Європа (супутник)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Європа
Europa

Europa-moon.jpg
Європа

Дані про відкриття
Дата відкриття 7 січня 1610 року
Відкривач(і) Галілей Галілео і можливо Сімон Маріус
Планета Юпітер
Номер II
Орбітальні характеристики[1]
Велика піввісь 670 900 км
Перицентр 664 862 км
Апоцентр 676 938 км[2]
Орбітальний період 3,551181 діб
Ексцентриситет орбіти 0,009
Нахил орбіти 0,466° до площини екватора планети
Фізичні характеристики
Діаметр  3 138 км
Середній радіус  1 569 км[3]
Площа поверхні 3,09×107 км²
Маса 4,80×1022 кг[3]
Густина 3,01 г/см³[3]
Прискорення вільного падіння 1,314 м/с²
Друга космічна швидкість 2.025 км/с
Атмосфера
Інші позначення
Юпітер VI


Євро́па (дав.-гр. Ευρώπη, або Юпітер II) — супутник Юпітера, найменший з чотирьох галілеєвих супутників. Був відкритий у 1610 році Галілеєм і, можливо, незалежно Маріусом.

За наявними даними містить підповерхневий океан з рідкою водою, а тому вважається одним з місць, де може існувати життя.

Розріз Європи (детальніше пояснення англійською в описі малюнка)
Мозаїка отриманих Галілео зображень, на якій спостерігаються риси, що свідчать про можливу геологічну активність: лінії, куполи, впадини та хаос Кономари.
Зображення Європи, отримане Галілео, в нейтральних тонах, на якому видно лінії
Зображення підвищеної колірності, частина Хаосу Кономари, на якому видно крижані щити до 10 км в поперечнику. Білі області — промені викидів з кратеру Пвіл.
Кряжисті, висотою до 250 метрів «гори» та гладенькі площини змішані докупи при близькому розгляді Хаосу Кономари.


Дві можливі моделі Європи
Чорний курець в Атлантичному океані. Термальні джерела, що виникають завдяки геотермальній енергії, створюють хімічно нерівноважний стан, який може постачати енергію для життя.

Історія відкриття і назва[ред.ред. код]

Європа відкрита Галілео Галілеєм 1610 року за допомогою винайденого ним телескопа. До цього, 1609 року, Європу спостерігав німецький астроном Сімон Маріус, але вчасно не повідомив про це наукове середовище.

Європа названа ім'ям Європи — персонажа давньогрецької міфології, коханої Зевса (Юпітера).

Назва «Європа» запропонована С. Маріусом 1614 року, але спершу не використовувалася. Галілей назвав чотири відкриті ним супутники Юпітера «планетами Медічі» і дав їм порядкові номери; Європу він позначив як «другий супутник Юпітера». Лише з середини XX ст. назва «Європа» стала загальновизнаною.

Внутрішня будова Європи[ред.ред. код]

Будова Європи

Європа — один з найбільших супутників планет Сонячної системи і за розміром близька до Місяця.

Європа завжди повернута до Юпітера однією стороною (як і Місяць до Землі). Іо, Європа і Ганімед перебувають у орбітальному резонансі — їх орбітальні періоди співвідносяться як 1:2:4.

Європа схожа на планети земної групи, значною мірою складена гірськими породами. Це — планета-океан, яка вкрита шаром води товщиною близько 90-100 км (частково — у вигляді льоду товщиною 10—30 км; частково, як вважають, — у вигляді підповерхової рідкої води — рідинного океану). Глибше залягають гірські породи, а в центрі, ймовірно, знаходиться невелике металічне ядро.

Поверхня[ред.ред. код]

Поверхня Європи загалом рівна, лише зрідка простежуються певні утворення, схожі на пагорби, що мають висоту декілька сотень метрів. Високе альбедо супутника свідчить про те, що лід досить чистий і, отже, «молодий», утворений порівняно недавно. Кількість кратерів невелика — є тільки три кратери діаметром понад 5 км, що теж свідчить про порівняну молодість поверхні. За оцінками її вік не перевищує 30 млн років, і, отже, Європа геологічно ще досить активна. В той же час порівняння світлин поверхні зроблених «Вояджером» і «Галілео» не виявило помітних змін за 20 років.

Температура поверхні — -150°С — -190°С. На поверхні супутника має спостерігатися висока радіація, оскільки орбіта Європи проходить через потужний радіаційний пояс Юпітера.

Вся поверхня Європи вкрита перетнутими лініями — це розломи та тріщини у поверхневому льодовику. Деякі розломи майже повністю охоплюють планету. Система тріщин в декількох місцях нагадує тріщини на льодовому панцирі поблизу Північного полюсу Землі.

Нерідко на поверхні спостерігаються подвійні і навіть потрійні льодові хребти. Є смуги з темними краями, що пояснюється специфічним явищем кріовулканізму (виверження води з-під льоду в центрі тріщин). Явищами кріовулканізму пояснюють також і наявність темних плям — малих і великих (як ділянок виверження на поверхню глибинного льоду і, можливо, води).

Рельєф деяких ділянок поверхні дає змогу припустити, що раніше океан планети не був суцільно замерзлим, у воді плавали айсберги та льодовики, які пізніше, в процесі похолодання, вмерзли у сучасну суцільно-льодову поверхню.

Хвилясті ділянки імовірно свідчать на користь припущення про стискання льодового панцира.

Кратер Пвілл (див. фото), в центрі якого є гірка, може бути виходом м’якого льоду або води через отвір, пробитий метеоритом.

Ландшафти Європи класифікують на такі основні типи:

  • Рівнини.
  • Хаотичні ділянки (хаоси).
  • Ділянки ліній і смуг.
  • Хребти.
  • Кратери.

Океан[ред.ред. код]

Глибина океану — до 90—100 км; його об'єм перевищує об'єм Світового океану Землі. В океані спостерігаються припливи — до 30 м, тепла від яких, за припущеннями, достатньо для підтримки частини океану в рідкому стані.

Існування рідкого підповерхового шару океану підтверджується змінним характером магнітного поля Європи, яке реагує на вплив Юпітера. Це пояснюється наявністю струмопровідної рідини (води) під льодовою поверхнею: сильне магнітне поле Юпітера викликає електричні струми у солоному океані Європи, які і формують його незвичне магнітне поле.

Спектральний аналіз темних ліній та плям на поверхні планети показав наявність солей, зокрема сульфату магнію. Червонуватий відтінок поверхні дозволяє припустити і наявність сполук сірки та заліза. Крім того, виявлені сліди перекису водню та сильних кислот.

Припускають, що підлідний океан має термальні джерела і поблизу них може існувати життя. Інші вчені вважають, що океан Європи «мертвий», оскільки містить багато отруйних речовин.

Океани, виходячи з характеру магнітних полів, є також на Ганімеді та Каллісто, але рідкий шар води там, як вважають, знаходиться ще глибше, ніж в океані Європи, температура його нижче нуля, а рідка фаза води підтримується за рахунок великого тиску.

Атмосфера[ред.ред. код]

Атмосфера на Європі виявлена космічним апаратом «Галілео». Надалі сліди атмосфери підтверджені спостереженнями за допомогою орбітального телескопа «Хаббл», тиск атмосфери не перевищує 1 мікропаскаля. Атмосфера складається з кисню, який утворюється при розкладі води (льоду) на кисень і водень під дією сонячної радіації. Легкий водень витікає в космос, а кисень залишається в приповерхневому шарі, утворюючи таким чином своєрідну атмосферу.

Вивчення Європи за допомогою космічних апаратів[ред.ред. код]

Перші світлини Європи з космосу зроблені станцією «Піонер-10», яка пролітала біля Юпітера в грудні 1973 р.

В березні 1979 р. Європу вивчав «Вояджер-1» (максимальне наближення — 732 тис. км), а в липні — «Вояджер-2» (190 тис. км). Саме завдяки цим матеріалам і було висунуто гіпотезу щодо існування рідкого океану Європи.

З грудня 1995 по вересень 2003 р. систему Юпітера вивчав « Галілео» (максимальне наближення — 201 км). «Галілео» обстежив супутник Юпітера досить детально і його дані підтверджують наявність рідкої частини океану планети.

Перспективи вивчення Європи[ред.ред. код]

В останні роки розроблено ряд амбіційних планів дослідження Європи, один з них — проект Jupiter Icy Moons Orbiter в рамках програми «Прометей» по розробці космічного аппарата з ядерною енергоустановкою та іонним двигуном. Цей план скасовано 2005 року (брак коштів). Сьогодні NASA опрацьовує проект Europa Orbiter, який передбачає виведення на орбіту Європи супутника для детального вивчення цієї планети. Запуск аппарата може реалізуватися в найближчі 7—10 років.

7 січня 2008 р. речник Росії (директор інтитуту космічних досліджень Л.М. Зелений) заявив, що РФ має свої плани по вивченню Європи. Проект передбачає два супутники до Європи і спускний апарат, який здійснить посадку на поверхні супутника Юпітера. Проект названий «Лаплас», і буде включений у програму Європейського космічного агентства на період з 2015 по 2025 р.

Примітки[ред.ред. код]

  1. http://johnstonsarchive.net/astro/wrjs103so.html
  2. Перицентр q і апоцентр Q обчислені за формулами q=a\cdot(1-e), Q=a\cdot(1+e), де a — довжина великої півосі орбіти, eексцентриситет орбіти; значення округлені до кілометрів.
  3. а б в Jacobson, R. A.; Antreasian, P. G.; Bordi, J. J.; Criddle, K. E.; et.al. (December 2006). «The gravity field of the saturnian system from satellite observations and spacecraft tracking data». The Astronomical Journal 132. с. 2520–2526. 

Література[ред.ред. код]

  • Ротери Д. Планеты. — М.: Фаир-пресс, 2005. ISBN 5-8183-0866-9
  • Спутники Юпитера. Под ред. Д. Моррисона. — М.: Мир, 1986. В 3-х томах, 792 с.

Посилання[ред.ред. код]