Антоніо Ґрамші

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Антоніо Ґрамші
Західна філософія
Філософія XX століття
Gramsci.png
Антоніо Грамші (фото початку 1920-х)
Ім'я при народженні Antonio Gramsci
Народився 22 січня 1891(1891-01-22)
Алес, Сардинія
Помер 27 квітня 1937(1937-04-27) (46 років)
Рим, Італія
крововилив у мозок
Школа/Традиція Марксизм
Основні інтереси держава, громадська думка, політика, ідеолоґія, соціолоґія, філософія історії
Значні ідеї геґемонія, орґанічна інтеліґенція, пасивна революція, історицизм
Вплинули на нього Кроче, Антоніо Лабріола, Лєнін, Маркс, Сорель
Вплинув на Альтюссер, Перрі Андерсон, Зігмунт Бауман, Реймон Вільямс, Майкл Гардт, Едвард Саїд, Джудіт Батлер, Гобсбаум, Лаклау, Муфф, Антоніо Неґрі, Пазоліні, ґрупа «Праксіс», Пуланзас, Алєксандр Тарасов, Фуко, Хомський

Антоніо Ґрамші (італ. Antonio Gramsci; 22 січня 1891, Алес, о. Сардинія — 27 квітня 1937, Рим) — італійський революціонер, теоретик марксизму, засновник і керівник Італійської комуністичної партії.

Життєпис[ред.ред. код]

Дитинство та юність[ред.ред. код]

Антоніо Ґрамші народився на острові Сардинія та був четвертим з семи дітей в родині дрібного службовця Франческо Ґрамші (албанця з походження). Ще в юності у Ґрамші проявився інтерес до літератури. Раніше захоплення соціалізмом брата Дженнаро суттєво вплинуло на його подальший розвиток.

1897 року його батько за підозрою в зловживанні службовим положенням був посаджений до в'язниці на 5 років. Незабаром після цього його мати з дітьми переїхала в Ґіларцу, де Антоніо закінчив початкову школу. У 11 років він на два роки поступив на роботу в податкову службу в Гіларце, щоб допомогти своїй родині, надзвичайно обмеженої в матеріяльному плані. Одначе він продовжив навчатися самостійно і врешті-решт повернувся до школи, де виявилися його блискучі здібності по більшості предметів.

Вигравши державну стипендію, вчився у Туринському університеті, але університету не кінчив через проблєми зі здоров’ям.

Політична діяльність[ред.ред. код]

1913 року вступив до Італійської Соціялістичної Партії (1892-1994). Дописував до соціялістичних ґазет «Ґрідо дель пополо» і «Аванті!», займався просвітницькою діяльністю серед робітників Турина. У 1919-1922 видавав і редагував ґазету «Ордіне нуово», а в 1919-1920 взяв активну участь в роботі туринських робітничих рад. На XVII з’їзді соцпартії у Ліворно (січень 1921) стався розлам, і ліве крило партії (числом від третини до чверти делєґатів) сформувало самостійну комуністичну партію. Одним із лідерів молодої партії став Ґрамші. З травня 1922 року до листопада 1923 року Ґрамші, як делегат до Комуністичного інтернаціоналу від Італії, жив в Москві[1].

Ув'язнення[ред.ред. код]

на початку 1920-х в Італії поступово установлювалася фашистська влада. 27-30 жовтня 1922 Національна Фашистська Партія орґанізувала «похід на Рим», що після нього король Віктор Еммануїл III доручив лідеру партії Беніто Муссоліні сформувати уряд. Уже до того фашисти мали 36 місць у парляменті з 535 (для порівняння: комуністи мали 15), їх підтримувала Народна партія, що того ж 1922 року взяла участь у формуванні уряду разом з фашистами. Проте влітку наступного 1923 року вона поділилася думками з фашистами і на виборах 1924 року пішла з власним списком. 18 листопада 1923 був прийнятий «закон Ачербе», що давав преференції у формуванні складу парляменту партії-переможниці на виборах: так у квітні наступного року фашисти отримали ⅔ депутатських місць. 2 жовтня 1925 було створено фашистські «корпорації», що об’єднали найманих працівників і роботодавців, поклавши таким чином край профспілковому руху.

Після 9 листопада 1926, згідно із «Законом про захист держави», в Італії були розпущені опозиційні партії, закриті опозиційні ґазети та позбавлені мандатів депутати з нефашистських партій. Депутати-комуністи були заарештовані. Серед них був і Ґрамші. Першого секретаря ІКП відправили спочатку до однієї в’язниці, потім до иншої. На свободу він вийшов тільки через одинадцять років — смертельно хворий. Помер у лікарні, в Римі.

Ідейна спадщина[ред.ред. код]

Його теоретичні розробки (особливо поняття геґемонії) дала нове життя марксизму, а також стали фундаментом для сучасних культурних студій та критичної теорії. Через ув'язнення (він був кинутий за ґрати 1926 року) і хворобу він не залишив цілісної теорії, і його теоретичні знахідки і відкриття розкидані по 3000 сторінок «В'язничних зошитів», які він вів у 19291935 роках. Фактично на його працях побудована неомарсистська критика ідеології.

Основною новацією Ґрамші є те, що він поставив в основу марксизму не об'єктивні матеріальні умови (класична традиція), а людську суб'єктивність. На початку 1930-х років вже стало ясно, що світова революція навряд чи відбудеться, і ліві інтелектуали почали шукати відповідь на питання, чому ж так сталося. Як зрозумів Ґрамші, буржуазна система має дуже високу життєздатність, яка ґрунтується не на матеріальних, а на культурних та інтелектуальних чинниках.

У його розумінні гегемонія — це союз політичного та інтелектуального і морального лідерства. Отже, панівним (гегемонійною) класом був той, що ідеолоґічно підпорядковував інтереси інших класів своїм.

Ґрамші розрізняв два види підпорядкування: домінування (примус) та гегемонія. Ці два види ґрунтуються на двох різних формах контролю — зовнішній (силою) та внутрішній (переконанням).

Гегемонія реалізується через інституції громадянського суспільства (освітні, релігійні та инші). Ґрамші вважав, що громадянське суспільство і є ідеологічною надбудовою (на противагу матеріальній основі). Політичне ж суспільство — це державний апарат, який силою забезпечує суспільну дисципліну. Таким чином, співпраця цих двох складових надбудови — громадянського та політичного суспільства — і є державою (гегемонією, озброєною засобами примусу).

Гегемонія повинна постійно підтримуватися панівними групами та класами, і ця роль покладена на тих, кого Ґрамші назвав «органічною інтелігенцією» (ідеологами-практиками, які формують інтелектуальний клімат у суспільстві). Розмірковуючи над роллю, що її відіграє у суспільстві інтелігенція, Ґрамші ввів у марксистську теорію поняття «органічної інтелігенції», яку він протиставляв інтелігенції традиційний, що вона сприймала себе — помилково — як окремий клас. Органічна інтелігенція є найактивнішою частиною класу, що, в противагу традиційній інтелігенції, не просто вивчає і пояснює суспільне життя «за наукою», себто так, аби таке пояснення сприяло збереженню статусу-кво (майнової та правової нерівності, поділу на буржуазію та пролетаріат, гнобителів і пригноблених), а висловлює настрої та досвід, що їх трудящі маси не спроможні висловити самі. Органіцазійною формою пролетарської органічної інтелігенції є комуністична партія, в якій відбувається її відбір. Ґрамші вважав, що всі люди є інтелігентами, коли займають активну життєву позицію, поєднуючи теоретичну роботу з практичної боротьбою за інтереси свого класу.

Апаратами здійснення гегемонії є школи, церква, засоби масової інформації та навіть архітектура і назви вулиць. Отже, з робіт Ґрамші можна вивести таку формулу: ідеологічна надбудова: громадянське суспільство + політичне суспільство = держава.

Ґрамші критикував перебільшення значення економіки і застерігав від прийняття тієї точки зору, що економіка є єдиним вирішальним фактором в історії. Він наголошував на тому, що культурна гегемонія має не менше значення для утримання буржуазії при владі, ніж її економічне панування. Економічний детермінізм, що на практиці проявлявся у відокремленні економічної боротьби від політичної, він вважав наслідком спрощеного розуміння історичних закономірностей та недооцінки ролі в історії людської волі.

Примітки[ред.ред. код]

Твори[ред.ред. код]

  • Твори Антоніо Ґрамші, 12 тт. (Opere di Antonio Gramsci, 12 voll., 1948–1971)
  • В'язничні зошити, 4 тт. (Quaderni del carcere, 4 voll., 1975)
  • Тексти 1913–1926 рр., 6 тт. (Scritti 1913–1926, 6 voll., 1971–1987)

Видання українською[ред.ред. код]

  • Антоніо Ґрамші. В’язничні зошити. Вибрані записи / Пер. з італ. — Київ: Вперед, 2014. — 241 стор.

Література[ред.ред. код]

Книжки[ред.ред. код]

  • Ирина Григорьева. Исторические взгляды Антонио Грамши. — Москва: Издательство Московского университета, 1978. — 296 с. (рос.)
  • Perry Anderson, The Antinomies of Antonio Gramsci, London: New Left Review, 1976. (англ.)
  • Giulio Angioni, Gramsci e il folklore come cosa seria, in Fare, dire, sentire. L'identico e il diverso nelle culture, Il Maestrale, 2011. (італ.)
  • Nicola Auciello, Socialismo ed egemonia in Gramsci e Togliatti, De Donato, Bari 1974. (італ.)
  • Nicola Badaloni et al., Attualità di Gramsci, Il Saggiatore, Milano 1977. (італ.)
  • Giorgio Baratta, Antonio Gramsci in contrappunto. Dialoghi col presente, Carocci, Roma 2008. (італ.)
  • Norberto Bobbio, Saggi su Gramsci, Feltrinelli, Milano 1990. (італ.)
  • Carl Boggs, The Two Revolutions: Gramsci and the Dilemmas of Western Marxism, London: South End Press, 1994. (англ.)
  • Guido Davico Bonino, Gramsci e il teatro, Einaudi, Torino 1972. (італ.)
  • Iain Chambers, Esercizi di potere. Gramsci, Said e il postcoloniale, Meltemi editore, Roma 2006. (італ.)
  • Alberto Mario Cirese, Intellettuali, folklore, istinto di classe, Einaudi, Torino 1976. (італ.)
  • Benedetto Fontana, Hegemony and Power: On the Relation between Gramsci and Machiavelli, London-Minneapolis: University of Minnesota Press, 1993. (англ.)
  • Biagio De Giovanni et al., Egemonia Stato partito in Gramsci, Editori Riuniti, Roma 1977. (італ.)
  • Ferdinando Dubla, Massimo Giusto (a cura), Il Gramsci di Turi -- Testimonianze dal carcere, Chimienti editore, 2008. (італ.)
  • Michele Filippini, Gramsci globale. Guida pratica agli usi di Gramsci nel mondo, Odoya, Bologna 2011. (італ.)
  • Giuseppe Fiori, Vita di Antonio Gramsci, Laterza, Roma-Bari 1989. (італ.)
  • Giuseppe Fiori, Gramsci Togliatti Stalin, Laterza, Roma-Bari 1991. (італ.)
  • Eugenio Garin, Con Gramsci, Editori Riuniti, Roma 1997. (італ.)
  • Valentino Gerratana, Gramsci. Problemi di metodo, Editori Riuniti, Roma 1997. (італ.)
  • Luciano Gruppi, Il concetto di egemonia in Gramsci, Editori Riuniti, Roma 1972. (італ.)
  • Eric Hobsbawm, Gramsci in Europa e in America, Laterza, Roma-Bari 1995. (італ.)
  • James Joll, Antonio Gramsci, New York: Viking Press, 1977. (італ.)
  • Domenico Losurdo, Antonio Gramsci. Dal liberalismo al comunismo critico, Gamberetti editrice, Roma 1997. (італ.)
  • Mario Alighiero Manacorda, Il principio educativo in Gramsci. Americanismo e conformismo, Editori Riuniti, Roma 1970. (італ.)
  • Michele Martelli, Gramsci filosofo della politica, Unicopli, Milano 1996. (італ.)
  • Rodolfo Mondolfo, Da Ardigò a Gramsci, Nuova Accademia, Milano 1962. (італ.)
  • Raul Mordenti, Gramsci e la rivoluzione necessaria, Editori Riuniti University Press, Roma 2011. (італ.)
  • Chantel Mouffe (ed.), Gramsci and Marxist Theory, London: Routledge & Kegan Paul, 1979, pp. viii+288. (англ.)
  • Leonardo Paggi, Antonio Gramsci e il moderno principe, Editori Riuniti, Roma 1970. (італ.)
  • Gerardo Pastore, Antonio Gramsci. Questione sociale e questione sociologica, Belforte, Livorno 2011. (італ.)
  • Hugues Portelli, Gramsci e il blocco storico, Laterza, Bari 1976. (італ.)
  • Angelo Rossi, Giuseppe Vacca, Gramsci tra Mussolini e Stalin, Fazi editore, Roma 2007. (італ.)
  • Angelo Rossi, Gramsci da eretico a icona. Storia di un "cazzotto nell'occhio", Guida editore, Napoli 2010. (італ.)
  • Angelo Rossi, Gramsci in carcere. L'itinerario dei Quaderni (1929-1933), Guida editore, Napoli 2014. (італ.)
  • Battista Santhià, Con Gramsci all'Ordine Nuovo, Editori Riuniti, Roma 1956. (італ.)
  • Antonio Santucci, Antonio Gramsci. 1891-1937, Sellerio, Palermo 2005. (італ.)
  • Paolo Spriano, Gramsci e Gobetti. Introduzione alla vita e alle opere, Einaudi, Torino 1977. (італ.)
  • Paolo Spriano, Gramsci in carcere e il partito, Editori Riuniti, Roma 1977. (італ.)
  • Giuseppe Tamburrano, Gramsci: la vita, il pensiero e l'azione, Lacaita, Bari-Perugia 1963. (італ.)
  • Palmiro Togliatti, La formazione del gruppo dirigente del Partito comunista italiano nel 1923-1924, Editori Riuniti, Roma 1974. (італ.)
  • Palmiro Togliatti, Scritti su Gramsci, Editori Riuniti, Roma 2001. (італ.)
  • Giuseppe Vacca, Gramsci e Togliatti, Editori Riuniti, Roma 1991. (італ.)

Статті[ред.ред. код]

  • Ирина Григорьева. Антонио Лабриола и Антонио Грамши // А.В. Адо (ред.). Проблемы новой и новейшей истории. — Москва: Издательство Московского университета, 1972. — 286 с. (рос.)
  • Э.Я. Егерман. Антонио Грамши о крестьянском вопросе в Италии // Вопросы философии (Москва). — 1950. — №1. (рос.)
  • Antonio Carrannante, "Sull'uso di 'galantuomo' in Gramsci", in Studi novecenteschi, 2013, 1, pp. 205–218. (італ.)
  • Antonio Carrannante, "Antonio Gramsci e i problemi della lingua italiana", in Belfagor, 30 settembre 1973, pp. 544–556. (італ.)
  • Wolfgang Fritz Haug, "Gramsci's Philosophy of Praxis from One Century to the Next", in boundary 2, Vol. 26, No. 2 (Summer, 1999), pp. 101-117. (англ.)
  • Michael R. Krätke, "Antonio Gramsci’s Contribution to a Critical Economics", in Historical Materialism, 19.3 (2011), pp. 63–105. (англ.)

Посилання[ред.ред. код]

Тексти Ґрамші[ред.ред. код]

Про нього[ред.ред. код]