Історія філософії

Не плутати з Філософією історії.

З лівого верхнього кута до правого нижнього: Сократ, Іммануїл Кант, Авіценна, Сіддгартха Ґаутама, Аді Шанкарачар'я та Конфуцій

Історія філософії — це систематичне вивчення розвитку філософської думки. Вона зосереджується на філософії як раціональному пізнанні, що ґрунтується на аргументації, хоча деякі теоретики також включають до неї міфи, релігійні традиції, та народну мудрість.

Західна філософія виникла із дослідження фундаментальної природи космосу в Стародавній Греції. Подальший розвиток філософії охоплював широкий спектр тем — від природи реальності та розуму до питань про те, як людям слід діяти та як досягати знання. У середньовічний період головна увага приділялася теології. Епоха Відродження ознаменувалася відновленням інтересу до давньогрецької філософії та виникненням гуманізму. Для нового часу було характерне посилення уваги до того, як створюються філософські й наукові знання. Нові ідеї цього періоду стали основою для Просвітництва, коли традиційні авторитети почали ставити під сумнів. Впливовими напрямами XIX—XX століть були німецький ідеалізм, прагматизм, позитивізм, формальна логіка, лінгвістичний аналіз, феноменологія, екзистенціалізм і постмодернізм.

Арабо-перська філософія зазнала сильного впливу давньогрецьких мислителів. Її розквіт припав на період Золотої доби ісламу. Однією з головних тем була взаємодія розуму та одкровення як двох сумісних шляхів до істини. Авіценна розробив всеосяжну філософську систему, що поєднувала ісламську віру з грецькою філософією. Після Золотої доби ісламу вплив філософських досліджень послабився — частково через критику філософії, висловлену Аль-Газалі. У XVII столітті Мулла Садра створив метафізичну систему, засновану на містицизмі. Ісламський модернізм виник у XIX—XX століттях як спроба поєднати традиційні ісламські доктрини з модерністю.

Індійська філософія вирізняється поєднанням інтересу до природи реальності, шляхів пізнання та духовного питання про те, як досягти просвітлення. Її коріння сягає релігійних писань, відомих як Веди. Подальший розвиток індійської філософії зазвичай поділяють на ортодоксальні школи, тісно пов'язані з вченнями Вед, і неортодоксальні школи, такі як буддизм та джайнізм. Впливовими напрямами, що базуються на цих традиціях, були індуїстські школи Адвайта-веданта та Нав'я-Ньяя, а також буддійські школи Мадг'яміка та Йогачара. У новий час обмін ідеями між індійською та західною думкою спонукав різних індійських філософів до створення всеосяжних систем, метою яких було об'єднати й узгодити різноманітні філософські та релігійні вчення.

Центральними темами китайської філософії були належна соціальна поведінка, управління державою та самовдосконалення. У ранній китайській філософії конфуціанство досліджувало моральні чесноти та те, як вони сприяють гармонії в суспільстві, тоді як даосизм зосереджувався на взаємозв'язку між людиною та природою. Подальший розвиток охоплював впровадження та трансформацію буддійських вчень, а також появу шкіл Сюаньсюе та неоконфуціанства. Для нового часу в китайській філософії було характерне її зіткнення із західною філософією, зокрема з марксизмом. Іншими впливовими традиціями в історії філософії були японська, латиноамериканська та африканська філософії.

Визначення та суміжні дисципліни

Історія філософії — це галузь дослідження, що вивчає історичний розвиток філософської думки. Її метою є подання систематичного й хронологічного викладу філософських понять і доктрин, а також філософів, які їх сформулювали, і шкіл думки, до яких вони належать. Це не просто збірка теорій, а спроба показати, як вони взаємопов'язані. Наприклад, деякі школи думки спираються на попередні теорії, тоді як інші відкидають їх і пропонують альтернативні пояснення. Суто містичні та релігійні традиції часто виключають із історії філософії, якщо їхні твердження не ґрунтуються на раціональному дослідженні та аргументації. Проте деякі теоретики трактують цю тему ширше, включаючи до неї філософські аспекти традиційних світоглядів, релігійних міфів і народної мудрості.

Історія філософії має як історичну, так і філософську складову. Історична складова зосереджується на тому, як філософська думка розвивалася протягом століть. Вона досліджує, які філософи дотримувалися певних поглядів і як на них впливали соціальний та культурний контексти їхньої епохи. Філософська складова, своєю чергою, оцінює розглянуті теорії з погляду їхньої істинності та обґрунтованості. Вона осмислює аргументи, що підтримують ці позиції, і аналізує їхні приховані припущення, роблячи філософську спадщину доступною для сучасної аудиторії, одночасно оцінюючи її подальшу актуальність. Деякі історики філософії зосереджуються переважно на історичному компоненті, розглядаючи історію філософії як частину ширшої дисципліни — інтелектуальної історії. Інші ж наголошують на філософській складовій, стверджуючи, що історія філософії виходить за межі інтелектуальної історії, адже її предметом є не лише історичний аспект. Залишається дискусійним питання, якою мірою історію філософії можна розглядати як окрему дисципліну, відмінну від самої філософії. Деякі теоретики вважають, що історія філософії є невід'ємною частиною філософії. Наприклад, неокантіанці, такі як Вільгельм Віндельбанд, стверджували, що філософія за своєю природою є історичною і що неможливо зрозуміти філософську позицію, не збагнувши, як саме вона виникла.

Тісно пов'язана з історією філософії історіографія філософії, яка досліджує методи, що їх застосовують історики філософії. Вона також цікавиться тим, як із часом змінювалися панівні погляди в цій галузі. Для вивчення історії філософії використовуються різні методи та підходи. Деякі історики зосереджуються переважно на філософських теоріях, підкреслюючи їхні положення та сучасну актуальність, а не історичну еволюцію. Інший підхід розглядає історію філософії як еволюційний процес, припускаючи поступальний розвиток від одного періоду до іншого, коли ранні теорії уточнюються або замінюються пізнішими, досконалішими. Інші історики прагнуть зрозуміти минулі філософські теорії як продукти своєї епохи, зосереджуючись на поглядах, яких дотримувалися давні мислителі, та на причинах, що стояли за цими поглядами, часто не переймаючись їхньою актуальністю сьогодні. Такі дослідники вивчають, як історичний контекст і біографія філософа вплинули на їхній філософський світогляд.

Ще однією важливою методологічною особливістю є використання періодизації, що передбачає поділ історії філософії на окремі періоди, кожен із яких відповідає одній або кільком філософським течіям, характерним для свого історичного відрізку часу. Традиційно історія філософії зосереджувалася переважно на західній філософії. Однак у ширшому розумінні вона охоплює й багато незахідних традицій, таких як арабо-перська філософія, індійська філософія та китайська філософія.

Західна

Західна філософія охоплює філософські традиції та ідеї, пов'язані з географічним регіоном і культурною спадщиною західного світу. Вона виникла у Стародавній Греції, згодом поширилася на Римську імперію, пізніше — на Західну Європу, а з часом охопила й інші регіони, зокрема Північну Америку, Латинську Америку та Австралію. Західна філософія, історія якої налічує понад 2500 років, бере свій початок у VI столітті до н. е. і продовжує еволюціонувати донині.

Античність

Західна філософія виникла у Стародавній Греції у VI столітті до н. е. Цей період умовно вважають завершеним у 529 році н. е., коли академію Платона та інші філософські школи в Афінах було закрито за наказом візантійського імператора Юстиніана I, який прагнув придушити нехристиянські вчення.

Досократики

Перший період давньогрецької філософії відомий як досократична філософія, який тривав приблизно до середини IV століття до н. е. Вивчення досократичної філософії може бути складним, оскільки багато оригінальних текстів збереглися лише у фрагментах і часто потребують реконструкції на основі цитат, знайдених у пізніших працях.

Ключовим нововведенням досократичної філософії була її спроба дати раціональні пояснення космосу як цілісності. Такий підхід контрастував із панівною грецькою міфологією, яка пропонувала теологічні інтерпретації — наприклад, міф про Урана та Гею — щоб підкреслити роль богів і богинь, яких продовжували шанувати навіть тоді, коли грецька філософія вже розвивалася. Досократики були одними з перших, хто поставив під сумнів традиційну грецьку теологію, прагнучи натомість запропонувати емпіричні теорії, що пояснюють, як виник світ і чому він функціонує саме так.

Фалес (прибл. 624–545 до н. е.), якого часто вважають першим філософом, прагнув описати космос у термінах першооснови, або архе. Він вважав воду цим первинним джерелом усього сущого. Анаксімандр (прибл. 610–545 до н. е.) запропонував більш абстрактне пояснення, стверджуючи, що вічна субстанція, відповідальна за створення світу, перебуває поза межами людського сприйняття. Анаксімандр визначав архе як апейрон, що означає «безмежне».

Геракліт (прибл. 540–480 рр. до н. е.) розглядав світ як такий, що перебуває у стані постійного руху, стверджуючи, що не можна двічі ввійти в ту саму річку. Він також наголошував на ролі логоса, який розумів як внутрішній порядок, що керує як внутрішнім світом людини, так і зовнішнім світом. На противагу йому, Парменід (прибл. 515–450 рр. до н. е.) вважав, що істинна реальність є незмінною, вічною та неподільною. Його учень Зенон Елейський (прибл. 490–430 рр. до н. е.) сформулював кілька парадоксів на підтримку цієї ідеї, стверджуючи, що рух і зміна є ілюзіями, як це показано в його парадоксі Ахілла і черепахи.

Іншою значною теорією цього періоду була атомістика Демокріта (прибл. 460–370 рр. до н. е.), який стверджував, що реальність складається з неподільних частинок, які називаються атомами. Серед інших видатних досократичних філософів — Анаксімен, Піфагор, Ксенофан, Емпедокл, Анаксагор, Левкіпп, а також софісти, зокрема Протагор та Горгій.

Сократ, Платон і Арістотель

Філософія Сократа (469—399 рр. до н. е.) і Платона (427—347 рр. до н. е.) спиралася на досократичну традицію, але також внесла значні зміни у фокус і методологію філософського пізнання. Сам Сократ нічого не писав, і його вплив значною мірою зумовлений враженням, яке він справив на сучасників, особливо завдяки своєму підходу до філософського дослідження. Цей метод, що часто здійснювався у формі сократичних діалогів, розпочинався з простих запитань, покликаних дослідити тему та критично осмислити приховані ідеї й припущення. На відміну від досократиків, Сократ менше цікавився метафізичними теоріями і більше зосереджувався на моральній філософії. У багатьох його діалогах досліджується питання про те, що означає вести доброчесне життя, розглядаючи такі чесноти, як справедливість, мужність та мудрість. Попри те, що Сократа вважають великим учителем етики, він не проголошував конкретних моральних доктрин. Натомість його метою було спонукати співрозмовників мислити самостійно та усвідомити власне невідання.

Платон (ліворуч) і Арістотель (праворуч) жестами ілюструють відмінності своїх поглядів як два засновники західної філософії (фрагмент із Афінської школи

Більшість відомостей про Сократа походить із творів його учня Платона. Праці Платона подані у формі діалогів між різними філософами, що ускладнює розмежування, які з висловлених ідей належать самому Сократу, а які є власними поглядами Платона. Теорія ідей Платона стверджує, що справжня сутність реальності полягає в абстрактних і вічних формах чи ідеях, таких як форми краси, справедливості та добра. Фізичний і мінливий світ чуттів, за Платоном, є лише недосконалим відображенням цих ідей. Ця теорія мала тривалий вплив на подальші погляди на метафізику та епістемологію. Платона також вважають одним із засновників психології. Він поділяв душу на три частини: розум, дух і бажання, кожна з яких відповідає за різні психічні явища й взаємодіє з іншими в різний спосіб. Крім того, Платон зробив вагомий внесок у розвиток етики та політичної філософії. Також саме Платон заснував Академію, яку часто вважають першою в історії установою вищої освіти.

Арістотель (384–322 рр. до н. е.), який починав як учень Академії Платона, став системним філософом, чиї вчення були викладені в трактатах із різних галузей, зокрема філософії природи, метафізики, логіки та етики. Арістотель запровадив багато технічних термінів у цих сферах, які збереглися у вжитку донині. Хоча він приймав платонівське розрізнення між формою (ідеєю) та матерією, Арістотель відкидав ідею, що форми можуть існувати незалежно від матерії, стверджуючи натомість, що форма і матерія є взаємозалежними. Ця дискусія стала центральною для проблеми універсалій, яку згодом обговорювали багато філософів. У метафізиці Арістотель запропонував систему основних категорій буття як засіб класифікації та аналізу різних аспектів існування. Він також увів поняття чотирьох причин, щоб пояснити, чому в природі відбуваються зміни та рух. Наприклад, згідно з його телеологічною причиною, все в природі має мету або ціль, до якої воно рухається. Етичне вчення Арістотеля підкреслює, що доброчесне життя полягає у вихованні чеснот задля досягнення евдемонії — людського процвітання. У логіці, він кодифікував правила правильних висновків, заклавши основу формальної логіки, яка впливала на філософію протягом багатьох століть.

Елліністичний та римський періоди

Після Арістотеля антична філософія пережила піднесення ширших філософських напрямів, таких як епікуреїзм, стоїцизм та скептицизм, які разом відомі як елліністичні школи думки. Ці напрями зосереджувалися переважно на питаннях етики, фізики, логіки та епістемології. Цей період розпочався зі смертю Александра Македонського у 323 р. до н. е. і мав свій основний вплив до кінця Римської республіки у 31 р. до н. е.

Епікурейці розвинули й удосконалили ідею Демокріта про те, що природа складається з неподільних атомів. В етиці вони розглядали насолоду як найвище благо, проте відкидали уявлення про те, що розкіш і потурання чуттєвим задоволенням ведуть до тривалого щастя. Натомість вони відстоювали виважену форму гедонізму, за якої просте життя, позначене спокоєм і душевною рівновагою, є найкращим шляхом до щастя.

Схема впливу філософських шкіл

   Мілетська школа    Піфагореїзм    Елейська школа     Софісти                         
              └──────────┴──────────┬─┴────────────┴──────────────────────┐
              ┌─────────────────────┘                                     │
              │                                                        Атомістика     
       Платонізм                                                          │ 
        │     │                                                           │
Арістотелізм  │                                                           │
 │      │     │                                                       Епікуреїзм 
 │     Неоплатонізм─────────────────────┐                               │
 │               |                      │                               │
 │              Патристика              │                               │ 
 │                      │               └──────────────────────────┐    │ 
східний арістотелізм    │                                          │    │                          
           ├────────────┘                                          │    │
   Схоластика                                                      │    │
           ├───────────(Номіналізм)────────────────────────┐     Гуманізм епохи Відродження
           │                                               ├──────────┘                      
    Раціоналізм                                         Емпіризм
           │                                               │   │  
           └──────────┬────────────────────────────────────┤  французький матеріалізм
                      │                                    │                  
                Кантіанство                         Позитивізм   
        ┌─────────────┼────────────────────────────────────┤
        │             │                  │                 │ 
Гегельянство  Феноменологія   Філософія життя   Емпіріокритицизм
      │   └───────────┼──────────────────┤                 │
      │               │                  │              Неопозитивізм 
Марксизм      Екзистенціалізм       Герменевтика   Аналітична філософія

Історія «історії філософії»

Найсуттєвішою точкою зростання історико-філософського знання стала поява гегелівських «Лекцій з історії філософії», що ознаменували становлення історії філософії як конституйованої теоретичної дисципліни. Для розуміння гегелівської історії філософії важливе значення має його програма побудови всієї системи філософії. Згідно з Гегелем, поза такої системи неможливо взагалі справжнє осягнення історичного руху філософії до «форми науки», поступальний її рух до тієї мети, коли вона могла б стати не любов'ю до знання, а «дійсним знанням».

Поза такого роду системи, в якій історія філософії стає логічно завершальною її частиною, філософська думка, згідно з Гегелем, постає лише як зовнішня історія думок, галерея нісенітниць і помилок. Саме т.чином. вона і осягалась досі, тобто історіографічно. Гегель вважав, що історія філософії — є справа самої філософії; тільки шляхом вивчення її історії можна «бути введеним в саме цю науку». Історія філософії — це історія сходження думки до самої себе і тим самим знаходження самої себе, а оскільки філософія є рух духу до самосвідомості, його саморозвиток до абсолютного знання, філософія й історія філософії для Гегеля виявляються тотожними. Саме тому історія філософії і стає можливою тільки як теорія, яка не включає в свій зміст і склад особистість, індивідуальні риси того чи іншого мислителя.

До числа головних ідей концепції Гегеля відносять наступні:

• історико-філософський процес він розглядає як закономірний, поступальний розвиток, в якому всі філософські системи виявляються необхідним внутрішнім чином пов'язані між собою, тому що кожна з них являє собою зображення особливого щабля в процесі розвитку абсолютного духу, послідовно здійснює себе в його русі до абсолютної істини,
• кожну філософську систему Гегель розглядає як самосвідомість історично конкретної епохи; існує, т.чином, безпосередній зв'язок між філософією та історичними умовами, державою, культурою, мистецтвом тощо. Саме вони і визначають її основний зміст і значення; але історичні умови змінюються — значить змінюється і філософія, до якої, отже, треба підходити історично,
• філософські системи минулого, однак, не спростовуються і не віддаються забуттю ; їх принципи, звільнені від властивої їм історичної обмеженості, засвоюються подальшими вченнями, зберігаючи раціональні моменти попередніх вчень, більш глибоко і докладно розкриваючи абсолютне. Розвиток, т.чином, здійснюється на основі спадковості.

Після Гегеля

Панування позитивізму, вульгарного матеріалізму, психологізму послабило авторитет філософії в її спробах обґрунтування наукового знання і пошуку загальнозначущої істини, висунувши на перший план лише « історичне вивчення людського духу». Не відкидаючи в цілому низку основоположних гегелівських принципів, його учні — Ердман, Целлер і Фішер — концентрують свої зусилля на освоєнні нової фактології, намагаючись максимально строго в композиційному відношенні розташувати цей багатий матеріал, не забуваючи при цьому чітко виявляти і загальні тенденції розвитку філософії. Найцікавіших результатів на цьому шляху досягли Целлер і Фішер, що опублікували фундаментальні праці з історії як давньої, так і нової філософії, на яких виховувалося кілька поколінь європейських філософів.

У кінці 19 — початку 20 ст. виходить у світ ряд фундаментальних робіт Віндельбанда, двотомна «Історія філософії» якого стала оригінальним освітленням процесу розвитку філософської думки від Декарта до Гербарта. Приділивши найбільшу увагу становленню філософської думки в епоху Нового часу, Віндельбанд показав глибокий зв'язок цього процесу з духовно-культурним розвитком суспільства ; виявив взаємини і взаємовплив між самими різними галузями людської культури. Т.ч. філософія перестала здаватися умоглядною, спекулятивною і відірваною від життя, демонструючи свій тісний зв'язок з наукою і мистецтвом, релігією і політикою та іншими сферами суспільного життя. Крім «Історії стародавньої філософії», він підготував ще й загальний курс історії філософії, що охоплює всі її епохи і періоди, що мав заголовок «Підручник історії філософії» (1912). У цій роботі він різко змінив свій звичайний метод історичного викладу філософського процесу, відмовившись від переважно хронологічного опису та використання великої кількості біографічних даних, акцентувавши культурологічний підхід до розгляду історії філософії. Остання постала тут як єдиний, цілісний процес, обумовлений надемпіричними, загальними цінностями; процес, під час якого європейське людство записало в наукових поняттях «свій світогляд і світорозуміння». Концептуальний виклад історико-філософського процесу, представленого з точки зору його основних проблем і понять, не ігнорував і фактичної сторони справи, акумулюючи безліч реальних історичних даних, що органічно укладаються в загальну канву філософського розвитку. Традиції раціоналістичних ідеалістичних концепцій історії філософії у 1-й третині 20 століття були продовжені Н. Гартманом, який спробував врятувати цілісне бачення філософії шляхом усунення найодіозніших «прийомів панлогізування, що призводять до містифікації реальних процесів». У підсумку він здійснив своєрідний синтез гегельянства з кантіанством і неокантіанством в руслі ідей розробленої ним «критичної онтології», представивши історію філософії як прогресуючий ряд людських рішень системи вічних філософських проблем. При цьому єдність історико-філософського процесу бачилося йому в спільності проблем для філософії як такої.

Див. також

• Порівняльна філософія

Джерела

• Beaney, Michael (20 червня 2013). The Oxford Handbook of The History of Analytic Philosophy (англ.). OUP Oxford. ISBN 978-0-19-166266-9. Процитовано 25 травня 2023.
• Blackson, Thomas A. (6 січня 2011). Ancient Greek Philosophy: From the Presocratics to the Hellenistic Philosophers (англ.). John Wiley & Sons. ISBN 978-1-4443-9608-9. Процитовано 28 травня 2023.
• Buren, Franziska van (20 березня 2023). Aristotle and the Ontology of St. Bonaventure (англ.). Leuven University Press. ISBN 978-94-6270-356-8. Процитовано 17 червня 2023.
• Catana, Leo (5 липня 2013). Philosophical Problems in the History of Philosophy: What Are They?. У Laerke, Mogens; Smith, Justin E. H.; Schliesser, Eric (ред.). Philosophy and Its History (англ.). Oxford University Press. с. 115—133. doi:10.1093/acprof:oso/9780199857142.003.0007. ISBN 978-0-19-985714-2. Процитовано 21 березня 2024.
• Chimisso, Cristina (11 лютого 2016). Writing the History of the Mind: Philosophy and Science in France, 1900 to 1960s (англ.). Routledge. ISBN 978-1-134-78815-6. Процитовано 25 травня 2023.
• Copleston, Frederick (1 червня 2003). History of Philosophy Volume 1: Greece and Rome (англ.). Continuum. ISBN 978-0-8264-6895-6. Процитовано 25 травня 2023.
• Dobson, Geoffrey (16 червня 2016). A Chaos of Delight: Science, Religion and Myth and the Shaping of Western Thought (англ.). Routledge. ISBN 978-1-315-47872-2.
• Duignan, Brian, ред. (15 серпня 2010). Ancient Philosophy: From 600 BCE to 500 CE (англ.). The Rosen Publishing Group, Inc. ISBN 978-1-61530-141-6. Процитовано 28 травня 2023.
• Fine, Gail (2019). The Oxford Handbook of Plato (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-063973-0. Процитовано 17 червня 2023.
• Fletcher, Robert; Romero, Paola; Talbot, Marianne; Warburton, Nigel; Whiston, Amna (5 листопада 2020). Philosophy: A Visual Encyclopedia (англ.). Dorling Kindersley Limited. ISBN 978-0-241-50422-2. Процитовано 6 червня 2023.
• Frede, Michael (2022). The Historiography of Philosophy (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-884072-5. Процитовано 24 травня 2023.
• Furley, David, ред. (2005). II. From Aristotle to Augustine. Routledge History of Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-0-203-02845-2.
• Gracia, Jorge J. E. (2006). History And Historiography Of Philosophy. У Borchert, Donald (ред.). Macmillan Encyclopedia of Philosophy, 2nd Edition (англ.). Macmillan. ISBN 978-0-02-865790-5. Архів оригіналу за 12 січня 2021. Процитовано 24 травня 2023.
• Graham, Daniel W. (1988). The Structure of Explanation in the History of Philosophy. Metaphilosophy (англ.). 19 (2): 158—170. doi:10.1111/j.1467-9973.1988.tb00710.x. ISSN 0026-1068. JSTOR 24436790. Процитовано 1 квітня 2024.
• Graham, Jacob N. (2023). Ancient Greek Philosophy. Internet Encyclopedia of Philosophy (англ.). Архів оригіналу за 25 серпня 2022. Процитовано 25 травня 2023.
• Grayling, A. C. (20 червня 2019). The History of Philosophy (англ.). Penguin UK. ISBN 978-0-241-98086-6. Процитовано 24 травня 2023.
• Haaparanta, Leila (2009). 1. Introduction. The development of modern logic (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-513731-6.
• Heidegger, Martin (5 лютого 2015). The Beginning of Western Philosophy: Interpretation of Anaximander and Parmenides (англ.). Indiana University Press. ISBN 978-0-253-01561-7. Процитовано 16 червня 2023.
• Heller, Agnes (14 квітня 2016). A Theory of History (англ.). Routledge. ISBN 978-1-317-26883-3.
• Hughes, Claretha; Gosney, Matthew W. (2016). The History of Human Resource Development: Understanding the Unexplored Philosophies, Theories, and Methodologies (англ.). Springer. ISBN 978-1-137-52698-4. Процитовано 27 травня 2023.
• Iannone, A. Pablo (15 квітня 2013). Dictionary of World Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-1-134-68043-6. Процитовано 14 червня 2023.
• Lamprecht, Sterling P. (17 серпня 1939). Historiography of Philosophy. The Journal of Philosophy (англ.). 36 (17): 449—460. doi:10.2307/2018864. JSTOR 2018864.
• Lawson, Russell M. (2004). Science in the Ancient World: An Encyclopedia (англ.). ABC-CLIO. ISBN 978-1-85109-534-6. Процитовано 28 травня 2023.
• Long, A. A. (20 серпня 1986). Hellenistic Philosophy: Stoics, Epicureans, Sceptics (англ.). University of California Press. ISBN 978-0-520-05808-8. Процитовано 28 травня 2023.
• Mormann, Thomas (2010). History of Philosophy of Science as Philosophy of Science by Other Means? Commen on Thomas Uebel. У Stadler, Friedrich (ред.). The Present Situation in the Philosophy of Science (англ.). Springer Science & Business Media. ISBN 978-90-481-9115-4.
• Murphy, Madonna M. (25 квітня 2015). Plato's Philosophy of Education and the Common Core Debate. Association for the Development of Philosophy Teaching - Spring Conference (англ.). Архів оригіналу за 3 травня 2023. Процитовано 27 травня 2023.
• Parkinson, G. H. R., ред. (2005). IV. The Renaissance and Seventeenth-century Rationalism. Routledge History of Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-0-203-02914-5.
• Perrett, Roy W. (4 лютого 2016). An Introduction to Indian Philosophy (англ.). Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-85356-9. Процитовано 9 червня 2023.
• Piercey, Robert (2011). The Crisis in Continental Philosophy: History, Truth and the Hegelian Legacy (англ.). A&C Black. ISBN 978-1-4411-6237-3.
• Priel, Dan (2020). Analytic Jurisprudence in Time. У Bustamante, Thomas; Decat, Thiago Lopes (ред.). Philosophy of Law as an Integral Part of Philosophy: Essays on the Jurisprudence of Gerald J Postema (англ.). Bloomsbury Publishing. ISBN 978-1-5099-3390-7.
• Rée, Jonathan; Urmson, J. O. (30 вересня 2004). The Concise Encyclopedia of Western Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-1-134-33177-2. Процитовано 16 червня 2023.
• Rescher, Nicholas (23 жовтня 2014). Metaphilosophy: Philosophy in Philosophical Perspective (англ.). Lexington Books. ISBN 978-0-7391-9978-7. Процитовано 15 червня 2023.
• Santinello, Giovanni; Piaia, Gregorio (1 грудня 2010). Models of the History of Philosophy: Volume II: From Cartesian Age to Brucker (англ.). Springer Science & Business Media. ISBN 978-90-481-9507-7. Процитовано 25 травня 2023.
• Scharfstein, Ben-Ami (1 січня 1998). A Comparative History of World Philosophy: From the Upanishads to Kant (англ.). SUNY Press. ISBN 978-0-7914-3683-7. Процитовано 8 червня 2023.
• Singer, Peter (2 травня 2023). Ethics. www.britannica.com (англ.). Архів оригіналу за 2 травня 2008. Процитовано 25 травня 2023.
• Sisko, John E. (6 липня 2018). Philosophy of Mind in Antiquity: The History of the Philosophy of Mind, Volume 1 (англ.). Routledge. ISBN 978-0-429-01965-4. Процитовано 28 травня 2023.
• Smart, Ninian (2008). World philosophies (англ.) (вид. Rev. 2nd). Routledge. ISBN 978-0-415-41188-2.
• Taylor, Christopher Charles Whiston, ред. (1997). I. From the beginning to Plato. Routledge History of Philosophy (англ.). Routledge. ISBN 978-0-415-06272-5.
• Verene, Donald Phillip (20 червня 2008). The History of Philosophy: A Reader's Guide (англ.). Northwestern University Press. ISBN 978-0-8101-5197-0. Процитовано 25 травня 2023.

Література

• Історія філософії: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / В. І. Ярошовець, О. В. Алєксандрова, Г. Є. Аляєв та ін. ; за ред. В. І. Ярошовця ; М-во освіти і науки України, Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К. : ВПЦ «Київ. ун-т», 2010. — 928 с. — Бібліогр. в кінці розділів. — ISBN 978-966-439-235-5
• Історія філософії. У 7 т. : підручник. Т. 4. Німецька філософія Нового часу / Д. Є. Прокопов, Н. М. Бобошко, В. А. Титаренко; [Д. Є. Прокопов, Н. М. Бобошко, В. А. Титаренко]; за ред. В. І. Ярошовця. — Київ: Київський нац. ун-т ім. Т. Шевченка, 2013 р. — 558 с. — (Історія філософії). — ISBN 978-966-439-667-4.
• Історія філософії. У 7 т. : підручник. Т. 6. Сучасна світова філософія / [В. І. Ярошовець, Г. Є. Аляєв, І. В. Бичко та ін.]; за ред. В. І. Ярошовця. — Київ: Київський ун-т, 2013. — 703 с. — (Історія філософії). — ISBN 978-966-439-668-1.
• М. Булатов. Історія діалектики // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін ; Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України. — Київ : Абрис, 2002. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.
• Петрушенко В. Л., Бразуль-Брушковський Є. Г., Кадикало А. М. та ін. Філософія: навчальний посібник для студентів-заочників. Ч. 1: Історія світової філософії. 2-ге вид., доповнене і перероблене. — Львів: Вид-во Львів. політехніки, 2013. — 172 с. — ISBN 978-617-607-452-6.
• Петрушенко В. Л., Бразуль-Брушковський Є. Г., Кадикало А. М. та ін. Філософія. Навчальний посібник. Ч. 2: Історія української філософії. Фундаментальні проблеми сучасної філософії. 2-ге вид., доповнене і перероблене. — Львів: Вид-во Львівської політехніки, 2013. — 160 с. — ISBN 978-617-607-447-2
• Петрушенко В. Л. (ред.). Хрестоматія з історії європейської філософії : навчальний посібник для студентів негуманітарних спеціальностей / під заг. ред. В. Л. Петрушенка. — Львів : Новий Світ-2000, 2020. — 572 с.
• История философии: Энциклопедия. — Мн.: Интерпрессервис; Книжный Дом. 2002. — 1376 с. — (Мир энциклопедий). (link)
• Історія філософії в її зв'язку з освітою: Підручник. За ред. Г. І. Волинки. — К.: Каравела, 2006. — 480 с.
• Історія філософії: навчальний посібник / Салій А. В., Зінченко Н. О., Біланов О. С. — Вид. 2-е, доповнене. — Полтава: Дивосвіт, 2018. — 192 с.
• Історія філософії: навчальний посібник для студентів всіх спеціальностей / А. О. Сошніков. — Харків: Майдан, 2016. — 162 с.
• Історія філософії в запитаннях та відповідях / В. Є. Громов, Н. Ю. Тарасова.; М-во освіти і науки України, Нац. Гірн. Ун-т. — Д.: НГУ, 2016.- 231 с.
• A history of philosophy. Vol.1, Greece and Rome. Copleston, Frederick C. (Frederick Charles), 1907—1994. London: Burns Oates & Washbourne. 1946. 11 Vols. (див.: A History of Philosophy (Copleston) / en.wikipedia.org); (Vol.1, Greece and Rome. Copleston, Frederick C.; Frederick Copleston, S. J.. A History of Philosophy: Vol 2, Medieval Philosophy.)

Посилання

• Українська історія філософії // Мала енциклопедія етнодержавознавства / Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Упорядник Ю. І. Римаренко [та ін.]. — Київ: Генеза, Довіра, 1996. — 942 с. — С. 149—151.
• Новейший философский словарь / Сост. А. А. Грицанов. — Мн.: Изд. В. М. Скакун, 1998. — 896 с. ISBN 985-6235-17-0 [Архівовано 12 березня 2016 у Wayback Machine.](рос.)
• Философский энциклопедический словарь. Ред.-сост. Е. Ф. Губский, Г. В. Кораблева, В. А. Лутченко. — М., 2005. — 576 с [Архівовано 14 серпня 2013 у Wayback Machine.](рос.)
• Новая философская энциклопедия [Архівовано 24 січня 2013 у Wayback Machine.](рос.)