Литовська мова
| Литовська мова Lietuvių kalba |
|
|---|---|
 Поширеність литовської мови |
|
| Поширена в: | Литва |
| Регіон: | Східна Європа |
| Носії: | > 3 млн |
| Класифікація: | Індо-Європейська |
| Офіційний статус | |
| Державна: | Литва |
| Офіційна: | Європейський Союз |
| Коди мови | |
| ISO 639-1 | lt |
| ISO 639-2 | lt |
| SIL | lit |
Лито́вська мо́ва (lietuvių kalba) — мова литовців, офіційна мова Литви. Належить до балтійської групи індоєвропейської сім'ї мов, разом з латиською та нині мертвою прусською мовою. Лінгвісти стверджують, що з усіх індоєвропейських мов мов литовська є найближчою до праіндоєвропейської мови. Основою літературної литовської мови є так званий західно-аукштайтський діалект. Приблизно 2500-3000 років тому існувала так звана балто-слов'янська мовна спільнота, вона мала дуже багато спільних рис у мові та культурі. Якщо, приміром, головним богом язичницького пантеону древніх слов'ян був Перун, то давніх балтів — Пяркунас. І нині балтійські мови є найближчими за своїми основними ознаками до слов'янських мов.
Зміст |
Географічна поширеність [ред.]
Поширена у Литві, а також у місцевостях з невеликим автохтонним населенням литовців: у Польщі (бл. 5,8 тис. литовців, 2003), у Білорусі і Калінінградській області Росії (близько 18 тис. литовців), а також серед литовських вихідців у США (38,3 тис. мовців із 660 тис. осіб литовського походження), в Росії (49 тис., 2002), Канаді, Бразилії, Аргентині, Великобританії, Німеччині, Австралії, Латвії. Загальне число мовців понад 3 млн чоловік, включаючи 2 955 200 у Литві (перепис 2001).
Історія [ред.]
Литовська мова зберегла багато рис первинної фонетики та морфології індоєвропейських мов, саме тому вона цікава для індоєвропеїстики. Існує думка, що серед сучасних мов литовська є найближчою до праіндоєвропейської мови. Деякі факти вказують на те, що група балтійських мов існувала окремо від інших індоєвропейських мов уже з X століття до н. е. Незважаючи на те, що багато архаїчних рис литовської мови очевидні, шлях розвитку балтійських мов із праіндоєвропейської залишається неясним.
Східно-балтійські мови відокремилися від західно-балтійських (або від гіпотетичної прото-балтійської мови) в V—VII століттях. Уже близько II століття давньогрецький географ Птолемей у своїй Географії (Кн. III, гл. 5, 21) писав про два балтійські племена — Галінди (грец. Γαλίνδαι) і Ятвяги (грец. Σουδινοί). Диференціація між литовською і латиською мовами почалася в VIII століття й ще довгий час вони могли бути діалектами однієї мови. Проміжні діалекти існували принаймні до XIV — XV століттяів чи навіть до XVII століття. Також значний вплив на незалежний розвиток мов мало в XIII та XIV століттях захоплення Лівонським орденом західної частині басейну річки Даугави (майже збігається з територією сучасної Латвії).
Мовознавці припускають, що приблизно в XIII–XIV століття в литовській мові сформувалися основні аукштайтська та Жемайтська говірки, з яких далі розвивалися свої діалекти. Зараз в Аукштайтії існують три основних діалекти: східний, західний і південний (або дзукійський); і в Жемайтії — також три діалекти: західний (або Клайпедський; лит. donininkai), північно-західний (або Тельшяйський; лит. dounininkai) і південний (або расейняйський; лит. dūnininkai). Основою сучасної літературної мови став південний (сувалкійський) варіант західноаукштайтського діалекту, що зберіг давню фонетику і морфологію.
Найраніша писемна пам'ятка литовської мови датується 1503 роком. Це молитва («Аве Марія» та «Нікейський символ віри»), написані від руки на останній сторінці випущеної в Страсбурзі книги «Tractatus sacerdotalis». Текст дотримується дзукійського діалекту і, очевидно, списаний з більш раннього оригіналу.[2] Немає сумнівів у тому, що церковні литовські тексти писалися і раніше, можливо навіть, у кінці XIV століття, адже запроваджене в 1387 році в Аукштайтії християнство потребувало таких текстів для релігійної практики (в історичних джерелах згадується, що перші церковні тексти литовською переклав сам Ягайло).
Друкарство починається в 1547 році з катехізису Мартінаса Мажвідаса, написаному жямайтійським діалектом і виданому в Кенігсберзі. Книга містить перший литовський підручник — «Легка і швидка наука читання й письма», в якому автор на 4 сторінках наводить алфавіт і кілька придуманих ним граматичних термінів. Рівень грамотності литовців протягом XVIII століття залишався низьким, тому книги не були загальнодоступні, проте з виходом першої книги починається розвиток літературної литовської мови.
1620 року з'являється і перший словник литовської мови, що згодом мав п'ять перевидань — «Dictionarium trium linguarum» Константінаса Сірвідаса. В 1653 році видається підручник граматики — «Grammatica Litvanica» Даніелюса Кляйнаса. Так в XVII столітті починається наукове дослідження литовської мови, яке в XIX столітті з появою порівняльного мовознавства стало особливо інтенсивним.
1864 року, після січневого повстання, Михайло Муравйов, генерал-губернатор Віленської губернії, запровадив заборону на використання латинського алфавіту та друковані тексти литовською мовою. Натомість було запроваджено «Гражданський шрифт» — литовська писемність кирилічними літерами, розроблена І. Корніловим. Литовські книги продовжували друкуватися за кордоном, у Східній Пруссії та в Сполучених Штатах Америки. Ці книги ввозилися у Литву, незважаючи на суворі судові вироки, книги допомагали зростанню національної свідомості, тож у 1904 році було скасовано заборону.
В історії літературної литовської мови виділяють такі етапи розвитку:[3][4][5]
- I. Донаціональний період (XVI–XVIII століття):
- Литовська літературна мова XVI–XVII століть;
- Литовська літературна мова XVIII століття.
- II. Національний період:
- Литовська літературна мова з першої половини XIX століття до 1883 року;
- Литовська літературна мова з кінця XIX століття до початку XX століття (1883–1919 рр..);
- Литовська літературна мова часів Литовської Республіки (1919–1940 рр..);
- Литовська літературна мова у складі СРСР (з 1940 р.);
- Литовська літературна мова з часу відновлення незалежності (з 1991).
Кожен період розвитку литовської літературної мови мав свої стилістичні, графічні, лексичні, морфологічні, фонетичні та інші особливості.
Литовська абетка [ред.]
У литовській мові використовується латинська абетка з деякими змінами.
| A a | Ą ą | B b | C c | Č č | D d | E e | Ę ę |
| Ė ė | F f | G g | H h | I i | Į į | Y y | J j |
| K k | L l | M m | N n | O o | P p | R r | S s |
| Š š | T t | U u | Ų ų | Ū ū | V v | Z z | Ž ž |
Фонетика [ред.]
Фонетично литовська мова відрізняється від близько спорідненої латиської мови більшою архаїчністю (в цілому) і деякими інноваціями, зберігає давні k, і g, на місці латиських африкат c і dz (akys «око», gerti «пити» — пор. латис. acis, dzert), сполуки an, en, in, un у початкових складах (ranka «рука», penktas «п'ятий», minti «міняти», jungas «ярмо» — пор. латис. roka, piektas, mit, jugs).
Голосні [ред.]
Голосні литовської мови протиставлені за довготою, утворюючи таку систему фонем-монофтонгів:
[a:] ~ [a], [e:], [æ:] ~ [æ]/[ε]*, [i:] ~ [i], [o:] ~ [o]**, [u:] ~ [u]
* Фонема [æ] багатьма реалізується більш закрито за довгий варіант
** Фонема [o] характерна тільки для запозичень
Довгі голосні в литовській мові не пов'язані позиційно із наголосом, тобто можуть знаходитися у наголошених і ненаголошених складах.
Довго вимовляються і старі носові голосні, що становлять собою рефлекси старих сполучень голосних з носовими сонантами (в жемайтійському діалекті ті носові приголосні досі вимовляються). В сучасній мові носовий тембр в таких голосних втрачений, але вони компенсаторно подовжилися. Таким чином, графічно голосні в сучасній литовській мові відображаються так:
A a [a]; [a:] (в деяких словах під наголосом)
Ą ą [a:]
E e [æ]; [æ:] (в деяких словах під наголосом)
Ę ę [æ:]
Ė ė [e:]
I i [i]
Į į, Y y [i:]
O o [o:]; [o] (в запозиченнях)
U u [u]
Ū ū, Ų ų [u:]
Перевага такої системи над латиською графікою полягає в тому, что на письмі чітко розрізняються відкрите і закрите «e». З іншого боку, литовська графіка програє латиській в тому, что букви «а» та «е» позначають по два звуки. Крім цього, довгі фонеми [i:], [æ:], [a:] та [u:] мають по два варіанти написання.
Серед дифтонгів в литовській мові найбільш характерні такі: «ai», «au», «ei», «ie», «uo», «ui». Дифтонгічними вважаються також сполучення голосних з сонорними приголосними (наприклад, el, ir, un, im, om і т. д.), оскільки в таких сполученнях тон як супрасегментна одиниця характерний для обох елеметів, тобто приголосний становить собою частину складотворчої одиниці (див. нижче).
Опозиція голосних [a(:)] ~ [æ(:)] нейтралізується після приголосних, оскільки після м'яких [a(:)] не вимовляється — його заміняє [æ(:)], тобто: be [b'æ] = bia [b'æ].
Приголосні [ред.]
Приголосні литовської мови утворюють майже повністю симетричну систему за ознакою твердості-м'якості: усі приголосні, крім j, існують в твердому і м'якому варіантах. Більшість із них мають фонемний статус, наприклад: tvarkau [tvar`kau] (я прибираю) ~ tvarkiau [tvar`k'au] (я прибирав). М'яко литовські приголосні вимовляються:
1) перед усіма голосними переднього ряду: i y į ė e ę. При цьому перед довгими голосними пом'якшення звичайно набагато сильніше. Опозиція за ознакою палаталізації, таким чином, нейтралізується на користь палаталізованих приголосних. Приклади: gyti [`g'i: t'i] (заживати), senas [`s'æ:nas] (старий);
2) перед іншим м'яким приголосним, наприклад: belsti [`b'æl's't'i] (стукати);
3) перед голосними заднього ряду, де власне і реалізується опозиція за ознакою палаталізації. Роль м'якого знака виконує, як і у польській мові, буква i: akiai [`a: k'æi] (оку), gražių [graž'u:] (гарних).
В кінці слова всі литовські приголосні вимовляються твердо.
Перед голосними заднього ряду м'які приголосні t i d переходять в č і dž відповідно: viltis >> vilčiai (надія >> надії).
Наголос [ред.]
Наголос в литовскькій мові тонально-динамічний. Наголошений склад вимовляється з більшою силою, крім того, на довгих складах (довгих голосних, дифтонгах и дифтонгічних сполученнях) литовська мова розрізняє два тони — падаючий (позначається акутом — ́) і зростаючий (позначається тильдою — ~). В сучасній литовській мові ця різниця втрачається на монофтонгах і глайдах ie i uo. Тим не менше, на дифтонгах і дифтонгічних сполуках з сонантами різниця відчутна, оскільки другий елемент сполучення вимовляється сильніше при зростаючій інтонації, при чому перщий елемент міняє свою якість, асимілюючись із вимовою ведучого єлемента. Приклади:
kélmas [k’æ:lmas] ~ bel̃džia [b’εl'dž’æ]
áidas [a: idas] ~ laĩvas [livas]
Склади з короткими голосними позначаються гравісом — ` — і не розрізняють інтонацій.
Граматика [ред.]
Морфологічна будова литовської мови флективна з елементами аглютинації та аналітизму. Іменники мають 2 роди (середній рід втрачено), деякі займенники, прикметники й дієприкметники мають З роди. Числа — два (в діалектах трапляється ще і двоїна). Відмінків — 6 і клична форма. Дієслівні категорії: 4 часи, 2 стани. 4 способи, 3 особи (у 3-й особі одн. і мн. форми однакові). Сполучення дієслова būti «бути»' з дієприкметниками утворюють систему складних часів. Широко вживані дієприкметникові звороти. Переважний порядок слів SPO. Присвійні конструкції виражаються сполученнями типу «я маю», там де у латиській іде «в мене є»).
На сьогоднішні часи литовська мова краще інших живих індоєвропейських мов зберегла архаїчні риси в фонетиці і морфології.
Взаємодія з українською мовою [ред.]
Внаслідок тривалого перебування більшої частини українських земель у складі Великого Князівства Литовського у 14-16 ст. і пізніших міграцій досі трапляються литовські прізвища: Войшвіло, Бурбело, Нарбут, Дрига, Бутейко, Борейко, Гудович, Граужіс.
Тоді ж литовська мова запозичила з української слова: kazokas «козак», Nepras «Дніпро», trivoti «тривати», ulioti «гуляти», vecerioti «вечеряти», cerenas «черінь», akraicas (akraicikas) «окрайчик», strieka «стріха», dieska «діжка», kurapka «куріпка» (1579 р.), anūkas «онук».
Приклад [ред.]
«Заповіт» Т. Шевченка литовською мовою (переклав Антанас Венцлова)[6]
|
Примітки [ред.]
- ↑ Zigmas Zinkevičius. Lietuvių tautos kilmė. — 2005 — С. 230 (лит.)
- ↑ а б Alfredas Bumblauskas. Senosios Lietuvos istorija, 1009–1795. (Історія стародавньої Литви: 1009–1795) — Vilnius: R. Paknio leidykla, 2005. — ISBN 9986-830-89-3 (лит.)
- ↑ Jonas Palionis. Lietuvių literatūrinės kalbos istorija. — Vilnius: Mokslas, 1979 (лит.)
- ↑ Jonas Palionis. Lietuvių literatūrinė kalba XVI-XVIIa. — Vilnius: Mintis, 1967 (лит.)
- ↑ Jonas Palionis. Lietuvių rašomosios kalbos istorija. — Vilnius: «Mokslo ir enciklopedijų leidykla», 1995 (лит.)
- ↑ Українська бібліотека
Посилання [ред.]
- Тлумачний словник литовської мови(лит.)(англ.)
|
||||||||
|
|||||
