Вакцинація

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Вакцинація

Вакцина́ція — уведення антигенного матеріалу з метою викликати імунітет до хвороби, який запобіжить зараженню або ослабить його негативні наслідки. Як антигенний матеріал використовують:

  • живі, але ослаблені штами мікробів;
  • убиті (інактивовані) мікроби;
  • очищений матеріал, наприклад білки мікроорганізмів;
  • також застосовуються синтетичні вакцини.

За даними Європейського регіонального бюро Всесвітньої організації охорони здоров'я, планова імунізація проти поліомієліту, правця, дифтерії, кашлюка, кору і епідемічного паротиту («свинки») щороку врятовує життя і здоров'я 3 мільйонам дітей в світі. А за допомогою нових вакцин, які буде розроблено в найближчих 5-10 років, можна буде запобігти загибелі ще 8 мільйонів дітей на рік.

Історія[ред.ред. код]

Дієвість вакцинації було вперше виявлено народною медициною. З давніх часів в Індії і Китаї практикувалася інокуляція — щеплення рідиною з бульбашок хворих легкою формою віспи. Недоліком інокуляції було те, що, незважаючи на меншу патогенність вірусу лат. variola minor, він все ж інколи викликав летальні випадки. Крім того, траплялося, що помилково інокулювався високо патогенний вірус.

У Англії існувала прикмета, що доярки, які перехворіли коров’ячою віспою (яка не є небезпечним для людини захворюванням), ніколи не захворюють натуральною віспою (яка свого часу була особливо небезпечним інфекційним захворюванням людини, що викликало масові смертоносні епідемії).

Англійський аптекар і хірург Дженнер вирішив перевірити цю прикмету своїми спостереженнями, і вона підтвердилася. Встановивши це, 14 травня 1796 ріка Дженнер прищепив коров'ячу віспу 8-річному Джеймсу Фіпсу, а через півтора місяці — людську віспу — і хлопчик не захворів (тобто зробив хлопчикові інокуляцію; сам Дженнер переніс таку процедуру у 8-річному віці і, маючи імунітет від віспи, на собі перевірити не міг). Так було експериментально доведено можливість відносно безпечних профілактичних щеплень.

Проте, у той час даний метод мав обмежені можливості, оскільки він базувався на випадковості, що полягає в існуванні в природі двох споріднених хвороб різної сили. Лише сто років по тому французькому мікробіологу Луї Пастеру вдалося цілеспрямовано ослабити хвороботворність збудників інших захворювань і приготувати з них препарати для щеплень. У 1881 він створив щеплення проти сибірської виразки, а в 1885 — проти сказу.

Саме Луї Пастер запропонував називати такі препарати вакцинами, а процедуру їх вживання — вакцинацією (від лат. vacca — корова).

Побічні ефекти й ускладнення[ред.ред. код]

Побічні ефекти й ускладнення і різних вакцин різні. Найчастіше зустрічаються слабо виражені реакції: помірне підвищення температури тіла, почервоніння і біль у місці ін'єкції. У дітей часто спостерігається тривалий плач, погіршення апетиту. Можливі алергійні реакції, зокрема (рідко) — набряк Квінке анафілактичний шок. Деякі живі вакцини здатні викликати реакції, що нагадують легкий перебіг захворювань. Наприклад, щеплення від кору, краснухи і епідемічного паротиту в 5 % випадків викликає помірне висипання[1].

В Україні повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об'єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Особам, які не досягли п'ятнадцятирічного віку чи визнані у встановленому законом порядку недієздатними, профілактичні щеплення проводяться за згодою їх об'єктивно інформованих батьків або інших законних представників. Особам віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаним судом обмежено дієздатними профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об'єктивної інформації та за згодою об'єктивно інформованих батьків або інших законних представників цих осіб. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов'язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.[2]

Відмови від вакцинації і антивакцинаторство[ред.ред. код]

Невдовзі після розробки першої вакцини з'явився і рух антивакцинаторів, які висловлювали сумнів щодо безпеки і ефективності щеплень. Втім, як відзначають експерти ВООЗ, більшість аргументів антивакцинаторів не підтверджуються науковими даними[3].

Один з популярних аргументів противників вакцинації — припущення про вміст в деяких вакцинах різних токсичних речовин, зокрема консерванту тіомерсал на основі ртуті. Доказів системної токсичної дії вакцинних консервантів (при застосуванні у стандартних дозах) немає. Передбачуваний зв'язок тіомерсалу з розвитком аутизму також не знайшов підтвердження[4].

Батьки часто побоюються випадків неправильного зберігання, транспортування, вживання вакцин.

Вакцинопрофілактика і біотероризм[ред.ред. код]

Міжнародний символ біологічної небезпеки

Зазвичай під терміном біотероризмом мають на увазі таємне вживання біологічних засобів з метою вражання людей і створення психологічного впливу на населення в цілому. Найпростіший і небезпечний спосіб біотероризму — використання біологічних засобів, що проникають всередину організму через шкіру, легені або шлунково-кишковий тракт (засоби біотероризму можуть знаходитися в повітрі, воді, їжі і на предметах в місцях масового скупчення населення). В сучасному світі головним джерелом біологічної небезпеки служать збудники інфекційних захворювань, які можуть бути використані як засоби біотероризму.

У 1972 році більшість країн світу ратифікували конвенцію про заборону біологічної зброї. Проте, на даний момент неможливо повністю усунути загрозу вживання цього виду зброї окремими країнами, які ведуть секретні роботи з високовірулентними мікроорганізмами під приводом створення звичайних засобів біологічного захисту. Сучасна історія знає немало випадків викиду вирощених в лабораторних умовах збудників особливо небезпечних інфекцій у довкілля. При цьому найбільшу небезпеку являють мікроорганізми, отримані методами генної інженерії.

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]