Шкіряна промисловість

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Овчина
Обробка шкіри у Марокко (1982)

Шкіряна́ промисло́вість — одна з галузей легкої промисловості, яка механічно та фізико-хімічно обробляє шкіри тварин, переважно великої рогатої худоби, а також морських ссавців. Продукція її використовується у виробництві взуттєвої та інших галузей легкої промисловості. Асортимент продукції шкіряної промисловості досить широкий: тверді шкіряні товари — для підошов й ін. частини шкіряного взуття, м'які шкіряні товари — переважно хромові, також лимарно-сідельні вироби, одяг, галантерейні вироби, технічні шкіри тощо. До виробництва шкіряної промисловості належать підприємства, що виробляють штучні м'які і тверді шкіри, штучні хутра.

Виробництво сировини, зосереджене у районах тваринництва, де шкіряна сировина є ніби побічним продуктом при виробництві м'яса та м'ясних продуктів. Постачальником синтетичних матеріалів є хімічна промисловість. Обробка шкір - одне з найдавніших ремесел відомих людству з давніх часів. Пройшовши довгий шлях розвитку, шкіряне виробництво стало однією з провідних галузей багатьох країн світу, яке використовує передові досягнення науки, техніки та новітні технології.

Частка у світовій економіці[ред.ред. код]

Шкіряна сировина, шкіра, шкіряне взуття відіграють важливу роль у міжнародній торгівлі. За даними FAO середньорічний товарообіг шкіряною сировиною, шкіряними напівфабрикатами, готовою шкірою та шкіряним взуттям у 1994—1996 рр.. у світі становив більше 43,4 млрд. USD, що перевищило сумарний обсяг світового товарообігу м'яса, рису, чаю та кави.

В багатьох країнах шкіряна промисловість та пов'язані з нею галузі вносять значний вклад у розвиток економіки та створення нових робочих місць.

Загальна чисельність зайнятих у шкіряній промисловості робітників перевищує 500 тисяч чоловік, а з урахуванням працюючих у взуттєвій та шкірогалантарейних галузях це число збільшиться в кілька раз. В одних тільки країнах Європейського Союзу у шкіряній промисловості працює біля 50 000 чоловік. Шкіряна промисловість є майже у всіх країнах Європи, зокрема найбільше підприємств даної галузі зосереджено у південній Європі. Підприємства шкіряної галузі в Іспанії, Італії, Португалії, Франції, Греції як правило розташовуються компактно через що займають цілі регіони даних країн. Тому шкіряне виробництво у цих регіонах є фактично єдиною галуззю, яка визначає рівень добробуту населення всього регіону. Слід додати, що разом з професійними кваліфікованими працівниками тут працює і багато некваліфікованих працівників, ці люди, через зрозумілі причини, не мають можливості знайти яку небуть іншу роботу, тому шкіряне виробництво є вагомим чинником також і у вирішенні ряду соціально-демографічних проблем. Ще одна важлива роль шкіряної промисловості, — утилізація великої кількості відходів яка надходить з харчової промисловості. Фактично шкіряна промисловість перетворює відпрацьований матеріал у високоякісні, привабливі та корисні для людини вироби повсякденного вжитку — взуття, одяг, галантерею тощо

Середньорічний об'єм виробництва шкір у світі становить близько 1,674 млрд м² (у грошовому виражені ця сума дорівнює 40 млрд дол.). Частка країн що розвиваються у цій галузі дорівнює понад 60% сумарного об'єму. Біля 65% вироблених шкір споживається взуттєвою промисловістю (об'єм виробництва взуття у світі становить в середньому 11 млрд пар, що становить в оптових цінах 150 млрд дол.). Світовий об'єм виробництва шкір для автомобільної промисловості оцінюється у 1,35 млрд дол.

Динаміка[ред.ред. код]

Найбільші темпи розвитку шкіряної промисловості демонструють Китай, Бразилія, Індія, Аргентина. Розвиток національної шкіряної промисловості робить ці країни монополістами у вирішенні проблем сировинного забезпечення. Протекціоністська політика ряду країн, направлена на створення умов для розвитку власних шкіряних підприємств, призвела до зниження поставок шкіряної сировини на зовнішні ринки. На сьогоднішній день 37% ринку шкір великої рогатої худоби контролюється Китаєм, Бразилією та Індією, 31% ринку овчини і 77% ринку козівництва перероблюються у шкіряних галузях Китаю, Індії, Туреччини та Бангладешу.

Екологія[ред.ред. код]

Відходи шкіряної промисловості

Підприємства шкіряної промисловості відносяться до високозабруднюючих та токсичних. Вони мають різні забруднювачі: мездра, вовна, кров, жири, сульфати, сульфіди, хлориди, луги, кислоти.

Прикладом вирішення даних проблем є Європейський союз. Підвищення більшістю європейських країн законодавчих норм для захисту навколишнього середовища змусило шкіряні підприємства все більше використовувати новітні технології у виробництві шкір. Це дало добрі результати, — зменшились об'єми стічних вод, відходів, викидів в атмосферу. Більш того кожум'яки отримали більш високий рівень контролю якості продукції, що підвищило попит на їхню продукцію, вони отримали доступ до новітніх технологій (у тому числі й біотехнологій), паралельно були розроблені нові способи переробки відходів у нові види сировини, а побічних продуктів — в добрива та нові джерела енергії.

Більша частина науково-дослідних робіт у шкіряній галузі, включно з тими що дали вище вказані результати, проводиться і проводилась галузевими дослідними центрами об'єднаними у некомерційну партнерську організацію GERIC. До її складу входять: Данський технологічний інститут, дослідницькі та навчальні центри Німеччини, Великобританії, Франції, Італії, Португалії, Іспанії, Греції та Австрії. Основна їхня ціль — зберегти конкурентноздатне положення європейських шкіряних фірм на світовому ринку.

Одним з проектів, який отримав підтримку Європейської комісії, став TANNET — проект, направлений на розробку дослідницької програмної стратегії щодо збереження навколишнього середовища. Координатором проекту був Данський технологічний інститут, який тісно співпрацює з Конфедерацією національних асоціацій кожум'яків та виробників взуття, одягу, галантереї країн ЄС (COTANCE).

До проекту були залучені навчальні заклади та дослідницькі центри, які займалися підготовкою кадрів та розробкою нових технологій для суміжних галузей.

Проектом були досягнуті наступні цілі:

  • Залучення до вирішення екологічних проблем шкіряного виробництва широкого кола дослідницьких організацій (всього в ЄС їх біля 200).
  • Зібрана інформація щодо стану шкіряної промисловості Європи, про наявні у ній проблеми в плані завданої шкоди навколишньому середовищу. Вивчені новіші, менш шкідливі, технології шкіряного виробництва.
  • Були визначені пріоритетні напрямки дослідів для даної галузі.

Україна[ред.ред. код]

Історія[ред.ред. код]

Шкіряна промисловість — стара галузь виробництва в Україні.

Київська Русь — Гетьманщина[ред.ред. код]

Чинбарський цех (німецька гравюра)

Початки виробництва шкіряних товарів слід віднести до часів Київської Русі X — XIII ст. Ремісники виробляли шкіряний одяг, взуття, пояси, деякі види зброї (щити), пергамент тощо. В XVIXVIII ст. ремісництво було досить різноманітне, у зв'язку з створенням цехових організацій і окремого ремісничого стану воно набуло великого поширення на всій території України. Цехове виробництво України, зокрема виробництво шкіряних поясів, одягу і лимарно-сідельні вироби успішно конкурувало на світовому ринку з виробництвами Західної Європи, напівфабрикати шкіряної промисловості експортувались до Росії, Польщі, Німеччини та інших країн.

Подальше посилення урбанізаційних процесів сприяло розвиткові шкіряного виробництва, тому ремісниче виробництво вже не задовольняло збільшеного попиту міського населення. Підприємства мануфактурно-фабричної категорії організувалися спершу у великих осередках торгівлі, зокрема виробництва в Одесі і Бердичеві давали майже 9/10 всієї продукції.

У Російській імперії[ред.ред. код]

Колоніальний характер народного господарства України мав вплив і на шкіряну промисловість, з кінця XVIII — початку XIX ст. відчувається різка диспропорція між виробництвом шкіряної сировини й готових товарів. Вона виникла через слабкість фабричного виробництва в Україні. Багата на шкіряну сировину Україна, не маючи можливості для власної переробки була вимушена експортувати її в Росію, Польщу й інші країни. В цей же час країна була змушена імпортувати вже готові товари вироблені з власної ж сировини.

Статистичних даних про шкіряну промисловість України тих часів досить мало. У 1913 в Україні було вироблено 4,9 тис. тон твердої шкіри та 13 млн дм2 м'якої шкіри, або більше 10% виробництва усієї Російської імперії. У першу світову війну, через підвищення військових потреб збільшилась і кількість шкіряних виробництв, в 1920 році в Україні було 2 568 шкіряних заводи, але здебільшого це були дрібні підприємства, розмірами не більшими за ремісничу майстерню. Великих підприємств, з виробництвом понад 60 тисяч шкір на рік, було тільки шість: бердичівський, васильківський, київський, таганрозький та 2 в одеських. Ще 16 заводів виробляли від 18 до 60 тис. шкір щорічно. 110 підприємств від 6 до 8 тисяч шкір. Всі інші були малими напів-цехами, які давали незначну частку у загальній кількості вироблених шкір.

УРСР[ред.ред. код]

НЕП мав позитивний вплив на розвиток шкіряної промисловості України, велика частина підприємств перейшла в приватні руки (130 заводів із загальною продуктивністю 800 тис. шкір щорічно), а державна шкіряна промисловість увійшла в 3 об'єднання: київське, таганрозьке й одеське. Ці об'єднання об'єднували 18 великих і 24 малих підприємств. Із впровадженням п'ятирічок було закрито всі дрібні підприємства, які були найпоширеніші у сільській місцевості. Приватний сектор було зовсім ліквідовано, а всі підприємства підпорядковано органам наркомату легкої промисловості. У 1930-их pp. в Україну було припинено імпорт дубильників, тому до другої світової війни в Україні сформувалась власна база дубильно-екстрактної промисловості, головним чином дубильників не рослинного походження, целюлозних екстрактів тощо (васильківський, сквирський і київські підприємства). У той же час виникла нестача сировини у зв'язку із зменшенням поголів'я великої рогатої худоби. У 1940 один з найстарших українських заводів у Василькові (збудований 1859), реконструйований за перших трьох п'ятирічок, випускав юхтові і хромові вироби, заводи у Бердичеві, Василькові й Одесі головним чином тверді шкіряні вироби, а виробництво м'яких шкіряних виробів було зосереджене на підприємствах Бердичева, Харкова, Києва, Костянтинівки й Кременчука. Найбільшим заводом був Бердичівський, який давав близько 30% всієї продукції шкіряної промисловості України.

У після воєнний період було споруджено ряд великих підприємств, зокрема у Харкові. Було впроваджено виробництво новітньої на той час, штучної шкіри і хутра (заводи у Києві, Тернополі і Запоріжжі). У 1970-их pp. в Україні працювало 24 великих шкіряних підприємств, у тому числі київський виробничий комбінат (найбільше підприємство в Україні), львівська фабрика «Світанок», новозбудовані фабрики у Харкові, Василькові і Бердичеві. Відбулася значна інтенсифікація технологічних процесів, хоча розміщення шкіряної промисловості в Україні і далі залишалось нерівномірним. У 1983 в УССР діяло 16 шкіряних виробничих об'єднань і підприємств, серед яких найбільші: «Світанок» у Бердичеві, «імені 40-річчя Жовтня» в Івано-Франківську, «імені М. Фрунзе» в Києві.

Незважаючи на усі зміни, питома вага шкіряної промисловості України і надалі не задовольняла потреб всієї України: (1913 — 10%, 1940 — 18%, 1970 — 20% і 1984 — 17%).

Як і за часів російської імперії, частина сировини вивозилась у Росію та інші частини СРСР з одночасним ввозом уже готової продукції. Наукові дослідження шкіряної промисловості були зосереджені в Українському науково дослідному інституті шкіряно-взуттєвої промисловості у Києві.

Виробництво основних видів продукції шкіряної промисловості УРСР
Продукція Одиниця
виміру
1940 1950 1960 1970 1980 1984
М'які шкіряні товари:
в тому числі хромові:
юхтові:
млн дм2 831,8
527,5
304,3
512,3
379,5
132,8
1377,4
1067,4
309,5
2130,2
1797,4
332,8
2560,1
2305,0
255,1
2497,0
2201,2
295,5
Тверді шкіряні товари тис. т 15,0 8,2 22,7 34,0 726,5* 681,7*
*з 1980 і 1984 в млн дм2

Новітня доба[ред.ред. код]

Шкіряні підприємства розміщені у Харкові, Києві, Львові, Василькові, Бердичеві, Миколаєві. Штучну шкіру виготовляють у Києві, Тернополі, Запоріжжі, Луцьку; шкірзамінники — в Одесі. Всього в країні діє 16 шкіряних об'єднання. Найбільші шкіряні об'єднаня — у Луганську, Львові, Харкові, Вознесенську, Кривому Розі, Хмельницькому.

Завдання[ред.ред. код]

Для шкіряного виробництва України важливо удосконалювати діючу і створювати нову технологію, освоювати матеріали з поліпшеними технологічними та експлуатаційними властивостяии, механізувати та автоматизувати виробничий процес.

Література[ред.ред. код]

  • Ряппо Я. Про сировинну проблему легкої промисловості, ж. господарство України, чч. 5 — 6, травень — червень 1933;
  • Винар Б. Шкіряно-взуттєва промисловість України, ж. Український господарник, чч. 5 — 6, 1955 — 56;
  • Волков В., Лыткин Н. Кожевенная промышленность за годы Советской власти. М. 1957;
  • Легка промисловість Української РСР за 50 років Радянської влади. К. 1967;
  • Белановский Н. Комплексная механизация и автоматизация кожевенного производства. К. 1969;
  • Народне господарство Української РСР у 1984 році. Статистичний щорічник. К. 1985.
  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.


Промисловість Це незавершена стаття з промисловості.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.