Кривичі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Кривичі
VI ст. – 980 Київська Русь Emblem of Kievan Rus.svg
Розташування Кривичі
Східнослов'янські племена 8-9 ст. та балти
Столиця Полоцьк, Смоленськ,
Мови Давньопсковський діалект
Релігії Язичництво
Форма правління плем'я
князь
 - ? — 980 Рогволод
Історія
 - Засновано VI ст.
 - Ліквідовано 980

Кривичі (дав.-рус. кривичи, кривічи, кривиче, кривицѣ[1]) — одне з численних східнослов'янських племен (союзів племен) 6-9 століття, згадуваних у давньоруських літописах. Жили у верхів'ях Дніпра[1], Західної Двіни[1], Волги[1], у частині Озерного Краю, у басейні Німану[2] та в південній частині басейну Чудського озера. Відомі їхні міста: Смоленськ[1], Полоцьк, Ізборськ[2], численні селища «Кривичі» (топоніми), Торопець і, можливо, Псков. Відгалуженням кривичів були ільменські слов'яни[2]. Міграція кривичів відбулася у згаданий регіон у 6 ст. н. е. з півдня Карпат-Волині та з заходу у 8 ст.[2]. Наприкінці 9 століття земля кривичів увійшла до складу Київської Русі. Вважається, що останній племінний князь кривичів Рогволод разом з синами був убитий в 980 новгородським князем Володимиром Святославичем. Кривичі разом з радимичами, дреговичами, ятвягами утворили білоруський народ[3], значна частина увійшла у формування росіян.

Етимологія[ред. | ред. код]

Етнонім «кривичі» різні історики пояснюють по-різному. За одною з версій, назва походить від імені легендарного прародителя слов'ян-кривичів Крива (у творі Костянтина Багрянородного кривичі названі Κριβιτσηνοι), за другою — від імені первосвященика балтів Криве-Кривейте. Пов'язують етнонім також зі слов'янськими лексемами «кров» (тобто «кровні родичі»), «кривий»[4].

Плем'я кривичів могло залишити свій слід у назвах поселень. Це Кривичі, історична Віленщина, сучасна Мінська область, Кривчиці (район Львова), Кривичі (Львівщина), Кривичі (Рівненщина), Кривецьке (Чернігівщина)[5].

Історія[ред. | ред. код]

На момент 869 року від Р. Х. (нашої ери) 6367 року від сотворення світу, ареал розселення кривичів зазначений літописом: иже сѣдѧть на верхъ Ж Волгы . и на вѣрхъ Двины . и на вѣрхъ Днѣпра . ихъ же и городъ єсть Смолѣнескъ . туда бо сѣдѧть Кривичи[1]. Літописець несхвально відгукувався про них:

« …В'ятичі та інші погани, це кривичі, котрі створюють звичаї не дотримання Закону Божого, але діють самі не законно вважаючи самих себе законом.
Оригінальний текст (ст.-слов.)
...О и нн҃ѣ . си же ѡбычаи творѧху и Кривічи . и прочии погании . не вѣдуще закона Бж҃иа . но творѧху сами себѣ законъ[1]
«

.

Основні заняття кривичів це землеробство, а також скотарство і ремесла (залізоробне, ковальське, ювелірне та ін.). На землях кривичів утворилися Смоленське і Полоцьке князівства, а північно-західна частина їхньої території увійшла до складу володінь Новгорода.

Востаннє кривичі згадуються літописом під таким племінним ім'ям у 1162 році. Так у Іпатіївському списку кривичі згадані востаннє у 1128, а полоцьких князів названі кривицькими у 1140 і 1162 роками. Після цього кривичі більше не згадуються в східнослов'янських літописах. Проте племінне ім'я кривичі ще досить довго вживалося в іноземних джерелах (аж до кінця XVII століття). У латиську мову слово krievs увійшло для позначення русі взагалі. У латиській мові досі росіяни називаються krievi, Росія — Krievija, а Білорусь — Baltkrievija.

Антропологія[ред. | ред. код]

Для кривичів був характерний високий зріст, доліхокефалія, вузьке обличчя, виступаючий хвилястий ніс, окреслене підборіддя — тип характерний для валдайського типу і нордичної раси в цілому[6]. Віктор Бунак у 1932 р. прийшов до висновку про подібність доліхоцефальних кривичів з алеманами, як представниками північного типу, а східних кривичів — з сублапоноїдним населенням[7].

Походження[ред. | ред. код]

Згідно академічних джерел, зокрема, від Інституту етнології та антропології РАН, фіно-угорські групи (меря, мурома, мещера, чудь, весь) передали свої риси кривичам, а також словенам новгородським та в'ятичам, які згодом стали основою росіян[8].

Згідно «Кривицької концепції» предками білорусів є кривичі і, завдяки їх самобутності, сучасні білоруси відрізняються від росіян і українців. Автори концепції вважали за потрібне називати білорусів кривичами, а Білорусь — Кривія (Кривь). Прихильники Кривицької концепції: Вацлав Ластовський, Олександр Шлюбський[be].

Про кривичів як племінний союз, сформований в наслідку поступової асиміляції (слов'янізації[9]) сторонніми слов'янами місцевих балтських і західнофінських племен переконливо свідчать дані археології.

До того ж уточнюється, що спочатку кривичі прийшли на Псковщину (VI століття: Культура псковських довгих курганів[ru]), рухаючись через середню течію ріки Німан[10]), а пізніше частина з них просунулася на південь і заселила Смоленщину та східну Білорусь)[11]. Рання дата появи кривичів саме в районі Пскова пояснюється ​​меншою щільністю заселення теренів місцевим населенням, у порівнянні з південним ареалом їх майбутнього поширення.

Щодо розв'язання питання про походження слов'янських предків кривичів існують різні точки зору.

Лютичі та неври[ред. | ред. код]

Чеський історик Павло Шафарик предками кривичів вважав лютичів і неврів:

«

В окрузі Віленській та Троцькій до першої половини XIII століття «жили Вільці й Велети, нащадки Неврів та інших слов'ян», «Вельти (нім. Welti): так називався сильний і в історії Середніх віків більше за інших слов'ян прославлений нарід, Велети або Лютичі, прозвані Вовками, в перший раз згадуються Олександрійським географом … Їх житла … у губернії Віленській. Я їх визнаю предками наступних Кривичів [12].

«

Карпати[ред. | ред. код]

На користь гіпотези походження з карпатського регіону свідчать літописи, що вказують на походження кривичів, зокрема — полочан (поряд з древлянами, полянами-дніпровськими і дреговичами) від осідлих на території Білорусі племен білих хорватів, сербів і хорутан, які мігрували в верхів'я р. Дніпра в VI—VII століттях[13][14][15].

Північ Польщі[ред. | ред. код]

Друга гіпотеза ґрунтується на працях сучасних лінгвістів. Зокрема, порівняльний аналіз Володимира Топорова, зроблений за результатами досліджень Андрія Залізняка мови новгородських берестяних грамот і давнього кривицького діалекту, проведеного Сергієм Ніколаєвим, показує вихідну приналежність діалекту кривичів до північно-західної слов'янської діалектної групи[16].

Археологічна культура[ред. | ред. код]

Відмінною рисою поховань кривичів є довгі кургани[ru] — валообразні земляні насипи. Всі довгі кургани містять поховання за обрядом трупоспалення. Кривицька курганна культура відрізняється від синхронних слов'янських культур Подніпров'я. Іншими кривицькими артефактами є бронзові серпоподібні скроневі кільця, скляні намиста, ножі, вістря списів, серпи, кераміка (пряслиця і виготовлені на гончарному крузі горщики). На територіях розселення кривичів переважали селища з будинками стовпової конструкції, з вогнищами заглибленими у підлогу, розташовані в центрі житла[17].

Мова[ред. | ред. код]

Кривицька племінна мова була мовно роздробленою і протиставлена всім іншим пізньодніпрослов'янським діалектним формуванням. Племінна мова кривичів ділилася на:

  1. псковський діалект, що ділився на північнопсковський, центральнопсковський та південнопсковський: похідними від північнопсковського є онежські говори й багато північно-східних (вятські, уральські, сибірські) російські говірки на територіях нового заселення;
  2. давньоновгородський діалект (давньоновгородського койне), що склався при взаємодії псковських і ільменсько-словенських (не кривицьких) говорів;
  3. смоленський діалект, до якого сходить частина російських і північно-східних білоруських говірок;
  4. верхньоволзький діалект, до якого сходить частина селігеро-торжковських говорів;
  5. полоцький діалект, на основі якого сформувалися північні і північно-західні білоруські говірки;
  6. західний діалект, до якого сходить частина білоруських говірок північної Гродненщини.

Давньокривицькі говори (в основному південнопсковські та смоленські) взяли участь і у формуванні багатьох російських говірок на схід й захід від Московії (так званий «кривицький пояс»)[18].

Цікаві факти[ред. | ред. код]

Ще в 1859 р. під час перепису населення жителів Віленської губернії 23 тис. осіб назвалися кривичами (у порівнянні 150 тис. — білорусами)[19].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж ЛѢТОПИСЬ ПО ИПАТЬЕВСКОМУ СПИСКУ. Архів оригіналу за 6 серпня 2011. Процитовано 28 жовтня 2014. 
  2. а б в г стор. 1172, том. 3, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1994 р. ISBN 5-7707-4052-3
  3. стор. 2446, том. 7, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1998 р. ISBN 966-7155-02-1
  4. Славянизация балтов.[недоступне посилання з червня 2019]
  5. Коваль А. П. Знайомі незнайомці: походження назв поселень України — Київ «Либідь», 2001 ISBN 966-06-0183-2
  6. (рос.)Векслер А. Г., Рабинович М. Г., Шеляпина Н. С.,. М. М. Герасимов и история Москвы (работы по восстановлению облика древних жителей Московского края и русских царей) // Антропологическая реконструкция и проблемы палеоэтнографии. — Сборник памяти М.М. Герасимова. — М., 1973.
  7. (рос.)Алексеева Т. И., «Этногенез восточных славян». — М.: МГУ, 1973 р. — C.4.
  8. Алексеева Т. И. К происхождению антропологического облика русских [Архівовано 28 жовтня 2021 у Wayback Machine.] // Русские / отв. ред. В. А. Александров; РАН, Институт этнологии и антропологии им. Н. Н. Миклухо-Маклая. — М.: Наука, 1997. — С. 73—74. — 828 с: ил. — (Серия «Народы и культуры»). — ISBN 5-02-010320-9.(рос.)
  9. (біл.)Аляксандр Краўцэвіч, «Стварэнне Вялікага княства Літоўскага». 2-е выд. — Жэшув, 2000. ISSN-1230-512X — С. 73—74, 82.
  10. (рос.)Седов В. В.,. Этногенез ранних славян // Вестник Российской Академии Наук : журнал. — 2003. — Т. 73, № 7. — С. 594-605.
  11. (рос.)Седов В. В.,. Формирование смоленско-полоцких кривичей // Древнерусская народность. — М. : Языки русской культуры, 1999. — С. 140-145.
  12. (рос.)П. Й. Шафарик. «Славянские древностии: от Геродота до падения Гуннской и Римской держав (465 до н.э. - 469-476 н.э.)» / Подгот. к печати, отв. редактор Дамте Д.С. — Пер. с чеш. О. М. Бодянского. — М. : Академический Проект, 2015. — 475 с. — (Технологии культуры)
  13. Белорусы // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
  14. Соловьев С. М., История России с древнейших времен. Архів оригіналу за 21 грудня 2009. Процитовано 10 березня 2018. 
  15. ЛѢТОПИСЬ ПО ЛАВРЕНТЬЕВСКОМУ СПИСКУ. Архів оригіналу за 28 серпня 2010. Процитовано 10 березня 2018. 
  16. (рос.)Топоров В. Значение белорусского ареала в этногенетических исследованиях // Славяне: адзінства і мнагастайнасць: Міжнародная канферэнцыя (Мінск, 24 – 27 мая 1990 г.): Тэзісы дакладаў i паведамленняў. Секцыя 2. Этнагенез славян : журнал. — 1990. — С. 87-90.
  17. (рос.)«К истории градообразования на территории Древней Руси, VI — первая половина XI века» / М. А. Сагайдак (при участии В. В. Мурашевой, В. Я. Петрухина) // История русского искусства: в 22 т.; отв. ред. А. И. Комеч. — М.: Сев. паломник, 2007. — Т. 1: Искусство Киевской Руси. — С. 81-108.
  18. (рос.)Николаев С. Л., Раннее диалектное членение и внешние связи восточнославянских диалектов (I. Кривичский племенной язык) [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.] // «Вопросы языкознания», 1994 г., Вып. № 3.
  19. (рос.)Гринблатт М. Я., «Белорусы»: Очерки происхождения и этнической истории. 1968 г. — С.134.

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]