хвороби геморагічного синдрому, тяжкі ураження ЦНС (розлади свідомості, менінгеальний синдром), а також дані епідеміологічного анамнезу: можливий зв'язок захворювання з тими районами Африки, де можна очікувати інфікування вірусом Марбург (перебування в природних осередках гарячки Марбург, робота з тканинами африканських мавп, контакт з печерними кажанами, з хворими людьми тощо).

Загальноклінічні методи[ред.ред. код]

Збудник гарячки Марбург віднесений до I групи особливо небезпечних патогенов (Україна) або до IV групи ризику за сучасними міжнародними стандартами ВООЗ, робота з ним вимагає забезпечення максимального рівня захисту. При дослідженні периферійної крові спостерігається лейкопенія, яка в подальшому може замінюватись лейкоцитозом із зсувом вліво і різким ростом ШОЄ, тромбоцитопенія, поява незрілих лейкоцитів, анемія, анізоцитоз, пойкілоцитоз, базофільна зернистість еритроцитів. Біохімічні методи дослідження — гіпокаліємія, гіпонатріємія, зниження білка в плазмі крові, підвищення активності печінкових ферментів, гіперазотемія, гіпокоагуляція, ацидоз. Аналіз сечі — протеїнурія, мікро- і макрогематурія.

Специфічна діагностика[ред.ред. код]

Для вірусологічного дослідження беруть кров, будь-який ексудат, що містить кров, сечу, рідину передньої камери ока, сперму. Проводять виділення вірусу шляхом зараження морських свинок, в культурі клітин мавп. Наявність антитіл виявляють за допомогою серологічних реакцій (імуноферментний аналіз, реакція зв'язування комплемента). При експрес-діагностиці виявляють в крові хворих вірус або його антигени методом реакції непрямої імунофлюоресценції. Також за допомогою моноклональних антитіл виявляють антиген вірусу, використовують ПЛР, Зворотний цикл опосередкованої ізотермічної ампліфікації транскриптази (RT-LAMP) може бути використаний для швидкого виявлення вірусу Марбург.

Лікування[ред.ред. код]

Хворих потрібно розміщати в палатах інтенсивної терапії із негативним тиском і витяжною індивідуальною вентиляцією, що запобігає передаванню інфекції внутрішньолікарняно. Потрібне мінімальне використання травмуючих шкіру процедур, не вводити препарати внутрішньо'мязово. Етіотропна терапія не розроблена. Противірусний препарат рибавірин (на відміну від лікування деяких інших геморагічних гарячок) свого ефекту не показав. Введення сироватки перехворілих людей рідко дає профілактичний і терапевтичний ефект. Основне значення має патогенетична терапія. Проводиться комплекс заходів, спрямованих на боротьбу із зневодненням, геморагічним синдромом. У випадку приєднання вторинної бактерійної інфекції назначають антибіотики.

Профілактика[ред.ред. код]

Хворі на гарячку Марбург підлягають обов'язковій госпіталізації і строгій ізоляції в окремому боксі. Для перевозки хворих використовують транспортні ізолятори. Застосовують засоби індивідуального захисту медичного персоналу. Дотримуються строгих заходів профілактики для попередження контактів медичного персоналу з кров'ю, слиною, сечею, мокротою хворих (робота в індивідуальних засобах захисту). Розроблені рекомендації ВООЗ для попередження завозу інфекції з мавпами і іншими тваринами в неендемічні країни. Мандрівникам проводяться консультації по запобіганню можливого зараження при огляді печер. Специфічна профілактика не розроблена, проводяться дослідження експериментальної вакцини.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Натепер ВООЗ рекомендує використовувати у медичній і суспільній літературі виключно назву англ. Marburg virus disease — «Хвороба, яку спричинює вірус Марбург».
  2. Johnson, E. D.; Johnson, B. K.; Silverstein, D.; Tukei, P.; Geisbert, T. W.; Sanchez, A. N.; Jahrling, P. B. (1996). «Characterization of a new Marburg virus isolated from a 1987 fatal case in Kenya». Archives of virology. Supplementum 11: 101–114. PMID 8800792
  3. Kuhn, J. H.; Becker, S.; Ebihara, H.; Geisbert, T. W.; Johnson, K. M.; Kawaoka, Y.; Lipkin, W. I.; Negredo, A. I.; Netesov, S. V.; Nichol, S. T.; Palacios, G.; Peters, C. J.; Tenorio, A.; Volchkov, V. E.; Jahrling, P. B. (2010). «Proposal for a revised taxonomy of the family Filoviridae: Classification, names of taxa and viruses, and virus abbreviations». Archives of Virology 155 (12): 2083–2103. doi:10.1007/s00705-010-0814-x.
  4. Назва підвиду Ревн походить від дан. Ravn за ім'ям датського пацієнта, від якого цей вірус був уперше ізольований
  5. Towner, J. S.; Khristova, M. L.; Sealy, T. K.; Vincent, M. J.; Erickson, B. R.; Bawiec, D. A.; Hartman, A. L.; Comer, J. A.; Zaki, S. R.; Ströher, U.; Gomes Da Silva, F.; Del Castillo, F.; Rollin, P. E.; Ksiazek, T. G.; Nichol, S. T. (2006). «Marburgvirus Genomics and Association with a Large Hemorrhagic Fever Outbreak in Angola». Journal of Virology 80 (13): 6497-6516. doi:10.1128/JVI.00069-06
  6. Марбургская геморрагическая лихорадка. Информационный бюллетень. Ноябрь 2012 г.
  7. Isolation of Genetically Diverse Marburg Viruses from Egyptian Fruit Bats

Джерела[ред.ред. код]

  • Інфекційні хвороби (підручник) (за ред. О. А. Голубовської). — Київ: ВСВ «Медицина». — 2012. — С. 778 — 12с. кольор. вкл. (О. А. Голубовська, М. А. Андрейчин, А. В. Шкурба та ін.) ISBN 978-617-505-214-3
  • Возіанова Ж. І.  Інфекційні і паразитарні хвороби: У 3 т. — К.: «Здоров'я»,2003. — Т.3.; — 848 с. ISBN 5-311-01326-5