Руські князівства

Князівства Київської Русі 1054 - 1132 рр.

Список удільних руських князівств, які існували як складові частини або напівавтономні князівства у складі Київської Русі, Королівства Руського та Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського, або утворилися після розпаду цих держав.

Передумови роздрібненості

З самого свого початку Київська Русь не була унітарною державою. Перший розділ був проведений між синами Святослава Ігоревича в 972 році, другий - між синами Володимира Святославича в 1015 і 1023 роках, причому нащадки Ізяслава Полоцького, ставши ізгоями для Києва, виділилися в особливу династію вже на початку XI століття, в результаті чого Полоцьке князівство раніше інших відокремився від Київської Русі. Проте початком поділу на власне князівства прийнято вважати поділ Русі Ярославом Мудрим в 1054 році. Наступним важливим етапом було рішення Любецького з'їзду князів «кожен так тримає отчину свою» у 1097 році, але Володимир Мономах і його старший син і спадкоємець Мстислав Великий шляхом захоплень і династичних шлюбів змогли знову поставити всі князівства під контроль Києва.

Роздрібненість

Смерть Мстислава в 1132 році року прийнято вважати початком періоду феодальної роздробленості, однак Київ залишався не тільки формальним центром, але і найпотужнішим князівством ще кілька десятиліть, його вплив на периферії не зник, а лише ослаб у порівнянні з першою третій XII століття. Київський князь продовжував розпоряджатися Туровським, Переяславським та Володимиро-Волинським князівствами і мати в кожному регіоні Русі як противників, так і прихильників до середини століття. Відокремилися від Києва Чернігово-Сіверське, Смоленське, Ростово-Суздальське, Муромо-Рязанське, Перемишльське і Теребовльского князівства та Новгородська земля. Літописці стали застосовувати для князівств назву «землі», яким раніше позначалася тільки Русь в цілому («Руська земля») або інші країни («Грецька земля»). Землі виступали самостійними суб'єктами міжнародних відносин і керувалися власними династіями Рюриковичів, за деякими виключеннями: Київське князівство та Новгородська земля не мали власної династії і були об'єктами боротьби між князями з інших земель (при цьому в Новгороді права князя були сильно обмежені на користь місцевої боярської аристократії), а за Галицько-Волинське князівство після загибелі Романа Мстиславича на протязі близько 40 років йшла війна між усіма південноросійськими князями, що закінчилася перемогою Данила Романовича Волинського. При цьому зберігалися єдність княжого роду і церковна єдність, а також подання про Київ як формально найголовнішого руського престолу і Київської землі як загальної власності всіх князів.

Коли князь суздальський Андрій Боголюбський у 1169 році захопив та спустошив Київ, та не залишився в ньому правити, тим самим вививівши землі Залісся з складу Русі, проголосивши себе великим князем Владимирським та Суздальським. Після руйнування хрестоносцями столиці Візантії Царграду, центр світової торгівлі переміщуєтья до Венеції, торгівельний шлях із варягів в греки занепадає. Роман Мстиславович перенесить свій престол до Володимира (Володимир-Волинський), значення Києва падає. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознаменувало собою трагічний кінець Київської держави Русь.

Південні князівства

• Київське князівство (860 - 1471)
  • Пороське (Торчеське) князівство (? — ?). Столиця Торчеськ.
  • Овруцьке князівство. Столиця (Овруч).
  • Вишгородське князівство (1077—1210). Столиця Вишгород.
  • Білгородське князівство. Столиця Білгород (Київський).
  • Юр'ївське князівство. Столиця Юр'їв.
  • Богуславське князівство. Столиця Богуслав.
  • Корсунське князівство. Столиця Корсунь.
  • Трипільське князівство. Столиця Трипілля.
  • Болохівська земля (?— ?1240-ві).

• Чернігівське князівство (1024 - 1330):
  • Новгород-Сіверське князівство (1096 - 1494):
    • Курське князівство (1132 - 1240)
    • Рильське князівство (1132 - 1500)
    • Путивльське князівство (1150 - 1500)
    • Глухівське князівство (1246 - 1407)
      • Новосільське князівство (1376 - 1425)
      • Устівське князівство
    • Трубецьке князівство (1392 - 1500)
  • Козелецьке князівство (1235 - 1445)
  • Брянське князівство (1240 - 1430)
  • Карачевське князівство (1246 - 1360)
  • Оболенське князівство (1270 - 1494)
  • Звенигородське князівство (1340 - 1504)
  • Можайське князівство (1350 - 1494)
  • Одоєвське князівство (1376 - 1547)
  • Стародубське князівство (1238 - 1503)
  • Воротинське князівство (ca 1455 - 1573)
  • Тростянецьке князівство (ca 1460 - 1490)
  • Устинівське князівство

• Тмутараканське князівство (ca. 988 - 1100)

• Переяславське князівство (1054 - 1239)

• Турово-Пінське князівство ([[]] - 1330)

• Галицьке князівство

• Волинське князівство
  • Перемишльське князівство
  • Луцьке князівство
  • Белзьке князівство

• Червенські городи

• Подільське князівство

• Збаразьке князівство

• Бродницька земля

• Берладницька земля

Північні князівства

• Полоцьке князівство
• Новгород-Литовське князівство
• Велике князівство Смоленське
• Углицьке князівство
• Смоленське князівство
• Псковська республіка
• Новгородська республіка

Північно-східні князівства

• Муромське князівство
• Рязанське князівство
• Володимиро-Суздальське князівство
• Тверське князівство
• Ярославське князівство
• Велике князівство Московське
• Ростовське князівство

Литовське та Московське князівства

У XIV ст. почали підноситися Литва, Польща та Московія. Ці суспільства дуже швидко розросталися, і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на півдні. Протягом тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. Після смерті останнього князя галицько-волинської династії західноукраїнські землі теж опинилися без свого провідника, ставши легкою поживою для ворога. Майже 80 років титул володаря українських земель належав монголо-татарам. Але навіть протягом відносно короткого періоду їхнього панування хронічні чвари у Золотій Орді унеможливлювали для монголів безпосереднє управління тутешніми землями.

У середині XIII ст. литовський князь Міндаугас (Міндовг) об'єднав войовничі відсталі язичницькі племена, щоб дати відсіч натиску Тевтонського ордену німецьких хрестоносців-колонізаторів, що виник на прибалтійських землях. Із цієї боротьби литовці вийшли сильнішими й тісніше об'єднаними, ніж будь-коли. У перші десятиліття XIV ст. під проводом великого князя Гедимінаса (Гедиміна) вони рушили на територію теперішньої Білорусі. А у 1340-х роках, під час правління його сина Альгердаса (Ольгерда), який рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям», вони вступили на українські землі.

До 1350-х років Альгердас поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані на лівому березі Дніпра, а у 1362 р. його військо зайняло Київ. У 1363 р. слов'янські полки литовців та українців остаточно розгромили монголо-татар на Синіх Водах, завдавши нищівної поразки Золотій Орді.

Московське князівство ще 200 років лишалось вірним ханові.

Джерела

• Володимир Білінський. Країна Моксель, або Московія. Книга перша. К.: Видавництво ім. Олени Теліги. 2010. - 376 с. ISBN 978-966-355-046-6
• Орест Субтельний. Історія України. К.: Видавництво Либідь. 1993. - 717 с. ISBN 5-325-00451-4