Литовська мова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Литовська мова
Lietuvių kalba
Поширеність литовської мови
Поширеність литовської мови
Поширена в: Литва
Регіон: Східна Європа
Носії: > 3 млн
Класифікація: Індо-Європейська

 Балтійська група

Офіційний статус
Державна: Литва
Офіційна: Європейський Союз
Коди мови
ISO 639-1 lt
ISO 639-2 lt
SIL lit

Лито́вська мо́ва (lietuvių kalba) — мова литовців, офіційна мова Литви. Належить до балтійської групи індоєвропейської сім'ї мов, разом з латиською та нині мертвою прусською мовою. Лінгвісти стверджують, що з усіх індоєвропейських мов мов литовська є найближчою до праіндоєвропейської мови. Основою літературної литовської мови є так званий західно-аукштайтський діалект. Приблизно 2500-3000 років тому існувала так звана балто-слов'янська мовна спільнота, вона мала дуже багато спільних рис у мові та культурі. Якщо, приміром, головним богом язичницького пантеону древніх слов'ян був Перун, то давніх балтів — Пяркунас. І нині балтійські мови є найближчими за своїми основними ознаками до слов'янських мов.

Географічна поширеність[ред.ред. код]

Поширена у Литві, а також у місцевостях з невеликим автохтонним населенням литовців: у Польщі (бл. 5,8 тис. литовців, 2003), у Білорусі і Калінінградській області Росії (близько 18 тис. литовців), а також серед литовських вихідців у США (38,3 тис. мовців із 660 тис. осіб литовського походження), в Росії (49 тис., 2002), Канаді, Бразилії, Аргентині, Великобританії, Німеччині, Австралії, Латвії. Загальне число мовців понад 3 млн чоловік, включаючи 2 955 200 у Литві (перепис 2001).

Історія[ред.ред. код]

Поширення литовської мови в XVI столітті[1]
Литовська мова (1741)[2]
Найраніша писемна пам'ятка литовської мови датується 1503–1515 рр. Написана від руки молитва на останній сторінці книги «Tractatus sacerdotalis», Страсбург.

Литовська мова зберегла багато рис первинної фонетики та морфології індоєвропейських мов, саме тому вона цікава для індоєвропеїстики. Існує думка, що серед сучасних мов литовська є найближчою до праіндоєвропейської мови. Деякі факти вказують на те, що група балтійських мов існувала окремо від інших індоєвропейських мов уже з X століття до н. е. Незважаючи на те, що багато архаїчних рис литовської мови очевидні, шлях розвитку балтійських мов із праіндоєвропейської залишається неясним.

Східно-балтійські мови відокремилися від західно-балтійських (або від гіпотетичної прото-балтійської мови) в VVII століттях. Уже близько II століття давньогрецький географ Птолемей у своїй Географії (Кн. III, гл. 5, 21) писав про два балтійські племена — Галінди (грец. Γαλίνδαι) і Ятвяги (грец. Σουδινοί). Диференціація між литовською і латиською мовами почалася в VIII століття й ще довгий час вони могли бути діалектами однієї мови. Проміжні діалекти існували принаймні до XIV — XV століттяів чи навіть до XVII століття. Також значний вплив на незалежний розвиток мов мало в XIII та XIV століттях захоплення Лівонським орденом західної частині басейну річки Даугави (майже збігається з територією сучасної Латвії).

Мовознавці припускають, що приблизно в XIII–XIV століття в литовській мові сформувалися основні аукштайтська та Жемайтська говірки, з яких далі розвивалися свої діалекти. Зараз в Аукштайтії існують три основних діалекти: східний, західний і південний (або дзукійський); і в Жемайтії — також три діалекти: західний (або Клайпедський; лит. donininkai), північно-західний (або Тельшяйський; лит. dounininkai) і південний (або расейняйський; лит. dūnininkai). Основою сучасної літературної мови став південний (сувалкійський) варіант західноаукштайтського діалекту, що зберіг давню фонетику і морфологію.

Найраніша писемна пам'ятка литовської мови датується 1503 роком. Це молитва («Аве Марія» та «Нікейський символ віри»), написані від руки на останній сторінці випущеної в Страсбурзі книги «Tractatus sacerdotalis». Текст дотримується дзукійського діалекту і, очевидно, списаний з більш раннього оригіналу.[2] Немає сумнівів у тому, що церковні литовські тексти писалися і раніше, можливо навіть, у кінці XIV століття, адже запроваджене в 1387 році в Аукштайтії християнство потребувало таких текстів для релігійної практики (в історичних джерелах згадується, що перші церковні тексти литовською переклав сам Ягайло).

Литовський молитовник, видрукуваний кирилицею. 1866

Друкарство починається в 1547 році з катехізису Мартінаса Мажвідаса, написаному жямайтійським діалектом і виданому в Кенігсберзі. Книга містить перший литовський підручник — «Легка і швидка наука читання й письма», в якому автор на 4 сторінках наводить алфавіт і кілька придуманих ним граматичних термінів. Рівень грамотності литовців протягом XVIII століття залишався низьким, тому книги не були загальнодоступні, проте з виходом першої книги починається розвиток літературної литовської мови.

1620 року з'являється і перший словник литовської мови, що згодом мав п'ять перевидань — «Dictionarium trium linguarum» Константінаса Сірвідаса. В 1653 році видається підручник граматики — «Grammatica Litvanica» Даніелюса Кляйнаса. Так в XVII столітті починається наукове дослідження литовської мови, яке в XIX столітті з появою порівняльного мовознавства стало особливо інтенсивним.

1864 року, після січневого повстання, Михайло Муравйов, генерал-губернатор Віленської губернії, запровадив заборону на використання латинського алфавіту та друковані тексти литовською мовою. Натомість було запроваджено «Гражданський шрифт» — литовська писемність кирилічними літерами, розроблена І. Корніловим. Литовські книги продовжували друкуватися за кордоном, у Східній Пруссії та в Сполучених Штатах Америки. Ці книги ввозилися у Литву, незважаючи на суворі судові вироки, книги допомагали зростанню національної свідомості, тож у 1904 році було скасовано заборону.

В історії літературної литовської мови виділяють такі етапи розвитку:[3][4][5]

  • I. Донаціональний період (XVI–XVIII століття):
  1. Литовська літературна мова XVI–XVII століть;
  2. Литовська літературна мова XVIII століття.
  • II. Національний період:
  1. Литовська літературна мова з першої половини XIX століття до 1883 року;
  2. Литовська літературна мова з кінця XIX століття до початку XX століття (1883–1919 рр..);
  3. Литовська літературна мова часів Литовської Республіки (1919–1940 рр..);
  4. Литовська літературна мова у складі СРСР (з 1940 р.);
  5. Литовська літературна мова з часу відновлення незалежності (з 1991).

Кожен період розвитку литовської літературної мови мав свої стилістичні, графічні, лексичні, морфологічні, фонетичні та інші особливості.

Литовська абетка[ред.ред. код]

У литовській мові використовується латинська абетка з деякими змінами.

A a Ą ą B b C c Č č D d E e Ę ę
Ė ė F f G g H h I i Į į Y y J j
K k L l M m N n O o P p R r S s
Š š T t U u Ų ų Ū ū V v Z z Ž ž

Фонетика[ред.ред. код]

Фонетично литовська мова відрізняється від близько спорідненої латиської мови більшою архаїчністю (в цілому) і деякими інноваціями, зберігає давні k, і g, на місці латиських африкат c і dz (akys «око», gerti «пити» — пор. латис. acis, dzert), сполуки an, en, in, un у початкових складах (ranka «рука», penktas «п'ятий», minti «міняти», jungas «ярмо» — пор. латис. roka, piektas, mit, jugs).

Голосні[ред.ред. код]

Голосні литовської мови протиставлені за довготою, утворюючи таку систему фонем-монофтонгів:

[a:] ~ [a], [e:], [æ:] ~ [æ]/[ε]*, [i:] ~ [i], [o:] ~ [o]**, [u:] ~ [u]

* Фонема [æ] багатьма реалізується більш закрито за довгий варіант

** Фонема [o] характерна тільки для запозичень

Довгі голосні в литовській мові не пов'язані позиційно із наголосом, тобто можуть знаходитися у наголошених і ненаголошених складах.

Довго вимовляються і старі носові голосні, що становлять собою рефлекси старих сполучень голосних з носовими сонантами (в жемайтійському діалекті ті носові приголосні досі вимовляються). В сучасній мові носовий тембр в таких голосних втрачений, але вони компенсаторно подовжилися. Таким чином, графічно голосні в сучасній литовській мові відображаються так:

A a [a]; [a:] (в деяких словах під наголосом)

Ą ą [a:]

E e [æ]; [æ:] (в деяких словах під наголосом)

Ę ę [æ:]

Ė ė [e:]

I i [i]

Į į, Y y [i:]

O o [o:]; [o] (в запозиченнях)

U u [u]

Ū ū, Ų ų [u:]

Перевага такої системи над латиською графікою полягає в тому, что на письмі чітко розрізняються відкрите і закрите «e». З іншого боку, литовська графіка програє латиській в тому, что букви «а» та «е» позначають по два звуки. Крім цього, довгі фонеми [i:], [æ:], [a:] та [u:] мають по два варіанти написання.

Серед дифтонгів в литовській мові найбільш характерні такі: «ai», «au», «ei», «ie», «uo», «ui». Дифтонгічними вважаються також сполучення голосних з сонорними приголосними (наприклад, el, ir, un, im, om і т. д.), оскільки в таких сполученнях тон як супрасегментна одиниця характерний для обох елеметів, тобто приголосний становить собою частину складотворчої одиниці (див. нижче).

Опозиція голосних [a(:)] ~ [æ(:)] нейтралізується після приголосних, оскільки після м'яких [a(:)] не вимовляється — його заміняє [æ(:)], тобто: be [b'æ] = bia [b'æ].

Приголосні[ред.ред. код]

Приголосні литовської мови утворюють майже повністю симетричну систему за ознакою твердості-м'якості: усі приголосні, крім j, існують в твердому і м'якому варіантах. Більшість із них мають фонемний статус, наприклад: tvarkau [tvar`kau] (я прибираю) ~ tvarkiau [tvar`k'au] (я прибирав). М'яко литовські приголосні вимовляються:

1) перед усіма голосними переднього ряду: i y į ė e ę. При цьому перед довгими голосними пом'якшення звичайно набагато сильніше. Опозиція за ознакою палаталізації, таким чином, нейтралізується на користь палаталізованих приголосних. Приклади: gyti [`g'i: t'i] (заживати), senas [`s'æ:nas] (старий);

2) перед іншим м'яким приголосним, наприклад: belsti [`b'æl's't'i] (стукати);

3) перед голосними заднього ряду, де власне і реалізується опозиція за ознакою палаталізації. Роль м'якого знака виконує, як і у польській мові, буква i: akiai [`a: k'æi] (оку), gražių [graž'u:] (гарних).


В кінці слова всі литовські приголосні вимовляються твердо.

Перед голосними заднього ряду м'які приголосні t i d переходять в č і відповідно: viltis >> vilčiai (надія >> надії).

Наголос[ред.ред. код]

Наголос в литовскькій мові тонально-динамічний. Наголошений склад вимовляється з більшою силою, крім того, на довгих складах (довгих голосних, дифтонгах и дифтонгічних сполученнях) литовська мова розрізняє два тони — падаючий (позначається акутом — ́) і зростаючий (позначається тильдою — ~). В сучасній литовській мові ця різниця втрачається на монофтонгах і глайдах ie i uo. Тим не менше, на дифтонгах і дифтонгічних сполуках з сонантами різниця відчутна, оскільки другий елемент сполучення вимовляється сильніше при зростаючій інтонації, при чому перщий елемент міняє свою якість, асимілюючись із вимовою ведучого єлемента. Приклади:

kélmas [k’æ:lmas] ~ bel̃džia [b’εl'dž’æ]

áidas [a: idas] ~ laĩvas [livas]

Склади з короткими голосними позначаються гравісом — ` — і не розрізняють інтонацій.

Граматика[ред.ред. код]

Морфологічна будова литовської мови флективна з елементами аглютинації та аналітизму. Іменники мають 2 роди (середній рід втрачено), деякі займенники, прикметники й дієприкметники мають З роди. Числа — два (в діалектах трапляється ще і двоїна). Відмінків — 6 і клична форма. Дієслівні категорії: 4 часи, 2 стани. 4 способи, 3 особи (у 3-й особі одн. і мн. форми однакові). Сполучення дієслова būti «бути»' з дієприкметниками утворюють систему складних часів. Широко вживані дієприкметникові звороти. Переважний порядок слів SPO. Присвійні конструкції виражаються сполученнями типу «я маю», там де у латиській іде «в мене є»).

На сьогоднішні часи литовська мова краще інших живих індоєвропейських мов зберегла архаїчні риси в фонетиці і морфології.

Взаємодія з українською мовою[ред.ред. код]

Внаслідок тривалого перебування більшої частини українських земель у складі Великого Князівства Литовського у 14-16 ст. і пізніших міграцій досі трапляються литовські прізвища: Войшвіло, Бурбело, Нарбут, Дрига, Бутейко, Борейко, Гудович, Граужіс.

Тоді ж литовська мова запозичила з української слова: kazokas «козак», Nepras «Дніпро», trivoti «тривати», ulioti «гуляти», vecerioti «вечеряти», cerenas «черінь», akraicas (akraicikas) «окрайчик», strieka «стріха», dieska «діжка», kurapka «куріпка» (1579 р.), anūkas «онук».

Приклад[ред.ред. код]

«Заповіт» Т. Шевченка литовською мовою (переклав Антанас Венцлова)[6]

Kai numirsiu, jūs užkaskit
Mane ant kurgano,
Tarp plačių gimtinės stepių,
Ukrainoj mano,
Kad matyčiau pievas, Dnieprą,
Jo pakrantę gūdžią,
Kad regėčiau, kad girdėčiau,
Kaip jis staugia, ūžia.


Kai nuneš iš Ukrainos
Į marias giliąsias
Priešų kraują jis… paliksiu
Kalnus aš, plačiąsias
Pievas ir prie dievo sosto
Tada nukeliausiu
Pasimelsti… o lig tolei
Nežinau aukščiausio!


Kai užkasite, sukilkit,
Pančius sudaužykit
Ir krauju piktųjų priešų
Laisvę apšlakstykit!
Ir manęs šeimoj laisvojoj.
Naujoj ir laimingoj,
Neužmirškit paminėti
Žodeliu širdingu.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Zigmas Zinkevičius. Lietuvių tautos kilmė. — 2005 — С. 230 (лит.)
  2. а б Alfredas Bumblauskas. Senosios Lietuvos istorija, 1009–1795. (Історія стародавньої Литви: 1009–1795) — Vilnius: R. Paknio leidykla, 2005. — ISBN 9986-830-89-3 (лит.)
  3. Jonas Palionis. Lietuvių literatūrinės kalbos istorija. — Vilnius: Mokslas, 1979 (лит.)
  4. Jonas Palionis. Lietuvių literatūrinė kalba XVI-XVIIa. — Vilnius: Mintis, 1967 (лит.)
  5. Jonas Palionis. Lietuvių rašomosios kalbos istorija. — Vilnius: «Mokslo ir enciklopedijų leidykla», 1995 (лит.)
  6. Українська бібліотека

Посилання[ред.ред. код]