Кривичі
Кривичі | ||||
| ||||
Східнослов'янські племена 8-9 ст. та балти | ||||
Столиця | Полоцьк, Смоленськ, | |||
Мови | Давньопсковський діалект | |||
Релігії | Язичництво | |||
Форма правління | плем'я | |||
князь | ||||
- ? — 980 | Рогволод | |||
Історія | ||||
- Засновано | VI ст. | |||
- Ліквідовано | 980 | |||
|
Кривичі (д.-рус. кривичи, кривічи, кривиче, кривицѣ[1]) — одне з численних східнослов'янських племен (союзів племен) 6-9 століття, згадуваних у давньоруських літописах. Жили у верхів'ях Дніпра[1], Західної Двіни[1], Волги[1], у частині Озерного Краю, у басейні Німану[2] та в південній частині басейну Чудського озера. Відомі їхні міста: Смоленськ[1], Полоцьк, Ізборськ[2], численні селища «Кривичі» (топоніми), Торопець і, можливо, Псков. Відгалуженням кривичів були ільменські слов'яни[2]. Міграція кривичів відбулася у згаданий регіон у VI ст. н. е. з півдня Карпат-Волині та з заходу у VIII ст.[2]. Наприкінці 9 століття земля кривичів увійшла до складу Київської Русі. Вважається, що останній племінний князь кривичів Рогволод разом із синами був убитий у 980 новгородським князем Володимиром Святославичем. Кривичі разом з радимичами, дреговичами, ятвягами утворили білоруський народ[3], пізніше значна частина увійшла у формування росіян.
Етнонім «кривичі» різні історики пояснюють по-різному. За одною з версій, назва походить від імені легендарного прародителя слов'ян-кривичів Крива (у творі Костянтина Багрянородного кривичі названі Κριβιτσηνοι), за другою — від імені первосвященика балтів Криве-Кривейте. Пов'язують етнонім також зі слов'янськими лексемами «кров» (тобто «кровні родичі»), «кривий»[4].
Плем'я кривичів могло залишити свій слід у назвах поселень. Це Кривичі, історична Віленщина, сучасна Мінська область, Кривчиці (район Львова), Кривичі (Львівщина), Кривичі (Рівненщина), Кривецьке (Чернігівщина)[5].
На момент 869 року від Р. Х. (нашої ери) 6367 року від сотворення світу, ареал розселення кривичів зазначений літописом: иже сѣдѧть на верхъ Ж Волгы . и на вѣрхъ Двины . и на вѣрхъ Днѣпра . ихъ же и городъ єсть Смолѣнескъ . туда бо сѣдѧть Кривичи[1]. Літописець несхвально відгукувався про них:
…В'ятичі та інші погани, це кривичі, котрі створюють звичаї не дотримання Закону Божого, але діють самі не законно вважаючи самих себе законом.
Оригінальний текст (ст.-слов.) ...О и нн҃ѣ . си же ѡбычаи творѧху и Кривічи . и прочии погании . не вѣдуще закона Бж҃иа . но творѧху сами себѣ законъ[1] |
.
Основні заняття кривичів це землеробство, а також скотарство і ремесла (залізоробне, ковальське, ювелірне та ін.). На землях кривичів утворилися Смоленське і Полоцьке князівства, а північно-західна частина їхньої території увійшла до складу володінь Новгорода.
Востаннє кривичі згадуються літописом під таким племінним ім'ям у 1162 році. Так в Іпатіївському списку кривичі згадані востаннє у 1128 році, а полоцьких князів названо кривицькими в 1140 і 1162 роках. Після цього кривичі більше не згадуються в східнослов'янських літописах. Проте племінне ім'я кривичі ще досить довго вживалося в іноземних джерелах (аж до кінця XVII століття). У латиську мову слово krievs увійшло для позначення русі взагалі. У латиській мові досі росіяни називаються krievi, Росія — Krievija, а Білорусь — Baltkrievija.
Для кривичів був характерний високий зріст, доліхокефалія, вузьке обличчя, виступаючий хвилястий ніс, окреслене підборіддя — тип характерний для валдайського типу і нордичної раси в цілому[6]. Віктор Бунак у 1932 р. прийшов до висновку про подібність доліхоцефальних кривичів з алеманами, як представниками північного типу, а східних кривичів — з сублапоноїдним населенням[7].
Згідно з академічними джерела, зокрема від Інституту етнології та антропології РАН, фіно-угорські групи (меря, мурома, мещера, чудь, весь) передали свої риси кривичам, а також словенам новгородським та в'ятичам, які згодом стали основою росіян[8].
Згідно «Кривицької концепції» предками білорусів є кривичі і, завдяки їх самобутності, сучасні білоруси відрізняються від росіян і українців. Автори концепції вважали за потрібне називати білорусів кривичами, а Білорусь — Кривія (Кривь). Прихильники Кривицької концепції: Вацлав Ластовський, Олександр Шлюбський[be].
Про кривичів як племінний союз, сформований унаслідку поступової асиміляції (слов'янізації[9]) сторонніми слов'янами місцевих балтських і західнофінських племен, переконливо свідчать дані археології.
До того ж уточнюється, що спочатку кривичі прийшли на Псковщину (VI століття: Культура псковських довгих курганів[ru]), рухаючись через середню течію ріки Німан[10], а пізніше частина з них просунулася на південь і заселила Смоленщину та східну Білорусь[11]. Рання дата появи кривичів саме в районі Пскова пояснюється меншою щільністю заселення теренів місцевим населенням порівняно з південним ареалом їхнього майбутнього поширення.
Щодо розв'язання питання про походження слов'янських предків кривичів існують різні точки зору.
Чеський історик Павло Шафарик предками кривичів вважав лютичів і неврів:
В окрузі Віленській та Троцькій до першої половини XIII століття «жили Вільці й Велети, нащадки Неврів та інших слов'ян», «Вельти (нім. Welti): так називався сильний і в історії Середніх віків більше за інших слов'ян прославлений нарід, Велети або Лютичі, прозвані Вовками, в перший раз згадуються Олександрійським географом … Їх житла … у губернії Віленській. Я їх визнаю предками наступних Кривичів [12]. |
На користь гіпотези походження з карпатського регіону свідчать літописи, що вказують на походження кривичів, зокрема — полочан (поряд з древлянами, полянами-дніпровськими і дреговичами) від осідлих на території Білорусі племен білих хорватів, сербів і хорутан, які мігрували в верхів'я р. Дніпра в VI—VII століттях[13][14][15].
Друга гіпотеза ґрунтується на працях сучасних лінгвістів. Зокрема, порівняльний аналіз Володимира Топорова, зроблений за результатами досліджень Андрія Залізняка мови новгородських берестяних грамот і давнього кривицького діалекту, проведеного Сергієм Ніколаєвим, засвідчує вихідну приналежність діалекту кривичів до північно-західної слов'янської діалектної групи[16].
Відмінною рисою поховань кривичів є довгі кургани[ru] — валообразні земляні насипи. Усі довгі кургани містять поховання за обрядом трупоспалення. Кривицька курганна культура відрізняється від синхронних слов'янських культур Подніпров'я. Іншими кривицькими артефактами є бронзові серпоподібні скроневі кільця, скляні намиста, ножі, вістря списів, серпи, кераміка (пряслиця і виготовлені на гончарному крузі горщики). На територіях розселення кривичів переважали селища з будинками стовпової конструкції з вогнищами, заглибленими в підлогу, розташовані в центрі житла[17].
Кривицька племінна мова була мовно роздробленою й протиставлена всім іншим пізньодніпрослов'янським діалектним формуванням. Племінна мова кривичів ділилася на:
- псковський діалект, що ділився на північнопсковський, центральнопсковський та південнопсковський: похідними від північнопсковського є онежські говори й багато північно-східних (вятські, уральські, сибірські) російські говірки на територіях нового заселення;
- давньоновгородський діалект (давньоновгородського койне), що склався при взаємодії псковських та ільменсько-словенських (не кривицьких) говорів;
- смоленський діалект, до якого сходить частина російських і північно-східних білоруських говірок;
- верхньоволзький діалект, до якого сходить частина селігеро-торжковських говорів;
- полоцький діалект, на основі якого сформувалися північні й північно-західні білоруські говірки;
- західний діалект, до якого сходить частина білоруських говірок північної Гродненщини.
Давньокривицькі говори (в основному південнопсковські та смоленські) взяли участь й у формуванні багатьох російських говірок на схід і захід від Московії (так званий «кривицький пояс»)[18].
Ще 1859 року під час перепису населення жителів Віленської губернії 23 тис. осіб назвалися кривичами, 150 тис. — білорусами[19].
- ↑ а б в г д е ж ЛѢТОПИСЬ ПО ИПАТЬЕВСКОМУ СПИСКУ. Архів оригіналу за 6 серпня 2011. Процитовано 28 жовтня 2014.
- ↑ а б в г стор. 1172, том. 3, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1994 р. ISBN 5-7707-4052-3
- ↑ стор. 2446, том. 7, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1998 р. ISBN 966-7155-02-1
- ↑ Славянизация балтов.[недоступне посилання з червня 2019]
- ↑ Коваль А. П. Знайомі незнайомці: походження назв поселень України — Київ «Либідь», 2001 ISBN 966-06-0183-2
- ↑ (рос.)Векслер А. Г., Рабинович М. Г., Шеляпина Н. С.,. М. М. Герасимов и история Москвы (работы по восстановлению облика древних жителей Московского края и русских царей) // Антропологическая реконструкция и проблемы палеоэтнографии. — Сборник памяти М.М. Герасимова. — М., 1973.
- ↑ (рос.)Алексеева Т. И., «Этногенез восточных славян». — М.: МГУ, 1973 р. — C.4.
- ↑ Алексеева Т. И. К происхождению антропологического облика русских [Архівовано 28 жовтня 2021 у Wayback Machine.] // Русские / отв. ред. В. А. Александров; РАН, Институт этнологии и антропологии им. Н. Н. Миклухо-Маклая. — М.: Наука, 1997. — С. 73—74. — 828 с: ил. — (Серия «Народы и культуры»). — ISBN 5-02-010320-9.(рос.)
- ↑ (біл.)Аляксандр Краўцэвіч, «Стварэнне Вялікага княства Літоўскага». 2-е выд. — Жэшув, 2000. ISSN-1230-512X — С. 73—74, 82.
- ↑ (рос.)Седов В. В.,. Этногенез ранних славян // Вестник Российской Академии Наук : журнал. — 2003. — Т. 73, № 7. — С. 594-605. Архівовано з джерела 16 січня 2014. Процитовано 2018-03-10.
- ↑ (рос.)Седов В. В.,. Формирование смоленско-полоцких кривичей // Древнерусская народность. — М. : Языки русской культуры, 1999. — С. 140-145.
- ↑ (рос.)П. Й. Шафарик. «Славянские древностии: от Геродота до падения Гуннской и Римской держав (465 до н.э. - 469-476 н.э.)» / Подгот. к печати, отв. редактор Дамте Д.С. — Пер. с чеш. О. М. Бодянского. — М. : Академический Проект, 2015. — 475 с. — (Технологии культуры)
- ↑ Белорусы // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
- ↑ Соловьев С. М., История России с древнейших времен. Архів оригіналу за 21 грудня 2009. Процитовано 10 березня 2018.
- ↑ ЛѢТОПИСЬ ПО ЛАВРЕНТЬЕВСКОМУ СПИСКУ. Архів оригіналу за 28 серпня 2010. Процитовано 10 березня 2018.
- ↑ (рос.)Топоров В. Значение белорусского ареала в этногенетических исследованиях // Славяне: адзінства і мнагастайнасць: Міжнародная канферэнцыя (Мінск, 24 – 27 мая 1990 г.): Тэзісы дакладаў i паведамленняў. Секцыя 2. Этнагенез славян : журнал. — 1990. — С. 87-90.
- ↑ (рос.)«К истории градообразования на территории Древней Руси, VI — первая половина XI века» / М. А. Сагайдак (при участии В. В. Мурашевой, В. Я. Петрухина) // История русского искусства: в 22 т.; отв. ред. А. И. Комеч. — М.: Сев. паломник, 2007. — Т. 1: Искусство Киевской Руси. — С. 81-108.
- ↑ (рос.)Николаев С. Л., Раннее диалектное членение и внешние связи восточнославянских диалектов (I. Кривичский племенной язык) [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.] // «Вопросы языкознания», 1994 г., Вып. № 3.
- ↑ (рос.)Гринблатт М. Я., «Белорусы»: Очерки происхождения и этнической истории. 1968 г. — С.134.
- А. Г. Плахонін, Кривичі [Архівовано 13 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 5 : Кон — Кю. — С. 325. — ISBN 978-966-00-0855-4.
- Гайдай Л., Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.- Луцьк: Вежа, 2000.
- Радянська енциклопедія історії України. т.2 — К., 1969.
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
- «Літопис Руський», м. Київ, вид. «Дніпро», 1989 р., 591 с. — ISBN 5-308-00052-2
- (біл.)«Энцыклапедыя гісторыі Беларусі»
- (біл.)Штыхаў Г. В., «Крывічы: па матэрыялах раскопак курганоў ў паўночнай Беларусі» / Г. В. Штыхаў. — Мінск. 1992.
- (рос.)Штыхов Г. В., Формирование Полоцких Кривичей / Г. В. Штыхов // Iš baltų kultūros istorijos. — Vilnius: Diemedis, 2000. — С. 209—218.
- (рос.)Дермант А., Кривичи (историко-этногенетический очерк) [Архівовано 1 грудня 2017 у Wayback Machine.] // Предыстория беларусов с древнейших времен до XIII века / Составление, перевод, научное редактирование А. Е. Тараса — Минск: Харвест, 2010. — С.211—241.
- (рос.)Жих М. И.,. К вопросу об этнической принадлежности кривичей // Вестник Липецкого государственного педагогического университета. Серия гуманитарные науки.. — 2013. — № 1 (8). — С. 8-17.
- (рос.)Мачинский Д. А.,. Миграция славян в I тыс. н.э. (по письменным источникам с привлечением данных археологии). — М., 1981. — С. 39-51.
- (рос.)Седов В. В., Длинные курганы кривичей / В. В. Седов. — М., 1974, С. 36-41.
- (рос.)Седов В. В.,. «Кривичи» // Советская археология. — 1960. — № 1.
- (рос.)Шмидт Е. А., Кривичи Смоленского Поднепровья и Подвинья (в свете археологических данных) / Шмидт Е. А. — Смоленск, 2012.
- Півторак Г. П. Проблеми етно- і глотогенезу кривичів та новгородських словенів у контексті ранньої історії слов'янських племен [Архівовано 16 грудня 2019 у Wayback Machine.] // Мовознавство. — 2013. — № 2/3. — С. 3–17.
- (рос.)Восточные славяне (кривичи, поляне, северяне…)
- (рос.)Кривичи. Историко-этногенетический очерк [Архівовано 1 грудня 2017 у Wayback Machine.]
- (рос.)Кривичи [Архівовано 12 лютого 2007 у Wayback Machine.]
- (рос.)Кривичи и словене [Архівовано 11 березня 2018 у Wayback Machine.]
- (рос.)Жих М. И. К вопросу об этнической принадлежности кривичей [Архівовано 8 березня 2018 у Wayback Machine.]
Ця стаття є частиною серії статей про народ |
Білоруси |
---|
|