Петлюра Симон Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Симон Васильович Петлюра
Симон Васильович Петлюра

2-й Голова Директорії УНР UNR
Час на посаді:
13 лютого 1919 — 25 травня 1926
Попередник Володимир Винниченко
Наступник Андрій Лівицький (як Голова Директорії УНР в екзилі)

Час на посаді:
15 червня 1917 — 18 грудня 1918
Попередник посада запроваджена
Наступник Микола Порш

Народився 10 (22) травня 1879(1879-05-22)
Російська імперія м. Полтава, Полтавська губернія
Помер 25 травня 1926(1926-05-25) (47 років)
Франція м. Париж
Громадянство size УНР
Національність українець
Політична партія РУП
УСДРП

Дружина Ольга Петлюра
Діти Леся Петлюра
Професія політик, публіцист
Релігія УАПЦ
Особистий підпис Автограф Симона Петлюри.jpg
Нагороди
Орден «Залізний хрест» (УНР)

Си́мон Васи́льович Петлю́ра (* 10 (22) травня 1879(18790522), Полтава — 25 травня 1926, Париж) — український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Член ГС УЦР (від 28 червня — 31 грудня 1917[1]) на посаді Генерального секретаря з військових справ. Головний отаман військ УНР (з листопада 1918 р.). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 р. — 10 листопада 1920 р.). Дядько патріарха Мстислава.

Біографія[ред.ред. код]

Будинок Полтавської духовної семінарії на поч. XX ст.

Народився у передмісті Полтави,[2] батько — Василь Павлович Петлюра, міщанин; маючи 3 екіпажі, займався візницькою справою[3]. Мати — Ольга Олексіївна, з давнього полтавського роду Марченків[4]. Її батько був співзасновником Київського Йонівського скиту, ієромонах.

Навчання та початок націоналістичної діяльності[ред.ред. код]

У віці 13-ти років розпочав навчання — спочатку в церковнопарафіяльній школі, згодом у Полтавській духовній семінарії (1895–1901). 1900 р., під враженням виступу, на організованій Петлюрою в Полтаві річниці Шевченка, Миколи Міхновського, вступає до лав РУП. 1901 року брав участь у Всеукраїнському студентському з'їзді, репрезентуючи громаду духовної семінарії, хоч на той час вже був виключений з навчального закладу за свою політичну діяльність. Навесні 1902 р. став одним із організаторів виступу семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, увести до програми українознавчі предмети. Їх домагання були сформульовані в спеціальній «петиції», під котрою було зібрано близько 200 підписів. За цей протест з закладу спершу було звільнено головних призвідців, а коли вся семінарія збунтувалася проти такого вчинку властей і учні почали чинну обструкцію викладів, то додатково ще коло пів сотні семінаристів були також виключені та закрито середні класи[5]. Незабаром ці активісти взяли участь у селянських виступах 1902 р. С. Петлюра на чолі групи семінаристів прибув до Решетилівки Полтавського повіту, де влаштував мітинг. Після придушення руху жандармерія порушила кримінальну справу проти «підмовників». Рятуючись від неминучого арешту, Симон разом із приятелем та ідейним однодумцем П. Понятенком восени 1902 р. виїхав на Кубань.

На Кубані[ред.ред. код]

На новому місці взяв участь в організації у Катеринодарі осередку РУП — «Чорноморської вільної громади». Того ж року розпочав журналістську діяльність, дописував до періодичних видань. Перша його стаття була опублікована в 1902 р. у львівському «Літературно-науковому віснику», котрий редагував Михайло Грушевський. Працював учителем у початковій школі в станиці Смоленській, згодом — у Катеринодарському початковому міському училищі. У 1903 р. влаштувався в археографічну експедицію член-кореспондента РАН Федір Щербини, котрий впорядковував архіви Кубанського козацтва за дорученням наказного отамана Кубані Я. Д. Малами.[6] Невдовзі царська охранка вийшла на слід «полтавських біженців». С. Петлюру було ув'язнено в Катеринодарській в'язниці. Друзі добилися звільнення заарештованого під грошову заставу, котру за сина вніс батько.

Повернення в Україну[ред.ред. код]

Звільнившись, С. Петлюра вирішив не випробовувати долю, а тікати за кордон. Восени 1904 р., змінивши ім'я та прізвище на Святослав Таґон[7], виїхав до Львова, де на той час розміщувався Закордонний комітет РУП. Із березня по жовтень 1905 р. редаґував партійний часопис «Селянин», співпрацював у «Літературно-науковому віснику», «Записках НТШ», «Волі». У грудні 1904 р. на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з РСДРП. Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства. Налагодив контакти з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком та провідниками місцевих українських партій.

Після оголошення в жовтні 1905 р. політичної амністії в РІ повернувся додому. Працював в «Громадській думці», після її заборони — в газеті «Рада». На II з'їзді РУП-УСДРП був обраний до ЦК УСДРП. Тоді увійшов у конфлікт з одним із лідерів партії В. Винниченком, переконавши з'їзд не обирати того на посаду редактора центрального друкованого органу через «нестійкість», «богемність» і «політичні хитання». Зрештою Винниченко не був обраний делегатами.[8] Від цього моменту між ними починається тривала боротьба[9].

В січні 1906 р. Петлюра разом із М. Поршем та П. Понятенком виїхав до Петербурга редагувати центральний орган партії місячник «Вільна Україна». Після випуску шести чисел видання припинилося, а Симон влітку 1906 р. повернувся до Києва. З липня 1906 р. — секретар київського щоденника «Рада», від літа 1907 р. до 1908 р. — співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово».

Російський період[ред.ред. код]

Мітинг під час проведення III Військового з'їзду. Київ. 2 листопада 1917 р.

У 1908—10 роках проживав у Петербурзі. Під час життя у місті брав активну участь в українському русі, зумів домовитись про запровадження в журналі «Мир» українського відділу. Виступав під час відзначення 50-річчя роковин смерті Т. Г. Шевченка в залі «Дворянского собрания» на Михайлівському плаці.[10]

На початку 1911-го р. переїхав до Москви, де його чекала Ольга Більська — полтавка, студентка Московського університету. Їхнє знайомство відбулося на вечірці українського земляцтва наприкінці 1908 р. і переросло у роман, який закінчився шлюбом (цивільним у 1910 р. і зареєстрованим у 1915 р.). 1911 року в подружжя народилась донька — Леся Петлюра (1911–1941). 1910 року приїхав на похорони друга — авіатора Левка Мацієвича — до нової столиці, поклав вінок з україномовним написом на синьо-жовтій стрічці.[11] С. Петлюра влаштувався бухгалтером у страховому товаристві «Россия». Незабаром на кошти українських громад заходився видавати журнал «Украинская Жизнь» (1912–1914 pp.). Поступово із пересічного бухгалтера і журналіста перетворився на відомого громадського діяча. Ф. Є. Корш передрікав йому світову славу:

« Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра — видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра — безмірно вищий за те, що про нього думають. Він — з породи вождів, людина із того тіста, що колись, у старовину, закладали династії, а за нашого демократичного часу стають національними героями... Буде він вождем народу українського. Така його доля.  »

Під час I СВ своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці». У цій публікації доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення влади до українського питання зміниться.

На початку 1916-го, добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, перебуває на посаді Уповноваженого Головного Всеросійського Земського З'їзду, Голови Контрольної Колегії Земського Союзу на Західному фронті. Того ж року з сім'єю поселився у Мінську, де перебував штаб Західного фронту. Після падіння самодержавства Петлюра виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з'їзду фронту (квітень 1917 р.), на котрому він був обраний головою української фронтової ради, а та, в свою чергу, делегувала його на І Всеукраїнський військовий з'їзд (5—8.V. 1917 р.) у Києві.

1917–1918 роки[ред.ред. код]

Склад I-го Генерального Секретаріату
С. Петлюра серед бійців Гайдамацького Коша. Березень 1918.
Головний отаман серед учнів української гімназії. 18 грудня, 1918 р.

На з'їзді С. Петлюра був обраний до складу УГВК, з 21 травня обраний головою цієї організації. Водночас увійшов до складу Центральної Ради. 28 червня обраний до складу Генерального Секретаріату на посаду Генерального секретаря з військових справ. Головним завданням С. Петлюри як військового діяча була українізація армії. Працюючи над створенням української армії, зустрів спротив частини членів УЦР — зокрема вкрай пацифістську позицію займав Винниченко. Втім рішенням Тимчасового уряду посада генсека з військових справ не була затверджена[12]. Офіційно поновлений на посаді 13 листопада, в той же час віддав наказ українським військам зайняти всі найважливіші урядові об'єкти Києва. 15 листопада було розіслано відозву С.Петлюри до війська:

« Я, яко генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з'єдинені — всі за одного і один за всіх. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомками великих предків.  »

Під час подій кінця 1917 — початку 1918 рр., безжально пресікши спроби більшовицьких переворотів у Києві в листопаді, грудні 1917 р. та січні 1918 р, довів, що з усього керівництва республіки один лише він був здатен на рішучі дії. Натомість В. Винниченко назвав С. Петлюру головним винуватцем конфлікту з РНК і добився його відставки за «перевищення повноважень». На знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови секретаріату 18 грудня 1917 р. Петлюра подає у відставку.

Полишивши ГВК, на початку січня, очолив Гайдамацький Кіш Слобідської України. В Києві гайдамаки стали широковідомі ще після вбивства «головного більшовика міста» Л.Пятакова[13]. Бойове хрещення формації відбулося на Полтавщині в боях за Гребінку. Згодом ГКСУ, взяв активну участь у придушенні січневого більшовицького заколоту. С.Петлюра особисто керував штурмом «Арсеналу» та боями за Київ. Гайдамаки першими увійшли до міста, після звільнення столиці від більшовиків, влаштувавши 1 березня дефіляду на честь перемоги. Домінуючі в уряді соціалісти, зважаючи на зростаючий вплив та популярність отамана в армії, знову приписали С. Петлюрі «військову змову з метою встановлення правої диктатури». Як наслідок від 12 березня 1918 р. його було усунуто від командування Гайдамацьким кошем.

Кіш став однією з найбоєздатніших українських частин, а вояки та організатори частини, з котрими Симон пліч-о-пліч в баталіях відстоював Україну — О. Удовиченко, М. Чеботарів, С. Дельвіг та О. Волох надалі залишались поплічниками та довіреними особами Петлюри, хоч як засвідчив приклад останнього не всі вони виправдали його довір'я.

Наприкінці березня 1918 р. С. Петлюра очолив Київське губернське земство, а за місяць на його базі створив та очолив Всеукраїнську спілку земств.

За часів правління Скоропадського[ред.ред. код]

Урочисте шикування Почесної Варти СС на честь приїзду Головного Отамана Армії УНР[14]. Листопад 1918 року.

Не позбавлений особистих амбіцій С.Петлюра після квітневого перевороту в період Гетьманату (29 квітня — 14 грудня 1918 р.) посідав скромну, на перший погляд, посаду голови Союзу земств України будучи не лише політичним противником П.Скоропадського, а і його ідеологічним та соціальним антагоністом. Відразу по зміні режиму почав працю задля повалення гетьманства, встиг створити й налагодити чітку діяльність широкої мережі радикального підпілля, виявив самовідданість та організаторський хист. Займався культурно-просвітницькими справами — організував упорядкування могили Т. Шевченка і Чернечої гори у Каневі. Як згодом висловився його опонент Б. Стеллецький :

« «значно перевершив Скоропадського своїм організаторським талантом, і можна лише щиро пошкодувати, що не він у той час був Гетьманом»[15].  »

Саме через земські установи Петлюра поширював свої ідеї на дрібне та середне селянство, користуючись своєю посадою забезпечив матеріальні та фінансові ресурси посередництвом спілок «Централ», «Українбанк» та «Дніпросоюз» дії яких він координував через Союз земств. В цей час Скоропадський, попри гучні заяви, залишався в колі здебільшого русофільськи налаштованих великих землевласників та космополітичного «Протофісу».

27 липня, за антигетьманський маніфест з вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння та повернення землі селянам, заарештований, разом з М. Поршем, Ю. Капканом та іншими. Останніх незабаром випустили, Винниченка тримали на допиті лише добу, С.Петлюру утримували у Лук'янівській в'язниці майже чотири місяці (27 липня — 12 листопада 1918 р.). Зрештою, за допомоги М. Шаповала, було встановлено контакти з німецькими соціалістичними колами у Райхстазі котрих вдалося переконати посприяти звільненню політв'язня. Відтак із Берліна було вчинено сильний тиск на німецьке військове командування в Україні. Колишній держсекретар Гетьманату М. Могилянський свідчив, що в його розпорядженні був лист від Скоропадського, в котрому той писав, що

« «змушений був звільнити Петлюру за наполяганням німців, які загрожували в іншому разі звільнити його силою».  »

Цей факт погрози німців підтверджував і колишній міністр закордонних справ Д. Дорошенко. 12 листопада 1918 року, напередодні антигетьманського виступу Директорії до складу котрої, через тиск на нараді представників війська, був обраний заочно, Петлюра був звільнений з-під арешту міністром юстиції УД А. В'язловим. Відразу по тому виїхав до Білої Церкви — місця дислокації загону СС Є. Коновальця.

Остаточним ідеологічним приводом до повстання стало підписання 14 листопада Скоропадським «Грамоти про федерацію з Росією». 15 листопада Петлюра, за своїм підписом як Головного Отамана Військ УНР та підписом начальника штабу республіканських військ О. Осецького, видав лист-Універсал до українського народу, в якому закликав до боротьби за волю України. За добу в складі Директорії переїхав із Білої Церкви до Фастова. Наступного дня приймав звіт А. Мельника про результати Мотовилівського бою. 11 грудня — на переговорах у Козятині з делегацією вищого німецького командування підписав домовленість про негайну евакуацію кайзерівських військ з території УНР. 14 грудня 1918 р. Київ був узятий штурмом. Гетьман зрікся влади. 19 числа Директорія тріумфально прибула до столиці.

1919–1920. Союз із ЗУНР[ред.ред. код]

Присяга новобранців СС у Старокостянтинові. 1919 р.

У Директораті Петлюра відповідав за міністерства військових та морських справ, а також мистецтва і народного здоров'я. З 28 січня, після проголошення Акту Злуки, п'ятірка її членів доповнилась представником від Наддністрянської України — Євгеном Петрушевичем. Від 11 лютого Головний отаман вийшов з лав УСДРП. Наприкінці лютого відвідав Бережани та Стрий. 27 лютого у Ходорові зустрівся з представниками дипломатичної місії, котра прибула на переговори про лінію розмежування УГА і польської армії. Під час зустрічі з Бартелемі поставив умову визнання УНР та ЗУНР, надання підтримки в боротьбі проти більшовиків.[16] 9 травня обраний Головою Директорії, отримавши практично диктаторські повноваження. На чолі об'єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 р. здобув Київ.

Щодо стосунків С. Петлюри з Є. Петрушевичем, то вони визначались відмінностями менталітету та характерів — перший за своїми переконаннями був націонал-соціалістом, другий націонал-демократом. Обидва діячі мали частково різні тактичні бачення шляхів виходу з складної ситуації, в якій опинилась молоді УНР та ЗУНР.[17] Існував дуалізм армій та урядів.[18]

Головний отаман перебував у містах Чортків, Борщів, де 8 липня 1919 р. проводив переговори з Президентом ЗУНР[19] щодо спільних дій. На зустрічі, враховуючи безвихідність ситуації, було прийнято рішення про перехід УГА та уряду ЗУНР за річку Збруч.[20].

Восени ситуація погіршилась — тиф та недостатня забезпеченість армії породили внутрішні суперечки. 4 листопада в Жмеринці відбулася нарада за участі представників урядів Директорії УНР та Диктатури ЗУНР. За спогадами Олександра Доценка, С. Петлюра зазначав у ці дні зазначив:

« «Для мене тепер ясно, що галичани з їх симпатіями до Москви самі загинуть і нам дихнути не дадуть. Та годі їх переконувати в противному, як нас у тому, що було б добре з Москвою.»[21].  »
Фото Симона Петлюри з тижневика «Тризуб».

Зрештою командування УГА — Мирон Тарнавський, Альфред Шаманек та Альфонс Ерле — не ставши питати згоди чи радитися з Е. Петрушевичем, «через катастрофічний стан війська»[22] самочинно підписали сепаратний «Зятьківський договір» з ЗСПР[23]. Це саме в той час коли, згідно з передбаченням С. Петлюри, біла армія перебувала напередодні своєї остаточної ліквідації армією більшовиків[24]. Ситуація погіршувалась тим, що відразу після його підписання сили А. Денікіна, користуючись нагодою, розпочали наступ на позиції військ УНР, змусивши їх відступити, адже раптово полишені галицькими вояками ділянки фронту залишились без прикриття[25]. 9 листопада у Кам'янці-Подільському С. Петлюра скликав спільне засідання Директорії і уряду для обговорення питання про «зраду» частини галичан. 15 листопада тріумвірат розпався — Швець і Макаренко виїхали за кордон, Директорію одноосібно очолив С. Петлюра. Петрушевич видав наказ заарештувати Тарнавського. Договір з білогвардійцями після перегляду умов в Одесі 17 листопада був офіційно підписаний — УГА віднині було підпорядковано ЗСПР, вирішення політичної долі ЗУНР за договором не розглядалося, оскільки на той час то була «держава без території». Текст договору потрапив до штабу С. Петлюри 26 листопада, під впливом чуток про «галицьку зраду» та ще не знаючи, що група СС лишилась у складі ЗС УНР, гайдамаки Волоха роззброїли стрілецький полк Івана Андруха, але ситуацію вдалося владнати[26].

2 грудня 1919 р. за погодженням з С.Петлюрою дипломатичною місією УНР у Варшаві на чолі з А.Лівицьким була підписана декларація щодо західних кордонів країни з польським урядом.[27]. 4 грудня 1919 р. делегація ЗУНР, на чолі з Степаном Витвицьким, оголосила про розрив Акту Злуки в односторонньому порядку посольству УНР у Варшаві.[28] 5 грудня Головний отаман віддає наказ про перехід армії у Зимовий похід.

6 грудня 1919 р. виїхав до Варшави для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір[29].

Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський[ред.ред. код]

С.Петлюра та Ю.Пілсудський. Вінниця. 1920 р.

У серпні 1919-го в Польщі перебувала дипломатична місія на чолі з П.Пилипчуком, що було негативно розцінено частиною галицьких політиків. Власне їх обурили не так самі перемовини, як організована польськими урядовцями фальсифікація їх перебігу, котру уряд ЗУНР сприйняв за правду. До цього особливих зусиль приклав І. Я. Падеревський з використанням псевдодипломата «від УНР», полковника В. Курдиновського, котрий, не маючи на те жодних прав та повноважень підписав ряд документів. Петлюра, дізнавшись про існування та діяльність останнього, наказав А.Лівицькому негайно викликати його до Кам'янця, аби зупинити злочинну діяльність та вимагати пояснень. Курдиновський, взнавши про це, отримавши гроші від Падеревського, на другий день втік до Парижу.[30] договір, підписаний ним, також заяви П.Пилипчука були визнані недійсними на спільному засіданні Директорії УНР та уряду ЗУНР 26 вересня 1919 р. в Кам'янці-Подільському.[31] Головний отаман в цей час переважно перебував безпосередньо на фронті, А.Макаренко та Ф.Швець займалися кабінетними розбірками з Е.Петрушевичем. Зрештою вирішено було послати до Варшави спільну дипломатичну місію з представників Директорії та Диктатури задля встановлення перемир'я та протибільшовицького фронту. Місія за згодою Е.Петрушевича[18], на чолі з А.Лівицьким, відбула до Варшави 3 жовтня.

Наприкінці 1919-го року Україна опинилась в край важкому становищі — поразки на фронтах, окупація майже всієї її території та договір галичан з денікінцями — котре вимагало негайних рішень. Як зазначав С.Петлюра в листі до міністра закордонних справ А.Лівицького :

« В цей час полагодження наших стосунків з Польщею могло би нас врятувати, - дати нам базу деяку, зносини зі світом і перспективи. Дуже жалко, що ми цих переговорів не почали раніше: може б, мали більш сприяючі для нас обставини для заключання договору з Польщею[32].  »

4 грудня 1919 року через свого ад'ютанта Юзеф Пілсудський запросив Симона Петлюру до Варшави. 9 грудня вони зустрілися в Бельведері й обговорили питання про україно-польські стосунки та більшовицьку загрозу[33].

Варшавський договір 1920 р. — міждержавний договір Польщі і УНР, за яким в обмін на визнання незалежності УНР і військову допомогу С.Петлюра погоджувався визнати українсько-польський кордон по річці Збруч і далі по Прип'яті до її гирла. За договором польський уряд Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 р. та визнав УНР.

В еміграції[ред.ред. код]

З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнув, Ченстохова, Варшава).

31 грудня 1923 р. виїхав до Австрії, згодом — Угорщини, Швейцарії.

У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.

Вбивство[ред.ред. код]

Президент України Віктор Ющенко з дружиною в Парижі на могилі Отамана

Симон Петлюра був убитий 25 травня 1926 р. С.-Ш. Шварцбардом, вважають[34], що він був агентом НКВС, а помста є лише приводом. Сам Шварцбард у перших свідченнях французькій поліції розповідав, ніби лише чув про погроми від одновірців, коли в 1917 році їздив спільно з французькою військовою місією з Петрограду до Одеси. Про це, зокрема, свідчать публікації тогочасної французької преси: «Еко де Парі», «Парі-Міді» та інших.

Шварцбард розстріляв Петлюру на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель. Була друга година дня. Отаман зупинився біля книгарні та роздивлявся книжки. Пересвідчившись, що перед ним саме Симон Петлюра, Шварцбард розрядив у нього сім куль. Перехожі, які стали свідками вбивства, заходилися бити вбивцю, доки не втрутився поліцейський та не відвів нападника до дільниці. Петлюру ж як могли швидко переправили до найближчої лікарні «Шаріте». Але врятувати не змогли. Справа вбивства Петлюри була проблемною вже 1926 року. Про те, що знищення Петлюри було саме спецоперацією ГРУ, свідчив співробітник КДБ Петро Дєрябін, який 1954 року перейшов на бік американців. Він казав про це під час виступу в Конгресі США[35].

Слідство та обвинувачення не висунули жодних переконливих доказів особистої причетності Петлюри до погромів чи організації погромів. Жоден факт не підтвердив антисемітських нахилів Петлюри.

На процесі було представлено понад 200 документів, які свідчили про намагання Петлюри та його уряду зупинити погроми. Однак вони не були взяті до уваги. Не вплинуло на рішення суду і те, що на сесії суду 20 жовтня зачитувалась 20 сторінкова заява Елії Добковського, який особисто знав убивцю Петлюри, до прокурора. У цій заяві пан Добковський твердив, що особою пана Петлюри активно цікавився певний Володін, який є агентом ГПУ, розпоряджався значними сумами грошей і що він сам признався Добковському, що безпосередньо допомагав цьому вбивству.

Українські джерела, і зокрема книга А. Яковліва «Паризька трагедія», надає чимало свідчень проти московського агента Михайла Володіна. Він приїхав до Парижа в 1925 році, багато спілкувався не лише з Шварцбардом, але й з опонентами Петлюри в колах української імміграції, збираючи інформацію про отамана.

Поза тим слідство, яке тривало понад 16 місяців, виправдало вбивцю. Адвокат Шварцбарда, комуніст у молоді роки Анрі Торес, зумів уникнути детального обговорення організації вбивства. Натомість, за попереднього слідства, він спільно з майбутнім засновником Ліги проти антисемітизму Бернаром Лекашем, подався до Москви (а не до України) шукати свідчень на підтвердження петлюрівських погромів.

З цього суперечливого процесу народилася впливова нині Ліга боротьби проти расизму та антисемітизму (LICRA). Симонові Петлюрі судилося стати жертвою не лише зухвалого вбивства, але й посмертної політичної дискредитації.

Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Державні почесті[ред.ред. код]

Президент України Віктор Ющенко біля могили Симона Петлюри на кладовищі Монпарнас у Парижі
Симон Петлюра на поштовій марці України, 2004

16 травня 2005 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про увічнення пам'яті Симона Петлюри та встановлення йому пам'ятників в місті Києві та інших місцях, присвоєння окремим військовим частинам його імені.[36]

Вулиці Симона Петлюри[ред.ред. код]

На честь Симона Петлюри названі вулиці у Львові (колишня Маршала Рибалка)[37], Рівному[38], Тернополі[39], Млиновому[40], в Стрию, Івано-Франківську (колишня Льотчиків) та інших.

11 лютого 2008 р. — комісія Київської міської адміністрації з питань найменувань та пам'ятних знаків прийняла рішення про перейменування однієї з вулиць Києва на вулицю Симона Петлюри.

16 червня 2009 р. — Комісія Київради з місцевого самоврядування, регіональних, міжнародних зв'язків та інформаційної політики рекомендувала Київраді перейменувати вулицю Комінтерну у Шевченківському районі столиці на вулицю Симона Петлюри.

Табличка з назвою вулиці у Києві

18 червня 2009 р. — Київрада перейменувала вулицю Комінтерну у Шевченківському районі столиці на вулицю Симона Петлюри. За таке рішення проголосували 76 з 117 депутатів.[41]

Пам'ятники Симону Петлюрі[ред.ред. код]

Ювілейна монета НБУ «Симон Петлюра»

Пам'ятник Симону Петлюрі встановлено в Рівному.

Памятник Петлюрі у Рівному

В центрі Києва планується встановити пам'ятник Симона Петлюри. Він має стояти на перетині Володимирської вулиці та бульвару Тараса Шевченка.[42]

23 травня 2007 року у Полтаві пройшла церемонія відкриття пам'ятного знака Симона Петлюри. Захід супроводжувалося бійкою комуністів і правих партій з міліцією. В церемонії закладення пам'ятного знаку взяли участь голова Полтавської обласної державної адміністрації Валерій Асадчев, народний депутат Микола Кульчинський, перший заступник голови Полтавської ОДА Іван Близнюк, заступник голови Полтавської облради Петро Ворона та заступник голови УНП Іван Заєць.

У своєму виступі Валерій Асадчев заявив: «Коли на місці каменю буде споруджено перший в Україні пам'ятник Петлюри, то його відкриття буде подією всеукраїнського масштабу».[43]

У Парижі існує українська бібліотека імені Симона Петлюри та Музей Симона Петлюри.

Твори[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. С.Литвин Хронологія основних дат життя і діяльності Симона Петлюри
  2. Був 3-м сином в родині, мав 3 братів, 5 сестер. В.Іванис. Симон Петлюра — Президент України… с. 11
  3. Білоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я. Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ ст.). Стор.32-36
  4. В.Сергійчук. Симон Петлюра… с. 11
  5. А. І. Жук Із споминів про С. Петлюру (1901–1907) // Симон Петлюра в молодості (збірка споминів) — Львів, 1936
  6. В.Іванис. Симон Петлюра — Президент України… с. 17
  7. Разом з Понятенком перебували в районі Крем'янця, потім були нелегально переправлені через кордон В.Іванис. Симон Петлюра — Президент України… с. 22
  8. В.Сергійчук. Симон Петлюра… с. 26
  9. Згодом, через особисту неприязнь, задавнені порахунки та нездійснені амбіції, Винниченко написав твір у трьох томах «Відродження нації». Ця праця і зроблені в ній висновки мали чи не вирішальний вплив на радянську і зарубіжну історіографію, оскільки широко використовувалися як доказ помилковості стратегії і тактики Центральної Ради. Доктрина Винниченка про відсутність у ЦР соціалістичної політики, яка, мовляв, і призвела до її повалення власним народом, стала однією з найбільш уживаних аргументів більшовицької пропаганди, отже, і історичної науки. При цьому Винниченко замовчав свою особисту роль, а відповідно, і відповідальність за перебіг тогочасних подій
  10. В.Сергійчук. Симон Петлюра… с. 41—43
  11. В.Сергійчук. Симон Петлюра… с. 44
  12. П.Гай-Нижник «УНР та ЗУНР: становлення органів влади і національне державотворення» (1917–1920 рр.) К; 2010 ст.31-32
  13. Я.Тинченко «Перша Українсько-Більшовицька війна»
  14. На січовиках трофейні шоломи здобуті на початку антигетьманського повстання.
  15. П. Гай-Нижник «Повалення Гетьманату П.Скоропадського: підготовка та здійснення (1918 р.)»
  16. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР… С. 168
  17. В.Іванис. Симон Петлюра — Президент України… с. 104–107
  18. а б В.Іванис. Симон Петлюра — Президент України… С. 113
  19. Історик Іванис Василь вказує на те, що С. Петлюра був відомим у Галичині серед мас, існував «1-й Тернопільський полк імени С.Петлюри». В. Іванис. Симон Петлюра — Президент України… С. 101
  20. О. Полянський. Західна Україна у двох революціях.— Тернопіль: Джура, 1998.— 52 с., іл.— С. 48
  21. О. Доценко Літопис української революції: Матеріали і документи до історії української революції 1917–1923. — Київ; Львів, 1923.— Т. 2.— С. 95.
  22. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР.— Львів: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995.— 368 с., іл. ISBN 5-7707-7867-9 С. 263
  23. О. Доценко. Літопис української революції… Т. 2.— Кн. 4 (1923) С. 277-282, 290 (17 листопада)
  24. О. Удовиченко. «Третя Залізна дивізія» Н.-Й., 1971.— С. 210
  25. О. Доценко Літопис української революції… Т. 2.— С. 280-281.
  26. І.Хома. «Січові стрільці».— К., 2011.— С. 91
  27. Андрій Жук, на початок політичної діяльності котрого великий вплив мав С.Петлюра, але згодом, зважаючи на власні кооператорські інтереси, перейшов на бік захисту позицій уряду ЗУНР, вважав її помилкою В.Сергійчук. Симон Петлюра.— К.: Україна, 2004. 448 с. ISBN 966–524—149—4 с. 256
  28. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР… с. 140
  29. Не був ратифікований УНР та РП — В.Іванис. Симон Петлюра — Президент України… с. 128
  30. Доценко О. Літопис української революції. Матеріали й документи до історії української революції.— Т. 2 Кн. 4 ст. 43-67
  31. В.Іванис. Симон Петлюра — Президент України… с. 115
  32. «Симон Петлюра. Статті, листи, документи.» – Нью-Йорк; 1979. – Т. ІІ. – С. 357, 358.
  33. Jędrzejewicz W.,Cisek J.Kalendarium życia Józefa Piłsudskiego.- T.II. — Warszawa; 1998.-S.150.
  34. УНП просит Черномырдина отдать архивные документы об убийстве Петлюры.
  35. Алла Лазарева: «Зручне» вбивство//Український тиждень, № 22 (187) від 2 червня 2011
  36. Указ Президента України «Про увічнення пам'яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки», 16 травня 2005 року N 793/2005
  37. [1]
  38. [2]
  39. [3]
  40. [4]
  41. [5]
  42. [6]
  43. [7]

Література[ред.ред. код]

  • О.Доценко «Літопис української революції: Матеріали і документи до історії української революції 1917–1923.» — Київ-Львів, вид. Варшава 1923-24.-Т.2
  • В. І. Сергійчук «Симон Петлюра» — Вид. 2-ге, доп. — К. : 2009. — 568 с.: іл. 
  • Василь Михальчук. «Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях. Вбивство С. Петлюри.» Укр. іст. журн. 1997, № 2 — С. 111 — 125.
  • Тарас Гунчак. . Симон Петлюра та євреї. «Українсько-єврейські дослідження». Торонто; Мюнхен, 1985. Ч.1
  • Полтавіка — Полтавська енциклопедія . Том 12 — Релігія і Церква.- Полтава: «Полтавський літератор», 2009.
  • Енциклопедія історії України: У 10 т. / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.— К. : Наук. думка, 2011— ISBN 966-00-0632-2 Т. 8: Па—Прик.— 2011.— 520 с. : іл.— ISBN 978-966-00-1142-7 (т. 8)
  • В. Ф. Верстюк. Симон Петлюра: політичний портрет (до 125-річчя від дня народження) // Український історичний журнал. — 2004. — № 3. — С. 112–126.
  • В.Дорошенко. Літературна діяльність Симона Петлюри //Літературно-науковий збірник 1. -Нью-Йорк: Накладом УВАН у США, 1952. — С. 300–302.
  • Н.Іщук-Пазуняк. Зв'язок Симона Петлюри з українською літературою // Вибрані студії з історії, лінгвістики, літературознавства і філософії. — К.: Видавництво ім. Олени Теліги, 2010. — С. 232–241.
  • Петлюра С. Документ судової помилки: Процес Шварцбарда. — Париж: Націоналістичне видавництво в Європі, 1958. — 152 с.
  • В. А. Качкан, О. В. Качкан. «Відзвуки сурми Архангела» (науково-публіцистична та націокультурологічна діяльність Симона Петлюри) // Нев'януча галузка калини: Українські літератори, вчені, громадські діячі — в діаспорі. — К., 2011. — С. 78-99.
  • С.Литвин. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. — К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2001. — 640 с.
  • Є.Онацький. Симон Петлюра — чесність з ідеєю // Портрети в профіль. — Чикаго: Українсько-американська видавнича спілка, 1962. — С. 253–260.
  • В.Сергійчук. Великий державник України // Петлюра С. Статті, листи, документи. — К.: Видво ім. О. Теліги, 1999. — С. 5-20.
  • В.Сергійчук. Симон Петлюра.— К.: Україна, 2004. 448 с. ISBN 966-524-149-4
  • Симон Петлюра та його родина. До 70-річчя його трагічної загибелі. Документи і матеріали /Упорядник В. Михальчук. — К.: Рада, 1996. — 319 с.м
  • Л. П. Маркітан. Симон Петлюра та його родина в кіно- і фотодокументах.— Український історичний журнал, 2004, № 4.— С. 71——81. ISBN 0130-5247.
  • М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР.- Львів: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995.- 368 с., іл. ISBN 5-7707-7867-9
  • В. А. Савченко «Симон Петлюра» — Харків, Фоліо. 2004, — 416 ст
  • В.Іванис. Симон Петлюра — Президент України.— К.: Наукова думка, 1993.— 272 с., іл. ISBN 5-12-004111-6.


Посилання[ред.ред. код]

Попередник
Володимир Винниченко
Coat of Arms of UNR.svg Голова Директорії УНР
19191926
Coat of Arms of UNR.svg Наступник
Андрій Лівицький