Кривичі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Кривичі
VI ст. – 980 Київська Русь Alex K Kievan Rus..svg
Розташування Кривичі
Східнослов'янські племена 8-9 ст. та балти
Столиця Полоцьк, Смоленськ,
Мови Давньопсковський діалект
Релігії Язичництво
Форма правління плем'я
князь
 - ? — 980 Рогволод
Історія
 - Засновано VI ст.
 - Ліквідовано 980

Кривичі, кріви, крівь (давньорус. Кривичи, Кривічи, кривиче, кривицѣ[1]) — одне з численних східнослов'янських племен (союзів племен) 6-9 століття, згадуваних у давньоруських літописах. Жили у верхів'ях Дніпра[1], Західної Двіни[1], Волги[1], у частині Озерного Краю, у басейні Німану[2] та в південній частині басейну Чудського озера. Відомі їхні міста: Смоленськ[1], Полоцьк, Ізборськ[2], численні селища «Кривичі» (топоніми), Торопець і, можливо, Псков. Відгалуженням кривичів були ільменські слов'яни[2]. Міграція кривичів відбулася у згаданий регіон у 6 ст. н. е. з півдня Карпат-Волині та з заходу у 8 ст.[2]. У кінці 9 століття земля кривичів увійшла до складу Київської Русі. Вважається, що останній племінний князь кривичів Рогволод разом з синами був убитий в 980 новгородським князем Володимиром Святославичем. Кривичі разом з радимичами, дреговичами, ятвягами утворили білоруський народ[3], значна частина увійшла у формування росіян.

Етимологія[ред. | ред. код]

Етнонім «кривичі» різні історики пояснюють по-різному. За одною з версій, назва походить від імені легендарного прародителя слов'ян-кривичів Крива (у творі Костянтина Багрянородного кривичі названі Κριβιτσηνοι), за другою — від імені первосвященика балтів Криве-Кривейте. Пов'язують етнонім також зі слов'янськими лексемами «кров» (тобто «кровні родичі»), «кривий»[4].

Плем'я кривичів могло залишити свій слід у назвах поселень. Це Кривичі (Львівщина), Кривичі (Рівненщина), Кривецьке (Чернігівщина)[5].

Історія[ред. | ред. код]

На момент 869 року від Р. Х. (нашої ери) 6367 року від сотворення світу ареал розселення кривичів зазначений літописом: иже сѣдѧть на верхъ Ж Волгы . и на вѣрхъ Двины . и на вѣрхъ Днѣпра . ихъ же и городъ єсть Смолѣнескъ . туда бо сѣдѧть Кривичи[1]. Літописець несхвально відгукувався про них:

« …В'ятичі та інші погани, це кривичі, котрі створюють звичаї не дотримання Закону Божого, але діють самі не законно вважаючи самих себе законом.
Оригінальний текст(ст.-слов'ян.)
...О и нн҃ѣ . си же ѡбычаи творѧху и Кривічи . и прочии погании . не вѣдуще закона Бж҃иа . но творѧху сами себѣ законъ[1]
»

.

Основні заняття кривичів це землеробство, а також скотарство і ремесла (залізоробне, ковальське, ювелірне та ін.). На землях кривичів утворилися Смоленське і Полоцьке князівства, а північно-західна частина їхньої території увійшла до складу володінь Новгорода.

Востаннє кривичі згадуються літописом під таким племінним ім'ям у 1162 році. Так у Іпатіївському списку кривичі згадані востаннє у 1128, а полоцьких князів названі кривицькими у 1140 і 1162 роками. Після цього кривичі більше не згадуються в східнослов'янських літописах. Проте племінне ім'я кривичі ще досить довго вживалося в іноземних джерелах (аж до кінця XVII століття). У латиську мову слово krievs увійшло для позначення русі взагалі. У латиській мові досі росіяни називаються krievi, Росія — Krievija, а Білорусь — Baltkrievija.

Антропологія[ред. | ред. код]

Для кривичів був характерний високий зріст, доліхокефалія, вузьке обличчя, виступаючий хвилястий ніс, окреслене підборіддя — тип характерний для валдайського типу і нордичної раси в цілому[6]. Віктор Бунак у 1932 р. прийшов до висновку про подібність доліхоцефальних кривичів з алеманами, як представниками північного типу, а східних кривичів — з сублапоноїдним населенням[7].

Походження[ред. | ред. код]

Згідно «Кривицької концепції» предками білорусів є кривичі і, завдяки їх самобутності, сучасні білоруси відрізняються від росіян і українців. Автори концепції вважали за потрібне називати білорусів кривичами, а Білорусь — Кривія (Кривь). Прихильники Кривицької концепції: Вацлав Ластовський, Олександр Шлюбський[be].

Про кривичів як племінний союз, сформований в наслідку поступової асиміляції (слов'янізації[8]) сторонніми слов'янами місцевих балтських і західнофінських племен переконливо свідчать дані археології.

До того ж уточнюється, що спочатку кривичі прийшли на Псковщину (VI століття: Культура псковських довгих курганів[ru]), рухаючись через середню течію ріки Німан[9]), а пізніше частина з них просунулася на південь і заселила Смоленщину та східну Білорусь)[10]. Рання дата появи кривичів саме в районі Пскова пояснюється ​​меншою щільністю заселення теренів місцевим населенням, у порівнянні з південним ареалом їх майбутнього поширення.

Щодо розв'язання питання про походження слов'янських предків кривичів існують різні точки зору.

Лютичі та неври[ред. | ред. код]

Чеський історик Павло Шафарик предками кривичів вважав лютичів і неврів:

«

В окрузі Віленській та Троцькій до першої половини XIII століття «жили Вільці й Велети, нащадки Неврів та інших слов'ян», «Вельти (нім. Welti): так називався сильний і в історії Середніх віків більше за інших слов'ян прославлений нарід, Велети або Лютичі, прозвані Вовками, в перший раз згадуються Олександрійським географом … Їх житла … у губернії Віленській. Я їх визнаю предками наступних Кривичів [11].

»

Карпати[ред. | ред. код]

На користь гіпотези походження з карпатського регіону свідчать літописи, що вказують на походження кривичів, зокрема — полочан (поряд з древлянами, полянами-дніпровськими і дреговичами) від осідлих на території Білорусі племен білих хорватів, сербів і хорутан, які мігрували в верхів'я р. Дніпра в VI—VII століттях[12][13][14].

Північ Польщі[ред. | ред. код]

Друга гіпотеза ґрунтується на працях сучасних лінгвістів. Зокрема, порівняльний аналіз Володимира Топорова, зроблений за результатами досліджень Андрія Залізняка мови новгородських берестяних грамот і давнього кривицького діалекту, проведеного Сергієм Ніколаєвим[ru], показує вихідну приналежність діалекту кривичів до північно-західної слов'янської діалектної групі[15].

Археологічна культура[ред. | ред. код]

Відмінною рисою поховань кривичів є довгі кургани[ru] — валообразні земляні насипи. Всі довгі кургани містять поховання за обрядом трупоспалення. Кривицька курганна культура відрізняється від синхронних слов'янських культур Подніпров'я. Іншими кривицькими артефактами є бронзові серповидні скроневі кільця[ru], скляні намиста, ножі, вістря списів, серпи, кераміка (пряслиця і виготовлені на гончарному крузі горшки). На територіях розселення кривичів переважали селища з будинками стовпової конструкції, з вогнищами заглибленими у підлогу, розташовані в центрі житла[16].

Мова[ред. | ред. код]

Кривицька племінна мова була мовно роздробленою і протиставленна всім іншим пізньодніпрослав'янським діалектним формуванням. Племінна мова кривичів ділилася на:

  1. псковський діалект, що ділився на північнопсковський, центральнопсковський та південнопсковський: похідними від північнопсковського є онежські говори й багато північно-східних (вятські, уральські, сибірські) російські говірки на територіях нового заселення;
  2. давньоновгородський діалект (давньоновгородського койне), що склався при взаємодії псковських і ільменсько-словенських (не кривицьких) говорів;
  3. смоленський діалект, до якого сходить частина російських і північно-східних білоруських говірок;
  4. верхньоволзький діалект, до якого сходить частина селігеро-торжковських говорів;
  5. полоцький діалект, на основі якого сформувалися північні і північно-західні білоруські говірки;
  6. західний діалект, до якого сходить частина білоруських говірок північної Гродненщини.

Давньокривицькі говори (в основному південнопсковські та смоленські) взяли участь і у формуванні багатьох російських говірок на схід й захід від Московії (так званий «кривицький пояс»)[17].

Цікаві факти[ред. | ред. код]

Ще в 1859 р. під час перепису населення жителів Віленської губернії 23 тис. осіб назвалися кривичами (у порівнянні 150 тис. — білорусами)[18].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж ЛѢТОПИСЬ ПО ИПАТЬЕВСКОМУ СПИСКУ
  2. а б в г стор. 1172, том. 3, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1994 р. ISBN 5-7707-4052-3
  3. стор. 2446, том. 7, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1998 р. ISBN 966-7155-02-1
  4. Славянизация балтов.
  5. Коваль А. П. Знайомі незнайомці: походження назв поселень України — Київ «Либідь», 2001 ISBN 966-06-0183-2
  6. (рос.)Векслер А. Г., Рабинович М. Г., Шеляпина Н. С.,. М. М. Герасимов и история Москвы (работы по восстановлению облика древних жителей Московского края и русских царей) // Антропологическая реконструкция и проблемы палеоэтнографии. — Сборник памяти М.М. Герасимова. — М., 1973.
  7. (рос.)Алексеева Т. И., «Этногенез восточных славян». — М.: МГУ, 1973 р. — C.4.
  8. (біл.)Аляксандр Краўцэвіч, «Стварэнне Вялікага княства Літоўскага». 2-е выд. — Жэшув, 2000. ISSN-1230-512X — С. 73—74, 82.
  9. (рос.)Седов В. В.,. Этногенез ранних славян // Вестник Российской Академии Наук : журнал. — 2003. — Т. 73, № 7. — С. 594-605.
  10. (рос.)Седов В. В.,. Формирование смоленско-полоцких кривичей // Древнерусская народность. — М. : Языки русской культуры, 1999. — С. 140-145.
  11. (рос.)П. Й. Шафарик. «Славянские древностии: от Геродота до падения Гуннской и Римской держав (465 до н.э. - 469-476 н.э.)» / Подгот. к печати, отв. редактор Дамте Д.С. — Пер. с чеш. О. М. Бодянского. — М. : Академический Проект, 2015. — 475 с. — (Технологии культуры)
  12. Белорусы // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос.)
  13. Соловьев С. М., История России с древнейших времен.
  14. ЛѢТОПИСЬ ПО ЛАВРЕНТЬЕВСКОМУ СПИСКУ
  15. (рос.)Топоров В. Значение белорусского ареала в этногенетических исследованиях // Славяне: адзінства і мнагастайнасць: Міжнародная канферэнцыя (Мінск, 24 – 27 мая 1990 г.): Тэзісы дакладаў i паведамленняў. Секцыя 2. Этнагенез славян : журнал. — 1990. — С. 87-90.
  16. (рос.)«К истории градообразования на территории Древней Руси, VI — первая половина XI века» / М. А. Сагайдак (при участии В. В. Мурашевой, В. Я. Петрухина) // История русского искусства: в 22 т.; отв. ред. А. И. Комеч. — М.: Сев. паломник, 2007. — Т. 1: Искусство Киевской Руси. — С. 81-108.
  17. (рос.)Николаев С. Л., Раннее диалектное членение и внешние связи восточнославянских диалектов (I. Кривичский племенной язык) // «Вопросы языкознания», 1994 г., Вып. № 3.
  18. (рос.)Гринблатт М. Я., «Белорусы»: Очерки происхождения и этнической истории. 1968 г. — С.134.

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]