Дуліби (західні)
| Дуліби | |
|---|---|
 Карта розселення середньовічних чеських племен в межах сучасної держави Чехія. | |
| Регіон | Чехія |
| Раса | Європеоїдна |
Дуліби (західні), дудліби, дудлеби (староцерк.-слов. Дулѣбы; чеськ. Doudlebové, Dúdlebi, Dúdlebové) — одне із племенінних об'єднань західних слов'ян, які заселяли Південну Богемію, представлене пам'ятками празько-корчацької та лука-райковецької археологічних культур.[1] У Південній Чехії дудліби разом з болетичами та нетоличами стали основою слов'янського розселення і передумовою для створення Чеської держави.
Назва племені дудліби дуже стара, має свої паралелі в хорутанських дулібах, у волинських дулібах. Це був племінний союз, який під час великого переселення народів розпався на чеських дулібів і дулібів у басейні рік Прип'яті і Бугу.
Західнослов'янське плем'я, що жило в IX столітті у верхній частині басейну р. Влтави, поруч із містом Дудлеби. В Аль Масуді згадуються як «дулабе»[2]. Вважають, що дуліби — чеське плем'я, як і пшовани, злічани, літомеричі, лучани, седлічани, дечани і лемузи. Етнонім дуліби є одним із найстаріших слов'янських етнонімів, поряд із сербами і хорватами. На думку Крістофера Фокта, цілком імовірно, що вони не виникли в різних регіонах незалежно один від одного, а їх розселення є наслідком міграцій та етногенезу. Середньовічний польський хроніст Ян Длугош стверджував на основі старожитніх літописів, що дуліби були «єдиним племенем», у якого був прародитель на ім'я Дуліб.
За чеським дослідником середини ХІХ ст. Павлом Шафариком, літописні дуліби й тиверці є одним племенем толковини — тобто «толкові люди», «мудрі люди» (самоназва одного племені званого іноземцями як різні племена). Однак на сьогодні дані гіпотези вважаються анахронізмом.
Проте, найімовірнішою, на думку більшості вчених, зокрема Олега Трубачова, є версія, що племінна назва *dudlěbi є запозичення з германських мов, де *daud-laiba- означає “спадок мерця”. Менш імовірними вважають етимології герм. *þeuda-laiba - ”спадок народу”, Лер-Сплавінського, яке мало би дати форму *tjudlěbi, герм. *Dudl-eiba - “країна волинок”, проблематичним є трактування *Dudl-ěb - “долина, низина”, тобто дуліби — жителі низин, долин. У деяких слов'янських мовах (російській, болгарській) слово «дулеб», «дулуп», що походить від того ж кореня, означає дурного, безтолкового, сліпого, косоокого чоловіка, батрака, що ймовірно є результатом пейоративізації племінної назви.
В. Ключевський та Б. Греков вважали, що існував великий військовий союз чи федерація антських князів під проводом дулібів. Гегемонія дулібів поширювалася на весь підвладний їм регіон ще в VI ст., але після аварського завоювання дулібський племінний союз розпався і частина його територій підпала під залежність Аварського каганату[3]. Згідно з однією з численних гіпотез, які наразі не можуть бути підтверджені або спростовані, після розпаду племінного союзу одні дуліби залишилися на Волині, а інші попрямували на південь і врешті-решт оселилися в Паннонії.
Через тривалу експлуатацію аварами слов'янські племена переселилися з Паннонії в VI столітті. Дудліби, разом з болетичами і нетоличами, вважаються одним з трьох гіпотетичних племен, які брали участь у заселенні Південної Богемії і Шумави з VI і особливо VII століття під час так званої другої хвилі слов'янського заселення в Богемії. Разом з племенами літомеричами і дечанами на півночі і домажличами на заході брали з чехами на чолі в об'єднанні і формуванні чеської народності і чеської держави Пржемислідів.[4]
- ↑ Česko - německý slovník, Fr. Št. Kotta, Т. 6, с. 171.
- ↑ Mały słownik kultury dawnych Słowian. L.Leciejewicz (red.). Warszawa: Wiedza Powszechna, 1988. ISBN 83-214-0499-5. (пол.)
- ↑ Леонтий Войтович, «Восточное Прикарпатье во второй половине I тис. н. е. (История русинов)» [Архівовано 13 жовтня 2014 у Wayback Machine.] (рос.)
- ↑ )., Wolf, Josef (1927- (1984). Abeceda národů : výkladový slovník kmenů, národností a národů (чеською) . Horizont. с. 77. OCLC 837493476.
- ДУЛЇБИ, БУЖАНЕ І ВОЛИНЯНЕ, ЧЕРВЕНСЬКІ ГОРОДИ, ЛЇТОПИСНІ «ХОРВАТИ», «БІЛА ХОРВАТІЯ» І ХОРВАТСЬКЕ ПИТАННЄ. М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розд. IV. С. 7.
- Плахонін А. Г. Дуліби // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 492. — ISBN 966-00-0405-2.
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
- Рад. енциклопедія історії України. — К., 1969. — Т. 2.