Планети поза Нептуном

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Це стаття про гіпотетичні планети. Щодо відомих об’єктів поза Нептуном, див. Транснептуновий об'єкт.

Персіваль Ловелл, автор гіпотези про існування Планети Ікс

Після відкриття Нептуна в 1846 р. побутувала думка, що за його орбітою може існувати ще одна планета. У середині XIX ст. почалися її пошуки. На початку XX ст. за пошуки Планети X взявся Персіваль Ловелл. Гіпотезою про планету X він пояснював розходження між розрахованими й фактичними орбітами газових гігантів, зокрема Урана й Нептуна, вважаючи, що ці відхилення спричинюються гравітацією великої невидимої дев’ятої планети.

Здавалося, що відкриття Плутона, здійснене Клайдом Томбо в 1930 році, підтверджує гіпотезу Ловелла, і аж до 2006 р. Плутон офіційно вважався дев’ятою планетою. В 1978 р. з’ясувалося, що маса Плутона надто мала, щоб його гравітація впливала на газові гіганти. Це зумовило короткочасний інтерес до десятої планети. На початку 1990-х рр. її пошуки майже припинилися, оскільки в результаті дослідження даних, які надійшли від космічного зонда «Вояджер-2», виявилося, що неправильності орбіти Урана пояснюються недооцінкою маси Нептуна. Після 1992 р. внаслідок відкриття численних невеликих крижаних об’єктів, орбіти яких схожі на орбіту Плутона або навіть більші від неї, постало питання про те, чи слід і далі вважати Плутон планетою, чи, може, його і його «сусідів» потрібно зарахувати до певного особливого класу об’єктів — як астероїди. Хоча деякі великі члени цієї групи спочатку вважали планетами, у 2006 р. Міжнародний астрономічний союз перекваліфікував Плутон і його найбільших сусідів у карликові планети, через що в Сонячній системі залишилося лише вісім планет.

Сучасна астрономічна спільнота здебільшого схиляється до думки, що Планета X, як і вважалося спочатку, не існує. Утім, гіпотезою про існування Планети X деякі астрономи пояснюють інші аномалії зовнішніх частин Сонячної системи. У масовій культурі і навіть у деяких астрономічних колах терміном «Планета X» називають будь-яку невідкриту планету зовнішньої частини Сонячної системи, безвідносно до її стосунку до гіпотези Ловелла. Крім того, різні дані свідчать також про існування інших транснептунових планет.

Давні гіпотези[ред.ред. код]

Див. також: Відкриття Нептуна

Жак Бабіне, один із найперших авторів гіпотези про існування транснептунової планети

У 1840-х рр. французький математик Урбен Левер’є, використовуючи закони ньютонівської (класичної) механіки, проаналізував збурення орбіти Урана і висунув гіпотезу, що вони спричинені гравітацією ще не відкритої планети. Левер’є визначив, яким має бути положення цієї нової планети на небі й надіслав свої розрахунки німецькому астроному Йоганну Готфриду Ґалле. 23 вересня 1846 року, у ніч одразу після отримання листа, Ґалле разом зі своїм учнем Генріхом Луї д'Аррестом відкрили Нептун — саме там, де вказав Левер’є. Але в русі газових гігантів — Урана й Нептуна — все одно спостерігалися неправильності. Їх наявність свідчила на користь того, що за орбітою Нептуна існує ще одна планета.

Ще до відкриття Нептуна побутувала ідея, що пояснити всі неправильності наявністю лише однієї планеті не можна. 17 листопада 1834 року британський астроном-любитель Томас Джон Хассі повідомив по розмову із французьким астрономом Алексисом Буваром і Джорджем Бідделлом Ері, британським королівським астрономом. Хассі сказав, що коли він висловив Бувару ідею про те, що незвичний рух Урана може пояснюватися гравітаційним впливом ще не відкритої планети, той повідав, що ця ідея теж спадала йому на думку і що він вже обговорював її з Петером Андреасом Ганзеном, директором Зіберзьскої обсерваторії в Готі (Тюрингія, Німеччина). На думку Ганзена, вповні пояснити рух Урана наявністю лише одного космічного тіла не можна, тому він припустив, що за орбітою Урана є ще дві планети.

У 1848 році Жак Бабіне піддав сумнівові розрахунки Левер’є, стверджуючи, що спостережувана маса Нептуна є меншою, а орбіта — більшою, ніж той передбачав. Бабіне висунув гіпотезу, що за орбітою Нептуна має існувати інша планета з масою, приблизно у 12 разів більшою від маси Землі, — він назвав її «Гіперіон». Левер’є цю гіпотезу відкинув зі словами: «Визначити положення іншої планети немає жодної можливості — хіба що гіпотези, засновані здебільшого на уяві».

У 1850 р. Джеймс Фергюсон, астроном-асистент у Військово-морській обсерваторії США, зауважив, що він «втратив» зірку, яку спостерігав, — GR1719k. Лейтенант Метью Маурі, керівник обсерваторії, назвав її свідченням на користь того, що це нова планета. Подальші пошуки не дали змоги виявити «планету» в іншому положенні, а в 1878 р. Петерс (CHF Peters), директор Обсерваторії Коледжу Гамільтона у Нью-Йорку, продемонстрував, що зірка насправді не зникла: натомість попередні результати були наслідком людської помилки.

У 1879 р. Каміль Фламмаріон зауважив, що афелії комети 1862 III (комета Свіфта—Туттля) та 1889 III становлять відповідно  47 та 49 а. о., і зробив припущення, що відстань відповідає орбітальному радіусу невідомої планети, яка перетворила їхні орбіти на еліптичні. Астроном Джордж Форбс (Georges Forbes) на підставі цих фактів дійшов висновку, що поза Нептуном повинні існувати дві планети. Виходячи з того, що афелії чотирьох комет сягають відстані приблизно 100 а. о., а афелії наступних шістьох — аж 300 а. о., він розрахував орбітальні елементи пари гіпотетичних транснептунових планет. Ці елементи загалом співпали з тими, які незалежно вирахував інший астроном на ім’я Девід Пек Тодд (David Peck Todd), що дало підстави вважати їх дійсними. Утім, скептики заперечували, що орбіти комет, які брали участь у розрахунках, надто невизначені для отримання надійних результатів.

В 1900 і 1901 рр. директор Гарвардської обсерваторії Вільям Генрі Пікерінг здійснив дві спроби відшукати транснептунові об’єкти. Першу з них розпочав данський астроном Ханс Еміль Лау (Hans Emil Lau): дослідивши дані щодо орбіти Урана з 1690 по 1895 рр., він дійшов висновку, що пояснити невідповідності його орбіти наявністю лише однієї транснептунової планети не можна, і висунув припущення щодо положень двох планет, наявність яких, на його думку, могла би їх пояснити. Друге пошукове дослідження почалося, коли Гебріел Даллет (Gabriel Dallet) пропустив, що рух Урана можна пояснити наявністю однієї транснептунової планети на відстані 47 а. о. Пікерінг погодився перевірити пластинки на наявність будь-яких підозрілих планет. В обох випадках нічого знайти не вдалося.

В 1911 р. індійський астроном Венкатеш Кетакар (Venkatesh P. Ketakar) повторно проаналізував схеми руху супутників Юпітера, створені П’єром-Симоном Лапласом, і, застосувавши їх до зовнішніх планет, висунув припущення про існування двох транснептунових планет, яким він дав імена Брагма і Вішну. Три внутрішні Галілеєві супутники ЮпітераІо, Європа і Ганімед — перебувають у складному резонансному русі з відношеннями 1:2:4 («резонанс Лапласа»). Кетакар припустив, що Уран, Нептун і гіпотетичні транснептунові планети теж пов’язані резонансом на кшталт Лапласового. За цими розрахунками, для Брагми середня відстань мала б становити 38,95 а. о., а орбітальний період — 242,28 земних років (резонанс 3:4 із Нептуном). Плутон, який був відкритий 19 роками по тому, обертається навколо Сонця на середній відстані 39,48 а. о. і має орбітальний період 248 земних років — тобто параметри його орбіти виявилися близькими до припущених Кетакаром (Плутон перебуває в резонансі 2:3 з Нептуном). Кетакар не робив жодних припущень щодо елементів орбіти, крім середньої відстані й періоду. Як саме Кетакар їх розрахував, невідомо; другу планету, про існування якої він казав, Вішну, знайдено не було.

Планета Ікс[ред.ред. код]

В 1894 р. за допомогою Вільяма Пікерінга заможний бостонець Персіваль Ловелл заснував Ловеллівську обсерваторію у Флегстаффі (Аризона, США). В 1906 р., прагнучи знайти пояснення загадок орбіти Урана, він розпочав масштабний проект із пошуку транснептунової планети, яку він назвав «Planet X». У цій назві присутня гра слів: «X» тут символізує невідоме і вимовляється як буква X, а не римська цифра «10»; водночас «Planet X» сприймається як «Десята планета» (хоча Планета Ікс мала би стати дев’ятою, а не десятою). Ловелл сподівався відстежити Планету Ікс, аби повернути довіру до себе як до науковця, адже ця довіра значно зменшилася через його висміювану науковим загалом віру в те, що каналоподібні фігури на поверхні Марса є каналами, створеними високорозвиненими істотами.

Передусім Ловелл зосередив зусилля на пошуках у районі екліптики — площини, оточеної зодіакальними сузір’ями, якою обертаються навколо Сонця всі планети. Використовуючи 5-дюймову фотокамеру, він за допомогою збільшувального скла вручну проаналізував понад 200 тригодинних експозицій, але не знайшов жодної планети. У той момент Плутон перебував надто високо над площиною екліптики і не потрапив в область пошуків. Перевіривши можливі прогнозовані місця, Ловелл здійснив другий етап пошуку; він тривав з 1914 по 1916 рр. В 1915 році він опублікував свої «Мемуари про транснептунову планету» (Memoir of a Trans-Neptunian Planet), у яких дійшов висновку, що Планета Ікс має масу приблизно всемеро більшу від маси Землі (тобто половину маси Нептуна) і обертається навколо Сонця на середній відстані 43 а. о. Він припустив, що Планета Ікс — це великий об’єкт із низькою щільністю і високим альбедо — як у газових гігантів. За таких характеристик її диск має бути видно під кутом приблизно одну кутову секунду, а її видима зоряна величина становитиме 12–13 — тобто вона буде достатньо яскравою, щоб її можна було помітити.

Незалежно від Ловелла Пікерінг в 1908 р. заявив, що, проаналізувавши нерегулярності орбіти Урана, він виявив дев’яту планету. Ця гіпотетична планета — він назвав її «Планета О», оскільки наступною буквою після «N» (Нептун) є «O» — має середній орбітальний радіус 51,9 а. о. та орбітальний період 373,5 року. На пластинках, узятих у його обсерваторії в Арекіпі (Перу), знайти планету з такими характеристиками не вдалося. Згодом британський астроном Філіп Герберт Ковелл продемонстрував, що нерегулярності, спостережувані в русі Урана, майже щезають, якщо врахувати його переміщення по довготі. Ловелл, незважаючи на свої близькі стосунки з Пікерінгом, самостійно відкинув можливість існування Планети О, зауваживши: «Цю планету дуже слушно назвали “О” — адже це ніщо» (в англійській мові «О» означає «нуль», «ніщо»). Пікерінг не знав, що на чотири фотографічні пластинки, отримані астрономами Обсерваторії Маунт-Вілсон під час пошуків Планети О в 1919 р., потрапив, зокрема, і Плутон: це з’ясувалося багато років по тому. Пікерінг продовжував робити припущення про існування багатьох інших транснептунових планет аж до 1932 р., називаючи їх P, Q, R, S, T та U. Жодну з них не було знайдено.

Відкриття Плутона[ред.ред. код]

Основна стаття: Плутон

Клайд Томбо

Через несподівану смерть Ловелла в 1916 р. пошуки Планети Ікс тимчасово припинилися. За словами його друга, неспроможність знайти цю планету «майже вбила його». Констанція Ловелл, вдова Персіваля Ловелла, аби заволодіти мільйоном доларів спадку чоловіка, поступово втягнула обсерваторію в тривалі юридичні тяжби. Унаслідок цього пошуки Планети Ікс не вдавалося завершити протягом кількох років.

В 1925 р. обсерваторія отримала скляні диски для нового 13-дюймового ширококутного телескопа для продовження пошуків, сконструйованого на кошти Джорджа Ловелла, брата Персіваля. В 1929 р. директор обсерваторії Весто Мелвін Слайфер, не довго вагаючись, передав роботу з пошуку планети Клайду Томбо — 22-річному фермеру з Канзасу, який щойно прибув до Ловеллівської обсерваторії; Слайфера вразили його астрономічні малюнки.

Завданням Томбо було систематично знімати ділянки нічного неба, роблячи пари зображень з інтервалом два тижні. Після цього він закладав обидва зображення кожної ділянки у спеціальний апарат — так званий блінк-компаратор, який, швидко змінюючи ці зображення, створював ілюзію швидкого руху будь-якого планетарного тіла. Щоб зменшити імовірність того, що за нову планету буде сприйнято який-небудь об’єкт, який рухається швидко (а отже, перебуває ближче), Томбо знімав кожну ділянку поблизу точки протистояння, тобто протилежній Сонцю, де видимий ретроградний рух об’єктів, орбіти яких розташовані ззовні відносно земної, найшвидший. Крім того, він робив третій, контрольний знімок, аби усунути будь-які хибні результати, спричинені дефектами конкретної пластинки. Томбо вирішив зняти в такий спосіб весь зодіак і не обмежуватися ділянками, на які вказав Ловелл.

На початок 1930 року Томбо у своїх пошуках дійшов до сузір’я Близнюків. 18 лютого 1930 р., працюючи вже протягом цілого року і перевіривши близько 2 мільйонів зірок, Томбо розгледів рухливий об’єкт на фотографічних пластинах, знятих 23 і 29 січня того ж року. Фотографія нижчої якості, знята 21 січня, підтвердила факт руху. Переконавшись, що об’єкт рухається, Томбо зайшов у кабінет Слайфера і промовив: «Доктор Слайфер, я знайшов вашу Планету Ікс». Об’єкт перебував лише в шістьох градусах від одного з двох положень, на які вказував Ловелл; отже, можна сказати, що його нарешті було реабілітовано. Невдовзі обсерваторія отримала й інші підтверджуючі фотографії. 13 березня 1930 р. новину про відкриття надіслали в Гарвардську обсерваторію. Пізніше новий об’єкт віднайшли на фотографіях, знятих аж 19 березня 1915 року. Почасти рішення назвати його Плутоном зумовлювалося прагненням вшанувати пам’ять Персіваля Ловелла: ініціали його імені утворювали перші дві букви цього слова. Після відкриття Плутона Томбо продовжував шукати інші віддалені об’єкти в площині екліптики. Він знайшов сотні змінних зірок і астероїдів, а також дві комети, але інших планет не відкрив.

Плутон втрачає «титул» Планети Ікс[ред.ред. код]

Зображення, на якому було знайдено Харон

Працівників обсерваторії розчаровувало й дивувало те, що побачити видимий диск Плутона не вдавалося: у телескопах він мав вигляд точки, як зірка. Із зоряною величиною 15 він був ушестеро тьмяніший, ніж прогнозував Ловелл, — тобто був або дуже маленький, або дуже темний. Оскільки астрономи Ловелла вважали, що Плутон достатньо масивний, щоб спотворювати орбіти інших планет, вони припустили, що його альбедо дорівнює 0,07 (інакше кажучи, що він відбиває лише 7 % світла, яке на нього потрапляє) — тобто темний, як асфальт, і подібний до Меркурія — планети з найменшим альбедо. За таких характеристик його діаметр мав би становити близько 8000 км, тобто 60 % від земного. Крім того, у процесі спостережень виявилося, що орбіта Плутона сильно еліптична — набагато еліптичніша порівняно з іншими планетами.

Деякі астрономи заперечували, що Плутон слід вважати планетою. Невдовзі після його відкриття в 1930 р. Армін Лейшнер (Armin O. Leuschner) висунув припущення, що через тьмяність і ексцентричність орбіти його радше слід вважати астероїдом або кометою: «Результат Ловелла підтверджує великий ексцентриситет, припущення про який було висунуто 5 квітня. Ще один варіант — великий астероїд, орбіта якого сильно змінилася внаслідок близького проходження великої планети на кшталт Юпітера, або, можливо, це один із багатьох довгоперіодичних планетарних об’єктів, який ще не відкрито, або яскравий кометоподібний об’єкт». В 1931 р. Ернест Браун, здійснивши математичні розрахунки, заявив, що пояснити спостережувані неправильності орбіти Урана гравітаційним впливом ще віддаленішої планети неможливо, а відтак передбачення Ловелла було «цілком випадковим».

Упродовж усього XX століття оцінки маси Плутона переглядалися в бік зменшення. В 1931 р. Ніколсон (Nicholson) і Маялл (Mayall), виходячи з його припустимого впливу на газові гіганти, розрахували його масу і оцінили її як сумірну масі Землі. В 1949 р. на підставі вимірювання діаметра Плутона було зроблено висновок, що його розмір проміжний між Меркурієм і Марсом, а його маса, найімовірніше, вдесятеро менша маси Землі. В 1976 р. Дейл Крюкшенк (Dale Cruikshank), Карл Пілчер (Carl Pilcher) і Девід Моррісон (David Morrison) із Гавайського університету проаналізували спектри поверхні Плутона і визначили, що він має містити метановий лід — дуже блискучу речовину. Це означало, що Плутон — не тільки не темне, а навпаки, надзвичайно яскраве тіло, а відтак його маса навряд чи більша 0,01 маси Землі.

Оцінки маси Плутона:
Рік Маса (у масах Землі) Примітки
1931 1 Ніколсон і Маялл
1948 1/10 Койпер
1976 1/100 Крюкшенк, Пілчер і Моррісон
1978 1/500 Крісті та Харрінгтон

Урешті-решт масу Плутона було визначено в 1978 р., коли американський астроном Джеймс Крісті (James W. Christy) відкрив його супутник Харон. Це відкриття дало йому разом із Робертом Харрінготном (Robert Sutton Harrington) із Військово-морської обсерваторії США змогу виміряти масу системи Плутон—Харон безпосередньо, шляхом спостерігання орбітального руху супутника навколо планети. За їхніми вимірюваннями, маса Плутона становить 1,31×1022 кг: це приблизно 1/500 частина маси Землі або 1/6 — Місяця. Ця величина набагато менша від тієї, якою можна було б пояснити спостережувані неправильності орбіт зовнішніх планет. Отже, «пророкування» Ловелла виявилося випадковим: якщо Планета Ікс існує, то це точно не Плутон.

Подальші пошуки Планети Ікс[ред.ред. код]

Після 1978 року чимало астрономів продовжували пошуки ловеллівської Планети Ікс і були переконані, що, оскільки Плутон здійснити цю «місію» не зміг, це означає, що орбіти зовнішніх планети спотворює невидима десята планета.

У 1980-х і 1990-х рр. Роберт Харрінгтон здійснив дослідження з метою визначити реальну причину спостережуваних відхилень. За його розрахунками, будь-яка «Планета Ікс» повинна бути приблизно втричі далі від Сонця, ніж Нептун; її орбіта має бути дуже ексцентричною і сильно нахиленою до екліптики — під кутом приблизно 32° до орбітальної площини інших відомих планет. Ця гіпотеза дістала змішані відгуки. Відомий противник існування Планети Ікс Браян Марсден із Центру малих планет Гарвардського університету зауважив, що відхилення, про які йдеться, у сотні разів менші від тих, про які казав Левер’є, і що їх легко пояснити помилками спостерігання.

В 1972 р. Джозеф Брейді (Joseph Brady) з Ліверморської національної лабораторії досліджував нерегулярності в русі комети Галлея. Брейді заявив, що вони можуть бути зумовлені планетою розміром із Юпітер, яка обертається навколо Сонця за орбітою Нептуна, на відстані 59 а. о., і має ретроградну орбіту. Утім, і Марсден, і прихильник існування Планети Ікс Кеннетт Зідельманн (P. Kenneth Seidelmann) зустріли цю гіпотезу в штики, закидаючи, що комета Галлея випадково і нерегулярно випускає струмені речовини, які спричинюють змінення її орбітальної траєкторії, а також що такий масивний об’єкт, як Планета Ікс «за версією» Брейді, має суттєво спотворювати орбіти відомих зовнішніх планет.

В 1983 р. космічна обсерваторія IRAS (хоча її завданням не є пошуки Планети Ікс), ненадовго спровокувала сенсацію через «невідомий об’єкт», який спершу охарактеризували як «можливо, сумірний за розміром із гігантською планетою Юпітер і достатньо близький, щоб бути частиною Сонячної системи». Під час подальшого аналізу виявилося, що дев’ять із невизначених об’єктів є далекими галактиками, а десятий — «міжзоряною хмарою»; жодний із об’єктів не належав до Сонячної системи.

В 1988 р. Джексон (A. A. Jackson) і Кіллен (R. M. Killen) здійснили дослідження стабільності резонансу Нептун—Плутон шляхом моделювання руху планет за умови наявності «Планет Ікс» різних мас і на різних відстанях від Плутона. Орбіти Нептуна і Плутона перебувають у резонансі 3:2, який унеможливлює їх зіткнення і навіть наближення один до одного, хоча Плутон іноді підходить до Сонця ближче, ніж Нептун. З’ясувалося, що, аби розірвати цей резонанс, маса гіпотетичного об’єкта повинна перевищувати 5 мас Землі, при цьому діапазон можливих параметрів доволі широкий, внаслідок чого поза орбітою Плутона може існувати велика кількість космічних тіл, наявність яких ніяк не впливає на цей резонанс. Аби визначити вплив такого тіла на стабільність резонансу Нептун—Плутон, було вираховано розвиток чотирьох тестових орбіт трансплутовоної планети на інтервалах у мільйони років. З’ясувалося, що планети поза Плутоном, які мають маси від 0,1 до 1,0 мас Землі і обертаються навколо Сонця на відстані відповідно 48,3 та 75,5 а. о., не впливають на резонанс 3:2. Тестові планети із масою 5 мас Землі та великими півосями 52,5 та 62,5 а. о. спотворюють аргумент перигелію лібрації Плутона (чотири мільйони років).

Спростування Планети Ікс[ред.ред. код]

Харрінгтон помер у січні 1993 р., так і не знайшовши Планету Ікс. За півроку до того Майлз Стендіш (E. Myles Standish), проаналізувавши дані, отримані під час прольоту «Вояджера-2» повз Нептун у 1989 році, здійснив розрахунок його загальної маси. Вона виявилася на 0,5 % меншою порівняно із попередніми розрахунками: ця величина сумірна з масою Марса. Після цього він повторно розрахував гравітаційний вплив Нептуна на Уран. Коли уточнену масу Нептуна застосували в ефемеридах розвитку Лабораторії реактивного руху (JPL), усі невідповідності орбіти Урана, а разом із ними і необхідність в існуванні Планети Ікс, щезли. У траєкторіях руху космічного зонду (Піонер-10, Піонер-11, Вояджер-1, Вояджер-2) не спостерігається жодних відхилень, наявність яких можна було б пояснити гравітаційним впливом великого невідкритого об’єкта зовнішніх областей Сонячнох системи. Сьогодні більшість астрономів погоджуються, що Планети Ікс, якою її бачив Ловелл, не існує.

Відкриття інших транснептунових планет[ред.ред. код]

Див також: Історія поясу Койпера

Після відкриття Плутона й Харона жодних транснептунових об’єктів (ТНО) не знаходили аж до 1992 р., коли був відкритий (15760) 1992 QB1. Відтоді спостерігалися сотні таких об’єктів. Більшість із них вважаються частиною пояса Койпера: це група крижаних тіл, які обертаються навколо Сонця поблизу площини екліптики поза орбітою Нептуна. Хоча жодний із них не досяг розміру Плутона, деякі з цих віддалених транснептунових об’єктів, зокрема Седна, у ЗМІ із спершу подавали як «нові планети».

У 2005 р. астроном Майкл Браун зі своєю командою об’явив про відкриття об’єкта 2003 UB313 (який пізніше дістав назву Ерида на честь грецької богині чвар та розбрату) — транснептунового об’єкта, який виявився трохи більшим за Плутон. Невдовзі по тому у прес-релізі Лабораторії реактивного руху NASA він був поданий як «десята планета».

Ериду ніколи офіційно не класифікували як планету. Згідно з визначенням планети, ухваленим у 2006 р., і Ерида, і Плутон вважаються не планетами, а карликовими планетами, оскільки вони «не очистили своє оточення»: вони обертаються навколо Сонця не самостійно, а як частина групи тіл порівнянних розмірів. Плутон наразі вважається членом поясу Койпера і другою за величиною карликовою планетою після Ериди.

Деякі астрономи, із яких найбільше відомий Алан Стерн, керівник New Horizons — місії NASA до Плутона, — закидають, що визначення IAU недоречне і що Плутон і Ериду, а також всі великі транснептунові об’єкти, як-от Макемаке, Седна, Квавар і Варуна, слід вважати планетами. Утім, відкриття Ериди не реабілітувало теорію щодо існування Планети Ікс, оскільки розмір Ериди надзвичайно малий, щоб справляти який-небудь вплив на орбіти зовнішніх планет.

Див. також[ред.ред. код]