Гуни

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Загальний напрямок просування гунів з Азії в Європу
Просування гунів та Велике переселення народів по території Римської імперії
Приблизна територія «держави» Атіли та залежних племен по Дунаї

Гуни — узагальнююча назва союзу кочових племен II-VIII століть з Центральної Азії. Більшістю світового наукового співтовариства походження гунів вважається точно не встановленим. Однак останнім часом збільшується частина вчених, які ідентифікують гунів як степовий народ хунну, який в 3 ст. до н. е. — 4 ст. н. е. мешкав на кордонах з Китаєм.

Вторгення гунів у Східну, а потім і Західну Європу спровокувало процес міграції інших племен і народів, який в історіографії одержав назву Епохи Великого переселення народів.

Гуни у Європі[ред.ред. код]

Перші згадки[ред.ред. код]

Вперше про гунів повідомив видатний географ, астроном та математик Клавдій Птолемей, який жив і творив у середині II століття. У своїй «Географії», що базувалась на дослідженнях його попередників, він розташував хунів (Chuni) між роксоланами і бастарнами (останні мешкали в Карпатах).[1] Описуючи Північне Причорномор'я під назвою «Європейська Сарматія», Птолемей зокрема пише: «…між бастарнами і роксоланами живуть хуни». Бастарни тоді населяли Карпати, а на лівому березі Дніпра жило сарматське плем'я — роксолани. Гуни тоді займали південь Правобережної України. У переліку племен Європейської Сарматії Птолемей згадує ще одне окреме гунське плем'я — савари.[2].

Перша письмова згадка про гунів, датована 124-им роком, є у Діонісія Перієгета, який повідомив про прибуття гунського вождя Гуннора на західний берег Каспійського моря[Джерело?]. Докладні розвідки про європейських гунів, що дійшли до нашого часу, написали Амміан (кінець IV століття), Пріск (середина V століття) та Йордан (середина VI століття). Дещо можна віднайти у працях Прокопія (середина VI століття).

Візантійські автори наводили кілька варіантів походження гунів. Зокрема, Філосторгій, який народився приблизно 365 року, писав (книга IX,17): «Ці гуни — напевно, народ, який давні називали неврами». Євстафій, який жив у XII столітті писав, що «унни або тунни — каспійський народ із племені скіфів». Інший пізньоримський історик Амміан Марцеліан, хоч і жив у ці часи (IV століття) про походження гунів нічого конкретного також не знає. Книга XXXI, 2: «Плем'я гунів, про яке мало відомо з давніх пам'яток, живе за Меотійським болотом (Азовське море) біля Льодовитого океану і є диким понад усяку міру».

Центр гунської держави розташовувався біля Дніпра. Так, Йордан згадував, що сини Аттіли повернулись до тих регіонів Скіфії, де протікали води Данапра — Дніпра. Своєю мовою гуни називали його — Вар[3]. Через 500 років Костянтин Багрянородний, пишучи про Північне Причорномор'я, подає одну з назв Дніпра — Варух.

Етнографія[ред.ред. код]

Найповніше й найправдивіше з усіх авторів того часу описав гунів секретар візантійського посольства 448-го року Пріск Панійський у «Візантійській історії», від якої дійшли невеликі уривки, що стосуються гунів. Пріск кілька тижнів був серед них, описав способи ведення війни, житло, харчування, зустріч володаря, прийоми гостей, гунські бенкети (він разом із послом Максиміном двічі бенкетував із самим Атілою), торгові угоди, назвав зо два десятки імен еліти гунів.

«Оскільки дружина у них складається з різних варварських народів, то і дружинники, окрім своєї варварської мови, переймають один від одного і гунську, і готську, й італійську мову. Італійську — від частого спілкування з Римом…»[4].

Політична історія[ред.ред. код]

Атіла. Так уявляли гунського правителя середньовічні художники[5]

Приблизно 370-го року гуни знищили аланів, що сиділи коло Меотиди і на лівім боці Дону, багато їх вирізали, інших прилучили до себе і зі збільшеними силами кинулись на остґотів. Перехід Дніпра гунами на чолі з вождем Баламбером і знищення готської держави Ґерманаріха більшість істориків датує 375-им роком. Частина готів під час війни загинула, частина визнала зверхність гунів, а частина (вестготи-візіготи-тервінги) знайшла притулок у межах Римської імперії на правому березі Дунаю.

Як значна політична сила гуни відомі у Європі з 377-го року, коли закріпились на території сучасної Угорщини і встановили верховенство над остготами й іншими місцевими племенами. Деякі дослідники вважають, що гуни («союзники») і анти («представники Антського союзу») — слова-синоніми, різні назви одного поняття.

Під керівництвом Аттіли вони напали на Візантійську імперію, вдерлись до Галлії і загрожували Риму.

Битва на Каталаунських полях[ред.ред. код]

Однією з найвідоміших подій історії гунів та пізнього періоду існування Римської імперії була битва на Каталаунських полях. Не існує однозначного трактування результатів цієї битви. Частина дослідників вважає, що перемога була за гунами та залежними від них племенами (зокрема остготами, аланами та іншими), інша — за римлянами та їхніми союзниками (переважно вестготами). Перші з них доводять, що після перемоги гунів на Каталаунських полях, римляни та їхні союзники вночі з другого на третій день втекли з поля битви у невідомому напрямку, залишивши Італію без військового прикриття, що дало можливість гунам через три місяці опісля захопити північну частину країни.

Важливим доказом того, що Аттіла не втратив військових сил та не зазнав поразки свідчить те, що йому вдалось через рік, навесні 452-го року, зібравши нове військо, напасти на Італію. Він захопив Аквілею, Конкордію, Альтінум, Патавіум (сучасна Падуя), розграбував Медіолан (сучасний Мілан) і Тіцинум (сучасна Павія); перед ним відкрили ворота Віцетія (сучасна Віченца), Верона, Бріксія (сучасна Брешія) і Бергамум (сучасний Бергамо). Проте після зустрічі з римським єпископом Левом I на березі річки Мінций (сучасна Мінчо) Аттіла відмовився від планів походу на Рим, задовольнившись обіцянкою щорічної дані. Лише смерть Аттіли 453-го року зупинила його грандіозні плани.

Поразкою Західноримської імперії відразу ж скористалась Східноримська — восени цього ж року був скликаний Халкідонський вселенський церковний собор (хоча попередній був лише 449-го року в Ефесі), який визнав за Константинопольським патріархом першість у християнських церквах. А через 25 років Західноримська імперія тихо сконала.

Інші історики наполягають на твердженні, що гуни відступили, а отже, програли цю битву. Проте римляни зазнали таких значних втрат, що теж змушені були відступити. На підтвердження цієї теорії виступає і той факт, що Аецій, полководець, який стояв на чолі римського війська в тій знаменній битві, був удостоєний тріумфу після повернення у столицю.

Після смерті Аттіли 453-го року влада гунів зменшилась через повстання підлеглих народів.

Азійська версія походження гунів[ред.ред. код]

"Бій гунів з аланами, малюнок Johann Nepomuk Geiger (1873 рік). Так уявляли собі гунів художники XIX століття
Докладніше у статті Хунну

Лінгвістика[ред.ред. код]

Азійське походження гунів виводиться із подібності етнонімів «сюнну» та «гуни».

Першим ототожнив європейських гунів з китайськими хунну французький вчений Жозеф де Ґуінь (Joseph de Guignes) у XVIII столітті. Відтоді багато вчених вважає, що гуни — це тюрко-монголо-фіно-угорсько-єнісейсько-тунгусько-кавказько-іранська суміш народів центрально-азійського походження, яка пов'язана з кочовою імперією Хунну (Xiongnu), яку розгромили імперія Хань і витіснила на захід.

Хунну — кочовий тюркський народ, перші повідомлення про який датовані II тисячоліттям до Р. Х. Саме тоді Хунну перейшли через Велику Китайську стіну і вдерлись до Китаю. Білі гуни або ефталіти, споріднений народ, нападали на Персію і північну Індію в VI і V століттях до н. е..

Основним адептом теорії про прихід гунів з-під Китаю був російський вчений Лев Гумільов. Основи цієї теорії викладені в «Советской Исторической Энциклопедии» (Москва, 1963 р., Т. 4, С. 899) і описуються так:

«Момент народження етносу «хунну» пов'язано з переходом племен хяньюнь і хунюй з південної окраїни Гобі в північну… В IV ст. до Р. Х. хунни створили міцну державу… Розкол хуннів почався в середині I ст. до Р. Х. і закінчився в середині II ст. від Р. Х. Хунни поділились на чотири частини. «Непідкорені» відступили з боями на берег Яїка і Волги… Скільки хуннів могло піти на захід? В кращому випадку — 20—30 тисяч воїнів без жінок, дітей, старих, не здатних винести відступ чужою країною, без передиху, бо сяньбійці переслідували хуннів і вбивали відстаючих.»[6]

Етнографія[ред.ред. код]

В описах сучасників, а також деяких пізніших назва гуни вживається поряд з назвою болгари-булгари[7], що вказує на те, що хоча б в деяких випадках, але гуни ототожнювалися з жителями стародавньої Великої Болгарії, — держави утвореної союзом кочових племен різного походження (прототюрків, протоугро-фіннів, протослов'ян) на землях від Волги до Дунаю, яка згодом розпалась на Дунайську і Волзьку Болгарію, а також на державу на землях сучасної Угорщини (Хунгарія в сучасних європейських мовах). Це дає підстави виводити прабатьківщину гунів з Поволжя.

Сучасні угорці так само як і сучасні германські народи вважають себе нащадками гунів[Джерело?].

Слов'янська версія походження гунів[ред.ред. код]

Зміст слов'янської версії[ред.ред. код]

Недаремно, на початку статті дано визначення слова гуни, як «східноєвропейський народ IIVIII століть невизначеного етнічного походження». А невизначеного походження тому, що слово гуни об'єднує три окремих народи різних часових періодів, які нічого спільного в етнічному плані не мають:

  1. Хунну — кочовий тюркський народ, перші повідомлення про який датовані II тисячоліттям до Р. Х. Рештки, переслідуваних в Китаї, малоймовірно добралися до Волги.
  2. Гуни, яких «Велесова книга» іменує «ієгунште» — очевидно інгуші(східні гуни). Руси воювали з ними з V по VII ст. до Р. Х.
  3. Уни тобто «союзники», як називали в Західній Європі представників Антського союзу (270 р. — середина VIII ст.)(західні гуни).

Археологія[ред.ред. код]

Археологія не підтверджує переселення великих мас азійських хунну до Поволжжя. На так званому шляху гунів до Волги гуни мертвих не ховали, оскільки «залишків палеосибірського типу майже ніде не було знайдено, за винятком Алтаю»[8]

Прихильники слов'янського походження гунів, пов'язують їх із Черняхівською археологічною культурою. «Черняхівська культура — одне з найяскравіших історико-культурних явищ у археології України і всієї Південно-Східної Європи. Розповсюдження на величезному просторі лісостепової і причорноморської зон однорідної культури, близької до культури римських провінцій, піднесення в усіх сферах виробництва, розповсюдження передових методів ведення сільського господарства, нова ідеологія і вірування — все це виділяє її з-поміж традиційних східноєвропейських культур і привертає особливу увагу дослідників»[9].

Про потужність державного утворення «черняхівців» свідчить і відсутність оборонних споруд на поселеннях. Відомо всього кілька укріплень, які контролювали на річках важливі переправи. Зокрема, така споруда знаходиться в селі Башмачка Дніпропетровської області, яка повністю досліджена археологами. На сьогодні відомо близько 5000 пам'яток цієї культури в Україні, розкопано і досліджено близько двохсот поселень і могильників[10].

Історія[ред.ред. код]

Слов'янське походження гунів може пояснити, чому так по-дружньому гуни вирішили допомогти антам в боротьбі з готами. Гуни цілком органічно виглядають серед переліку слов'янських племен. Ось, що пише історик VI століття Прокопій Кесарійський у «Війні з готами»: «Мартін і Валеріан привели з собою тисячу шістсот вершників. Більшість із яких були гуни, склавени і анти, які мають свої домівки з цієї сторони Дунаю»[11].

У Прокопія є ще один твір «Таємна історія» (яку він писав таємно від тодішньої влади), де ця влада зображена в дійсному, без прикрас, світлі. Ось дві цитати з «Таємної історії» «…майже кожен рік, як Юстініан (527565) став володіти Римською державою, робили набіги і творили жахливі справи супроти римського населення гуни, склавени і анти». «… Мідійці і сарацини розграбували більшу частину Азії, а гуни, склавени і анти — всю Європу, руйнуючи до основи одні міста, а інші прискіпливим чином обібрали грошовими контрибуціями».[12]

У своїй книзі Прокопій описує могутній похід антів і склавінів на Балкани в 551552, коли вони страшенно розорили Іллірію та Фракію і підійшли до Константинополя. В іншому місці знову повертаючись до описаних подій, він називає учасників походу гунами.

Є також дослідження, які твердять, що племена саварів, (сіверів) входили до союзу антських племен — предків слов'ян. Сівери брали участь в знаменитій Каталунській битві на боці війська Аттіли і відзначились особливою стійкістю і хоробрістю. А в стародавній Паннонії (Австрія) до 18 століття існувало місто Саварія. На думку М. І. Артамонова разом з Barcelo (βαρσιλτ, βαγρασικ) сівери були основним населенням «царства гунів» (VI-VII століття).

З оповіді Пріска зрозуміло, що народ гунського царя Атили жив поселеннями і займався хліборобством, що свідчило про осілий землеробський характер народу. Про будинки Пріск писав, що вони були мистецьки оздоблені дерев'яною різьбою.[13]

Мова[ред.ред. код]

Докладніше у статті Гунська мова

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. (англ.)(гр.) Ptolemy's Geography. Book III European Sarmatia, Chapter 5. Published by The New York Public Library, 1932.
  2. Птолемей Європейська Сарматія. Книга ІІІ. Розділ 5.
  3. Иордан, «О происхождении и деяниях гетов» С.111
  4. Г. С. Дестунисъ. Сказанія Приска Панийскаго. Учёныя записки второго отд. Императорской Академии Наук кн. VII , вып. I СПб 1861 отр.11 стр. 76
  5. Nuremberg Chronicle, by Hartmann Schedel (1440–1514)
  6. Гумілёв Л. Тысячелетие вокруг Каспия. -Москва,1993 р. — С. 79.
  7. Getica 23, Hist. arcana 18, De bello Got. III, 14.
  8. Г. Ф. Дебец «Палеоантропологія СССР» М-Л 1984, с.123
  9. М.Чмихов, Н.Кравченко, І.Черняков Археологія та стародавня історія України. — Київ «Либідь», 1992. С.283
  10. http://www.haidamaka.org.ua/0006.html Бабій О. Походження сарматів та гунів. До питання Зарубинецької культури
  11. Прокопій Кесарійський. Війна з готами. Книга V, 27
  12. Прокопій Кесарійський Таємна історія, Розділ 18, 23.
  13. СКАЗАНИЯ ПРИСКА ПАНИЙСКОГО. (ПЕРЕВОД С ГРЕЧЕСКОГО)

Література[ред.ред. код]

  • Der Neue Pauly, Bd. 5, S. 759–762.
  • Lexikon des Mittelalters. — Artemis Verlag, Band V, S. 222–224.

Посилання[ред.ред. код]