Сардинці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Сардинці
Costumes of Sardinia 1880s 01.jpg
Кількість 1 661 521 (ISTAT)[1]
Ареал Flag of the Italian region Sardinia.svg Сардинія
Мова Переважно італійська та сардинська мови. Також корсиканська, лігурійська та алгерський діалект каталонської мови
Релігія Переважно римо-католицизм

Сарди́нці — жителі острова Сардинія, який розташований у західній частині Середземного моря та є автономним регіоном Італії, а також люди що походять звідти.

Походження[ред.ред. код]

Доісторичний період[ред.ред. код]

Мапа етнічних груп часів Нурагійської цивілізації, складена Птолемеєм

Перші поселенці прийшли у Сардинію в епоху Пізнього палеоліту та Мезоліту з Піренейського та Апеннінського півостровів. Під час Неоліту почали також приходити переселенці з берегів Егейського моря. В Енеоліт та ранню Бронзову добу тут почали заселятися представники «Культури дзвоноподібних келихів» з Франко-Іберійських територій та Центральної Європи[2], які принесли з собою нові технології виготовлення заліза, нові стилі в кераміці та, імовірно, Індоєвропейське мовлення[3].

Під час середної Бронзової доби виникла Нурагійська цивілізація. В цей час населення острова було поділене на три великі етнічні групи: Іленси, Балари та Корси.

Невідомо якою мовою або мовами спілкувалися у Сардинії в Бронзову добу. Згідно деяким дослідженням прото-сардинська мова була схожа на Баскійську мову та мала деякі схожості з давньоіберійською та навіть етруською мовами. Інші дослідження кажуть що тоді було декілька мов, можливо пре-індоєвропейських чи індоєвропейських.

Давня історія[ред.ред. код]

У 10-му столітті до нашої ери, фінікійці заснували міста і порти вздовж південно-західного узбережжя, такі як Кальярі, Bithia, Sulki і Tharros.

Південь від острова був частково захоплений карфагенянами в VI ст. до н. е. і був завойований римлянами в III ст. до н. е. Сардинія, за винятком центральної гірської місцевості, була сильно латинізована під час римського періоду. Сучасна сардинська мова вважається однією з найконсервативніших романських мов.[4][5][6]

Середні віки[ред.ред. код]

Чотири королівства у Сардинії середніх віків

Після занепаду Західної Римської імперії, Сардинією невеличкими проміжками часу керували вандали, візантійці, остготи, знов візантійці.

Протягом середніх віків острів був розділений на 4 незалежних королівства (сард. Judicados, італ. Giudicati): Кальярі, Арбореа, Торрес (Логудоро) та Галлура. Всі вони, крім Арбореа, підпали під вплив морських республік Генуї та Пізи і деяких впливових родин цих міст, наприклад Доріа та делла Герардеска. Доріа заснували міста Альгеро та Кастельгенуїз (сьогодні Кастельсардо), а пізанці заснували Кастель ді Кастро (сьогодні Кальярі). Знаменитий граф Уголіно дела Герардеска, згаданий Данте Аліґ'єрі у його Божественній комедії, підтримував заснування шахтарського містечка Вілла ді К'єза (сьогодні Іглезіас), яке стало італійською середньовічною громадою разом з Сассарі та Кастель ді Кастро.

У 13231326 сардинські території, що належали Пізі, завоювало Арагонське королівство. Після довгого конфлікту між Королівством Арбореа та Арагонським королівством (13531430) з'явилося Сардинське королівство у складі Арагонського королівства. Арагонці (переважно каталонці) почали масово поселятися у містах Кастель ді Кастро та Альгеро. Місцевий діалект каталонської мови досі є поширеним в Альгеро.

Новий та новітній час[ред.ред. код]

Вигляд Кальярі у 1572 році

У XVI столітті та XVII столітті головні сардинські міста Кальярі (столиця королівства), Альгеро та Сассарі виявилися добре розташованими дляя торгівлі. Різноманітний склад їх населення свідчить про це: там були не тільки місцеві, але й люди з Іспанії, Лігурії, Франції та Корсики. В Сассарі та на території між Англоною та Галурою Корсиканці становили більшість населення принаймі з XV століття. Ця міграція з сусіднього острову, яка скоріш за все спричинила появу Тосканоподібних сассарського та галурського діалектів, продовжувалася до XIX століття.

В 1713 році за Утрехтським мирним договором Іспанська імперія передала Сардинію австрійській династії Габсбургів, а потім і герцогу Савойі, який отримав титул Короля Сардинії. За цього періоду лігурійські колоністи поселилися на островах Сан П'єтро[ru] та Сант'Антьоко (на південному заході від Сардинії), які принесли з собою діалект «Табарчіно», на якому там досі розмовляють. Потім П'ємонтське Королівство Сардинія приєднало до себе весь Апеннінський півострів та Сицилію у 1861 після Рісорджименто (рух за об'єднання Італії) та проголосило себе Королівством Італія.

Починаючи з 1850 року, коли були модернізовані сардинські шахти, обмежені групи кваліфікованих спеціалістів зі Штирії та Фрайбургу почали тимчасово заселятися в регіоні Інглесьєнте, особливо в шахтерських містах Монтевіккіо, Гуспіні та Інгуртосу. Деякий німецький вплив досі помітний в архітектурі та топоніміці. Тим не менш одночасний потік мігрантів з Апеннінського півострова на Сардинські шахтерські території був більший та стабільніший. Вони в основному приїзджали з Ломбардії, П'ємонту, Тоскани та Романьї. Згідно з переписом населення 1882 року на шахтах південного заходу Сардинії працювало 10 000 працівників, третина з яких приїхала з Апеннінського півострову[7].

В кінці XIX століття громади рибалок із Сицилії, Торре-дель-Греко (Кампанія) та острова Понцо (Лаціо) мігрували на східне узбережжя Сардинії, в міста Тортолі, Сініскола та Ла-Маддалена.

В XX столітті відбулася величезна хвиля міграції з Апенніського півострова під час фашистського періоду внаслідок державної політики. Люди в основному з Венето, але також з Марке, Абруццо та Сицилії приїзджали на Сардинію, переважно в нове шахтерське містечко Карбонія та села Муссолінія ді Сардена (зараз Арбореа) і Фертілія. Після Другої світової війни Істрійські італійські біженці заселилися на узбережжі регіону Нурра, що на північному заході Сицилії. Сьогодні істрійська, венеційська та фріульська мови є поширеними у Фертільї, Терральбі та Арбореа. В той самий час італо-тунісці почали заселятися на малонаселеній території біля міста Кастіадас, що у провінції Кальярі[8].

Після Італійського економічного чуда почалося поступове переселення з внутрішніх територій на побережжя та у міста і приміські території Кальярі, Порто-Торрес та Ольбії.

Демографія[ред.ред. код]

Сардинія, маючи густину населення 69 чол./км2, що трохи більше третини середнього показника в країні, є четвертим найменш населеним регіоном Італії. Розподіл населення є аномальним в порівнянні з іншими регіонами Італії, що лежать мають вихід до моря. Всупереч загальній тенденції міські поселення переважають не на узбережжі, а в середині острова. Історичними причинами цього є постійні набіги Сарацинів у середні віки та болотистість прибережних рівнин. Ситуація змінилася з розвитком курортного туризму. Сьогодні всі велик міста Сардині\ розташовані на узбережжі, а середина острова малонаселена.ричинами цього довголіття є

Це регіон з найнижчим сумарним коефіцієнтом народжуваності в Італії[9] (1.087 народжень на жінку) та передостанній за народжуваністю[10]. Тим не менш останнім часом населення збільшується через велику імміграцію, в основному з інших регіонів Італії, але також зі Східної Європи (особливо Румунії), Африки та Китаю.

Станом на 2013 рік в регіоні налічується 42 159 іноземців, що складає 2,5% від населення[11].

Середня тривалість життя[ред.ред. код]

Середня тривалість життя складає 81.9 років (84.9 — жінки та 78.9 — чоловіки[12])

Сардинія є однією з так званих «Синіх Зон» — територій, де середня тривалість життя набагато більша ніж в інших місцях[13]. Сардинці разом з рюкюсцями (Японія) мають найбільший відсоток людей, яким більше 100 років, в світі. Головними причинами такого довголіття є генетичні особливості сардинців, спосіб життя, зокрема правильне харчування, та соціальна структура[14].

Демографічні показники[ред.ред. код]

  • Народжуваність: 8.3 (на 1000 жителів — 2005)
  • Середня тривалість життя]: 1.07 (народжень на жінку — 2005)
  • Смертність: 8.7 (на 1000 жителів — 2005)
  • Дитяча смертність (хлопчики): 4.6 (на 1000 народжень — 2000)
  • Дитяча смертність (дівчата): 3.0 (на 1000 народжень — 2000)
  • Коефіцієнт одрудень: 4.0 (на 1000 жителів — 2005)
  • Коефіцієнт самогубств: 11.4 (на 100 000 жителів)
  • Грамотність: 98,2%

Населення протягом років[ред.ред. код]

Зміни населення
Рік Населення Зміна
1485 157 578
1603 266 676 +69.2%
1678 299 356 +12.3%
1688 229 532 −23.3%
1698 259 157 +12.9%
1728 311 902 +20.4%
1751 360 805 +15.7%
1771 360 785 −0.0%
1776 422 647 +17.1%
1781 431 897 +2.2%
1821 461 931 +7.0%
1824 469 831 +1.7%
1838 525 485 +11.8%
1844 544 253 +3.6%
1848 554 717 +1.9%
1857 573 243 +3.3%
1861 609 000 +6.2%
1871 636 000 +4.4%
1881 680 000 +6.9%
1901 796 000 +17.1%
1911 868 000 +9.0%
1921 885 000 +2.0%
1931 984 000 +11.2%
1936 1 034 000 +5.1%
1951 1 276 000 +23.4%
1961 1 419 000 +11.2%
1971 1 474 000 +3.9%
1981 1 594 000 +8.1%
1991 1 648 000 +3.4%
2001 1 632 000 −1.0%
2011 1 639 362 +0.5%

Населення а статтю та віком[ред.ред. код]

Поширеність у світі[ред.ред. код]

Досить велики спільноти сардинців є в П'ємонті, Лігурії, Ломбардії, Тоскані та Лаціо. Сардинці та їх нащадки також живуть в Німеччині, Франції, Бельгії та Швейцарії. Серед обох Америк сардинці мігрують переважно в Південну, зокрема в Аргентину та Уругвай. Маленькі спільноти нащадків сардинців є в Бразилії (переважно в містах Белу-Оризонті, Ріо-де-Жанейро та Сан-Паулу), Великій Британії та Австралії.

Місцева влада Сардинії веде список всіх сардинських організацій за межами острова. Станом на 2012 там записано 145 організацій.

Мови[ред.ред. код]

Італійська мова, яка була введена законом від липня 1760 як офіційна мова П'ємонтського королівства на зміну іспанській мові, та Сардська мова є найбільш поширеними на острові. Однак досить сувору систему освіти сардинська мова непопулярна серед молоді, значно менше людей зараз знають цю мову. В результаті цього логудорський та кампіданійський діалекти були визнані ЮНЕСКО як такі, що перебувають під загрозою. Іншими мовами, які також використовуються на Сардинії, є сассарійська, галурійська, алгерська каталонська та лігурійська. Вони також перебувать під загрозою.

Народні костюми[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]