Кваме Нкрума

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Кваме Нкрума
Francis Nwia Kofie Kwame Nkru-mah
Кваме НкрумаFrancis Nwia Kofie Kwame Nkru-mah

Час на посаді:
1 липня 1960 — 24 лютого 1966
Попередник посада запроваджена
Наступник Джозеф Артур Анкра

Flag of Ghana.svg Прем'єр-міністр Гани
Час на посаді:
6 березня 1957 — 1 липня 1960
Попередник посада запроваджена
Наступник посада скасована

Народився 21 вересня 1909(1909-09-21)
сел. Нкрофу
Помер 27 квітня 1972(1972-04-27) (62 роки)
Бухарест, Румунія
Національність нзіма
Політична партія Об'єднаний конвент Золотого Берегу (ОКЗБ) (1947—1948)
(Народна партія конвенту (НПК) (с 1949)
Діти сини: Френсіс, Гамаль і Секу
дочка: Самія
Рідня Батько Кофі Нгонлома та мати Елізабет Н'янібах
Релігія католицизм[1]
Нагороди Міжнародна Ленінська премія «За зміцнення миру між народами», 1962

Френсіс Нвіа Кофі Ква́ме Нкру́ма (англ. Francis Nwia Kofie Kwame Nkrumah; *21 вересня 1909, село Нкрофул, південний захід Золотого Берега (нині Гана) — †27 квітня 1972, Бухарест, Румунія) — державний і політичний діяч та революціонер Гани, один із провідних борців за незалежність народів Африки. Нкрума був першим прем'єр-міністром (1957–1960) і першим президентом (1960–1966) незалежної Гани. Один з найвпливовіших діячів панафриканізму XX століття, один із засновників Організації Африканської Єдності та лауреат Ленінської Премії Миру 1963 року.

Біографія[ред.ред. код]

За етнічною належністю — нзіма. Народився в сім'ї ремісника-ювеліра. Закінчив католицьку школу в Хаф-Ассіні, а потім (1926–1930) педагогічний коледж в Аккрі й Ачимоті. Працював учителем у католицьких школах в Елміні й Аксимі та викладачем в рисько-католицькій семінарії. Хотів стати членом ордену єзуїтів, але потім відмовився від цього щоб продовжити навчання.

Освіта[ред.ред. код]

В 19391945 вчився й викладав філософію в Університеті імені Авраама Лінкольна (США), який закінчив зі ступенями бакалавра з економіки, соціології й богослов'я. Залишився в університеті на посаді асистента з філософії, одночасно закінчив при ньому Богословську семінарію (1942).

У Пенсильванському університеті (США) захистив дисертацію і отримав степінь магістра філософії й педагогіки. Брав участь в створенні Інституту африканських мов і культури при Пенсильванському університеті.

Став членом студентського братства «Фі-Бета-Сигма», брав участь в русі отця Дівайна, котрий проповідував ідеї негритянського релігійного відродження.

У 19451947 жив у Великобританії; вчився в Лондонському університеті й Лондонській школі економіки й політичних наук. Вивчав філософію та право. Не завершив докторську дисертацію з етнофілософії, оскільки захопився логічним позитивізмом.

Політична діяльність[ред.ред. код]

Политичну діяльність Нкрума почав у США, де створив Асоціацію студентів-африканців США й Канади. У Великобританії він брав активну участь в підготовці й роботі 5-го Панафриканського конгресу в Манчестері (1945), зіграв важливу роль в переході панафриканського руху до організації боротьби за незалежність у африканських колоніях. Повернувся до Золотого Берега та став генеральним секретарем Об'єднаного конвенту Золотого Берега (ОКЗБ, створено 1947). Лінія Нкруми на перетворення ОКЗБ у масову партію призвела до його розриву з керівництвом ОКЗБ у 1948 році. В 1949 Нкрума створив Народну партію конвенту (НПК) й очолив боротьбу за незалежність. В 1948 й 1950 був арештований за звинуваченням в організації страйків і демонстрацій. Перші вибори в законодавчі збори в 1951 році принесли перемогу НПК.

Звільнений з тюрми, Нкрума став у 1952 прем'єр-міністром першого африканського уряду Золотого Узбережжя, а з 1957 — незалежної держави Гана. У 1960 був обраний президентом Республіки Гана; з 1961 генеральним секретарем НПК та її пожиттєвим керівником. У 1964 був проголошений пожиттєвим президентом Гани.

Втрата влади й заслання[ред.ред. код]

Уряд Нкруми був повалений внаслідок військового перевороту в 1966, коли сам Нкрума здійснював державний візит до Північного В'єтнаму й КНР. Нкрума не повернувся до Ґани, а оселився в гвінейському місті Конакрі. Президент Гвінеї та політичний соратник Нкруми в боротьбі за визволення Африки з-під колоніального гніту, Ахмед Секу Туре запропонував Нкрумі притулок і проголосив його своїм почесним співпрезидентом. У засланні Нкрума продовжував політичну діяльність і пропаганду своїх ідей африканської єдності. У 1971 здоров'я Нкруми погіршилося. Він полетів на лікування в Бухарест, де й помер від раку простати у квітні 1972.

Нкрума похований в рідному селищі Нкрофул в Ґані. Пізніше його залишки перенесли в національний меморіал в Аккрі.

Ідейна спадщина[ред.ред. код]

Діяльність Нкруми демонструвала суперечливі тенденції, притаманні багатьом лідерам національно-визвольного руху 1950-70-х: демократизм вождя мас і прийоми влади, запозичені з середньовічних традицій африканського племінного ладу, тяга до соціялізму і націоналістичні настрої, прагнення служити народу і надмірне честолюбство. З самого початку Нкрума був переконаний, що мета національно-визвольного руху не зводиться лише до завоювання незалежности, що вона передбачає встановлення демократичного ладу та підвищення добробуту народу на основі соціялізму. Щоправда, уявлення про соціялізм у нього тоді не пов’язувалися з клясовою боротьбою, що її для Африки спочатку він взагалі не визнавав. Разом з тим Нкрума стверджував, що справжня національна незалежність в економіці та політиці вимагають продовження боротьби з імперіялістичною експлоатацією і приборкання еґоїстичних устремлінь буржуазних елєментів. Ця боротьба, своєю чергою, вимагає об'єднання революційних сил всього континенту.

Імперіялізм Нкрума вважав найбільшою небезпекою для народів Африки. У своїй книжці «Неоколоніялізм, як остання стадія імперіялізму» (1965) він проаналізував такі методи відновлення імперіялістичного панування у формі неоколоніялізму, як нав'язування «оборонних» угод і відкриття військових баз, підтримка маріонеткових урядів, економічний контроль через фінансову й технічну «допомогу» та позики, нерівноправні умови торгівлі й удушення місцевого господарства міжнародними корпораціями, проникнення у суспільство шляхом насадження місцевої буржуазії, ідеологічна пропаґанда тощо.

У «Філософії свідомости» (1964) Нкрума писав про конфлікт «позитивної і неґативної дії», себто про протиборство сил проґресу, що прагнуть встановити соціяльну справедливість, скасувати оліґархічну експлоатацію, і реакційних сил, що намагаються продовжити своє колоніяльне панування. Розуміючи умовність такого поділу. він передбачав можливість розколу в рамках позитивного революційного процесу і переходу частини сил на бік реакції. Нкрума обґрунтовував необхідність тактики єдиного антиімперіялістичного фронту, а щоб цей фронт не розпадався, треба постійно шукати «шляхи стримування потенційних розкольницьких тенденцій». Після виходу «Філософії свідомости» заговорили про появу «нкрумаїзму» — різновиду африканського марксизму (хоча сам Нкрума себе марксистом не називав).

Політична поразка 1966 року змусила Нкрума зайнятися «переоцінкою цінностей». У вигнанні він зробив крок у бік марксизму та заговорив про соціялістичну революції у всій Африці. Нкрума проголосив збройну боротьбу єдиним способом досягнення цілей визвольного руху. У всіх книжках, написаних після 1966, говориться про настання нової, вирішальної фази революції, що характеризується збройною боротьбою з силами реакції. Революційну війну Нкрума висував як засіб не тільки завоювання незалежности, але й боротьби з неоколоніялізмом. У «Посібнику з революційної війни» (1968) африканська революція розглядалась як складова світової революції, проводити її має «всеафриканська народна революційна армія», що виступатиме з гаслами націоналізму, панафриканізму та соціялізму.

У «Класовій боротьбі в Африці» (1970) Нкрума дещо видозмінив свою революційну плятформу, замінивши націоналізм «завоюванням справжньої національної незалежности». Він заявляв, що і справжня незалежність і панафриканізм можливі лише на основі соціялізму. За Нкрумою, «тільки селянство та пролєтаріят здатні повністю підтримувати послідовну політику соціялізму», а вся африканська буржуазія є контрреволюційною силою, що остаточно зв'язала свою долю з міжнародним монополіст. капіталом. Нкрума виступив проти союзу не тільки з нею, але і з дрібною буржуазією, таким чином відмовившись від тактики єдиного антиімперіялістичного фронту, що її він пропаґував на початку 1960-х.

Основні твори[ред.ред. код]

Меморіал Кваме Нкруми
  • До свободи від колоніалізму (Towards Colonial Freedom. London: The African Publication Society, 1947)
  • Гана. Автобіографія Кваме Нкруми (Ghana: The Autobiography of Kwame Nkrumah. New York: International Publishers, 1957) — ISBN 0-901787-60-4
  • Я кажу про свободу. Заява про африканську ідеологію (I Speak of Freedom: A Statement of African Ideology. London: William Heinemann, 1961)
  • Африка має об'єднатися (Africa Must Unite. London: Panaf, 1963) — ISBN 0-901787-13-2
  • Неоколоніалізм — найвища стадія імперіалізму (Neocolonialism: The Last Stage of Imperialism. London: Panaf, 1965) — ISBN 0-901787-23-X
  • Аксіоми Кваме Нкруми (Axioms of Kwame Nkrumah. London: 1967) — ISBN 0-901787-54-X
  • Ще раз про африканський соціалізм (African Socialism Revisited, 1967)
  • Голос з Конакрі (Voice from Conakry. London: Panaf, 1967) — ISBN 90-17-87027-3
  • Чорні дні в Ґані (Dark Days in Ghana. New York: International Publishers, 1968)
  • Посібник з революційної війни (Handbook for Revolutionary Warfare. London: Panaf, 1968)
  • Філософія свідомості — філософія та ідеологія деколонізації (Consciencism: Philosophy and Ideology for decolonisation, 1970) — ISBN 0-901787-11-6
  • Класова боротьба в Африці (Class Struggle in Africa. New York: International Publishers, 1970) — ISBN 0-901787-12-4
  • Боротьба триває. Шість памфлетів (The Struggle Continues: Six Pamphlets. London: Panaf, 1973) — ISBN 0-901787-41-8
  • I Speak of Freedom (1973). ISBN 0-901787-14-0
  • Шлях революції (Revolutionary Path. London: Panaf; New York: International Publishers, 1973) — ISBN 0-901787-22-1

Література[ред.ред. код]

  • Нкрума К. Я говорю о свободе. Изложение африканской идеологии / Пер. с англ. — Москва: Издательство иностранной литературы, 1962. 304 с. (рос.)
  • Кваме Нкрума // Ульяновский Р. Политические портреты борцов за национальную независимость. — Москва: Политиздат, 1983. — C. 269-287. (рос.)
  • Nkrumah, K. Class Struggle In Africa. London: Panaf, 1970. 96 p. (англ.)
  • Nkrumah, K. Consciencism: Philosophy and Ideology for Decolonization. New York: Monthly Review, 1964. 122 p. (англ.)
  • Nkrumah, K. Handbook of Revolutionary Warfare. New York: International Publishers, 1969. 122 p. (англ.)
  • Nkrumah, K. Neo-Colonialism, the Last Stage of imperialism. Lonodn: Thomas Nelson & Sons, 1965. 200 p. (англ.)

Премії і почесні звання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]