Сармати

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Карта Сарматії, Парфії та Скіфії. 100 рік до н. е.

Сарма́ти (грец. Σαρμάται) — кочовий іраномовний народ, що мешкав на межі нашої ери на території сучасної України, тогочасної Сарматії. Споріднений зі скіфами. Епізодично згадується в працях античних істориків. Інколи називається савроматами. У ранньому новому часі, під впливом ідей сарматизму, нащадками сарматів вважали себе шляхта та козаки. В українській публіцистиці та романтичній історіографії 1819 століття нащадками сарматського народу зображалися русини-українці[1].

Сарматські племена[ред.ред. код]

«Європейська Сарматія» та «Азійська Сарматія». Мапа на основі грецьких літературних джерел, надрукована в Лондоні 1770 року

Поділялися на:

Історія сарматського світу посідає важливе місце в давній історії нашої держави. Навіть період з III ст. до н. е. по IV ст. н. е. в історії України має назву «сарматська доба». Український археолог Симоненко О. В. окреслив дати трьох періодів сарматської доби на землях сучасної України так:

  • ранньосарматського періоду — в межах II—I ст. до н. е.,
  • середньосарматського — I ст. до н. е. — середини II ст. н. е.,
  • пізньосарматського — другої половини II—IV ст. н. е.

Формування[ред.ред. код]

Формування племен сарматів починається від такої ж глибокої давнини, як і походження скіфів. Перший етап історичного розвитку сарматів пов'язаний з савроматами (давньоіран. «saoromant» — «той, хто носить меч»), сусідами скіфів на сході, і за часом збігається з розквітом скіфської культури в Північному Причорномор'ї. Археологічні пам'ятки савроматів є досить близькими до скіфських. Тому не відразу вдалося виділити їх з великої групи пам'яток, які довгий час об'єднувалися під загальним поняттям скіфської старовини.

Сарматські пам'ятки на території України

Савроматів вперше згадує Геродот (бл. 484—425 рр. до н. е.), який переказав легенду про походження савроматів від шлюбів скіфських парубків з амазонками. Авеста, священна книга Давнього Ірану, згадує савроматів-сарматів під ім'ям «сайріма». У другій половині IV—III ст. до н. е. кочові племена, що мали загальну назву «савромати», почали називати в письмових джерелах сарматами, судячи з повідомлення давньогрецького вченого Теофраста (бл. 372—287 рр. до н. е.), який вперше використав термін «Сарматія». Але ще довго, аж до перших століть нашої ери, грецькі і римські письменники називали їх савроматами, відображаючи цим історичну спадкоємність савроматів і сарматів. Від початку II ст. до н. е. сармати все частіше фігурують в працях грецьких, римських і східних авторів. Ми дізнаємося від Страбона (бл. 64-24 рр. н. е.) назви їхніх племен — язиги, роксолани, аорси, сіраки, алани. На території України Страбон розміщує язигів та роксоланів.

Як давнє населення України Густинський літопис (1623 — 1627) нази­ває цимбрів (кіммерійців), що жили «над... Меотійським болотом». Енети (венеди — сармати) — давнє населення Трої (пішли нібито від Гомера). В результаті міграції троянці-енети зайняли місце цимбрів у Сарматії. «Енети... із Азії Меншої вийшли і, прийшовши до Сарматії, сарматами нареклися...» Згодом вони поширилися по всій Сарматії. В своїх даних автор літопису посилається на Страбона та інших античних і середньовічних авторів. Межі європейської Сарматії він описує так: «Од заходу — ріка Вісла, од півдня — гори Угорські (Карпати).., од півночі — море Венедицьке (Балтійське), а од сходу — ріка Дон...» А це етнічні території Русі і литовців.

Від II ст. до н. е. сарматів все частіше згадують в різноманітних військово-політичних акціях. У договорі малоазійськіх держав 179 р. до н. е. згадується цар сарматів, Гатал. Дещо пізніше полководцеві Мітрідата Діофанту доводиться воювати з роксоланами, очолюваними Тасієм. За свідченнями римських авторів I ст. н. е. Помпонія Мели та Плінія до початку н. е. межі Сарматії на заході досягають Істра (Дунай) та Вісли. Інший римский історик, Корнелій Тацит (бл. 56-117 рр. н. е.) повідомляє про спустошливий набіг роксоланів на дунайську провінцію Римської імперії Мазію в 68 р. н. е., де вони «порубали дві когорти». Засланий в місто Томіс в 8 р. н. е. великий римський поет Овідій з тугою і жахом описує в своїх «Сумних піснях» сарматів під містом.

Від часів грецького географа Птолемея (бл. 87-165 рр. н. е.) Сарматія розділяється на Європейську і Азіатську, східною межею якої була Азіатська Скіфія, що тягнулася від Волги і Каспійського моря до Індії і Китаю. В період утвердження Риму на Передньому Сході і в басейні Чорного моря у військових акціях часто згадують народи, що мешкали в межах Сарматії, які виявляли активність в різних частинах стародавнього світу, аж до появи в Східній Європі готів, після чого сармати вже не були тут головною силою і згадуються спільно з іншими народами.

Цікава з цієї точки зору є думка Михайла Ломоносова в його праці «Краткой россійской лєтописецъ» — «Славяне и Чудь по нашим, Сарматы и Скифы по внєшнимъ писателям, были древніе обитатели въ Россіи. Единородство Славянъ с Сарматами, Чуди со Скифами для многих ясных доказательствъ неоспоримо. Народъ Славенской, усилясь, притєснилъ Чудь къ сторонамъ восточнымъ и сєвернымъ, и часть оныя присовокупилъ въ свое соединеніе. Потомъ Варяги жившіе по берегамъ балтійскаго моря, которые именовались Россы, Готы, Норманы, Свія, Ингряне, имєя со Славянами частыя войны, купечества, и путешествуя въ Грецію чрезъ здєшнія земли, на многихъ мєстахъ поселились ..»

«Підкорення» Скіфії[ред.ред. код]

Довго існувала думка, що у III столітті до н. е. скіфів зі степів витиснули більш войовничі сармати. Але у результаті уважнішого вивчення знахідок, а також поглибленого дослідження інших обставин початку сарматської епохи було зроблено несподівані висновки. Облік знахідок у курганах показав, що власне занепад Скіфії й поширення на більшій частині її території сарматів виявилися періодом тривалістю майже у сотню років. На захід від Дону не було знайдено жодного сарматського могильника III ст. до н. е. Сучасні дослідники вважають, що клімат впродовж цих ста років тут встановився цілком сибірський — дев'ять місяців зима, решта — літо. Скіфи залишили степи, дехто взагалі змінив вид господарської діяльності. Коли ж кліматичні умови нормалізувалися, у степи прийшли нові господарі — сармати.

Агресивна войовничість молодих союзів сарматів збіглася за часом з послабленням Скіфського царства. У відомій розповіді грецького письменника Лукіана (бл. 120—180 рр. н. е.) «Токсаріс або дружба» скіфи Дан-даміс і Амізок випробовують свою вірність дружбі у важкі часи сарматського нашестя. «Зненацька напали на нашу землю савромати в числі десяти тисяч вершників, — розповідає скіф Токсаріс, — а піших, говорять, з'явилося втричі більш того. А, оскільки, їхній напад був непередбачений, то вони всіх обертають до втечі, багатьох сміливців вбивають, інших відводять живими… Негайно ж савромати почали зганяти здобич, збирати натовпом полонених, грабувати шатри, заволоділи великим числом возів зі всіма, хто в них знаходився». Постійні набіги і поступове захоплення сарматами скіфської території завершилися масовим переселенням племен сарматів в Європейську Скіфію. Починаючи з II століття до н. е. сармати вже впевнено облаштувалися в Північному Причорномор'ї. В кінці III — на початку II ст. до н. е. цариця сарматів Амага, захищаючи Херсонес від ворожих скіфів, вільно розпоряджається владою в Скіфії, що послабшала. Інший сарматський цар на ім'я Гатал став відомим як учасник міжнародного союзу, що був утворений в 179 р. до н. е. державами Малої Азії і Північного Причорномор'я.

У II—I ст. до н. е. Скіфія почала називатися Сарматією. Річка Танаїс (Сіверський Донець та Нижній Дон) вважалася межею між Європейською Сарматією (Східна Європа) і Азіатською Сарматією, до якої належали і кавказькі землі. Скіфські племена ввійшли до складу союзів сарматів.

В ранньосарматський час Північне Причорномор'я населяли язиги та роксолани, яких відносять до західних сарматів, в середньосарматський — язиги з Північно-Західного Причорномор'я відкочували на Угорську рівнину, а їхню територію зайняли прийдешні з Поволжя — Подоння аорси, східні сармати. На сході Лівобережжя в другій половині I — на початку II ст. н. е. мешкала аланська орда.

Язиги та роксолани[ред.ред. код]

Першими сарматськими племенами на території сучасної України були роксолани та язиги, що зайняли степи Північного Причорномор'я. Близько 125 р. до н. е. вони створили могутню, хоч і не надто міцну федерацію, виникнення якої пояснюють необхідністю протистояти тиску східних племен сарматів. Ймовірно, це була типова для кочівників рання держава на чолі з плем'ям царських сарматів. Проте, повторити державний досвід скіфів західним сарматам не вдалося — з середини I ст. до н. е. вони діяли як два самостійні союзи. У степах між Доном і Дніпром кочували роксолани, на захід від них — між Дніпром і Дунаєм — жили язиги. Назва язиги походить від одного кореня з давньоруською назвою осетин «яси». «Роксолани» — означає в перекладі «світлі арії». Розповідаючи про західних сарматів, Страбон пише: «Кибитки кочівників зроблені з повсті і прикріплені до возів, на яких вони живуть; навколо кибиток пасеться худоба, м'ясом, сиром і молоком якої вони харчуються. Вони слідують за своїми стадами, обираючи завжди місцевості з гарними пасовиськами: узимку в болотах біля Меотиди (Азовського моря), а влітку — й на рівнинах». Язиги першими дісталися в своїх набігах дунайських провінцій Римської імперії. Овідій залишив опис набігів сарматів: «Ворог, сильний конем і стрілою, що далеко летить, широко спустошує сусідню землю. Одні з жителів розбігаються, і з покинутих без охорони полів грабуються багатства, що не оберігаються… Частина жителів відводиться в полон, марно озираючись на села і свої житла, а частина гине жалюгідною смертю, пронизана зазубленими стрілами». Полонених сармати продавали в рабство. Работоргівля була дуже прибутковим промислом. Після завоювання Скіфії сармати зробилися головними постачальниками рабів на невільничі ринки Причорномор'я.

У першій половині I ст. н. е. язиги просунулися на Середньодунайську низовину, де зайняли межиріччя Дунаю і Тиси (частина нинішньої території Угорщини і Югославії). Слідом за язигами до меж Римської імперії підійшли роксолани, велика частина яких оселилася в нижній течії Дунаю (на території сучасної Румунії). Західні сармати були неспокійними сусідами Риму, вони виступали то його союзниками, то супротивниками, і не нехтувати нагодою втрутитися в міжусобну боротьбу всередині імперії.

Язиги в другій половині I ст. н. е., а роксолани на початку II ст. н. е. добилися від Риму виплати щорічних субсидій в обмін на участь в обороні римських кордонів. Припинивши отримувати цю дань, роксолани в 117 р. покликали на допомогу язигів і вдерлися в дунайські провінції Риму. Після дворічної війни імперія була змушена відновити плату роксоланам. Мирний договір римляни уклали з царем Распараганом, який мав два титули — «царя роксоланів» і «царя сарматів». Ймовірно, це говорить про те, що язиги і роксолани формально зберігали єдину верховну владу. Найчастіше вони виступали в тісному союзі, хоча язиги займали рівнини Середнього Дунаю, а роксолани розташувалися на Нижньому Дунаї і в Північно-Західному Причорномор'ї. Завоювавши фракійців, що жили між язигами і роксоланами, римляни спробували зруйнувати їхні зв'язки і навіть заборонити спілкування поміж ними. Сармати відповіли на це війною.

Особливо наполегливою була боротьба сарматів з Римом в 60-і і 70-і рр. II ст. н. е. Нам відомо умови мирного договору, який язиги в 179 р. уклали з імператором Марком Аврелієм. Війна набридла як римлянам, так і сарматам, в стані яких боролися дві партії — прихильники і супротивники угоди з Римом. Нарешті, мирна партія перемогла, і цар Банадасп, вождь прихильників війни, був узятий під варту. Переговори з Марком Аврелієм очолив цар Зантік. За договором язиги отримали право проходити до роксоланів через римські землі, але, натомість, зобов'язалися не пересуватися човнами Дунаєм і не оселятися поблизу кордону. Згодом римляни скасували ці обмеження і встановили дні, коли сармати могли переходити на римський берег Дунаю для торгівлі. Язиги повернули Риму 100 тисяч полонених. Восьмитисячний загін кінноти язигів був прийнятий в римську армію, при цьому частину вершників споряджали служити до Британії.

Зіткнення сарматів з Римом відбувалися і пізніше. Мир змінявся війною, за якою знову слідувала співпраця. Загони сарматів йшли на службу в римську армію і до королів германських племен. Групи західних сарматів розселялися в римських провінціях — на території нинішніх Угорщини, Румунії, Болгарії, Югославії, Франції, Італії, Великобританії.

Аорси та сіраки[ред.ред. код]

Східні сарматські союзи аорсів та сіраків населяли простори між Азовським і Каспійським морями, на півдні їхні землі тягнулися до Кавказьких гір. Аорси кочували в степах від Дону до Каспія, в Нижньому Поволжі і Східному Передкавказзі. За Волгою їх кочовища доходили до Південного Приуралля і степів Середньої Азії. Назва «аорси» в перекладі означає «білі». Судячи з повідомлень стародавніх авторів, аорси були найсильнішим і найчисленнішим об'єднанням племен сарматів. Сіраки займали приазовські степи і північнокавказьку рівнину на північ від Кубані. Передгірні і рівнинні райони Центрального Передкавказзя також належали сіракам, але на рубежі нової ери їх потіснили аорси. У одній з воєн I ст. до н. е. цар сіраків, Абеак, виставив 20 тисяч вершників, цар аорсів, Спадін — 200 тисяч, «а верхні аорси ще більше, оскільки вони володіли обширнішою країною». За словами Страбона, аорси та сіраки «частиною кочівники, частиною живуть в шатрах і займаються землеробством». Підпорядкувавши на Кавказі скіфо-кобанські, меотські і, можливо, інші племена, сармати включали їх до складу своїх союзів. Археологи встановили, що відбувалося поступове просування сарматів від степів до гір. Змішуючись з місцевим населенням, сармати освоювали його господарські і культурні досягнення. Панування кочівників над землеробськими областями додавало ускладненнь їхнім політичним організаціям — до виникнення ранніх форм державності.

Аорсів, які жили в степах Прикаспія та Предкавказзя, називали «верхніми аорсами». Вони панували над західним і північним узбережжям Каспійського моря і контролювали торгівельні шляхи, що йшли через Кавказ і Середню Азію. Могутність і багатство аорсів вже в давнину пояснювали участю в міжнародній торгівлі. У Китаї країна аорсів називалася «Янтсай» — через неї проходив шлях, що сполучав Китай і Середню Азію зі Східною Європою і морською торгівлею по Чорному і Середземному морях. Цей шлях огинав Каспійське море з півночі. Інший торгівельний маршрут йшов західним берегом Каспійського моря через прохід, який пізніше почали називати Дербентським. Цим шляхом аорси вели верблюжі каравани з індійськими і передньоазійськими товарами, які отримували від вірменських і мідійських купців. Ще один шлях, який називали Сарматським, проходив долинами Тереку і Арагви. Третій шлях в Закавказзя пролягав чорноморським узбережжям Кавказу.

На початку нової ери аорси, витісняючи роксоланів, освоїли межиріччя Дону і Дніпра і сталися на заході дельти Дунаю. В 60-ті — 80-ті рр. І ст. н. е. в Ольвії карбуються монети з сарматськими тамгами та іменами сарматських царів, спочатку золоті з написом «Цар Фарзой», трохи пізніше — срібні з ім'ям Інісмей. Ці факти та археологічні дані, згідно з якими саме в цей час зростає кількість сарматських поховань між Дніпром і Дністром, дають можливість припустити, що Фарзой та Інісмей були володарями великого сарматського державного утворення аорсів, що виникло в Північно-західному Причорномор'ї в другій половині I ст. н. е. Вочевидь Ольвія потрапляє в залежність від цих царів або укладає з ними союз, що пояснює карбування їхніх монет у місті. Про взаємини сіраків з аорсами відомо мало. В середині I ст. до н. е. вони були союзниками і спільно надавали військову допомогу боспорському цареві Фарнаку. В середині I ст. н. е., під час боротьби за престол між боспорським царем Мітрідатом III і його братом Котісом, аорси та сіраки виступають як вороги. Сіраки підтримали Мітрідата, аорси разом з римлянами опинилися на стороні Котіса. Об'єднані війська римлян, аорсів і боспорської опозиції захопили сіракське місто Успу. Описуючи ці події, Тацит повідомляє, що після падіння Успи цар сіраків, Зорсін, «вирішив віддати перевагу на благо свого народу» і склав зброю. Позбувшись союзників, Мітрідат незабаром припинив чинити опір. Не бажаючи потрапити до рук римлян, він здався цареві аорсів Евнону. Тацит пише: «Він увійшов до покоїв царя і, припавши до колін Евнона, говорить: Перед тобою добровільно з'явився Мітрідат, якого впродовж стількох років переслідують римляни».

Згодом аорси та сіраки увійшли до аланського об'єднання, що включило всіх скіфо-сарматів Кавказу і Східної Європи.

Військова справа[ред.ред. код]

Спосіб життя та побут сарматів на території України не надто відрізнявся від побуту їх попередників — кіммерійців і скіфів. Римський географ, Помпоній Мела, відзначав, що «Сармати не живуть в містах і навіть не мають постійних місць проживання. Вони вічно живуть табором, перевозячи майно і багатство туди, куди приваблюють їх кращі пасовища або примушують вороги, які відступають чи переслідують». Під час зміни пасовищ сармати перевозили своїх дітей, старих, жінок і майно в кибитках.

Кочове скотарство, яке було економічною основою сарматського суспільства не могло повністю задовольнити усі його потреби. Природним доповненням до випасання коней і овець залишалася відпрацьована століттями військово-грабіжницька економіка. Перелік її «галузей» також не змінився: збір данини (під ширмою «заступництва», «протекторату»), пограбування, работоргівля, контроль над товаропотоками, найманство.

Певна річ, сарматське суспільство було цілком воєнізованим. Воїнами були і чоловіки, і жінки. За свідченням Корнелія Тацита «…у сарматів має значення не лише голос вождя: вони всі підбурюють один одного не допускати в битві метання стріл, а попередити ворога сміливим натиском і вступити в рукопашну». Але родоплемінний лад сарматів знаходився на стадії розкладу, в соціальному житті сармати були ранньокласовим суспільством з пануванням військово-племінної верхівки. Про це свідчать сарматські кургани, що надто відрізняються один від одного за багатством поховального інвентаря.

Головним типом військ причорноморських сарматів була легка кіннота. Сармати, які були вправними вершниками, мали на озброєнні не лише лук та стріли, але і мечі, кинджали та важкі списи. Знать складала важку кінноту. За Тацитом у «ватажків та всієї знаті» сарматів, які напали 69 р. н. е. на Нижню Мезію, були панцирі «з залізних пластин або дуже товстої шкіри». Сармати рідко поставали перед ворогами пішими. Вони завжди були на конях. «Дивовижно, що вся доблесть сарматів лежить ніби поза ними самими. Вони вкрай боязкі в пішому бою; але, коли з'являються кінними загонами, навряд чи який стрій може їм опиратися» (Тацит).

У цілому сарматський період в історії військової справи — це час, коли зростає значення важкоозброєної кінноти і прийомів ближнього бою. Основу війська ранніх сарматів складали легкоозброєні кінні стрільці, одягнені в шкіряні лати і шоломи. Але вже в середньосарматський період військова перевага була забезпечена дружинами важкоозброєнних вершників. Чисельність таких загонів і їхня роль у війську сарматів постійно зростали. Захищений панцирем з металевих або рогових пластинок і конічним шоломом, знатний воїн сарматів перекидав супротивника списом і добивав його довгим мечем вершника. Своїх коней «лицарі» сарматів теж одягали в спеціальну збрую. Довгі мечі сармати носили на лівому боці, а на правому — короткі кинджали, схожі на скіфський акінак. У сагайдаках з поховань сарматів археологи іноді знаходять по декілька сотень вістер стріл. Помпоній Мела писав про сарматів: «Плем'я войовниче, вільне, непокірне і до того жорстоке і люте, що навіть жінки беруть участь у війнах нарівні з чоловіками».

Легенди про сарматських жінок[ред.ред. код]

Як уже згадувалося, легенда про походження скіфів, викладена Геродотом, свідчила, що сармати починають свій рід від амазонок, що виходили заміж за скіфських хлопців. Згідно з цією ж легендою степові красуні так і не змогли остаточно опанувати мову своїх чоловіків, «тому савромати говорять скіфською мовою, але спрадавна спотвореній». Також грецький історик зазначав, що їхні жінки «їздять верхи на полювання з чоловіками і без них, виходять на війну і носять однаковий з чоловіками одяг… жодна дівчина не виходить заміж, поки не вб'є ворога». Псевдо-Гіппократ (470—356 рр. до н. е.), також повідомляв, що сарматки їздять верхи, стріляють з лука і кидають дротики, і додавав: «Вони не виходять заміж, поки не вб'ють трьох ворогів», але після заміжжя «припиняють їздити верхи, доки не з'явиться необхідність у загальному поході». Він надає і таку дивовижну деталь: «у дівчат нерідко видаляли праві груди, аби вся сила і життєві соки перейшли в праве плече і руку і зробили б жінку сильною нарівні з чоловіком». Найімовірніше, автор приписував сарматським жінкам деякі особливості міфічних амазонок, але і звичаї сарматів, безумовно, послужили основою багатьох легенд. Античних письменників вражало почесне становище сарматських жінок, їхня участь в суспільному житті. В основі легенди про царицю сарматів, Амагу, яку записав грекомовний письменник II ст. н. е. Полієн, лежать реальні історичні події на межі III—II ст. до н. е., які також є свідченням войовничості сарматських жінок. Чоловік Амаги, цар Медосак, був схильним до вживання хмільного меду, через що занедбав державні справи. Амага «сама розставляла по всій країні гарнізони, відбивала напади ворогів та допомагала сусідам, яких ображали». Коли скіфське військо оточило Херсонес, і херсонесити звернулися за допомогою до Амаги, вона, спільно з 120 добірними воїнами, кожен з яких отримав трьох коней в своє розпорядження, за добу подолала майже 200 км і раптово з'явилася в ставці скіфів. Амага вбила скіфського царя, а владу передала його синові, наказавши правити справедливо і не ображати сусідів.

Культура та релігія[ред.ред. код]

Про вірування сарматів відомо значно менше, ніж про релігійні уявлення скіфів, але багато в чому вони подібні. Так само, як і всім індоіранським народам, сарматам було притаманне семибожжя з провідним культом бога війни, якого уособлює меч, а також поклонінням сонцю та вогню. Археологічними доказами останнього є сліди вогнищ під курганами, обпаленість дерев'яних поховальних конструкцій, вугілля в сарматських могилах тощо. Також у сарматів був поширений культ предків. Основними пам'ятками тисячолітнього перебування сарматів є численні кургани, що досягають інколи 5-7 метрів у висоту. Савроматські та сарматські кургани найчастіше розташовуються групами на високих місцях, вершинах пагорбів, звідки відкривається широка панорама неосяжних степів. У багатих сарматських похованнях чимало ювелірних виробів та посуду з коштовних металів. Вони є складними поховальними спорудами. Поміж найвідоміших археологічних пам'яток сарматського часу в Україні — так звані «царські» кургани біля с. Пороги Вінницької обл., де поховано «царя» та його дружину, кургани з багатими похованнями «цариць-жриць» Соколова Могила на Миколаївщині та Ногайчинський курган у Криму. Рядові сарматські поховання або містяться під невисокими курганними насипами, або є впускними чи ґрунтовими (язиги). Небіжчика клали випростаним на спині головою на північ на дно прямокутної вузької ями, іноді перекритої деревом. У чоловічих могилах найчастіше знаходять кілька залізних вістер стріл, меч, точильний брусок, у жіночих — сіроглиняні глечики, прикраси (намисто з напівкоштовних каменів чи скла, амулети, бронзові круглі люстерка, фібули-застібки тощо).

Образи тварин посідали визначне місце в релігійно-культових уявленнях сарматів. Одним з головних культів був культ коня. Коням приносили жертви, і коней приносили в жертву. Правда, найчастіше сармати, жаліючи коня, клали в могилу господаря його символ — узду.

Для культури савроматів і сарматів раннього періоду притаманим був звіриний стиль подібний до скіфського: прикраси, одяг, зброя, посуд і інші побутові предмети прикрашали стилізованими зображеннями (плоскими, гравірованими, рельєфними, об'ємними з золота, бронзи, кістки, рогу, каменя) тварин. У III ст. до н. е. з'являється і з II ст. до н. е. досягає розквіту характерний для сарматів «поліхромний стиль»; прикраси, одяг, взуття, вироби з металу оброблялися самоцвітами, намистами, бісером, кольоровою емаллю і ін. Поступово зображення тварин втрачають реалістичність і схематизуються. Зі знахідок цього часу на території України найпоширеніші срібні золочені прикраси кінської збруї — фалари. На початку нашої ери знову поширюються вироби у «звіриному стилі». Майже всі вони — золоті або плаковані золотою платівкою з рельєфними зображеннями і знайдені в похованнях сарматської верхівки. Це переважно атрибути влади (гривни, набірні пояси, коштовний посуд), парадні зброя та збруя, в жіночих похованнях діадеми і амулети, які могли належати жрицям. Ці речі вже суттєво відрізняються від скіфських і містять елементи середньоазійського поліхромного стилю: безліч вставок з каменю. Особливо сарматам подобалася бірюза і червоні камені, якими прикрашали очі, вуха, хвости та інші частини тіла тварин. Деякі вироби, створені еллінськими майстрами для сарматів, наприклад на Боспорі, вражають своєю вишуканістю. Зокрема, відтворена у безлічі книг застібка для плаща у вигляді дельфіна. Її виконано з золота, а тіло дельфіна виточено з гірського кришталю. Браслети, шийні гривні, безліч золотих бляшок для одягу зроблено для сарматів ювелірами з різних країн Азії і Європи. Дещо пізніше сарматський поліхромний звіриний стиль було занесено сарматами, готами та гунами в Європу. Тут він домінував у прикладному мистецтві від Середземного моря до Скандинавії протягом усього І тис. н. е. Саме в цій мистецькій традиції корені звіриної орнаментики, якою скандинавські вікінги вкривали борти своїх дракарів, а давньоруські монахи-літописці прикрашали рукописи XII—XIII ст.

Царі сарматів[ред.ред. код]

Цікаві факти[ред.ред. код]

Юрій Хмельницький — князь Сарматський і вождь Війська Запорозького.
  • З 1677 року гетьман Війська Запорозького Юрій Хмельницький використовував титули «князя сарматського і гетьмана Війська Запорозького»; у деяких джерелах — «князя Сарматії, Малої Росії і України, вождь Війська Запорозького»[3].
  • У літописі Самійла Величка XVIII століття сарматськими називаються два народи: «сарматійський народ польський» та «вольний, шляхетський, савроматійський, козако-руський народ»[4]. Там само щодо козаків вживаються епітети: «сармато-козацькі предки», «слов'яно-козаки», «козако-руські предки»[5]. Також, у тексті Білоцерківського універсалу Богдана Хмельницького від 1648 року до всієї України, Самійло Величко твердить про первинність сарматського походження козаків-русів, від яких пішли поляки:
« Передаємо вам це і сповіщаємо, що поляки народилися й пішли від нас же, савроматів та русів, і про це свідчать їхні ж польські хронікарі. Отож були вони спочатку братами нашими, савроматами й русами, але мали велику пожадність до слави й душезгубного багатства і віддалилися від співжиття з нашими стародавніми предками. Вони взяли собі іншу назву (тобто ляхи й поляки), і заволоклися аж за Віслу... Потім, як минуло відтоді вже багато часу, вони розплодилися й примножилися у своїх поселеннях понад Віслою і за Віслою і, невдоволені згаданими вже людськими шкодами і здирствами, безпричинно й по-зрадницькому повстали (як колись Каїн на Авеля) на русів чи савроматів, тобто на своїх же з давнини природних братів... Вони звоювали війною і привласнили через свою ненаситність достеменно наші зі стародавніх часів землі та провінції козако-руські, савроматійські від Поділля і Волох по Віслу і аж до самого Вільня і Смоленська. Мав наш край довгі й просторі кордони, включаючи землі Київську, Галицьку, Львівську, Холминську, Белзьку, Подільську, Волинську, Перемисльську, Мстиславську, Вітебську й Полоцьку. Вони, поляки,не тільки знищили і згладили на згаданих наших землях та провінціях ім’я наше славне козацьке, але, що найгірше й найбільше засмучує, запрягли вони всіх братів наших, роксолан, у невільниче підданське ярмо...[6].  »
  • В популярній міфологізованій «Історії Русів» XIX століття наводиться привілей короля Казимира III Великого від 17 березня 1339 року, в якому одним із обґрунтувань приєднання Галичини до Польщі було те, що «люд Руський» є з поляками «від одної крові нашої Сарматицької породжений і нам теж кревною посесією приналежний»[7]. Там само подається лист козаків до короля Сигізмунда ІІІ від 1596 року, де також наголошується спільне «сарматське» походження русинів і поляків: «Народ Руський, бувши в поєднанні спершу з Князівством Литовським, а згодом — і з Королівством Польським, не був ніколи од них завойований і їм раболіпний, але, яко союзний і єдиноплемінний, од єдиного кореня слов'янського, альбо Сарматського, виниклий...»[8]. В іншому місці у зверненні Богдана Хмельницького до козаків, стверджується, що «предки наші, відомі всьому світові Слов'яни, або Сармати і Руси...»[8]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Величко С. В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991; Історія Русів. / Пер. І. Драч. — Київ, 1991.
  2. М. Аркас — Історія України-Русі.1908 (том 1)
  3. Вивод о гетьману Хмельницьком, хто он був і откуда; о дітєх єго і слугах значнійших; і о історику німецьким Пуфендорфію // Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. Составил Самоил Величко, бывший канцелярист канцелярии войска запорожского, 1720. — Киев: Временная комиссиея для разбора древних актов, 1848—1864. — т. I-XI; Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та націоналній самосвідомості: матеріали міжнародної наукової конференції. — Інститут історії України, Науково-дослідний інститут козацтва, 1997. — С. 173.
  4. О обидах, утісненіях, і розореніях, малоросіянам, от поляков творимих; за якого короля і як давно онії начашася... // Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. Составил Самоил Величко, бывший канцелярист канцелярии войска запорожского, 1720. — Киев: Временная комиссиея для разбора древних актов, 1848—1864. — т. I-XI
  5. Передмова до читальника // Величко С. В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991.
  6. Літопис. Т. 1. Частина 5./ Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991.
  7. Історія Русів. Частина І / Пер. І. Драч. — Київ, 1991.
  8. а б Історія Русів. Частина ІІ / Пер. І. Драч. — Київ, 1991.

Література[ред.ред. код]

  • Мавро Орбини. Историография народа славянского (1609).
  • Україна і Світ. Т.2. — К.: КВІЦ, 2009.
  • Вязьмітіна Марія Іванівна. Золота балка. Поселення сарматського часу на нижньому Дніпрі. — К.,1962;
  • Вязьмітіна Марія Іванівна. Изучение сарматских племён степной Украины // КСИАУ , 1953, в.2;

Посилання[ред.ред. код]