Повернення кримських татар із депортації
| Частина серії статей на тему: |
| Кримські татари |
|---|
 Кримські татари, 1862 |
|
|
|
 Категорія •  Портал |
Повернення кримських татар із депортації до Криму почалося 1989 року як наслідок Перебудови в СРСР та політики Гласності, які зробили можливими відкрите обговорення злочинів сталінізму.
Депортацію кримських татар радянська влада провела в травні 1944 року. Все неслов'янське населення Криму було виселено в Центральну Азію, переважно в Узбекистан. На відміну від більшості депортованих в сталінські часи, кримським татарам не дозволили повернутися на історичну батьківщину в часи Відлиги 1950-их — 1960-их. У 1989 — 1993 роках повернулося 250 тисяч осіб (близько половини від усіх кримських татар СРСР). Станом на 2010-ті роки кримські татари становлять 10-12% населення Криму.
Основними проблемами, з якими стикалися кримці під час повернення, були відсутність кримської прописки та труднощі з працевлаштуванням без неї, неможливість повернутися у житло, що належало їхнім предкам до депортації, труднощі з отриманням будь-якого житла, зокрема з отриманням землі для будівництва нових будинків та антикримськотатарська пропаганда.[1]
Перші десятиліття після депортації[ред. | ред. код]
1944 року Червона армія вибила німецькі війська з Криму. Відтак 18-21 травня 1944 кримських татар, а також інші неслов'янські народи Криму було депортовано в Центральну Азію. У 1945 було ліквідовано Кримську автономію і створено область, а майже всі населені пункти з кримськотатарськими назвами було перейменовано.
Після смерті Сталіна 1953 року в СРСР почалася Хрущовська відлига, влада дозволила повернутися на батьківщину іншим депортованим під час Другої світової народам: калмикам, чеченцям, інгушам, проте кримським татарам було й надалі заборонено повертатися до Криму. У 1956-му було скасовано кримінальну відповідальність за втечу зі спецпоселень, але реабілітації не сталося (звинувачення у державній зраді залишилося).[1]
17 травня 1968 року 800 кримських татар провели мітинг у Москві. Учасників побили, частину відправили в табори (серед них був Мустафа Джемілєв, майбутній лідер кримськотатарського руху). В 1978 року Муса Мамут вчинив самоспалення на знак протесту.[1]
Виник кримськотатарський рух за повернення, дисидентів якого відправляли в табори. У 1960-ті та 1970-ті в окремих випадках влада дозволяла незначну кількість переселень до Криму (у 1969 — 104 сім’ї, у 1970 — 45 сімей, 1971 — 65 сімей).[1]
Згодом було знято заборону на повернення до місць колишнього проживання, але фактично було неможливо отримати прописку в Криму, що в радянських реаліях означало неминучу повторну депортацію. Відтак кримці стали селитися в регіонах ближче до Криму — на Херсонщині та на Кубані.[1]
Масове повернення[ред. | ред. код]
Перебудова і реабілітація[ред. | ред. код]
У 1985 році в СРСР почалася Перебудова з певною лібералізацією. З'явилися кримськотатарські політичні течії — Організація кримськотатарського національного руху (ОКНД), створена на основі Центральної Ініціативної Групи і в якій ключову роль відігравав Мустафа Джемілєв, і Національний рух кримських татар (НДКТ), на чолі з Юрієм Османовим. У 1987-1988 відбувалося багато акцій по всьому СРСР, а делегації кримських татар відвідували правозахисників, редакції газет і журналів, центральне телебачення у Москві. У 1987 дві тисячі кримських татар провели мирну ходу з Тамані до Сімферополя. Деякі активісти оголошували голодування. Відбувалися пікети на Червоній площі у Москві.[1]
В жовтні 1987 у Кремлі відбулося засідання Державної комісії під керівництвом голови Президії Верховної Ради СРСР Андрія Громика, яка рекомендувала «більш повне задоволення культурних запитів кримських татар і зваженого підходу».[1] Комісії з керівників Компартії Кримської області УРСР відвідували Узбецьку РСР, після чого робили висновки, що повернення займе багато років, через брак соціальної інфраструктури в Криму.[1]
Наприкінці 1987 Рада міністрів СРСР ухвалила постанову про «тимчасове обмеження прописки для людей, які прибувають, у низці міст і районів Криму». У цьому переліку був весь Південний берег Криму, а також усі великі міста півострова. Дозволено було селитися у селах степового Криму далеко від моря. Великою проблемою було знайти житло: якщо власники погоджувалися продати будинок кримським татарам, представники влади давали їм зрозуміти, що не дозволять більше прописатися в Криму.[1]
14 листопада 1989 року Верховна Рада СРСР реабілітувала всі репресовані народи та визнала незаконними і злочинними репресивні акти проти них: наклеп, геноцид, насильницьке переселення, режим терору в місцях спецпоселень.[1]
Того ж 1989 року Мустафа Джемілєв повернувся з родиною до Криму, у Бахчисарай. А в 1992 році до Криму повернулися 166 тисяч інших кримських татар[2].
Пропаганда[ред. | ред. код]
Російське населення Криму, яке становило демографічну більшість на півострові, часто було вороже налаштоване щодо повернення кримських татар, сприймаючи це як вторгення. Люди, що переїхали в Крим після 1944 року, не бачили кримських татар до їхнього повернення і здебільшого мало що знали про них. Місцева влада через ЗМІ та чутки поширювала негативну інформацію, наприклад, що кримські татари розлючені через виселення і коли повернуться, то будуть мститися. Журналіст Микола Семена, який приїхав до Криму в 1982 році, розповідав, як у Сонячній Долині (до 1948 Кози́) під Судаком чоловіки організовували чергування, щоб зустріти кримських татар.[1] Крім того преса писала про вигадані звірства кримських татар під час Другої світової війни та про "екстремістів" в Узбекистані.[1]
Місцевих росіян закликали купувати побільше земельних ділянок, щоб не допустити їхньої купівлі кримськими татарами. За сприяння кримської влади, кримським татарам надалі створювали бюрократичні перешкоди для купівлі землі та житла в Криму, а державну землю, яку було призначено для перерозподілу кримськотатарським репатріантам для будівництва житла, зрештою передавали слов’янському населенню в Криму для садів і дач.[3]
Періодично російські націоналісти організовували протести під гаслами "Татарських зрадників — геть із Криму!"[3]
Питання громадянства та конфлікти щодо права на землю[ред. | ред. код]
.jpg)
Після розпаду СРСР Крим перейшов під юрисдикцію України, але українська влада надавала обмежену підтримку поселенцям. Лише 150 тисяч людей з тих, що повернулися в УРСР до 1991 року, автоматично отримали українське громадянство, тоді як ще 100 тисяч, які повернулися після 1991 року, стикнулися з бюрократичними труднощами.
Проблеми з купівлею житла спонукали людей будувати будинки самостійно. У 1990-х почалося розпаювання колгоспних земель і передача їх у приватну власність тим, хто працював у колгоспах Криму (що виключало передачу землі кримським татарам, які в післявоєнний радянський час працювали в Узбекистані та Киргизстані). У цей час кримськотатарські правозахисники вели переговори з місцевою владою, щоб отримати принаймні найбільш непридатну для життя землю на пустирях. Переважно ці перемовини не мали успіху (станом на 2000 рік було 46603 заявки від переселенців на отримання паїв землі, більшість із яких було відхилено[4]), тож окрім протестів кримці почали вдаватися до самопоселення, яке влада називала "самозахопленням".[1]
Спершу створювали тимчасові наметові містечка, а тоді будували постійні будинки. Матеріали часто привозили з Кубані. Міліція, військові та іноді місцеві намагалися перешкодити цьому будівництву, штурмуючи наметові містечка (один із найвідоміших таких випадків стався в жовтні 1992 року під Алуштою). У більшості самопоселень вівся журнал, де фіксувалося, хто потребує ділянки, хто чергує, хто здає гроші на межування, щоб потім узаконити.[1]
Конфлікти щодо землі тривали і в 2000-их.
Реінтеграція кримських татар[ред. | ред. код]
На початку 1990-их Верховна рада Криму ухвалила закон, за яким на виборах[en] до кримського парламенту наступного скликання зі 100 мандатів 14 мали надати представникам кримськотатарського народу. Відтак у 1994-му члени Меджлісу стали депутатами Верховної Ради Криму. Щоправда пізніше Закон про вибори було змінено і в наступних скликаннях кримські татари або не були представлені взагалі, або мали лише кількох депутатів.
Конституція України 1996 року ввела поняття «корінних народів», до яких належать і кримські татари.[1]
З 1991 по 2014 роках Україна виділила 1 мільярд доларів США (в перерахунку) за програмою розселення депортованих. Крім того до фінансування приєдналися Туреччина та міжнародні донори.[1]
Вплив на кримськотатарську громаду[ред. | ред. код]
До депортації більшість кримських татар мешкали в містах на Південному березі Криму, а в депортації приблизно дві третини кримських татар проживали в містах Центральної Азії. Натомість після повернення до Криму більшість були вимушені жити в селах степової частини півострова, де земля була менш цінною.
Виключення значної частини кримськотатарського населення з економіки Південного узбережжя ще більше поглибило бідність репатріантів у степах, де вони часто не мали елементарних побутових умов, без комунікацій у нашвидкуруч побудованих будинках. Безробіття серед кримських татар іноді сягало 40-70%, багато хто з добре освічених людей були змушені працювати на чорній роботі, значно нижчій за свій рівень кваліфікації. Проте менше 2% виїхали виїхали до Центральної Азії, при чому навіть вони виїхали переважно тимчасово. З часом міграція в межах Криму перемістилася трохи на південь, у напрямку їхніх батьківських сіл і ближче до міських районів, де можливості працевлаштування були кращими, але вартість життя вищою.[5][6]
Навколо великих міст, таких як Севастополь, кримським татарам в середньому виділяли лише 0,04 акра землі невисокої якості або непридатної для сільського господарства.[7] Переселенці віднайшли 517 покинутих кримськотатарських сіл, але бюрократія перешкоджала зусиллям відновити їх.[8]
Ситуація після російської анексії Криму[ред. | ред. код]
В березні 2014 року російська окупаційна влада заявила про плани повернути частину самозахоплених земель.[9] Влітку 2014 року було прийнято закон про легалізацію більшості самозахоплених земель.[10]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т Самоповернення в Крим
- ↑ Крим – це Україна, попри всі намагання окупантів. Коротка історія українського півострова. The Village Україна. 29 листопада 2023. Процитовано 27 січня 2024.
- ↑ а б Uehling, Greta (2004). Beyond Memory: The Crimean Tatars' Deportation and Return (англ.). Springer. ISBN 978-1-4039-8127-1.
- ↑ Buckley, Cynthia; Ruble, Blair; Hofmann, Erin (2008). Migration, Homeland, and Belonging in Eurasia (англ.). Woodrow Wilson Center Press. ISBN 978-0-8018-9075-8.
- ↑ Dudwick, Nora; Gomart, Elizabeth; Marc, Alexandre (2003). When Things Fall Apart: Qualitative Studies of Poverty in the Former Soviet Union (англ.). World Bank Publications. ISBN 978-0-8213-5067-6.
- ↑ Boundary and Security Bulletin (англ.). International Boundaries Research Unit, Department of Geography, University of Durham. 1993.
- ↑ Buckley, Cynthia; Ruble, Blair; Hofmann, Erin (2008). Migration, Homeland, and Belonging in Eurasia (англ.). Woodrow Wilson Center Press. ISBN 978-0-8018-9075-8.
- ↑ Human Rights Watch (1991). Punished Peoples" of the Soviet Union: The Continuing Legacy of Stalin's Deportations (PDF). с. 37.
- ↑ Сепаратисти Криму віднімуть у кримських татар землю, яку вважатимуть самозахопленою — УНІАН
- ↑ В Криму легалізують самозахоплення землі - Громадське
Посилання[ред. | ред. код]
- Повернення кримських татар на Батьківщину. Перші кроки вдома (ФОТО) — Українська Правда
- "Coming back" — документальний фільм виробництва Аль-Джазіри, 2012
- "Самоповернення" — документальний фільми виробництва каналу "Суспільне", 2021
- Повернення кримських татар до Криму — Український журнал 6/2011
Література[ред. | ред. код]
- Пів століття опору. Кримські татари від вигнання до повернення (1941-1991 роки). Нарис політичної історії / Ґульнара Бекірова — Київ: Критика, 2017. — 480 сторінок. ISBN 978-9-66278-901-0
| |||||||||||
