Руські князівства

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Князівства Київської Русі між 1054 та 1132 роками
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Coat of Arms of Ukraine

Список удільних руських князівств, які існували як складові частини або напівавтономні князівства у складі Київської Русі, Королівства Руського та Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського, або утворилися після розпаду цих держав.

Передумови роздрібненості[ред.ред. код]

З самого свого початку Київська Русь не була унітарною державою. Перший розділ був проведений між синами Святослава Ігоревича в 972 році, другий - між синами Володимира Святославича в 1015 і 1023 роках, причому нащадки Ізяслава Полоцького, ставши ізгоями для Києва, виділилися в особливу династію вже на початку XI століття, в результаті чого Полоцьке князівство раніше інших відокремився від Київської Русі. Проте початком поділу на власне князівства прийнято вважати поділ Русі Ярославом Мудрим в 1054 році. Наступним важливим етапом було рішення Любецького з'їзду князів «кожен так тримає отчину свою» у 1097 році, але Володимир Мономах і його старший син і спадкоємець Мстислав Великий шляхом захоплень і династичних шлюбів змогли знову поставити всі князівства під контроль Києва.

Роздрібненість[ред.ред. код]

Смерть Мстислава в 1132 році року прийнято вважати початком періоду феодальної роздробленості, однак Київ залишався не тільки формальним центром, але і найпотужнішим князівством ще кілька десятиліть, його вплив на периферії не зник, а лише ослаб у порівнянні з першою третій XII століття. Київський князь продовжував розпоряджатися Туровським, Переяславським та Володимиро-Волинським князівствами і мати в кожному регіоні Русі як противників, так і прихильників до середини століття. Відокремилися від Києва Чернігово-Сіверське, Смоленське, Ростово-Суздальське, Муромо-Рязанське, Перемишльське і Теребовльского князівства та Новгородська земля. Літописці стали застосовувати для князівств назву «землі», яким раніше позначалася тільки Русь в цілому («Руська земля») або інші країни («Грецька земля»). Землі виступали самостійними суб'єктами міжнародних відносин і керувалися власними династіями Рюриковичів, за деякими виключеннями: Київське князівство та Новгородська земля не мали власної династії і були об'єктами боротьби між князями з інших земель (при цьому в Новгороді права князя були сильно обмежені на користь місцевої боярської аристократії), а за Галицько-Волинське князівство після загибелі Романа Мстиславича на протязі близько 40 років йшла війна між усіма південноросійськими князями, що закінчилася перемогою Данила Романовича Волинського. При цьому зберігалися єдність княжого роду і церковна єдність, а також подання про Київ як формально найголовнішого руського престолу і Київської землі як загальної власності всіх князів.

Коли князь суздальський Андрій Боголюбський у 1169 році захопив та спустошив Київ, та не залишився в ньому правити, тим самим вививівши землі Залісся з складу Русі, проголосивши себе великим князем Владимирським та Суздальським. Після руйнування хрестоносцями столиці Візантії Царграду, центр світової торгівлі переміщуєтья до Венеції, торгівельний шлях із варягів в греки занепадає. Роман Мстиславович перенесить свій престол до Володимира (Володимир-Волинський), значення Києва падає. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознаменувало собою трагічний кінець Київської держави Русь.

Південні князівства[ред.ред. код]

Північні князівства[ред.ред. код]

Північно-східні князівства[ред.ред. код]

Литовське та Московське князівства[ред.ред. код]

У XIV ст. почали підноситися Литва, Польща та Московія. Ці суспільства дуже швидко розросталися, і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на півдні. Протягом тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. Після смерті останнього князя галицько-волинської династії західноукраїнські землі теж опинилися без свого провідника, ставши легкою поживою для ворога. Майже 80 років титул володаря українських земель належав монголо-татарам. Але навіть протягом відносно короткого періоду їхнього панування хронічні чвари у Золотій Орді унеможливлювали для монголів безпосереднє управління тутешніми землями.

У середині XIII ст. литовський князь Міндаугас (Міндовг) об'єднав войовничі відсталі язичницькі племена, щоб дати відсіч натиску Тевтонського ордену німецьких хрестоносців-колонізаторів, що виник на прибалтійських землях. Із цієї боротьби литовці вийшли сильнішими й тісніше об'єднаними, ніж будь-коли. У перші десятиліття XIV ст. під проводом великого князя Гедимінаса (Гедиміна) вони рушили на територію теперішньої Білорусі. А у 1340-х роках, під час правління його сина Альгердаса (Ольгерда), який рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям», вони вступили на українські землі.

До 1350-х років Альгердас поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані на лівому березі Дніпра, а у 1362 р. його військо зайняло Київ. У 1363 р. слов'янські полки литовців та українців остаточно розгромили монголо-татар на Синіх Водах, завдавши нищівної поразки Золотій Орді.

Московське князівство ще 117 років лишалось вірним ханові.

Джерела[ред.ред. код]