Народний комісаріат внутрішніх справ

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Emblema NKVD.svg

Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС); (рос. Народный комиссариат внутренних дел (НКВД)) — одне з виконавчо-адміністративних відомств (міністерств) уряду СРСР союзно-республіканського підпорядкування. Створений 7 листопада 1917 р.; 19 березня 1946 р. перейменований на Міністерство внутрішніх справ СРСР.

Однойменний комісаріат з 1919 року існував в УСРР (у першому більшовицькому уряді в Україні був Народний секретаріат внутрішніх справ, очолювала Євгенія Бош) як республіканський орган, хоча фактично підпорядковувався НКВС РСФРР (згодом — СРСР). Після утворення СРСР у 1924 р. НКВС УРСР діяв як республіканський орган, здійснюючи суто адміністративні функції. У 1934 р. НКВС УРСР був підпорядкований безпосередньо Москві — новоствореному НКВС СРСР.

Завдання[ред.ред. код]

Функції НКВС того часу навіть за формальними ознаками значно перевищував функції сучасного міністерства внутрішніх справ у структурі державної влади більшості країн світу, зокрема України. НКВС відав:

  • справами внутрішньої і місцевої адміністрації
  • охороною громадського порядку
  • обліком місця проживання громадян
  • реєстрацією актів громадського стану
  • протипожежною охороною
  • карним розшуком
  • веденням держархівів
  • державною безпекою та охороною
  • зовнішньою (закордонною) розвідкою
  • контррозвідкою
  • наглядом за офіцерським складом армії
  • таборами примусової праці (ГУЛАГ) і в'язницями
  • виконанням судових вироків
  • мав власні війська НКВС (колишні ЧОН (Частини особливого призначення, рос. Части особого назначения)), що мали власну авіацію, артилерію і танки

Займався також боротьбою з національними та політичними рухами, зокрема тими, які проповідували ідеї національної незалежності і закликали до повалення радянської влади. Для досягнення цілей часто використовувались жорсткі методи (ув'язнення, допити, тортури), які відповідали режиму радянської влади і комуністичним політичним ідеям того часу і були пов'язані з порушенням прав людини та масовими репресіями.

Історія[ред.ред. код]

  • Грудень 19171922 — справами державної безпеки та репресіями проти противників більшовицького режиму займається Всеросійська надзвичайна комісія, ВНК (рос. Всероссийская чрезвычайная комиссия, ВЧК),
  • 19221924 — Державне політичне управління, ДПУ (рос. Государственное политическое управление, ГПУ),
  • 1924-1934 — Об'єднане державне політичне управління, ОДПУ (рос. Объединенное государственно-политическое управление, ОГПУ).
  • 1934 — утворено союзно-республіканський НКВС з включенням до нього ОДПУ.
  • 1941, 1943 — з НКВС виділено органи державної безпеки (політична поліція) в окремий (теж союзно-республіканський) Народний комісаріат державної безпеки (НКДБ).

Керівники НКВС СРСР[ред.ред. код]

Суспільно-політичний терор[ред.ред. код]

Закатовані НКВС люди в Тернопільській тюрмі, липень 1941 року
Могила енкавеесівських жертв у м. Чорткові

НКВС СРСР став головним органом масового політичного терору. В липні 1934 були сформовані основні адміністративні підрозділи НКВС — державної безпеки (рос. — ГУГБ), виправних трудових таборів (рос. ГУЛАГ), прикордонних і внутрішніх військ (ГУПВО), робітничо-селянської міліції та пожежної служби (ГУПО).

Мільйони «ворогів народу», членів їх родин, включаючи дітей (рос. ЧС, «член семьи врага народа»; згідно з наказом НКВС № 00486, автоматично підпадали під репресії) були заслані до концентраційних (потім перейменованих на виправно-трудові) таборів ГУЛАГу чи страчено НКВС.

НКВС безпосередньо причетний до таких злочинів:

Голодомор 1932–1933 років зараз класифікується багатьма істориками як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу. За різними оцінками загинуло від 4-5 до 7 млн населення України.
Національні кола України постраждали внаслідок справи «Спілки Визволення України» (Сергій Єфремов, Володимир Чехівський та ін.), багатьох діячів було вбито внаслідок терактів: (Євген Коновалець (1938), можливо, Симон Петлюра та Володимира Оскілко (1926).
Терору зазнали також заборонені у 1920-1930-х рр. Українська Автокефальна Православна Церква та у 1940-х рр. Українська греко-католицька церква. Брали участь у боротьбі проти загонів Української Повстанської Армії, їхніх родин та прихильників, які боролись за незалежність України.
Після входження до СРСР Латвії, Литві та Естонії у 1939 р. відбулась масова депортація громадян до Сибіру. З Естонії було вивезено близько 60 тисяч осіб, Латвії та Литви — приблизно по 35 тисяч. З осені 1939 р. до літа 1941 р. за політичними мотивами, як правило, без суду і слідства було репресовано 10% населення Західної України, приєднаної до УРСР. Крім того, після 1944 р. у східні райони СРСР було депортовано більше 203 тис. членів і прибічників ОУН — УПА та їх родин.
Аналогічні репресивні дії (арешти, депортації, страти) було вчинено на всіх теренах радянського впливу у країнах Центральної та Східної Європи (наприклад, розстріл 30-40 тис. польських військовополонених у Катині[1] (за часів СРСР цей факт приховували — стверджували, що розстріл — справа рук гестапівців[2]) та інших місцях у 1940 р., винищення лідерів і членів антинацистського та антирадянського спротиву Армії Крайової).
  • Суспільний терор, зміст якого полягав в ув'язненні до концентраційних таборів ГУЛАГу понад 6 млн людей по багатьом звинуваченням (у шпигунстві, диверсіях, шкідництві, куркульстві, буржуазному націоналізмі) та їх страті (приклади — «Шахтинська справа», «Справа лікарів»[3]) та ін.). На відміну від німецьких таборів, у ГУЛАГу не ставилось за мету фізичне знищення окремої нації, але чисельність постраждалих та умови утримання були досить схожими.
Більшість людей було засуджено трійками НКВС. Докази не мали будь-якої ваги, достатньо було анонімного доносу для арешту.
Сотні масових захоронень, знайдених пізніше по всьому СРСР та за його кордонами, були результатами таких операцій. Документальні докази свідчать про «плановість системи» масових розстрілів. Такі «плани» показували кількість жертв («ворогів народу») у прив'язці до певних регіонів країни.
Жорстокі репресії та часто смертна кара застосовувались до переміщених для примусової праці до Німеччини осіб (понад 5 млн людей), військовополонених та білоемігрантів — не громадян СРСР.
  • Політичний терор, тобто процеси, репресії та страта політичних супротивників Йосипа Сталіна (наприклад, Лев Троцький, Микола Бухарін, Григорій Каменєв), їх безпосередніх та вигаданих прибічників.
  • Масові екзекуції в'язнів під час відступу Червоної армії влітку 1941 р. У Західній Україні, Вінниці, Харкові, Криму та інш. органами НКВС вбито тисячі в'язнів .[4]
Харків:«...А найстрашніше — спалили на Чернишевській вулиці в’язницю НКВД разом з ув’язненими. Там згоріло в страшних муках 1200 людей.» [5]
  • Примусова депортація народів внаслідок вигаданого Москвою їх «масового колабораціонізму» з німецькими загарбниками у 1941–1945 рр. (кримські татари, чеченці, поволжські німці та ін.), через що їх чисельність зменшувалась майже удвічі впродовж кількох років.
  • Співробітництво з органами тоталітарних держав. Наприкінці 1930-х і початку 1940-х рр. НКВС передав Гестапо сотні німецьких та австрійських комуністів, що було частиною домовленностей про розподіл сфер впливу фашистської Німеччини та СРСР, внаслідок загрози Союзу зі сторони «демократичних» Англії та Франції згідно з пактом Молотова-Ріббентропа; у 1947 р. допомагали польським тоталітаристам проводити Операцію Вісла.
  • Депортація до концтаборів громадян Радянського Союзу, що під час війни опинилися в німецькому полоні, залишилися на захопленій Вермахтом території чи були угнані на примусові роботи в Німеччину, чи якокимсь іншим чином перебували на території Західної Європи.

Вербування агентури та провокаторів[ред.ред. код]

НКВС вербувало агентуру та провокаторів з слабодухих людей, застосовуючи до них компромат, погрози та катування. Такий епізод вербування агентури описаний в спогадах учасника націоналістичного підпілля Данила Шумука.[6]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Публікації[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]