Глеваха

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search
смт Глеваха
COA of Hlevaha.png Hlevakha flag.png
Герб Глевахи Прапор Глевахи
Розбудова селища
Розбудова селища
Глеваха
Глеваха на мапі Васильківського району
Глеваха на мапі Васильківського району
Країна Україна Україна
Область Київська область
Район/міськрада Васильківський район
Рада Глевахівська селищна рада
Код КОАТУУ: 3221455300
Основні дані
Засноване 15 століття
Перша згадка 1471
Статус з 1973 року
Площа 9,61 км²
Населення 8 928 (01.01.2016)[1]
Густота 929 осіб/км²
Поштовий індекс 08630,08631
Телефонний код +380 4571
Географічні координати 50°16′06″ пн. ш. 30°19′15″ сх. д. / 50.26833° пн. ш. 30.32083° сх. д. / 50.26833; 30.32083Координати: 50°16′06″ пн. ш. 30°19′15″ сх. д. / 50.26833° пн. ш. 30.32083° сх. д. / 50.26833; 30.32083
Висота над рівнем моря 185 м
Водойма р. Глева
Відстань
Найближча залізнична станція: Глеваха, Шляхова, 888 км, Малютянка
До станції: 0; 0; 0,0085; 0,2 км
До райцентру:
 - фізична: 1,7 км
 - залізницею: 12 км
 - автошляхами: 1,7 км
До обл. центру:
 - фізична: 10,5 км
 - залізницею: 17 км
 - автошляхами: 11 км
Селищна влада
Адреса 08631, Київська обл., Васильківський р-н, смт. Глеваха, вул. Вокзальна, 26
Голова селищної ради Жеребцов Валерій Володимирович
Веб-сторінка http://hlevakha.gov.ua/
Карта
Глеваха. Карта розташування: Україна
Глеваха
Глеваха
Глеваха. Карта розташування: Київська область
Глеваха
Глеваха

Commons-logo.svg Глеваха у Вікісховищі

Глева́ха — селище міського типу у Васильківському районі Київської області за 10,5 км від Києва на річці Глеві. Через селище проходять автомобільний шлях міжнародного значення М05 та Південно-Західна залізниця. Площа селища — 9,61 км², населення — близько 8.9 тис. осіб (2016 р.).

На півночі селище межує із землями Боярської міської ради Києво-Святошинського району, на заході — із селами Іванків, Малютянка, Кожухівка, Данилівка, на сході — із селами Мархалівка та Зелений Бір, на півдні — з містом Васильків.

Уперше в історичних документах Глеваха згадується у 1471 році, коли в ній проживало 8 сімей. В 30-х роках XIX ст. село Глеваха стає волостю. У 1957 році за рішенням Київської обласної Ради в селищі було відкрито обласну психоневрологічну лікарню. Статус селища міського типу Глеваха отримала 1976 року. З 1982 року в селищі працює Науково-інженерний центр «Матеріалообробка вибухом» Інституту електрозварювання ім. Патона НАН України.

Назва «Глеваха» походить від невеликої річки Глеви (від слова глевкий — сирий), яка протікала через село і мала дуже глинисте русло.

Розташування[ред.ред. код]

Селище Глеваха розташоване за 11 км на південний захід від Києва в північній частині Васильківського району, на межі двох природних зон мішаних лісів і лісостепу. Територія населеного пункту поділяється Південно-Західною залізницею на дві частини: східну і західну. Глевашці мають чотири залізничні зупинки. На сході селища проходить важлива автошляхи Київ — Одеса та Київ — Васильків. На півночі землі Глевахи межують із землями Боярської міської ради Києво-Святошинського району.

Назва[ред.ред. код]

Свою назву селище отримало від назви невеликої річки Глеви (від слова «глевкий» — сирий), що мала дуже глинисте русло. Колись[Коли?] річка впадала в Бобрицю, що є притокою Ірпеня. Сьогодні[Коли?] р. Глева перетворилася на невеличкий замулений струмок. А от на глину селище багате і сьогодні[Коли?], і навіть цілий куток селища зветься Глинянкою.

Розповідають, що в давнину[Коли?] після дощів дорогу в долині річки розмивало і вози з товаром, що їхали до Києва, загрузали в цій глині надовго.

Історія[ред.ред. код]

Селище міського типу Глеваха має давню історію, яка почалася ще на початку першого тисячоліття.

Давній час[ред.ред. код]

Як свідчать археологічні джерела заселення території селища почалося ще в добу бронзи. На території сучасної Глевахи було знайдено курган XI сторіччя до нашої ери. В ньому було виявлено поховання вождя місцевого землеробського племені. В цей час завершився процес суцільного поділу праці, інтенсивно розвивається орне землеробство і скотарство, формуються і розвиваються общинні ремесла, використовують упряжного коня і колісниці, виділяється племінна верхівка, парна сім'я, виникають великі етнокультурні утворення.[джерело?]

Знайдений посуд представлений мисками, чашками, тюльпаноподібними горщиками, орнаментованими валиками, нарізками та відбитками шнура, що утворюють різні геометричні фігури. Племена, що населяли територію селища відносяться до східнотишинецької культури ХХІІ — ХІ ст. до н. е. і були скотарсько-землеробськими. Вони займались підсічним землеробством, мали дерев'яний плуг і запряжку волів.[джерело?]

Добу раннього заліза або скіфські часи VII ст. до н. е. — IV ст. н. е. представлено курганним похованням VI ст. до н. е. Курган був розкопаний у 1950 р. археологом О. І. Тереножкіним[2]. При розкопках виявлено поховання знатного скіфського вождя. Знайдено велику кількість речей: глиняний посуд, бляшки від кінської вузди, бронзова підвіска від обушка, шпильки, цвяхоподібна сережка, намисто, наконечники до стріл, меч-акінак.[джерело?]

Середньовіччя[ред.ред. код]

Пізніше, в ранньослав'янські часи, на території Глевахи проживали люди в укріпленому городищі, розкопаному археологами в північно-західній частині селища. Знайдено велику кількість кісток різних тварин, зерна ячменю, жита, проса, пшениці. Розкопали велику гончарну майстерню з готовим посудом: глечиками, кухлями, мисками. Це говорить про те, що давні жителі були не тільки землеробами і мисливцями, але і вправними гончарями.

У часи Київської Русі через територію селища пролягав дуже важливий шлях із Києва до Василькова і далі на Білу Церкву. Ця дорога в давнину називалася Битий шлях. Сьогодні пам'ять про давні часи зберігається в назвах вулиць(вул. Новий Шлях) та залізничної зупинки «Шляхова». Життя на території селища в ті часи то завмирало, то відроджувалось через постійні набіги з півдня кочових племен.

Після монголо-татарської навали в середині XIII століття на нашій території людське життя не припинялося. З початком XIV століття, коли землі Київщини ввійшли до складу Литовсько-Руського князівства в 1367 році село розрослося. Глевахою володів київський шляхтич Семен Гринкевич (Гринькович), який в грудні 1561 року продав за тридцять кіп грошей литовських селище Гливайкоє (Гливаха) Михайлівському монастирю «для богомолія своего и родителей своихъ вечыстого»[3].

Козаччина[ред.ред. код]

Десь в цей час в кінці XIV на початку XV ст., в урочищі «Глинянка» з'являються перші поселенці землеробів і мисливців. Територія селища в той час була вкрита густими дубовими та сосновими лісами, в яких водилось багато різних звірів. У навколишніх річках та озерах було багато риби, водоплаваючих птахів. Кількість жителів зростала повільно і край окультурювався поступово. Основним знаряддям було землеробство, а також полювання на бобрів та заготівля їхнього хутра, що в той час приносило значний прибуток.[джерело?]

Саме ця обставина і привернула погляд литовських князів. Своєю грамотою литовський князь у 1471 році передає навколишні землі разом із селом Глевахою у власність державцю (поміщику) Гриньковичу — зем'янину. Право на ці землі Гриньковича та його нащадків не раз підтверджувались польськими королями Сигізмундом ІІІ, Стефаном та Владиславом ІV.[джерело?]

Вперше в історичних документах Глеваха згадується в 1471 році, коли тут жило 8 сімей "… по месту это село на реке Глеваха в Киевском землевладении. 8 семей ходили на толоку в Белгород. В 1471 году было 8 человек свободных от военной повинности и подьемщины.[4]Белгород — сьогодні це село Білогородка Києво-Святошинського району.

В 1565 році 20 грудня Києво-Михайлівський монастир купив село Глеваху із усіма угіддями у державця Семена Гриньковича — зем'янина, Київського воєводи за 30 коп. литовських грошей. Кордони земельних угідь, які стали належати монастирю, були визначені князем Костянтином Острозьким у грамоті 20 жовтня 1586 року. Межі земель були такими: «… від річки Віти, нижче греблі, долиною до Білоцерківської дороги. Дорогою до кургану на Білоцерківському полі і на Глеваський ґрунт. Далі межа іде від Богушевого оборка до річки Оленівки, потім по річці Бобриця вниз до впадіння в неї річки Глевахи. Далі руслом Глевахи до річки Бобер та до валу під городище Будаївку. Далі валом через ліс до річки Віта, де межа починається».[джерело?]

На початку XVII ст. ченці Києво-Михайлівського монастиря руками Глевахівських селян побудували на річці великий двоколісний млин. Він знаходився нижче по річці за три версти від Глевахи. З часом біля млина виник хутір Малютянка, який вважався частиною Глевахи. Під час національно-визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького чоловіче населення взяло до рук зброю і пішло в козацьку армію воювати з поляками, а жінки і діти пішли в Будаївку і в Білогородку, і на хутір Малютянка. Через село неодноразово проходили як козацькі, так і польські війська, і село було повністю знищене. Перші роки після війни в селі ніхто не жив.[джерело?]

Новий час[ред.ред. код]

І тільки наприкінці XVII ст. в селі починає відроджуватись життя. Після приєднання Київщини до Росії село Глеваха переходить у власність казни монастирських володінь, а пізніше — в державну казну. Жителі села стають державними селянами. Вони традиційно займаються землеробством, скотарством, мисливством, бджільництвом. Розвинені деякі ремесла: ткацтво, теслярство, лимарство (виробництво кінської збруї).[джерело?]

Ось як описує заняття населення на початку XIX ст. француз Де ля Фліз: «Населення Глевахи займається землеробством та розведенням свійської худоби. Найбільше висівають жита, ячменю вівса, а ще — гречку, сочевицю. Багато конопель, з пряжі яких роблять полотно, а з нього одяг. Окремі селяни мали пасіки. У селі Глеваха було на той час п'ять ремісників: чотири ткачі і коваль.» Кузня стояла біля ставка в центрі села.[джерело?]

В 30-х роках XIX ст. село Глеваха стає волостю. Тут знаходилась волосна управа, сільське училище та запасний магазин із хлібом. У 1838 році було зроблено перепис жителів села та їх господарів. У селі проживало 581 чоловік і 644 жінки, які займались землеробством та тваринництвом, розводили домашню птицю. В селі нараховувалось 138 хат.[джерело?]

Реформа 1861 року майже нічого не змінила в становищі селян. В 70-х роках на заході села проходить залізниця Київ-Фастів, що значно змінила життя жителів села. Частина чоловіків іде працювати на залізницю, в депо станції Боярка. Починає зростати кількість населення. За даними Київського статистичного комітету у 1900 році в селі Глеваха було 495 селянських дворів з кількістю жителів — 2345 чоловік. Великих землевласників в селі не було. Найбільше землі мав місцевий піп — 50 десятин та сім'я Чубиків — 24 десятини. Ще 10 чоловік мали по 12 десятин. Інші володіли від 4 до 6 десятин орної землі. Цього ледве вистачало щоб утримувати сім'ю і господарство. Багато жителів Глевахи йшли працювати на підприємства Києва та на залізницю. Більшість населення була неписьменною, хоча в селі працювала початкова школа, де викладав всі предмети один учитель.[джерело?]

ХХ-те століття[ред.ред. код]

Революційні події 1905—1907 років не оминули і Глеваху. В селі 5 жовтня 1905 року відбувся єврейський погром. Жителі села, хоч і не брали особисто участь у ньому, але і не осуджували погромників, які прибули в село із Боярки. Політичними справами селяни цікавились дуже мало. Хоча житель села Прокіп Федорович Снігир був обраний депутатом 4-ої Державної Думи.

В 1914 році почалася Перша Світова війна. Багато чоловіків забрали до армії і відправили на фронт. Чому йде війна, за що воюють, селяни не розуміли і бажали одного — щоб війна скоріше закінчилася. Звернення царя в 1917 році в селі зустріли по-різному: одні розгубились, інші раділи, що може швидше закінчиться війна. Але цього не сталося. Жителі села поверталися додому з фронту, але й тут спокою не було. Йшов процес становлення української державності. Під час І війни Радянської Росії проти Української Народної Республіки багато глеващан пішли в українську армію, щоб захистити свою державу, придушити виступ більшовиків на заводі «Арсенал» в Києві. У той же час житель села Кіндрат Романович стає більшовиком. Поступово село ділилося на два ворожих табори. Під час німецької окупації частина жителів іде в повстанські загони, які потім стали на бік Директорії; що утворилась в Білій Церкві. Після встановлення влади Директорії багато чоловіків було мобілізовано в українську петлюрівську армію, яка воювала проти Червоної армії. 16 лютого 1919 року село було зайняте червоними. Сільську раду очолює більшовик Микита Феодосійович Гайдай. Жителі села, які були проти більшовиків, пішли до повстанських загонів Сіненка і Гайового.[джерело?]

В серпні 1919 року село стало ареною двотижневих запеклих боїв між радянськими і українськими петлюрівськими військами. Українська армія перемогла і рушила на Київ, але місто зайняли денікінці, які невдовзі з'явились і в Глевасі, намагаючись відновити на селі імперські порядки. В грудні 1919 року, після розгрому денікінців, в село знову прийшли червоні і запровадили продрозкладку. Заборонили торгувати продовольством, що викликало незадоволення жителів села. Частина селян знову подалася у повстанські загони. У квітні 1920 року в село вступили поляки, які невдовзі його залишили. А в червні повернулися радянські війська, тепер уже остаточно.[джерело?]

В цей час життя населення Глевахи було дуже непростим. У навколишніх лісах діяло багато повстанських загонів, що виступали проти більшовиків. Гинуло багато людей. Це був заключний акорд радянсько-української війни. У селі в 1924 році була створена комсомольська організація, яка повинна була зміцнювати Радянську владу. За насильницьке вилучення лишків зерна у селян було вбито двох комсомольців Панаса Пацьору і Тихона Карпенка.[джерело?]

Поступово селяни призвичаюються до нових порядків. І у 1930 році в Глевасі створено колгосп «Новий шлях». Головою колгоспу стає Федір Сергійович Кузьменко. До середини травня було колективізовано 93 % селянських господарств. Для завершення такої швидкої колективізації застосовувалися примусові заходи. Колективізація привела до зниження продуктивності праці. В 1932 році з колгоспних комор і у селян забрали все зерно і село було приречено на Голодомор. Виручало те, що багато хто працював на підприємствах міста Києва, на залізниці, де одержували невеликі продовольчі пайки. В 1939 році колгосп очолює Іван Григорович Назаренко.[джерело?]

Друга Світова війна[ред.ред. код]

З початком Німецько-радянської війни багато чоловіків було мобілізовано до армії. Жінки і підлітки працювали на спорудженні оборонних рубежів навколо Києва. В селі розмістили зенітну батарею. Тому село піддавалось жорстокому бомбардуванню німецькими літаками. В повітряних боях в небі над селом було збито 4 німецькі літаки.

31 липня 1941 року німці вступили в село. Вони зразу заарештували і розстріляли комуністів Миколу Івановича Олійника, Степана Яковича Миколаєнка, Кузьму Васильовича Півня. Починаючи з 1942 року великі групи глеваської молоді було відправлено на каторжні роботи в Німеччину. Цим займались місцеві поліцаї на чолі із старостою А.Комісаренком. В цей час в Глевасі діє підпільна група на чолі з учителем П. Вовченком. Підпільники розповсюджували листівки, де розповідали про становище на фронті і закликали до боротьби з німцями. Весною 1943 р. групу було викрито і всіх заарештовано. Керівників групи було розстріляно у Василькові.[джерело?]

6 листопада 1943 року після короткого, але жорстокого бою село Глеваха було відвойоване радянськими військами. Залишки розбитих частин намагалися вийти з оточення. В контратаку німці кинули танки, самохідні гармати, автоматників. Але радянські танкісти не дали німцям навіть розвернутися і перейшли в атаку. Іван Антонов провів танк повз зруйновані будинки прямо до двох шестиствольних мінометів, які вели вогонь прямо по атакуючих радянських воїнах. За хвилину від мінометів нічого не залишилось. Потім під гусеницями опинилися протитанкові гармати, кілька підвід і автомашина.[джерело?]

Німецький снаряд пошкодив гармату антонівського танка. Проте поранена «тридцятьчетвірка» продовжувала бій. Кулеметним вогнем і гусеницями танк знищував німців. Високе звання Героя Радянського Союзу присвоєно герою посмертно.

Після визволення села від німців була проведена мобілізація чоловіків призивного віку в радянську армію. Ненавчених і навіть не повністю обмундированих їх кинули в бій, де вони майже всі і загинули. Це сталося в районі станції Козятин. За період Другої Світової війни на фронті загинуло 309 глеващан та ще 29 осіб цивільного населення.[джерело?]

Пишаються глеващани своїм земляком Героєм Радянського Союзу, льотчиком штурмової авіації підполковником Хвоєю М. Ф. Народився Микита Федорович в 1911 році в с. Глеваха. За рекомендацією комсомольських зборів депо Київ-1 Пасажирський в 1931 р. був направлений в авіаційно-технічну школу. Після її закінчення розпочав службу в авіаційній бригаді.[джерело?]

У 1939 році приймає своє перше бойове хрещення в боях з Японськими самураями. А далі війна з німцями. Бої за Сталінград, нарешті, битва за Берлін. Над Берліном підполковник Микита Хвоя здійснив 888 бойових вильотів, під час яких виявив особисту сміливість, рішучість і майстерність в штурмових ударах по німцям. Микиті Федоровичу Хвої було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.[5]

Є в Глевасі вулиця Карпенків. Названа так на честь відомої династії наших односельчан, які брали активну участь в становленні радянської влади на селі. Четверо з п'яти синів Артема Климовича Карпенка загинули в боротьбі з німецькими загарбниками в роки Німецько-радянської війни. З сім'ї живим залишився лише Василь Артемович. Війну він зустрів комісаром на теплоході «Крим». Воював за Одесу, доставляв боєприпаси. В грудні 1941 року в рукопашному бою на підступах до Севастополя моряк був тяжко поранений. За виявлений героїзм капітан В. А. Карпенко був нагороджений Орденом Бойового Червоного Прапора, багатьма медалями. Після війни продовжував службу в Збройних Силах.[джерело?]

Після війни[ред.ред. код]

Після війни у Глевасі почалась відбудова господарства. Вся вага лягла на плечі жінок. В колгосп, який став називатися ім. Хрущова[джерело?], люди несли свої невеликі запаси зерна, картоплі. Орали на коровах, тому що не вистачало коней, скопували землю лопатами[джерело?]. Більшість населення працювали на підприємствах Києва та Боярки. В 1954 році в селі було 963 двори. Кількість жителів постійно збільшувалась. На 01.01.1963 року дворів було 1345 з числом жителів 5425 осіб. В колгоспі працювало 1205 осіб.[джерело?]

З весни 1963 року Глеваський колгосп «Україна» було реорганізовано в радгосп і птахофабрику з центральною садибою в селі Западинка. У повоєнні роки в Глевасі було побудовано пожежне депо, механічну майстерню, пилораму.

У 1957 році за рішенням Київської обласної Ради народних депутатів у Глевасі було відкрито обласну психоневрологічну лікарню. Сьогодні цей заклад став відомим лікувальним закладом Київської області. Ця медична установа кілька разів змінювала свій статус [1]. Лікарня стала організаційно-методичним центром надання психіатрично-психологічної допомоги населенню Київської області [2]. Сьогодні це Київське обласне спеціалізоване психіатрично-наркологічне методичне об'єднання (КОСПНМО) очолює відомий в Україні заслужений лікар України Зільберблат Геннадій Михайлович. В медоб'єднанні працюють 1200 фахівців різного профілю, які надають спеціалізовану висококваліфіковану лікувально-діагностичну і консультативну допомогу. 350 з них — мешканці Глевахи. Серед лікарів — 2 кандидати медичних наук, 18 лікарів вищої кваліфікаційної категорії, 19 — мають першу кваліфікаційну категорію [3].

На початку 70-х років до Глевахи переведено Науково-Дослідний інститут механізації та електрифікації сільського господарства та НДІ відновлення спрацьованих деталей з виробничими колективами у нові просторі і світлі корпуси. У 80-90-і роки, коли інститут очолював відомий вчений, член-кореспондент УААН, професор І. П. Масло, виконано ряд розробок, що не поступаються зарубіжним аналогам. Науковцями одержано 117 патентів на винаходи по пріоритетних напрямках сільськогосподарського виробництва. Стали Лауреатами Державної премії в галузі науки і техніки член-кореспондент УААН професор І. П. Масло, доктор технічних наук Анатолій Фененко, кандидат технічних наук М. А. Остапенко. Сьогодні ННЦ «ІМЕСГ» очолює доктор технічних наук Я. С. Гуков. Великий вклад у розвиток науки та впровадження її результатів у виробництво вносять провідні вчені: 10 докторів наук і 80 кандидатів наук.[джерело?]

З 1982 року в Глевасі працює Науково-інженерний центр «Матеріалообробка вибухом» Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона НАН України. Це підприємство має площу 26 га. Основним напрямком діяльності підприємства є зварювання та різання металів енергією вибуху та розробка вибухових камер. В останні роки розвивається новий напрямок — розробка та виготовлення прострілочно-вибухової апаратури, призначеної для збільшення добування нафти і газу.[джерело?]

Таблиця зміни чисельності населення[ред.ред. код]

Таблиця зміни чисельності населення
1979 1989 2001 2014
10 232 10 755 9 660 8 679

Сучасність[ред.ред. код]

Від 50-х років ХХ ст. до сьогодні Глеваха інтенсивно забудовується 5-, 7-, і 9-поверхівками, особливо в т. зв. «місті», як називають місцеві мешканці частину міста між М-05 і Т-10-23. У стадії завершення виготовлення проектної документації на будівництво двох православних церков. У проекті подальший ремонт доріг з твердим покриттям, очищення русла річки Шиянки та озера Лимар, озеленення селища.

У Глевасі три церкви православні, одна адвентистів сьомого дня.

Більшість головних вулиць в Глевасі є заасфальтованою, хоча в більшості не найкращої якості.

Соціально-економічним життям селища керує Глевахівська селищна рада, виконувачем обов'язків якої з березня 2014 року є секретар.

Економіка[ред.ред. код]

В Глевасі є середня школа на 1167 місць, медична амбулаторія, 3 аптеки, 3 супермаркети, Глеваський ринок, два дитячих садки, салони краси й перукарні.

Транспорт[ред.ред. код]

Селище Глеваха має регулярне залізничне (зупиночі платформи «Малютинка», «Шляхова», «Глеваха», «888 км») з Фастовом і Києвом; автобусне сполучення(305 автобус) із Києвом та районним центром Васильковом(№ 303; № 756, маршрутка № 2).

Галерея[ред.ред. код]

Видатні особи[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2016 року (PDF(zip))
  2. С. А. Скорий. Глеваха // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2003­–2016. — ISBN 944-02-3354-X.
  3. володіння Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві та його околицях
  4. Архивъ Юго-Западной России, т. 7, ч.2 (Російська(старий правопис)). Петербург. с. 1. 
  5. Сайт Герои страны (рос.). 

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]