Чехівський Володимир Мусійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Володимир Мусійович Чехівський
Володимир Мусійович Чехівський

Час на посаді:
26 грудня 1918 — 13 лютого 1919
Попередник посада заснована
Наступник Сергій Остапенко

Народився 19 липня 1876(1876-07-19)
Горохуватка, Київська губернія
Помер 3 листопада 1937(1937-11-03) (61 рік)
Сандармох, Карелія
Політична партія УСДРП
Релігія православний

Володимир Мусійович Чехівський (* 19 липня 1876, село Горохуватка Київського повіту на Київщині — 3 листопада 1937, урочище Сандармох, Карелія) — український політичний і громадський діяч, прем'єр-міністр УНР. Один з фундаторів УАПЦ. Депутат першої Державної думи Російської імперії. Брат Олекси Чуприни-Чехівського.

Жертва сталінського терору.

Сім'я і освіта[ред.ред. код]

Народився в родині священика. Закінчив Київську духовну академію (1900) зі ступенем кандидата богослов'я. Потім склав при університеті іспит на вчителя гімназії. Під час навчання в академії входив (з 1897) до складу студентського гуртка українських соціал-демократів-«драгоманівців». Магістр богослов'я (1905).

Викладач і політик[ред.ред. код]

Coin of Ukraine Chekhivsky R.jpg

В 19011904 — помічник інспектора Подільської духовної семінарії в Кам'янці-Подільському, з 1904 — Київської духовної семінарії (переведений з попередженням за українофільські погляди). У 19051906 — вчитель російської мови в Черкаському духовному училищі, учитель історії літератури та теорії словесності в Черкаській чоловічій гімназії. В 19021904 — член Революційної партії України, потім, до кінця січня 1919, був членом Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). За участь у революційній діяльності в 1906 був висланий до Вологди, але в 1907 повернувся в Київ. В 19081917 жив у Одесі, де викладав у гімназії, комерційному і технічному училищах. Перебував під гласним наглядом поліції. Брав активну участь у діяльності Української громади і товариства «Просвіта». З 1915 був членом масонської ложі «Зірка Сходу», що діяла в Одесі і входила до складу Великого Сходу народів Росії.

Діяльність у 1917–1919[ред.ред. код]

Після Лютневої революції 1917 став редактором газети «Українське слово», що виходила в Одесі, очолив Одеський комітет УСДРП і (з квітня 1917) був членом Української ради від Одеси. З травня 1917 — окружний інспектор Одеської шкільної ради, очолював Одеську філію Всеукраїнського вчительського союзу. З літа 1917 — гласний Одеської міської думи від українських партій. Очолював Херсонську губернську раду об'єднаних громадських організацій, а в жовтні — листопаді 1917 — Одеський революційний комітет. З листопада 1917 — політичний комісар Одеси і губернський комісар освіти Херсонщини. У листопаді 1917 був обраний членом Всеросійських установчих зборів (за списком українських соціал-демократів, від Одеси). На початку 1918 був обраний членом ЦК УСДРП. З квітня 1918 — директор департаменту віросповідань з правами міністра в уряді УНР.

Під час правління гетьмана Павла Скоропадського продовжував працювати в міністерстві віросповідань (як директор департаменту загальних справ), займався партійною роботою в УСДРП, був членом Національного союзу, який перебував в опозиції до Скоропадського.

Під час повстання проти гетьманського режиму в грудні 1918 очолив Український революційний комітет. З 26 грудня 1918 по 11 лютого 1919 — голова Ради міністрів і міністр закордонних справ УНР. Під час його прем'єрства, 22 січня 1919, був проголошений універсал про об'єднання УНР і Західно-Української народної республіки (ЗУНР) в соборну (єдину) Україну (так званий «Акт Злуки» — «Акт з'єднання»). 1 січня 1919 уряд УНР схвалив закони про державну мову України (українську) і про автокефалію Української православної церкви, затверджені потім Директорією. 5 січня уряд схвалив земельний закон, затверджений Директорією 8 січня.

Дотримувався лівих політичних поглядів, виступав за компроміс з більшовиками, був противником угоди з Антантою — у цих питаннях його позиція була близька до точки зору Володимира Винниченка. Дуже мало впливав на діяльність армії УНР. За словами колишнього міністра віросповідань при Скоропадському Василя Зиньківського, в перший день появи військ УНР у Києві в грудні 1918

я несподівано отримав записку від Чеховського …, який виявився нині прем'єр-міністром при Директорії … Чеховський попереджав мене, щоб я перші дні не ночував удома, що взагалі мені нічого боятися не слід, але в перші дні потрібно берегтися. Я був зворушений дбайливістю нового прем'єра про мене — зворушений, що в перший день вступу у владу він згадав про мене. А разом з тим якось відразу відчув все безсилля нової влади, раз прем'єр-міністру доводилося рекомендувати мені «не ночувати вдома». Очевидно, «повноти» влади він не мав.

Зрив спроби домовитися з більшовиками, успішний наступ Червоної армії та прагнення керівництва УНР домовитися про спільні дії з французами призвели до того, що в лютому 1919 уряд Чеховського пішов у відставку. Після цього Чеховський перебував в опозиції до Симона Петлюри, навесні 1919 був одним з організаторів Трудового конгресу в Кам'янці-Подільському, що піддав критиці політику української влади з лівих позицій.

Діяльність за радянських часів[ред.ред. код]

Залишився на території України після її заняття Червоною армією, в 1920 був одним з лідерів Української Комуністичної партії (незалежних). У жовтні 1921 брав участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію Української автокефальної православної церкви. Був радником митрополита Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) Василя Липківського і благовісників («проповідником») в УАПЦ. Організатор Пастирськіх курсів у Києві. Був одним з головних ідеологів української церковної автокефалії, прихильником християнського соціалізму. У жовтні 1927 — голова другого Всеукраїнського собору УАПЦ. Працював в історико-філологічному відділенні Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), був професором медичного та політехнічного інститутів у Києві, викладав на соціально-економічних курсах.

Арешт, ув'язнення, розстріл[ред.ред. код]

29 липня 1929 заарештований у справі «Спілки визволення України» (у цій справі проходили ряд відомих представників української інтелігенції). 19 квітня 1930 засуджений до розстрілу, заміненого 10-річним ув'язненням. Відбував покарання у Хабаровському і Ярославському політізоляторі, з 1933 — в Соловецькому таборі особливого призначення, в 1936 додатково засуджений до трьох років позбавлення волі. 3 листопада 1937 розстріляний за вироком трійки УНКВС Ленінградської області.

Праці[ред.ред. код]

Автор богословських і церковно-історичних праць, в тому числі: «Київський митрополит Гавриїл Банулеско-Бодоні» (1905), «За Церкву, Христову громаду, проти царства тьми» (1922, друге видання — Франкфурт-на-Майні, 1947); «Боротьба чехів за волю і правду за часів Гуса», «Кому служить церковне панство на Україні», «Основи визволення Церкви з-під влади князів тьми», «Церковне панство на Україні», статей у виданнях «Україна» та «Церква і життя».

Див. також[ред.ред. код]

Пам'ять про Чехівського[ред.ред. код]

У 2006 Національний банк України випустив монету номіналом 2 гривні з портретом Чеховського.

Література[ред.ред. код]