Оскілко Володимир Пантелеймонович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Володимир Пантелеймонович Оскілко
Oskiłko W.jpg
Народився 1892
с. Городок
Помер 19 червня 1926(1926-06-19)
с. Городок
Країна УНР УНР
Приналежність Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР
Звання генерал-хорунжий
Війни/битви Перша світова війна, Українсько-більшовицька війна

Оскі́лко Володи́мир Пантелеймо́нович (*1892, с. Городок Рівненського району — 19 червня 1926 року, там же). — військовий і громадський діяч часів УНР, отаман, генерал-хорунжий Армії УНР, командувач Північної групи військ Директорії, командувач Північно-Західного протибільшовицького фронту. Був одним із керівників Української партії соціалістів-самостійників, за підтримки її членів організував невдалий переворот у Рівному.

Життєпис[ред.ред. код]

Дитинство і юність[ред.ред. код]

Володимир Пантелеймонович Оскілко народився 1892 року в селі Городок, що під Рівним.

Закінчив гімназію, потім вчительську семінарію. За фахом — учитель. Працював народним учителем у селі Золоте поблизу Дубровиці, що на Рівненщині.

З 1914 р. служив у армії Царської Росії. За час Першої Світової війни зробив успішну кар'єру офіцера. Дослужився до чину поручика царської армії.

В період Визвольних Змагань[ред.ред. код]

Період Центральної Ради УНР[ред.ред. код]

Після лютневої революції 1917 р. був губернським комісаром Тимчасового уряду в Тулі. Наприкінці 1917 р. повернувся в Україну, на рідну Волинь, де активно включився в українізацію військових частин і здобув серед солдатів неабияку популярність. На початку 1918 року — був комісаром Центральної Ради у Рівненському повіті.

Період Гетьманату[ред.ред. код]

За гетьмана Павла Скоропадського — начальник охорони стратегічно важливого Коростенського залізничного вузла. У листопаді 1918 року — виступив організатором протигетьманського повстання на Волині.

Період Директорії УНР[ред.ред. код]

У грудні 1918 року Оскілко стає полковником збройних сил УНР, а вже у січні 1919 року — генерал-хорунжим і командувачем Північної групи військ Директорії, загальна чисельність якої наближалася до 40 тисяч бійців. Північна група військ армії, на чолі з 27-річним Володимиром Оскілком, досить успішно діяла на Волині та Поліссі, стримуючи наступ більшовиків «Поліське повстання» та поляків, залишаючись чи не найдисциплінованішим та найбоєздатнішим з'єднанням УНР. Саме на Волинь у квітні 1919 року відступили рештки сил Директорії, а тимчасовою столицею УНР стало Рівне.

Суперечки з Петлюрою і спроба перевороту[ред.ред. код]

Загальна військово-стратегічна обстановка складалася для України на середину весни 1919 року далеко не найкращим чином. Оскілко вважав, що до влади в держапараті та армії УНР проникли більшовицькі агенти ЧК, і саме їх підривна діяльність і призводить до невдач українців на фронтах. Самого Симона Петлюру Оскілко ніколи не називав агентом Москви. Він вважав його людиною безхарактерною і непослідовною, яка потрапила під вплив «зрадників-генералів».

12 квітня 1919 року було сформовано новий кабінет міністрів УНР на чолі з українським соціал-демократом Борисом Мартосом. Він заявив про створення «республіки трудових Рад» і про намір укласти мирну угоду з більшовицькою Росією.

Оскілко, і не лише він, був впевнений, що більшовики ніколи не відмовляться від приєднання незалежної України до радянської Росії.

Ряд партій: соціалісти-самостійники, соціалісти-федералісти, народні республіканці доручили Оскілку довести Петлюрі їх меморандум про негайну відставку уряду Мартоса. 20 квітня цей меморандум вручили Петлюрі у Здолбунові, але той прилюдно розірвав цей «історичний документ».

В кінці квітня 1919 року Петлюра двічі наказував генерал-хорунжому виступити зі своїми військами на більшовицький фронт. Але обидва розпорядження головного отамана Оскілко проігнорував. Крім того, своїм наказом Петлюра усунув з посади начштаба північно-західного фронту генерала Агапієва. Однак Оскілко відмовився підкоритись і цьому розпорядженню. Це свідчило, що Володимир Оскілко остаточно перестав підкорятися центральному військовому командуванню.

28 квітня 1919 року Оскілко отримав черговий наказ головкомандувача, згідно з яким він мав передати своє військо іншому командиру — генералу Желіховському. 29 квітня 1919 — при підтримці Української Партії Соціалістів-Самостійників і Української Народно-Республіканської Партії здійснив спробу державного перевороту. Приводом до виступу стало зняття отамана Оскілка з посади за поразки під Коростенем і Новоградом[1]. Однодумцями отамана стали полковник Гемпель, керівник оскілківської контррозвідки Шапула і начальник штабу Північної групи генерал Агапієв. Учасники державного перевороту вимагали скликання Установчих Зборів та усунути Петлюру від керівництва військовими справами. Крім того, Оскілко надіслав своїх представників до Польщі з метою ведення мирних переговорів.

Були арештовані голова уряду Борис Мартос, більшість петлюрівських міністрів, генерал Желіховський. Однак, відразу заарештувати Петлюру не вдалося. Він перебував не в Рівному, а на залізничній станції Здолбунів. Його арешт Оскілко довірив великому загону кінної гвардії на чолі з отаманом Семеном Гризлом. Повстанці сподівались, що в Здолбунові ніхто не знає про заколот. Але, як тільки Семен Гризло наблизилися до станції, їх загін відразу ж оточили вірні Петлюрі підрозділи. Командир загону вирішив не приймати бою і повернувся до Рівного. Незабаром Оскілко повторив спробу заарештувати Петлюру, надіславши до Здолбунова один із найкращих своїх загонів на чолі з отаманом Білоусовим. Але їх знову спіткала невдача. Тим часом, Рівне атакували частини корпусу Січових Стрільців Євгена Коновальця, загони петлюрівської польової варти і один бронепотяг. На десяту годину ранку 30 квітня переворот Оскілка зазнав повної поразки.

Оскілку та деяким його соратникам вдалося втекти з Рівного. 12 травня отаман здався представникам польської влади. Деякий час Оскілко перебував у польському таборі для інтернованих. Згодом переїздить до Відня.

У 1921 році Володимир Оскілко повернувся до Рівного, де почав видавати газету «Дзвін» — орган Української Народної Партії(1923–1925).

Смерть[ред.ред. код]

Могила В. Оскілка; с. Хотинь Рівненського р-ну Рівненської обл.

19 червня 1926 року (менше як через місяць після вбивства Петлюри) був убитий професійним кілером в селі Городок під Рівним. Польські слідчі, які займалися розслідуванням, дійшли висновку, що Оскілка вбито більшовицьким агентом ЧК.

Існує також версія, що цей замах — справа членів Української військової організації, які не могли йому пробачити прислужництва польській владі, з якою Володимир Оскілко «лояльно співпрацював». До того ж, таємне повідомлення поліції свідчить, що коли польська прокуратура вела слідство у справі письменників Антона Нивинського та Галини Журби, саме Оскілко обіцяв рівненському старості дати «докази», що саме вони організували підпільні повстанські боївки. Таких людей тоді називали «хрунями», а члени УВО їх вважали «слабодухами, яких не бракує ні в якій нації, пережитками нашого минулого, що не можуть умістити себе в нових умовинах боротьби на життя і смерть…»

Цікаві факти[ред.ред. код]

  • Володимир Оскілко залишив спогади «Між двома силами» (1924).
  • Про неабиякі особисті якості Оскілка згадував рідний племінник Петлюри Степан Скрипник — згодом перший Патріарх Київський і всієї України УАПЦ Мстислав, якому в ті роки довелося служити черговим старшиною у штабі Північно-західного фронту: «Там був отаман Оскілко такий. То з історії Оскілко був. Дуже цікава людина була, культурна, вольова людина».

Див. також[ред.ред. код]

Джерела, посилання і література[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]