Гнатюк Дмитро Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Гнатюк Дмитро)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Дмитро Гнатюк
Зображення
Основна інформація
Повне ім'я Дмитро Михайлович Гнатюк
Дата народження 28 березня 1925(1925-03-28)[1]
Місце народження Мамаївці, Королівство Румунія нині Кіцманський район, Чернівецька область
Дата смерті 29 квітня 2016(2016-04-29)[2] (91 рік)
Місце смерті Київ, Україна
Поховання Байкове кладовище
Громадянство Румунія, СРСР, Україна
Національність українець
Професії оперний та естрадний співак, театральний режисер, педагог
Освіта Національна музична академія України імені П. І. Чайковського
Співацький голос баритон
Жанри опера
Колективи Національна опера України імені Тараса Шевченка
Нагороди
Герой України (орден Держави) Герой Соціалістичної Праці
Орден Князя Ярослава Мудрого ІІІ ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого IV ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Почесна відзнака Президента України
Орден Леніна Орден Леніна Орден Жовтневої Революції Орден Трудового Червоного Прапора Орден Дружби народів
Премії Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1973 Державна премія СРСР
Звання Народний артист України Народний артист СРСР
gnatuk.openua.net
Q: Цитати у Вікіцитатах
CMNS: Файли у Вікісховищі

Дмитро́ Миха́йлович Гнатю́к (28 березня 1925, с. Мамаївці, Королівство Румунія, нині Кіцманський район, Чернівецька область, Україна — 29 квітня 2016, Київ, Україна[3]) — видатний український оперний співак (баритон), режисер, педагог. Народний артист України (1999). Народний артист СРСР (1960), заслужений артист УРСР (1958). Герой Соціалістичної Праці (1985). Герой України (2005). Кавалер ордена князя Ярослава Мудрого III, IV, V ступеня, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. Перший виконавець хітів 1960-х — пісень «Два кольори», "Пісня про рушник" та «Мій Київ». Вільно володів румунською мовою. Чоловік Галини Гнатюк. Депутат Верховної Ради СРСР 8—10-го скликань (у 1972—1984 роках). Почесний громадяник Києва (1997), Чернівців (2002) та Чернігівської області (2015).

Життєпис[ред. | ред. код]

Ранні роки[ред. | ред. код]

Народився в селі Мамаївці (нині Кіцманського району Чернівецької області), що тоді входило до складу Королівства Румунія в селянській родині. Батько — Михайло Дмитрович (1898—1987), мати — Марія Іванівна (1898—1962). Батьки жили небагато, але мали авторитет у місцевих жителів. У родині було шестеро дітей, і нерідко Михайло Гнатюк, вирушаючи у справах до Чернівців, залишав Дмитра за старшого. Батько під час Першої світової залишився без ноги, тож Дмитро змалку був залучений до праці у сільському господарстві[4]. В умовах румунської окупації закінчив румунську школу. Юнак участвував у церковному хорі, батюшка Мирослав відразу відчува талант молодого Дмитра та навчив його музичної грамоти. Згодом, Дмитро організував у школі гурток художньої самодіяльності, і навіть сам поставив спектакль “Сватання на Гончарівці”. “Прем’єра” відбулася у звичайнісінькій клуні, бо в селі не було клубу. Звідти винесли сіно, зробили поміст, декораціями були принесені з хат килимки. Та попри все, вистава мала величезний успіх. Згодом на районній олімпіаді художньої самодіяльності ця постановка отримала високу оцінку. Її навіть збиралися відправити до Києва, але грянула Друга світова.

З початком радянської окупації (1940), приєднання регіону до УРСР та пізнішого вторгнення німців, втратив старшого брата Івана, який навчався у Румунії, а з поверненням на батьківщину був звинувачений у шпіонажі і страчений.[5]. Під час Другої світової війни й повторної румунської окупації Дмитро Гнатюк жив у евакуації в місті Нижня Салда Свердловської області, де отримав додаткову середню освіту та змушений був з 1944 року працювати металургом.

Повоєнні роки[ред. | ред. код]

Після війни повернувся у Чернівці. З 1945 року — артист, соліст Чернівецького обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. Режисер театру Василь Василько запропонував Гнатюку зіграти Миколу в спектаклі “Наталка-Полтавка”. Молодий артист працював по 14 годин – так йому хотілося вдосконалити свою роль. Невдовзі режисер зателефонував своєму другові, оперному співаку та педагогу Івану Паторжинському і сказав, що направляє до нього молодого співака, який бажає вчитися. Влітку Дмитро зміг приїхати до Києва, прое ніяк не міг знайти консерваторію. Питавши у перехожих ті помилково напрвили його до театрального інституту. Там він успішно склав іспити на режисерський факультет, а потім ректор Семен Ткаченко запитав у Гнатюка, чи може той що-небудь заспівати. Дмитро заспівав “Дивлюсь я на небо”, а ректор здивувався і сказав, що йому треба було в консерваторію йти. Зрештою, розібравшись у чому річ, Семен Михайлович сам відвів Гнатюка до Паторжинського. Після отримання диплома Дмитра Михайловича прийняли до Київського оперного театру, якому він залишився вірним на все життя. Пізніше стає солістом Київського театру опери і балету (19511988), директором (19791980), режисером (19801988). Водночас 19831993 — завідувач катедри оперної підготовки Київської консерваторії. До 90-річчя видатного співака Василь Фольварочний присвятив Дмитру Гнатюку роман-хроніку "На висотах орлиного лету".

Музична кар'єра[ред. | ред. код]

Закінчив Київське музичне училище, у 1951 — Київську державну консерваторію (клас І. С. Паторжинського). Під час навчання мав зустріч із диктатором СРСР Йосипом Сталіним, який також оцінив його талант. «Ви собі не уявляєте, що я тоді, ще студент консерваторії, пережив! Коли я вийшов до публіки, моя нервова система просто відмовила. Я пам'ятаю, що співав „Дивлюсь я на небо“, чудову нашу пісню».

Бюст Дмитра Гнатюка i дружини Галини на Байковому цвинтарi

З 1951 року — соліст Київського театру опери і балету ім. Т. Шевченка . У 1979—1980 роках — директор, в 1980—1988 — режисер, в 1988 -2011 — художній керівник і головний режисер (понад 20 постановок), з 2011 — режисер театру[6] . Ставив спектаклі в оперній студії Київської консерваторії і Донецькому театрі опери та балету ім. А. Солов'яненка .

Талановито виконані партії Євгенія Онєгіна[7], Фіґаро[7], Ріґолетто[7], Остап, Микола ("Тарас Бульба", "Наталка-Полтавка" Лисенка)[7], Петруччіо[7], Мазепи[7], Ріголетто[7] й багатьох інших персонажів забезпечили йому всесоюзну популярність, а також гастролі в США, Австрії, Італії, Новій Зеландії та КНР. У нью-йоркському Карнеґі-Холі публіка не замовкала й вимагала співака “на біс” так відчайдушно, що ці овації переросли у третій акт концерту. Потім шанувальники намагалися вдертися в гримерку й зламали двері. Такий же ажіотаж був усюди, куди Гнатюк приїжджав із концертами.

У 1960 записав пісню "Два кольори", грамплатівки з якою скуповувалися величезними тиражами, пісня звучала в телепередачах і на радіостанціях. Незабаром співак закріпив успіх, виконавши “Пісню про рушник”. У тому ж році Дмитро Гнатюк отримав звання Народного артиста СРСР. В 1975 здобув другу освіту, закінчивши Київський інститут театрального мистецтва за спеціальністю режисер[8]. Окрім співочої кар’єри, Дмитро Гнатюк увійшов в історію як режисер-новатор. Закінчивши режисерський факультет, взявся за втілення своїх найсміливіших задумів. Його дебютом в новому амплуа стала опера Олександра Бородіна “Князь Ігор”. Дмитро Михайлович виключив будь-яку можливість порівняння його постановки з іншими, він свідомо порушив класичні оперні канони та замість черговості увертюра-пролог-опера представив пролог-увертюру-оперу, посиливши динаміку вистави й скоротивши її час на півтори години. Не всі спочатку зрозуміли суть такої новаторської режисури, навіть дорікали Гнатюку, але час довів його правоту.

З 1985 року — також режисер Київського дитячого музичного театру (з 2005 року — Київський муніципальний академічний театр опери і балету для дітей та юнацтва)[9]

У 1983—1990 роках — завідувач кафедрою оперної підготовки Київської консерваторії ім. П. І. Чайковського (з 1985 — доцент, з 1987 — професор). Гнатюк все життя збирав український живопис. У своїй домівці колекціонував твори кінця XIX – початку XX століть, часто рятуючи їх від знищення, повертаючи з-за кордону або й реставруючи. Прожив 65 років зі своєю дружиною Галиною Макарівною Гнатюк, яка багато років присвятила розвитку української граматики та лексикології, а також вивченню історії мови. Ось як Дмитро Гнатюк описував свою дружину:

“Мені пощастило, що дружина не була закохана у діаманти. Не змушувала мене купувати цього, тож я все вкладав у картини. Моє хобі давало натхнення і бажання жити, працювати й робити добро”

За час своєї кар’єри Дмитро Гнатюк дав незліченну кількість концертів, поставив понад два десятки вистав, записав 6 компакт-дисків і понад 15 платівок. Займався викладацькою діяльністю в столичній консерваторії (Національній музичній академії імені Петра Чайковського), був головним режисером оперного театру.

Помер 29 квітня 2016 року в Києві на 92-му році життя. Похований на Байковому кладовищі.

Характеристика творчості[ред. | ред. код]

Виступав як концертний співак, гастролював за кордоном (Угорщина, США, Канада, Російська Федерація, Португалія, Німеччина). Записав понад 15 платівок, 6 компакт-дисків. Всього у концертному репертуарі понад 85 творів національної та світової класики — від буковинця Сидора Воробкевича до австрійця Йозефа Гайдна.

Широкий жанрово-стильовий діапазон. Сильний голос, рівний у всіх регістрах, гнучкий у відтінках. Бездоганна техніка вокалу, дикції, акторської гри.

Як режисер Національної опери України ім. Т. Шевченка поставив понад 20-ти вистав, зокрема «Князь Ігор» О. Бородіна (1975), «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (1978), «Тоска» Дж. Пучіні (1980), «Севільський цирюльник» Дж. Росіні (1981), «Наталка Полтавка» М. В. Лисенка (1989), «Золотий обруч» Б. Лятошинського (1989), «Мазепа» П. Чайковського (1991), «Тарас Бульба» М. В. Лисенка (1992), «Травіата» Дж. Верді (1994), «Піковая дама» П. І. Чайковського (1996), «Аїда» Дж. Верді (1998), «Війна і мир» С. С. Прокоф‘єва (2003) «Війна і мир» С. Прокоф'єва (2003).[10]

Працюючи в оперній студії при НМАУ Д. Гнатюк завжди пропагував та ініціював постановку спектаклів українською мовою[11][12] Зокрема, Д. Гнатюк поновив опери українських авторів — «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Наталку Полтавку» М. Лисенка, поставив «Севільський цирульник» Дж. Россіні, «Фауст» Ш. Гуно, «Травіату» Дж. Верді[12][13].

Громадська і політична діяльність[ред. | ред. код]

2004 року брав участь у Помаранчевій революції, зокрема виступав з народними піснями перед учасниками цілодобових мітингів на сцені Майдану Незалежності. У 2014 засуджував злочини режиму Януковича і за власним висловом, «з перших днів молився за Євромайдан»[14]

Нагороди та звання[ред. | ред. код]

Зірка Дмитра Гнатюка на Алеї Зірок в Києві

Сім'я[ред. | ред. код]

  • Батько — Михайло Дмитрович (1898—1987) — колгоспник .
  • Мати — Марія Іванівна (1898—1962) — колгоспниця.
  • Старший брат — Іван. До 1940 року навчався у Вищій морській школі в Констанці (Румунія)[21] .
  • Дружина — Галина Макарівна Гнатюк (1927—2016) — мовознавець, лексикограф, історик української мови, доктор філологічних наук (1984), працювала в Інституті мовознавства імені О. А. Потебні НАН України[22] .
  • Син — Андрій — філолог, викладає французьку мову в університеті

Фотогалерея[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Гнатюк Дмитрий Михайлович // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохоров — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
  2. http://en.interfax.com.ua/news/general/340995.html
  3. Архівована копія. Архів оригіналу за 31 травня 2016. Процитовано 29 квітня 2016. 
  4. Сьогодні народний артист України Дмитро Гнатюк святкує 90 років!
  5. Не стало Дмитрия Гнатюка: ТОП-факты о легендарном оперном певце. bykvu.com. Архів оригіналу за 26 листопада 2021. Процитовано 20 грудня 2019.  Текст «#Букви - всі важливі та найсвіжіші новини.» проігноровано (довідка)
  6. Гнатюк Дмитро Михайлович. Архів оригіналу за 26 лютого 2015. Процитовано 25 червня 2012. 
  7. а б в г д е ж Дмитро Гнатюк - пісні, біографія - Українські пісні. www.pisni.org.ua (укр.). Процитовано 26 червня 2022. 
  8. Помер оперний співак Дмитро Гнатюк. Біографія - 112 Україна. ua.112.ua. Архів оригіналу за 26 листопада 2021. Процитовано 20 грудня 2019. 
  9. ГНАТЮК в музыкальном словаре. Архів оригіналу за 5 січня 2020. Процитовано 13 січня 2020. 
  10. Походзей П. І. Еволюція київської вокальної школи в другій половині хх століття: проблеми і творчі здобутки // Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв № 1'2019. — с.435-441
  11. Бондарчук В. О. Оперна студія НМАУ як площина втілення режисерського методу Д. Гнатюка на прикладі постановки опери Ш. Гуно «Фауст» / В. О. Бондарчук // Аспекти історичного музикознавства. — 2017. — Вип. 10. — С. 285—296. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/asismy_2017_10_22.
  12. а б Віват, Маестро!. day.kyiv.ua. Газета «День». Архів оригіналу за 26 листопада 2021. Процитовано 18 грудня 2019. 
  13. Україна прощається з видатним співаком. ukrinform.ua. Архів оригіналу за 26 листопада 2021. Процитовано 18 грудня 2019. 
  14. Дмитро Гнатюк: «Янукович буде вмирати у важких муках, адже проклятий мільйонами» — Високий Замок. wz.lviv.ua. Архів оригіналу за 22 листопада 2021. Процитовано 20 грудня 2019. 
  15. Указ Президента України від 28 березня 2005 року № 537/2005 «Про присвоєння Д. Гнатюку звання Герой України»
  16. Указ Президента України від 27 березня 2015 року № 180/2015 «Про відзначення державними нагородами України діячів театрального мистецтва»
  17. Указ Президента України від 16 січня 2009 року № 26/2009 «Про відзначення державними нагородами України»
  18. Указ Президента України від 28 березня 2000 року № 541/2000 «Про нагородження відзнакою Президента України "Орден князя Ярослава Мудрого"»
  19. Указ Президента України від 27 березня 1995 року № 253/95 «Про нагородження Почесною відзнакою Президента України»
  20. Указ Президента України від 30 грудня 1999 року № 1637/99 «Про присвоєння Д. Гнатюку почесного звання "Народний артист України"»
  21. Дмитрий Гнатюк: «Спасло меня то, что на мне семь убитых лежало. Когда трупы разгребали, кто-то закричал: „Тут живой один есть!“». Архів оригіналу за 13 січня 2020. Процитовано 13 січня 2020. 
  22. Умерла жена известного оперного певца Гнатюка. Архів оригіналу за 24 червня 2016. Процитовано 13 січня 2020. 

Посилання[ред. | ред. код]

Література та джерела[ред. | ред. код]