Тома Аквінський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Тома Аквінський
лат. Thomas de Aquino
Polittico del 1476, s. tommaso d'aquino.jpg
Інші імена Doctor Angelicus, Doctor Communis та Doctor Universalis
Народився 1225
Рокказекка, Італія
Помер 7 березня 1274(1274-03-07)
Фоссанова, Сицилійське королівство
Відомий Філософ, теолог
Стаття є частиною циклу про
схоластику
Thomas Aquinas in Stained Glass.jpg
Джерела
Течії
Схоластики
 

Рання схоластика:
Рабан Мавр | Ноткер Німецький | Гуго Сен-Вікторський | Алкуїн | Іоанн Скот Еріугена | Аделард Батський | Іоанн Росцелін | П'єр Абеляр | Гільберт Порретанський | Іоанн Солсберійський | Бернард Шартрський | Амальрік із Бену | Петро Даміані | Ансельм Кентерберійський | Бонавентура | Беренгар Турський | Гійом із Шампо | Давид Динанський | Петро Ломбардський
Середня схоластика:
Альберт Великий | Тома Аквінський | Дунс Скот | Августин Блаженний | Аверроес | Вітело | Дитрих Фрейберзький | Ульріх Енгельберт | Вінсент з Бове | Йоанн Жандунський | Роджер Бекон | Роберт Гроссетест | Александр Гельсський | Егідій Римський | Роберт Кільвордбі | Раймунд Луллій | Марсилій Падуанський
Пізня схоластика:

Альберт Саксонський | Волтер Берлі | Микола Кузанський | Жан Буридан | Нікола Орезмський | Петро д’Альї | Вільям Оккам | Данте | Марсилій Інгенський | Лере Франсуа
Проблематика
Школи
Дискурс

Неосхоластика
Портал:Католицтво

Святи́й Тома́ (Фома, Томас) Акві́нський (лат. Thomas Aquinas, нім. Thomas von Aquin, італ. Tommaso d'Aquino, *1225, замок Рокказекка поблизу Аквіно, Сицилійське королівство — †7 березня 1274, Фоссанова, Італія) — один з найвизначніших та найвпливовіших філософів і теологів в історії, засновник теологічної і філософської школи томізму, святий католицької церкви. Був ченцем домініканського ордену.

Як видатний вчитель Християнської церкви, він також є головним представником філософії Високого Середньовіччя — філософської схоластики. Тома Аквінський залишив після себе низку фундаментальних праць, що сприяли виникненню неотомізму та неосхоластики і досі мають важливе теологічне та філософське значення.

Тома Аквінський створив своєрідну енциклопедію католицького богослов'я «Сума теології», в якій усі питання пізнання природи і суспільства розглядалися з позицій теологічного раціоналізму. Висуваючи ідею гармонії віри і розуму, він намагається підпорядкувати науку богослов'ю, а тому розрізняє істини розуму та істини одкровення, вважаючи останні недоступними розуму, підвладними лише душі (вірі).

Біографічні відомості[ред.ред. код]

Вочевидь, ще в дитячому віці був відданий батьками до бенедиктинського монастиря в Монте-Касіно. Коли Фрідріх II вигнав звідти бенедиктинців, він вступив до Неапольського університету[1] і проти волі батьків — до новоствореного ордену домініканців (1243).[2].

За два роки керівництво ордену послало його до Парижа навчатися у Альберта Великого[3], за яким він попрямував до Кельна[3], але у 1252 році Тома повернувся до Парижа[4] і почав викладацьку діяльність, яку пізніше продовжив у Орв'єто, Вітебро і Римі, а потім знову в Парижі.

1272 року Тома переїхав до Неаполя, але невдовзі помер дорогою на Другий Ліонський собор.

Головні зусилля його теологічної діяльності були спрямовані на намагання поєднати раціоналізм Арістотеля з християнськими одкровеннями.

Завдяки своїм енциклопедичним знанням, викладеним у творах «Summa theologiae» і «Summa contra gentiles», він не тільки підкорив розуми тогочасних теологів, але значно вплинув на подальший розвиток філософії. Також Тома Аквінський є упорядником П'яти доказів існування Господнього, які сам Аквінат називав шляхами (viae).

1323 року Римо-католицька церква проголосила його святим, а 1567 року включила до складу Вчителів церкви.

Філософські ідеї[ред.ред. код]

Фома Аквінський був відомим систематизатором середньовічної схоластики. Він пристосовував вчення Арістотеля до католицизму. Найвідомішим його твором є «Сума теології».

Теорія двох істин[ред.ред. код]

За часів Томи Аквінського значно збільшилася роль наукового і філософського пізнання. Тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення розуму і науки. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою. Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами була висунута теорія «двох істин». За цією теорією наука і філософія здобувають знання, спираючись на досвід і розум. На відміну від них теологія здобуває істину в божественному одкровенні. Таким чином теорія двоїстої істини поділила так би мовити сфери впливу між теологією і наукою. Божественне одкровення, вважали представники цієї теорії, недоступне розуму. Фома Аквінський чітко визначив сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об‘єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера діяльності, яка є доступною не розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є «істини розуму», предметом теології — «істини одкровення». Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище за розум, але не суперечить йому. Істина може бути одна, бо йде від Бога. Оскільки кінцевим об‘єктом теології та філософії і джерелом будь-якої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між теорією і вірою. Водночас, не всі «істини одкровення» можна довести раціонально. Але це не означає, що вони неправдиві чи суперечать розуму. Богословські істини «надрозумні», але не «протирозумні». Обмежений людський розум стоїть нижче за теологію, а тому філософія є «служницею теології». Функції філософії як «служниці релігії» полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще розуміти ці догми і зміцнити віру в людині.

Докази існування Бога[ред.ред. код]

Тома Аквінський є одним з провідних критиків онтологічного аргументу буття Божого, що його запропонував Ансельм Кентерберійський. Підставою критики онтологічного аргументу є його апріорний характер. Сам же Аквінат вважав, що доводити буття Боже можна,виходячи лише з даних зовнішнього світу, який після акту креації містить в собі сліди цього акту. Бога самого по собі ми не можемо знати інакше, аніж через Його дії, а наявність сущого якраз і засвідчує Боже буття. Таким чином, Тома пропонував засобами індукції переходити від даних досвіду до другорядних (іманентних) причин, а від другорядних - до першої (трансцендентної). Докази, що їх Аквінат вважав можливими, не є винаходами самого св. Томи, оскільки в тій чи іншій формі вони фігурували вже у його попередників.

  • Доказ від руху (Argumentum ex motu). Оскільки все на світі рухається, то повинен бути «першодвигун» або «першопоштовх» руху — Бог. Доказ має своїм джерелом філософію Арістотеля, також фігурував у Аделарда із Бата, Альберта Великого.
  • Доказ від першопричини (Argumentum ex ratione causae efficientis). Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричина усього — Бог. Доказ має своїм джерелом філософію Арістотеля, також фігурував у Авіценни, Алана Лілльського та Альберта Великого.
  • Доказ від випадковості (Argumentum ex contingentia). Все у світі існує не випадково, а з необхідності, ця необхідність — Бог. Аргумент в тій чи іншій формі фігурував у Маймоніда та Авіценни.
  • Доказ від ступеня досконалості (Argumentum ex gradu). Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог. Аргумент фігурував у Арістотеля та згадувався у Августина
  • Доказ божественного керування світом або аргумент через цільову причину (Argumentum ex fine). У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. Отже, повинна існувати «остання» і головна мета — Бог.

Проте деякі інші догми християнства не піддаються раціоналістичному обґрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення Христа, про воскресіння з мертвих). Це неможливо зробити не тому, що вони протирозумні та ірраціональні, а саме тому, що вони «надрозумові», обмежений людський розум не здатен їх довести. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії.

Політико-правові погляди Фоми Аквінського[ред.ред. код]

Політико-правові погляди Фоми Аквінського викладені у трактатах «Сума теології», «Про правління володарів», а також у коментарях до «Політики» і «Етики» Аристотеля. Аквінат, слідом за Августином розглядав державу як частину універсального порядку, творцем і верховним правителем якого є Бог.

Про державу[ред.ред. код]

Фома Аквінський поділяв думку Арістотеля про те, що людина є політичною істотою. Головним у природі людини є прагнення жити з іншими людьми для забезпечення своїх потреб. Наслідком цього прагнення і є держава. Вона має важливе значення в житті суспільства, оскільки її метою є «загальне добро».

Головну мету і виправдання держави він вбачав у збереженні суспільної злагоди і громадського миру, які досягаються шляхом надання кожної людині прийнятних умов для існування, засобів для морального і розумового розвитку, що в свою чергу має допомагати державі в духовному вихованні справжнього християнина.

Роль володаря в державі теолог порівнював із роллю Бога у світі. Він зазначав, що Бог, перш ніж керувати всесвітом, встановлює відповідний порядок. Так і монарх насамперед установлює порядок у рамках держави, а потім здійснює правління. Монархія, на думку теолога, є найдосконалішою формою правління. За низкою ознак вона є усталенішою та надійнішою, ніж інші форми, а також здатною гарантувати щасливе життя.

Однією з таких ознак є те, що монархія за будовою схожа на всесвіт, що його створив Бог і править ним, як і монарх у своїх володіннях. Друга ознака і перевага монархії полягає в тому, що вона, як і людський організм, управляється одним центром — розумом, а тому виключає суперечки між учасниками правління, що точаться за аристократії, олігархії та демократії.

Водночас Фома Аквінський поділяв монархію на абсолютну і політичну. Останню теолог уважав прогресивнішою, оскільки влада в ній регламентується законом. У своєму політико-правовому вченні теолог намагався обґрунтувати тезу про зверхність у суспільстві духовної влади над світською.

Про владу[ред.ред. код]

Аналізуючи світську владу, він дійшов висновку, що вона складається з трьох аспектів: сутності влади; форми влади (походження) і використання влади. Сутність влади, або її першооснову, мислитель розглядав як установлений Богом порядок відносин панування й підкорення, в яких воля правителів приводить до руху підданих. На відміну від сутності влади, її походження не завжди збігається з приписами Закону Божого, оскільки заволодіти владою люди можуть завдяки омані чи застосуванню сили. Третій аспект — використання світської влади. Тут Фома Аквінський зазначив, що в житті має місце зловживання владою, несправедливе її використання, що теж порушує заповіти Бога. З огляду на невідповідність світської влади настановам Бога на стадіях її походження й використання теолог зробив висновок, що вона не може претендувати на зверхність у суспільстві.

Єдиною, що відповідає заповітам Бога, є церковна влада. Тільки завдяки її намаганням у суспільстві може бути встановлена справедливість. Свою правову концепцію Фома Аквінський будував з опертям на моральну категорію справедливості. Право, за його вченням, — це дія справедливості у божественному порядку людського спілкування. Справедливість полягає в наданні кожному свого, того, що йому належить. Як і Аристотель, Фома Аквінський розрізняв два види справедливості: розподільну і вирівняльну. Розподільна справедливість — це надання благ згідно з заслугами, а порівняльна — це дії на вирівнювання чого-небудь. Відповідно до цього існують і види права.

Про природне і позитивне право[ред.ред. код]

Якщо вирівняння відбувається за внутрішньою природою речей, то це дія природного права; коли вирівнюються дії (відновлюється справедливість) за людською волею — це позитивне (людське) право. Причому воля людини може робити правом тільки те, що відповідає природному праву.

Джерелом права є закон, Фома Аквінський стверджував, що існує злагоджена система, підпорядкована вічному законові. Вічний закон — це універсальні норми, загальні принципи божественного розуму, якими скеровується всесвіт, а всі інші закони випливають із нього. Передусім, це природний закон, що є відображенням вічного закону в розумі людини. Цим законом керується людина у своїх прагненнях до продовження роду, самозбереження, пошуку істини.

Далі в системі законів теолога знаходиться позитивний (або людський) закон, що конкретизує природний закон і за допомогою сили і страху змушує людей досягти доброчесності й відмовитися від зла. Заслуговує на особливу увагу теза мислителя про те, що на відміну від природного закону, який поширюється на всіх людей, норми позитивного закону в різних країнах можуть суттєво різнитися. Але серед цих норм є багато й таких, що збігаються за змістом. Ці норми Фома Аквінський називав «правом народів», за допомогою якого повинні врегульовуватися міжнародні відносини.

Рівночасно християнський мислитель зазначав, що люди, через їхню розумову недосконалість, не можуть усвідомити сутності правди, а позитивний закон, прийнятий ними, теж не завжди може відновити порушену справедливість. У цих випадках правда може бути відновлена завдяки Законові Божому (Святому Письму), який є критерієм істинної справедливості. Тут же теолог зробив спробу розмежувати соціальну роль і призначення божественного і позитивного законів, підкресливши непересічне значення першого з них. Якщо позитивний закон регулює лише відносини людей у суспільстві, тобто зовнішній бік життя, то божественний закон визначає кінцеву мету людського буття, скеровує душевний рух і прагнення людей.

Твори Томи Аквінського[ред.ред. код]

1. Богословські синтези:

2. Університетські диспути:

  • Quaestiones disputatae (Диспутаційні питання):
    • De veritate (Про істину) — 1256–1259
    • De potentia Dei (Про Божу могутність) — 1259–1268
    • De spiritualibus creaturis (Про духовні створіння) — 1269
    • De anima (Про душу) — 1269–1270
    • De unione Verbi incarnati (Про єдність втіленого Слова) — 1268–1272
    • De malo (Про зло) — 1263–1271
    • De virtutibus (Про чесноти) — 1269–1272
    • De immortalitatae animae (Про безсмертя душі) — ?
    • Utrum anima conjuncta cognoscat seipsam per essentiam (Чи внутрішня душа пізнає саму себе у своїй суті?) — ?
  • Quaestiones de quodlibet (Різні питання) I–XII:
    • I–VI — 1269–1272
    • VII–XI — 1256–1259
    • XII — біля 1270

3. Коментарі до Святого Писання:

  • Expositio in Job ad litteram (Коментар до Книги Йова) — біля 1260
  • In Psalmos Davidis expositio (Коментар до Книги Псалмів) — 1272–1273
  • Expositio in Canticum Canticorum (Коментар до Книги Пісні Пісень) — ?
  • Expositio in Isaiam prophetam (Коментар до Книги Пророка Ісаї) — 1256–1259
  • Expositio in Jeremiam prophetam (Коментар до Книги Пророка Єремії) — 1267–1268
  • Expositio in Threnos Jeremiae prophetae (Коментар до Книги Плачу Єремії) — 1267–1268
  • Glossa continua in Matthaeum, Marcum, Lucam, Joannem (Catena Aurea — Збірка коментарів Святих Отців до Євангелій, «Золотий ланцюг») — 1263–1264
  • Expositio in evangelium s. Matthaei (Коментар до Євангелія від Матея) — 1269–1272
  • Expositio in evangelium s. Joannis (Коментар до Євангелія від Йоана) — 1269–1272
  • Expositio in s. Pauli Epistolas (Коментар до Листів Апостола Павла) — 1259–1272

4. Коментарі до творів Аристотеля:

  • In libros Peri Hermeneias expositio (Коментар до книги «Пояснення») — 1269–1271
  • In libros posteriorum Analyticorum expositio (Коментар до книги «Аналітика ІІ») — 1268
  • In octo libros Physicorum expositio (Коментар до восьми книг «Фізики») — 1268–1271
  • In libros De caelo et mundo expositio (Коментар до книги «Небеса та світ») — 1272–1273
  • In libros De generatio et corruptione expositio (Коментар до книги «Зародження та зникнення») — 1269–1273
  • In libros De anima expositio (Коментар до книги «Про душу») — 1268–1271
  • In librum De sensu et sensato expositio (Коментар до книги «Відуття та розсуд») — 1267–1271
  • In librum De memoria et reminiscentia expositio (Коментар до книги «Пам'ять та спогади») — 1267–1271
  • In duodecim libros Metaphysicorum expositio (Коментар до 12 книг «Метафізики») — 1270–1272
  • In decem libros Ethicorum expositio (Коментар до 10 книг «Етики») — 1271–1272
  • In libros Politicorum expositio (Коментар до книги «Політика») — 1265–1272

5. Інші коментарі:

  • Expositio super librum Boethii De Trinitate (Коментар до книги Боеція «Про Трійцю») — 1257–1259
  • Expositio in librum Boethii De hebdomadibus (Коментар до книги Боеція «Про Гебдомади, або чому субстанції є благими з огляду на те, що вони є...») — 1257–1259
  • Expositio in Dionysium De divinis nominibus (Коментар до книги (Псевдо)Діонісія Ареопагіта «Про Імена Божі») — біля 1261
  • Super librum De causis expositio (Коментар до книги «Причини») — 1271

6. Полемічні твори:

  • Contra impugnates Dei cultam et religionem (Проти тих, хто виступає проти Божого культу та релігії) — 1256
  • De perfectione vitae spiritualis (Про досконалість духовного життя) — 1270
  • Contra pestiferam doctrinam retrahentium pueros a religionis ingressu (Проти згубного вчення, що відволікає молодь від вступу до монастиря) — 1270
  • De unitate intellecuts, contra Averroistas (Про єдність інтелекту. Проти авероїстів)- 1270
  • De aeternitate mundi, contra murmurantes (Про одвічність світу. Проти тих, хто ремствує) — 1271

7. Трактати на особливі теми:

  • De fallaciis ad quosdam nobiles artistas (Про обман деяких відомих артистів) — 1244–1245
  • De propositionibus modalibus (Про модальні твердження) — 1244–1245
  • De ente et essentia (Про суще та сутність) — перед 1256
  • De principiis naturae ad fratrem Sylvestrum (Про джерела природи. Брату Сильвестру) — перед 1256
  • Compendium theologiae ad fratrem Reginaldum socium suum carissimum (Резюме богослов'я. Брату Регінальду, дорогому помічнику) — 1260–1273
  • De substantiis separatis, seu de angelorum natura, ad fratrem Reginaldum, socium suum carissimum(Про відділені субстанції, або про природу ангелів. Брату Регінальду, дорогому помічнику) — після 1270
  • De Regno (De regimine principium), ad regem Cypri (Про царсто (Про принципи царювання). Королю Кіпру) — 1267

8. Експертні висновки:

  • Contra errores graecorum, ad Urbanum IV Pontificem Maximum (Проти помилок греків. Папі Урбану IV) — 1263
  • Responsio ad fr. Joannem Vercellensem, Generalem Magistrum Ordinis Praedictatorum, de articulis CVIII ex opere Petri de Tarentasia (Відповідь брату Йоану Верцельському, Генералу Ордена Проповідників, щодо 108-го розділу твору Петра Тарентаського) — 1264–1266
  • Responsio ad fr. Joannem Vercellensem, Generalem Magistrum Ordinis Praedictatorum, de articulis XLII (Відповідь брату Йоану Верцельському, Генералу Ордена Проповідників, відносно 42-го розділу) — 1271
  • De forma absolutionis, ad Generalem Magistrum Ordinis (Про форму відпущення гріхів. Генералу Ордена Проповідників) — 1269–1272
  • De secreto (Про тайну) — 1269

9. Листи:

  • De articulis fidei et Ecclesiae sacramentis, ad archiepiscopum Panormitanum(Про положення віри та церковні таїнства. Архієрископу Палермо) — 1261–1262
  • Ad Bernardum, abbatem Cassinensem (Бернарду, абату Кассіно) — 1274
  • Expositio super primam decretalem «De fide catholica et sancta Trinitate» et super secundam «Damnamus autem» (Коментар до першого декрету «De fide catholica et sancta Trinitate» («Католицька віра і Пресвята Трійця»), а також до другого «Damnamus autem»(«Засуджуємо»)) — 1259–1266
  • De rationibus fidei contra Saracenos, Graecos et Armenos, ad Cantorem Antiochiae (Про раціональність віри. Проти мусульман, греків та вірменів. Співцю Антіохії) — 1261–1264
  • De motu cordis, ad Magistrum Philippum (Про рух серця. Вчителеві Філіпу) — 1270–1271
  • De mixtione elementorum (Про змішання елементів) — 1270–1271
  • Responsio ad lectorem Venetum de articulis XXXVI (Відповідь професору Венету щодо 36-ї статті) — 1271
  • Responsio ad lectorem Bisuntinum de atriculis VI (Відповідь професору Бізунтину щодо 6-ї статті) — ?
  • De emptione et venditione ad tempus (Про купівлю та продаж на певний час) — 1262
  • De modo studendi (Про студентський стан) — ?
  • De regimine Judaeorum, ad Ducissam Branantiae (Про царювання євреїв. Проводирці Брананції) — 1270–1272
  • De sortibus ad Dominum Jacobum de …? (Про долю. Пану Якову з…?) — 1269–1272
  • De occultis operationibus naturae, ad quendam militem ultramontanum (Про приховані дії природи. Тим, хто служить за кордоном) — ?
  • De iudiciis astrorum, ad quendam militem ultramontanum (Про вироки зірок. Тим, хто служить за кордоном) — ?

10. Літургійні твори та проповіді:

  • Officium de festo Corporis Christi, ad mandatum Urbani Papae IV (Чин Урочистості Пресвятої Євхаристії. За дорученням Папи Урбана IV) — 1264
  • Adoro te devote («Поклоняюсь тобі»)
  • та інші молитви

Проповіді:

  • De duobus praeceptis caritatis et decem legis praeceptis (Дві заповіді Любові та 10 заповідей Права) — 1273
  • Devotissima expositio super symbolum apostolorum (Побожний коментар до Апостольського Символу віри) — 1273
  • Expositio devotissima orationis dominicae (Побожний коментар до Молитви Господньої (Pater noster))- 1273
  • Devotissima expositio super salutationae angelica (Побожний коментар до Ангельського поздоровлення (Ave Maria)) — 1269–1273
  • та багато інших проповідей.

11. Труди з сумнівною автентичністю:

  • De instantibus
  • De natura verbi intellectus
  • De principio individuationis
  • De natura generis
  • De natura accidentium
  • De natura materiae
  • De quatuor oppositis
  • De demonstratione

Український переклад[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Davies, Aquinas: An Introduction, pp. 1-2
  2. Collison, Diane, and Kathryn Plant. Fifty Major Philosophers. 2nd ed. New York: Routledge, 2006.
  3. а б Healy, Theologian, p. 2.
  4. Davies, The Thought, p. 5.
  5. «База даних малих космічних тіл JPL: Тома Аквінський» (англ.). 

Література[ред.ред. код]

  1. (рос.) Фома Аквинский. Онтология и теория познания. — М., 2001.
  2. Содомора Павло. Терміносистема Святого Томи з Аквіну, Львів, 2010.
  3. Баумейстер Андрій. Тома Аквінський: вступ до мислення. Бог, буття і пізнання. Дух і Літера. Інститут Релігійних наук св. Томи Аквінського, Київ 2012.
  4. Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. Історія політичних і правових вчень. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — 304 с. , § 8, пункт 2
  5. История политических и правовых учений: средние века и Возрождение. — М., 1986. — 386 с. ,глава 5, § 4

Посилання[ред.ред. код]