Гуни

Імперія гунів у 453 рік

Гуни — східноєвропейський народ ІІ-VI ст. невизначеного етнічного походження.

Гуни у Європі

Перші згадки

Вперше про народ гунів повідомив видатний географ, астроном та математик Клавдій Птолемей, який жив і творив у середині II ст. н.е. У своїй «Географії», що базувалася на дослідженнях його попередників, він розташував гунів на Лівобережжі Дніпра, приблизно на теренах нинішніх Полтавської, Сумської та Чернігівської областей, між аланами і бастармами (останні мешкали в Карпатах).

Перша письмова згадка про гунів відноситься до 124 р. н. е., є у Діонісія Перієгета, який поміщає «уннів» (Ού̃ννοι) на західному березі Каспійського моря. Обширні розвідки про європейських гунів, що дійшли до нашого часу, написали Амміан (кінець IV ст.), Пріск (середина V ст.) та Йордан (середина VI ст.). Дещо можна віднайти у працях Прокопія (середина VI ст.).

Описуючи Північне Причорномор'я під назвою «Європейська Сарматія», Птолемей зокрема пише: «…між бастарнами і роксоланами живуть гуни». Бастарни тоді населяли Карпати, а на лівому березі Дніпра жило сарматське плем'я — роксолани. Як бачимо, гуни тоді займали південь Правобережної України. У переліку племен Європейської Сарматії Птолемей перераховує ще одне окреме гунське плем'я — савари!.

Візантійські автори наводять кілька варіантів походження гунів. Зокрема, Філосторгій, який народився приблизно 365 року, писав (книга IХ,17): «Ці гуни — напевно, народ, якого давні називали неврами». Євстафій, який жив в XII ст. пише, що «унни або тунни — каспійський народ із племені скіфів». Інший пізньоримський історик Амміан Марцеліан, хоч і жив у ці часи (IV ст.) про походження гунів нічого конкретного також не знає. Книга XXXI, 2: «Плем'я гунів, про яке мало відомо з давніх пам'яток, живе за Меотійським болотом (Азовське море) біля Льодовитого океану і є диким понад усяку міру».

Центр гунської держави розташовувався біля Дніпра. Так, Йордан згадує, що сини Аттіли повернулися в ті області Скіфії, де протікають води Данапра — Дніпра. На своїй мові гуни називають його — Вар. Через 500 років Костянтин Багрянородний, пишучи про Північне Причорномор'я, подає одну з назв Дніпра — Варух.

Етнографія

Найповніше й найправдивіше з усіх авторів того часу описав гунів секретар візантійського посольства 448 р. Пріск Панійський у «Візантійській історії», від якої дійшли невеликі уривки, що стосуються гунів. Пріск кілька тижнів був серед них, описав способи ведення війни, житло, харчування, зустріч князя, прийоми гостей, князівські бенкети (він разом із послом Максиміном двічі бенкетував із самим Атилою), торгові угоди, назвав близько двох десятків імен князів та воєвод.

«Оскільки дружина у них складається з різних варварських народів, то і дружинники, окрім своєї варварської мови, переймають один від одного і гунську, і готську, і італійську мову. Італійську — від частого спілкування з Римом…»

Політична історія

Атила. Так уявляли гунського правителя середньовічні художники

Коло 370 p. гуни знищили аланів, що сидїли коло Меотиди і на лівім боці Дону, силу їх вирізали, інших прилучили до себе і зі збільшеними силами кинулись на Остґотів. Перехід Дніпра гунами на чолі з вождем Баламбером і знищення готської держави Ґерманаріха більшість істориків відносить до 375 р. Частина готів під час війни загинула, частина визнала зверхність гунів, а частина (вестготи-візіготи-тервінги) знайшла притулок у межах Римської імперії на правому березі Дунаю.

Як значна політична сила гуни відомі у Європі від 377 р., коли закріпилися на території сучасної Угорщини й встановили верховенство над остготами й іншими місцевими племенами. Деякі дослідники вважають, що гуни («союзники») і анти («представники Антського союзу») — слова-синоніми, різні назви того ж самого поняття.

Під керівництвом Аттіли вони напали на Візантійську імперію, вторглись у Галлію і загрожували Риму.

Битва на Каталаунських полях

Однією з найвідоміших подій історії гунів та пізнього періоду існування Римської імперії була битва на Каталаунських полях. Не існує однозначного трактування результатів цієї битви. Частина дослідників вважає, що перемога була за гунами та залежними від них племенами (в тому числі остготами, аланами та іншими), інша — за римлянами та їхніми союзниками (в основному, вестготами). Перші з них доводять, що після перемоги гунів на Каталаунських полях, римляни та їхні союзники вночі з другого на третій день втекли з поля битви у невідомому напрямку, залишивши Італію без військового прикриття, що дало можливість гунам через три місяці опісля захопити північну частину країни.

Важливим доказом того, що Аттіла не втратив військових сил та не зазнав поразки свідчить і те, що йому вдалось через рік, навесні 452, зібравши нове військо, напасти на Італію. Він захопив Аквілею, Конкордію, Альтінум, Патавіум (сучасна Падуя), розграбував Медіолан (сучасний Мілан) і Тіцинум (сучасна Павія); перед ним відкрили ворота Віцетія (сучасна Віченца), Верона, Бріксия (сучасна Брешія) і Бергамум (сучасний Бергамо). Проте після зустрічі з римським єпископом Левом I на березі річки Мінций (сучасна Мінчо) Аттіла відмовився від планів походу на Рим, задовольнившись обіцянкою щорічної дані. Лише смерть Аттіли 453 року зупинила його грандіозні плани.

Поразкою Західноримської імперії відразу ж скористалася Східноримська — восени цього ж року був скликаний Халкідонський вселенський церковний собор (хоча попередній був лише 449 року в Ефесі), який визнав за Константинопольським патріархом першість у християнських церквах. А через 25 років Західноримська імперія тихо сконала.

Друга частина істориків відстоюють думку, згідно з якою гуни відступили, а отже, програли цю битву. Проте римляни зазнали таких значних втрат, що теж змушені були відступити. На підтвердження цієї теорії виступає і той факт, що Аецій, полководець, який стояв на чолі римського війська в тій знаменній битві, був удостоєний тріумфу після повернення у столицю.

Після смерті Аттіли в 453 р. влада гунів зменшилася через повстання підлеглих ним народів.

Азійська версія походження гунів

"Бій гунів з аланами, малюнок Johann Nepomuk Geiger (1873 рік). Так уявляли собі гунів художники ХІХ століття

Лінгвістика

Азійське походження гунів виводиться із подібності етнонімів «сюнну» та «гуни».

Першим ототожнив європейських гунів з китайськими хунну французький вчений Жозеф де Ґуінь (Joseph de Guignes) у XVIII столітті. З тих пір багато вчених вважає, що гуни — це тюрко-монголо-фіно-угорсько-єнісейсько-тунгусько-кавказько-іранська суміш народів центрально-азійського походження, яка пов'язана з кочовою імперією Хунну (Xiongnu), яких було розгромлено імперією Хань і витіснено на захід.

Хунну — кочовий тюркський народ, перші повідомлення про який належать до II тисячоліття до Р. Х. Саме тоді Хунну перейшли через Велику Китайську стіну і вторглися до Китаю. Білі гуни або ефталіти, споріднений народ, нападали на Персію і північну Індію в V і VI століттях.

Основним адептом теорії про прихід гунів аж з-під Китаю є російський вчений Л. Н.Гумільов. Основи цієї теорії викладені в «Советской Исторической Энциклопедии» т.4, c.899 (Москва, 1963 р.) „Момент народження етносу «хунну» пов'язано з переходом племен хяньюнь і хунюй з південної окраїни Гобі в північну… В IV ст. до Р. Х. хунни створили міцну державу… Розкол хуннів почався в середині I ст. до Р. Х. і закінчився в середині II ст. від Р. Х. Хунни поділилися на чотири частини. «Непідкорені» відступили з боями на берег Яїка і Волги… Скільки хуннів могло піти на захід? В кращому випадку — 20—30 тисяч воїнів без жінок, дітей, старих, не здатних винести відступ чужою країною, без передиху, так як сяньбійці переслідували хуннів і вбивали відстаючих“.

Етнографія

В описах сучасників, а також деяких більш пізніх назва гуни вживається поряд з назвою болгари-булгари, що вказує на те, що хоча б в деяких випадках, але гуни ототожнювалися з жителями стародавньої Великої Болгарії, — держави утвореної союзом кочових племен різного походження (прототюрків, протоугро-фіннів, протослов'ян) на землях від Волги до Дунаю, яка пізніше розпалася на Дунайську і Волжську Болгарію, а також на державу на землях сучасної Угорщини (Хунгарія в сучасних європейських мовах). Це дає підстави виводити прабатьківщину гунів з Поволжя.

Сучасні угорці так само як і сучасні германські народи вважають себе нащадками гунів.

Слов'янська версія походження гунів

Археологія

Археологія не підтверджує переселення великих мас азійських хунну до Поволжжя. На так званому шляху гунів із-під до Волги гуни мертвих не ховали, оскільки «залишків палеосибірського типу майже ніде не було знайдено, за виключенням Алтаю»

Прихильники слов'янського походження гунів, пов'язують їх Черняхівською археологічною культурою. «Черняхівська культура — одне з найбільш яскравих історико- культурних явищ у археології України і всієї Південно-Східної Європи. Розповсюдження на величезному просторі лісостепової і причорноморської зон однорідної культури, близької до культури римських провінцій, піднесення в усіх сферах виробництва, розповсюдження передових методів ведення сільського господарства, нова ідеологія і вірування — все це виділяє її з ряду традиційних східноєвропейських культур і привертає особливу увагу дослідників».

Про потужність державного утворення «черняхівців» свідчить і відсутність оборонних споруд на поселеннях. Відомо всього кілька укріплень, які контролювали на річках важливі переправи. Зокрема, така споруда знаходиться в селі Башмачка Дніпропетровської області, яка повністю досліджена археологами. На сьогодні відомо близько 5000 пам'яток цієї культури в Україні, розкопано і досліджено близько двохсот поселень і могильників.

Історія

Слов'янське походження гунів може пояснити, чому так по-дружньому гуни вирішили допомогти антам в боротьбі з готами. Гуни цілком органічно виглядають серед переліку слов'янських племен. Ось, що пише історик VI ст. Прокопій Кесарійський у «Війні з готами»: «Мартін і Валеріан привели з собою тисячу шістсот вершників. Більшість із яких були гуни, склавени і анти, які мають свої домівки з цієї сторони Дунаю».

У Прокопія є ще один твір «Таємна історія» (яку він писав таємно від тодішньої влади), де ця влада зображена в дійсному, без прикрас, світлі. Ось дві цитати з «Таємної історії» «…майже кожен рік, як Юстініан (527—565 рр.) став володіти Римською державою, робили набіги і творили жахливі справи супроти римського населення гуни, склавени і анти». «… Mідійці і сарацини розграбували більшу частину Азії, а гуни, склавени і анти — всю Європу, руйнуючи до основи одні міста, а інші прискіпливим чином обібрали грошовими контрибуціями».

У своїй книзі Прокопій описує могутній похід антів і склавінів на Балкани в 551—552 рр., коли вони страшенно розорили Іллірію та Фракію і підійшли до Константинополя. В іншому місці знову повертаючись до описаних подій, він називає учасників походу … гунами.

Є також дослідження, які твердять, що племена саварів входили до союзу антських племен – предків слов’ян. Савіри брали участь в знаменитій Каталунській битві на боці війська Аттіли і відзначились особливою стійкістю і хоробрістю. А в стародавній Паннонії (Австрія) до 18 ст. існувало місто Саварія. На думку М. І. Артамонова разом з Barcelo (βαρσιλτ, βαγρασικ) савіри були основним населенням "царства гунів" (VI-VII століття).

З оповіді Пріска зрозуміло, що народ гунського царя Атили живе поселеннями і займається хліборобством, що свідчить про осілий землеробський характер народу. Про будинки Пріск говорить, що вони були мистецьки оздоблені дерев'яною різьбою.

Деякі дослідники вважають, що гуни — це був союз слов'янських племен, який прийшов на зміну антів, й зумів об'єднати племена північного причорномор'я й лісостепу (на теренах сучасної України) в боротьбі з германськими племенами. .

Мова

Очевидно, що розглядаючи союз племен різного походження важко говорити про єдину мову. Можна говорити лише про мову міжплемінного спілкування, про пануючу мову. Дослідники минулого часто нехтують цим фактом, намагаючись відшукати гунську, скіфську, булгарську та інші мови. Тому такі дослідження слід сприймати з обережністю.

Гунська мова

Пріск повідомляє, що гуни пригощали посольство медом і напоєм, виготовленим із ячменю, а народ Аттіли і його воїнів він називає скіфами. В усій розповіді Пріска немає жодного слова «гун» або «гунський». В селах скіфів посольству давали харчі: замість пшениці давали просо, "а замість вина — так званий по-тубільному мед; слуги, що були з нами, теж одержували просо і напій, добуваний з ячменю; варвари звуть його «камос».

Ось, що пише Йордан про сам похорон Атили, д258: „Після того, як він був оплаканий такими стогнаннями, вони (гуни) справляють на його кургані «страву», так називають це вони самі, супроводжуючи її величезним бенкетом…“ Як зазначає Г.Василенко у «Великій Скіфії». Cлово «страва» збереглося лише в українській та словацькій мовах

Німецька мова

Німецьке Hune (хюне чи гюне) — богатир, велетень. За повідомленнями німецьких вчених, це слово виникло задовго до появи історичних гунів і засвідчено в германській та готській мовах. Йордан називає остготського короля Гунуїла, короля Гунімунда та вандальського короля Гунеріха, які отримали імена до гунської навали у Європі. А давні автори повідомляють, що слов'яни були дужими і високими на зріст: «Вони дуже високого зросту й величезної сили», писав Прокопій. У ті часи фізична сила часто була вирішальною у суперечках і викликала повагу. Не дивно, що cлов'ян давні германці могли називати Hunen=Гуни=велетні. Про це пише також М. Грушевський із посиланням на німецького дослідника Крека.

У VII—VIII ст. в пониззі річок Ельби та Одера на германців тиснуло плем'я, яке мало назву лютичі або велети. Дані назви могли відповідати їхній вдачі та статурі (отже, для германців вони були Hunen — Гуни).

Від германців назва слов'янського племені — Hunen — потрапила до К. Птолемея (швидше за все, через купців), а через його «Географію» — до всього культурного греко-латинського світу.

Скандинавські мови

«Куна» на древньоскандинавській означає «дружина». Не виключено, що для племен північно-германської групи найменування правлячої еліти в Україні поширювалось на весь нарід. Тим більше, що у Середньовіччя скандинави вживали щодо України назву Кунагард («Країна гунів»).

Список правителів Гунів

Див. Список правителів Гунів

Література

• Г. С. Дестунисъ. Сказанія Приска Панийскаго. Учёныя записки второго отд. Императорской Академии Наук кн. VII , вып. I СПб 1861
• Дишкант Тарас. Атила повертається // День. — 1999. - № 139. — 31 липня.
• Кіндратенко А. М. Європейські гуни — предки українців. — Харків, 2007. — 168 с.
• Гуни — це анти
• Спільні предки
• Готи і гуни на території України. Загадка гунів