Ангола

Народна Республіка Ангола República de Angola
Прапор Герб
Девіз: «Virtus Unita Fortior» (Латина) «Єдність забезпечує силу»
Гімн: Angola Avante! (Португальська)Вперед Анґоло!
Столиця	Луанда 8°50′ пд. ш. 13°20′ сх. д.
Найбільше місто	столиця
Офіційні мови	Португальська
Державний устрій	багатопартійна демократія
- Президент	Жозе Едуарду душ Сантуш
- Прем'єр-міністр	Паулу Кассома
Незалежність	від Португалії
- Дата	11 листопада 1975
Площа
- Загалом	1 246 700 км² (23)
- Води (%)	незначний
Населення
- оцінка 2005 р.	15,941,000 (61)
- перепис 1970 р.	5,646,166
- Густота	13 чол/км² (199)
ВВП (ПКС)	2005 р., оцінка
- Повний	$43.362 млрд. (82)
- На душу населення	$2,813 (126)
ІРЛП  (2004)	0.439 (низька) (161)
Валюта	Кванза (AOA)
Часовий пояс	WAT (UTC+1)
- Літній час	не спостерігається (UTC+1)
Домен інтернету	.ao
Телефонний код	+244

Республіка Ангола (раніше Португальська Південно-Західна Африка; порт. República de Angola) — колишня португальська колонія, а нині незалежна держава на південному заході Африки. Межує з Намібією, Замбією, ДР Конго, Конго. Площа: 1246,7 тис. км.² Населення: 12,001 млн чол. (2001), найбільша етнічна група — овімбунду. Столиця — Луанда. Понад 98% населення — народи мовної групи нігер-конго. Офіційна мова — португальська. Грошова одиниця — кванза.

Походження назви Ангола — від ngola, титулу, використовуваного монархом у доколоніальному королівстві Ндонго.

Історія

Доколоніальний період

Археологічні знахідки підтверджують факт проживання людини на території сучасної Анголи ще в епоху неоліту. Населяли її предки сучасних сан (бушменів), що займалися полюванням і збиральництвом. У 5-6 ст. їх відтіснили у південні райони землеробські й скотарські племена банту, що прийшли з півночі і знали виплавку заліза. Перше ранньодержавне утворення — Конґо зі столицею у місті М’Банза-Конго — виникло на території сучасної Анголи в 13 ст. Воно займало північні райони, але влада маніконґо (верховного правителя) поширювалася й за межі цієї держави. Конґо було найбільшою і найрозвиненішою ранньою державою на території Анголи. Період його розквіту припав на 15 — першу половину 16 ст., розпалося в кінці 19 ст. У доколоніальний період існували також державні й політичні об'єднання Бенґела, Кассанжі (17 — поч. 19 ст.), Лунда (відоме також під назвою «Мвата-Ямво», кін. 16 — 2-а половина. 19 ст., столиця — м. Мусумба), Матамба (1635 — кін. 17 ст.) і Ндонґо (15 — кін. 17 ст., столиця — м. Мбанза-Кабаса). Населення цих ранніх держав займалося головним чином землеробством, гончарством і ткацтвом, уміло також плавити метали. У Ндонґо було добре розвинено тваринництво й видобуток мушель «нзімбу», які у той період служили засобом обміну в багатьох державах Африки. Відрізняла його й наявність численного війська.

Португальська колонізація

Першими з європейців, які висадилися на ангольське узбережжя, були португальці. 1482 року експедиція на чолі з Діогу Каном відкрила гирло ріки Конґо, а 1484 року було укладено договір із маніконґо. На початку 16 ст. португальці побудували декілька фортів, 1576 року було засновано форт Сан-Паулу-де-Луанда (сучасна столиця країни Луанда). Вплив Португалії у Конго посилився в період правління короля Нзінґи ^en (1506–1543), що прийняв християнство й отримав ім'я Афонсу I. У 17 ст. спалахували великі повстання корінного населення — в 1570 під керівництвом Мбула Матади, а в 1591 — на чолі з Нсойо. Спроби португальців у кін. 16 ст. проникнути у внутрішні райони Анголи натрапили на сильний опір держав Ндонґо і Матамба, на чолі яких була королева Анна Нзінґа Мбанді Нґола ^en (католицьке ім'я Анна отримане нею при хрещенні в 1622 у віці 40 років). Вона очолила антипортугальську коаліцію, в рамках якої об'єдналися також держави Конґо й Кассанжі. Уклавши військовий союз з голландцями (кораблі Голландської Ост-Індійської компанії висадилися в Луанді 1621 року), їй вдалося 1648 року повернути державі Ндонґо незалежність. 31 рік (з 81 прожитих років) Анна Нзінґа Мбанді Нґола вела боротьбу з колонізаторами, внаслідок якої захоплення португальцями внутрішніх районів було припинено. Підпорядкувати Ндонґо португальцям вдалося 1671 року, Матамбу — в кінці 17 ст.

Работоргівля

Головним джерелом збагачення колонізаторів стала работоргівля, законодавчо закріплена указом португальського короля від 11 січня 1758 року. За три сторіччя колоніального панування з Анголи було вивезено близько 5 млн рабів — в основному в Бразилію на плантації кави, каучуку і цукру). Не маючи сил для прямої військової експансії в глибинні райони країни, португальці, намагаючись ослабити опір корінного населення, розпалювали збройні конфлікти між різними народами. Для отримання інформації про природні багатства Анголи Португалія організувала експедиції Антоніу да Сілва-Порту ^en (1852–1854) і Александру Серпа Пінту (1877–1879). Заборона королем Португалії работоргівлі 1836 року (проте контрабанда рабів тривала до 1852) завдала серйозних збитків колоніальному господарству. У той же час внутрішня работоргівля зберігалася ще кілька десятиріч — працю рабів активно використовували на плантаціях бавовни, а також збиранні каучуку. Було запроваджено систему примусового укладання контрактів з місцевим населенням, більшу частину працівників направляли на роботи в соляних шахтах і спорудження доріг, деяких відправляли на плантації какао на острові Сан-Томе і Принсіпі.

1884–1940

Остаточні кордони Анголи було визначено на Берлінській конференції 1884–1885 років, скликаній з приводу територіального розділу в басейні ріки Конґо між Англією, Бельгією, Німеччиною, Португалією та Францією); також це було здійснено окремими угодами Португалії з перерахованими державами, підписаними в 1885–1891 рр. Спроби Лісабона в кінці 19 ст. підпорядкувати решту внутрішньої території країни знову натрапили на опір африканців: повстання народу бассоронґо (1900), заворушення в районах Дамба, Зомбо і Кімбубуґе (1909–1910) тощо. Всі вони були придушені португальськими військами. Після падіння монархії в Португалії (1910) і введення в Анголі адміністративної системи (1920) експлуатація колонії посилилася. Невдоволення корінного населення призвело до нових збройних виступів (повстання в Бенґелі в 1917 та ін.). 1929 року було введено Політичний, цивільний і кримінальний статут про тубільців, згідно з яким африканські жителі португальських колоній розподілялися на «індіженуш» (тубільці) і «ассиміладуш» (асимільовані). «Індіженуш» зазнавали дискримінації, примусової праці і довільного оподаткування. Стати «ассиміладуш» могли африканці, які прийняли християнство, добре володіли португальською мовою, мали постійний прибуток і вели європейський спосіб життя. До 1940 року статус «асимільованих» отримали 0,6 % населення (24 тис. осіб). Дію Політичного, цивільного та кримінального статуту про тубільців (система індіжената) було скасовано в 1961.

Перші політичні організації африканського населення Анголи — «Ангольська ліга» (заснована 1912 року, заборонена 1922 року) і створені 1929 року «Національна африканська ліга» (НАЛ) та «Регіональна асоціація жителів Анголи» (РАЖА). Їх діяльність носила просвітницький характер. До середини 1950-х років антиколоніальний рух був роз'єднаним, часто прибирав форму релігійного сектантства — виникали секти токоїстів (названі по імені їх фундатора С.Току), які відмовлялися працювати в господарствах, що належали європейцям. Після надання Анголі статусу «заморської провінції» Португалії (1951) в колонії почалося зміцнення державно-капіталістичного сектору економіки. Після Другої світової війни Ангола стала одним із найбільших світових постачальників кави, розгорнулося інтенсивне будівництво доріг, які обслуговували в основному гірничорудну промисловість (зокрема нові її галузі — видобуток нафти, марганцевої і залізної руд), збільшилися обсяги видобутку алмазів.

Боротьба за незалежність

Підйом антиколоніального руху почався в 1960-х роках. Його очолили «Народний рух за визволення Анголи» (МПЛА, лідер — Агоштінью Нету), «Національний фронт визволення Анголи» (ФНЛА, створений у сусідньому Конґо на базі емігрантських організацій, лідер — Голден Роберту ^en) і «Національний союз за повну незалежність Анголи» (УНІТА, лідер — Жонас Савімбі ^en), створені 1956, 1962 та 1966 відповідно. МПЛА було об'єднанням кількох лівих політичних організацій, виступало за незалежність єдиної Анголи, 1960 року почало збройну боротьбу проти португальських колонізаторів. ФНЛА і УНІТА — антиколоніальні сепаратистські рухи, що спиралися на підтримку народів баконґо (ФНЛА) і овімбунду (УНІТА). 4 лютого 1961 МПЛА підняв у Луанді повстання, результатом якого стали деякі поступки колоніальної влади — було скасовано примусову працю, розширено повноваження місцевих органів. ФНЛА у квітні 1962 року самостійно створив «Тимчасовий уряд Анголи у вигнанні» (ГРАЕ), який очолив Голден Роберто. МПЛА в 1961–1972 вдалося створити кілька військово-політичних районів з виборними органами влади. Керівництво ж УНІТА пішло на співпрацю з колоніальною владою.

Незалежність

Новий уряд Португалії, сформований після перемоги революції 1974 року, надав Анголі право на незалежність. 15 січня 1975 між Португалією з одного боку та МПЛА, ФНЛА й УНІТА з іншого було підписано угоду про практичні шляхи переходу до незалежності. Сформувати перехідний уряд не вдалося через збройні зіткнення, що почалися між МПЛА і ФНЛА. На стороні ФНЛА виступив УНІТА, проте, МПЛА змогло витіснити їх озброєні загони з столиці. У жовтні на територію Анголи для підтримки ФНЛА й УНІТА вторглися війська ПАР і Заїру.

Військо

бабах

Адміністративний поділ

В адміністративному відношенні Ангола розділена на 18 провінцій (порт. província), які, у свою чергу, діляться на 157 муніципалітетів (порт. município).

№	Провінція	Адміністративний центр	Площа (км²)	Населення (2005)	Щильність осіб/км²	Карта
1	Бенго	Кашито	31 371	250 000	7,97
2	Бенгела	Бенгела	31 788	939 000	29,54
3	Біє	Куіто	70 314	1 674 000	23,81
4	Кабінда	Кабінда	7 270	260 000	35,76
5	Квандо-Кубанго	Менонге	199 049	182 000	0,91
6	Північна Кванза	Н’Далатандо	24 190	575 000	23,77
7	Південна Кванза	Сумбе	55 660	928 000	16,67
8	Кунене	Онджива	89 342	333 000	3,73
9	Уамбо	Уамбо	34 274	2 262 000	66,00
10	Уила	Лубанго	75 002	1 248 000	16,64
11	Луанда	Луанда	2 418	2 644 000	1093,47
12	Північна Лунда	Лукапа	102 783	418 000	4,07
13	Південна Лунда	Сауримо	45 649	216 000	4,73
14	Маланже	Маланже	97 602	1 334 000	13,67
15	Мошико	Луена	223 023	471 000	2,11
16	Намибе	Намібе	58 137	201 000	3,46
17	Уіже	Уіже	58 698	1 288 000	21,94
18	Заіре	М’Банза-Конго	40 130	343 000	8,,55
	Всього		1 246 700	15 566 000	12,49

Клімат

Більша частина тер. А. — плоскогір'я з висотами понад 1000 м, яке круто обривається до вузької (50-200 км) приморської низовини. Найвища точка — г. Моко, вис. 2610 м. Берегова лінія порізана слабко, гаваней мало. На крайньому півдні — пустеля. Клімат екваторіально-мусонний, на узбережжі трирічний пасатний. Найбільші ріки: Кванго, Касаї (басейн річки Конго), Кунєнє, Кванза.

Економіка

А. — аграрна країна з відносно розвинутою гірничодобувною промисловістю. Основні галузі економіки: нафтова, гірнича (алмази, залізна руда, фосфати, золото, уран та ін.), харчова, текстильна. Осн. тр-т — залізничний, автомобільний, морський. Гол. морські порти: Кабінда, Намібе, Луанда, Лобіту.

Експорт — нафта, кава, алмази, пальмова олія, сизаль, залізна руда, риба

На початку XXI ст. економіка країни базується на сільському господарстві, видобутку нафти, газу, алмазів і мінеральних копалин. Гірничодобувна промисловість становить до 50 % ВВП: розробляються нафтові родовища і ведеться видобуток алмазів. Понад 2/3 робочих зайнято в сільському господарстві. Розвинена лісова промисловість, в східних районах Анголи (провінції Південна Лунда і Мошико), а також в Кабінді ведеться заготівля цінних порід деревини (чорного, червоного і жовтого дерева), яка йде на експорт. У районі Бенгели в лісорозсадниках вирощуються евкаліпти. Запаси риби в економічній зоні Анголи, за оцінками ООН, складають біля 1 млн т. В 1998 р. національними компаніями і кораблями Іспанії, Португалії, ПАР, П. Кореї, Китаю і Росії виловлено 202 тис. т. риби, в 1999 р. — 240 тис. т. Валютні надходження країни в основному забезпечуються за рахунок вивозу нафти газу і нафтопродуктів, частка яких в загальному експорті становить понад 90 %.

Населення

Чисельність населення — 13,1 млн (оцінка на липень 2010 року). Основну частину народу Анголи становлять три етнічні групи: овімбунду (37 %), амбунду (мбунду) (25 %) і баконго (13 %). Решта народності, що населяють країну — чокве, гангуела, нханека-Хумб, Амбо, гереро і ксіндунга. Близько 2 % населення становлять африкано-європейські мулати, 1 % — білі, переважно асимільовані португальці. Зростання населення в країні становить близько 2 % щорічно.

Мови

Офіційна державна мова — португальська. Населення використовує африканські мови банту: умбунду (південний мбунду) — мова овімбунду, кімбунду (північний мбунду), киконго, чокве, кваньяма.

Релігія

Більше 53 % населення в Анголі — християни. Більшість з них — католики (38 %) і протестанти (15 %). Близько 47 % ангольців сповідують місцеві вірування.

Здоров'я

В Анголі досить велика дитяча смертність — в середньому 178 з 1000 вмирають в перший рік життя (1-е місце у світі). Середня тривалість життя ангольців становить для чоловіків — 37,5 років, для жінок — 39,5 років. У 2007 році 2,1 % населення було заражено вірусом імунодефіциту (ВІЛ). Щороку від цієї хвороби помирає близько 11 тис. осіб.

Культура

Культура Анголи дуже багата

Див. також

• Список міст Анголи

Джерела

Гірничий енциклопедичний словник, т. 3. / За ред. В. С. Білецького. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. — 752 с. ISBN 966-7804-78-X

Посилання

• www.governo.gov.ao

Це незавершена стаття з географії Анголи. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.