В'ятичі
| В'ятичі | |
|---|---|
 В'ятичі між кривичами, радимичами, сіверянами, фінно-угорськими та балтськими племенами у VIII ст. | |
| Мова | давньоруська мова  |
| Релігія | слов'янське язичництво і православ'я |
В'я́тичі (д.-рус. вѧтичи[1]) — союз східнослов'янських племен, які мешкали у верхній та середній течії річки Оки та у верхів'ях Дону у VIII—XII ст. Одне з головних племен, що стало основою формування російського народу[2].
Сусідами в'ятичів на заході були кривичі та радимичі, на південному заході — сіверяни. На півночі в'ятичі поступово асимілювали фіно-угорські племена[3], насамперед мері[4] та балтомовних народів, зокрема голяді, на північному сході межували з муромою та мещерою, на сході — з мордвою.
Деякі дослідники ототожнюють в'ятичів з державним утворенням Вантіт (Вабніт), про яке пишуть арабські та перські джерела X ст. Згідно цих відомостей, Вантіт була країною слов'ян і підпорядковувалася Хозарському Каганату.
Деякі дослідники розглядають в'ятичів як слов'янізовані фіно-угорські племена.[⇨]
Публіцист Павло Штепа вважав в'ятичів нащадками андрофагів, про яких писав Геродот у своїй «Історії»[5].
Повість временних літ коротко розповідає легенду, у якій племінний вождь Вятко разом з братом, Радимом прийшли з своїми родами «з ляхів» (тобто, від західних слов'ян) та дали назву племенам в'ятичів та радимичів відповідно[6][7]:
Радимичи бо и Вѧтичи ѿ Лѧховъ. бѧста бо. в҃. брата в Лѧсѣх. Радимъ. а другому Вѧтко и пришедъша. сѣдоста Радимъ на Съжю. [и] Б прозв[а]шасѧ З Радимичи. а Вѧтъко сѣде съ родомъ своимъ по Ѡцѣ. ѿ негоже прозвашасѧ Вѧтичи. иже бѧху в мирѣ ... Радимичь. и Вѧтичи.[8].
Одна з наукових гіпотез виводить етнонім від прасл.: *vęt- («вологий»), що сходить до *ven-t[9].
Найімовірнішою уявляється версія, що реконструює давню назву племені як прасл.: *vętitji і пов'язує її з прасл.: *vęt- («великий»). Вона зіставна з такими етнонімами, як ятвяги, венеди, вандали, що сходять до того ж кореня[10][11].
Нижче у Повісті врем'яних літ в'ятичі згадуються разом з кривичами:[12][13]
 |
…В'ятичі та інші погани, це кривичі, котрі створюють звичаї не дотримання Закону Божого, але діють самі не законно вважаючи самих себе законом.
Оригінальний текст (давньоруська)
...Вѧтичи О и нн҃ѣ . си же ѡбычаи творѧху и Кривічи . и прочии погании . не вѣдуще закона Бж҃иа . но творѧху сами себѣ законъ |
 |
.
Арабські джерела розповідають про державне утворення Вантіт (Вабніт) (в'ятичів) і наявність у них міст та своїх правителів.
До сер. X ст. в'ятичі залежали від Хозарського каганату, поки київський князь Святослав Хоробрий не підпорядкував їх собі. Літопис розповідає, що у 981 році в'ятичі повстали, і Володимир Великий переміг їх і наклав на них «дань від рала». Наступного року він знову ходив на в'ятичів і переміг їх удруге, остаточно приєднавши їх землі до Київської Русі.
Проте до кін. XI ст. племена в'ятичів зберігали певну політичну незалежність: згадуються походи проти в'ятських князів цього часу. Зокрема, Володимир Мономах у 1099 році двічі ходив в походи проти місцевого князя Ходоти[ru].
У XII ст. терени в'ятичів були поділені між Чернігівським, Ростово-суздальським і Рязанським князівствами.
До кін. XIII ст. в'ятичі зберігали багато язичницьких обрядів і традицій, зокрема спалювали померлих, зводячи над місцем поховання невеликі курганні насипи. Після вкорінення серед в'ятичів християнства обряд кремації поступово вийшов з ужитку.
Київський монах Кукша проповідував християнство серед в'ятичів, які на той час були язичниками, і після жорстоких катувань був ними убитий та обезголовлений у 1113 році.
В'ятичі довше за інших східних слов'ян зберігали своє племінне ім'я і востаннє згадуються літописом у 1197 році.
За археологічними спостереженнями, розселення в'ятичів відбувалося з території Дніпро-Окського лівобережжя[9].
Такі особливості культури, як домобудівництво, обрядовість, керамічний матеріал і прикраси, зокрема речі, інкрустовані кольоровими емалями, дозволяють віднести її носіїв до балтомовного населення (голядь) або вказують на балтський субстрат[14]. Археолог Т. М. Нікольська[15], що присвятила більшу частину свого життя археологічним дослідженням території басейну верхньої Оки, у своїй монографії «Культура племён бассейна Верхней Оки в I тысячелетии нашей эры» також зробила висновок про те, що верхньоокська культура близька до культури древніх балтів, а не угро-фінського населення[16].
Деякі дослідники, серед яких наприклад Павло Штепа вважають в'ятичів нащадками андрофагів, яких описав Геродот в своїй історії[17].
Частково ця думка а підтверджується археологією, а саме етнічною наступністю населення археологічних культур, дослідники пов'язують андрофагів з Дніпродвінською археологічною культурою що датована 800 (600) роками до нашої ери — 300 роками після нашої ери[18]. Згодом під впливом гунського нашестя вона трансформувалася в Банцерівську археологічну культуру, яка в свою чергу під впливом слов'янської колонізації еволюціонувала в мощинську культуру, на основі якої міграційна хвиля слов'ян 7 століття і утворила в'ятичів.
З VIII століття починається заселення верхів'їв Оки слов'янським населенням, Мощинська культура змінюється археологічною культурою, яка зіставляється вченими з Роменською і Борщевською. Про це кажуть культурні елементи в домобудівництві та кераміці, характерні для слов'ян[14]. Вважається, що при цьому балти не покинули колишніх місць розселення, а перейняли деякі звичаї у прийшлих слов'ян. Так, під впливом представників мощинської культури в слов'ян з'являється традиція ховати померлих в курганах, раніше для них не характерна, як і звичай спорудження кільцевих огорож[14]. Характерні особливості слов'янської культури верхнього Пооччя VIII—X століть — це кераміка, близька за характеристиками до роменської, і ліпний посуд (горщики, миски та сковороди), велика частина якого не має орнаментів, менша має орнаментацію, аналогічну роменській[9].
У верхів'ях Оки, до впадіння в неї Угри, процес асиміляції перебігав найінтенсивніше і завершився до XI—XII століття.
Просування в'ятичів на північний схід уздовж долин Оки, а потім Москви відбувається з IX—X століття. Про це говорять відкриття кількох селищ з ліпною керамікою в Серпуховському, Каширському і Одинцовському районах Московської області[9]. Потрібно відзначити, що при цьому слов'янська колонізація не відбувається в басейнах Нари і Протви. Зазначений період характеризується високою щільністю слов'янських курганів з типовими для в'ятичів семилопатевими скроневими кільцями. Найбільше число таких поховань виявлено в басейні Москви[14].
Антропологічно в'ятичі з московського регіону були близькі до сіверян: мали довгий череп, вузьке, ортогнатне, добре профільоване в горизонтальній площині обличчя і досить широкий середньовиступаючий ніс з високим переніссям. В. В. Бунак (1932) відзначив елементи подібності в'ятичів і сіверян з сардинцями як представниками середземноморського типу, і відносив їх до понтійського антропологічного підтипу. Т. А. Трофімова (1942) виділяла у в'ятичів європеоїдний доліхокефальний і субуральський типи, який має аналогії в фінно-угорському населенні Поволжя і Приуралля. Г. Ф. Дебец вважав, що правильніше казати тільки про невелику субуральську домішку[19].
Згідно академічних джерел, зокрема, від Інституту етнології та антропології РАН, фіно-угорські групи (меря, мурома, мещера, чудь, весь) передали свої риси в'ятичам, а також словенам новгородським та кривичам, які згодом стали основою росіян[2]. На думку російського антрополога, академіка РАН Тетяни Алексєєвої, в'ятичі є ослов'яненими фінами:
|
В'ятичі і східні кривичі за антропологічними особливостями є ослов'янені східні фіни Східно-Європейської рівнини[20] | |
|
Стосовно фінно-угорського субстрату у східних слов'ян, то в середньовіччі він проявляється у в'ятичів і північно-східних кривичів — племен, які брали участь у складанні російського народу[21]. | |
|
В антропологічному відношенні можуть розглядатися як ослов'янене вузьколице східнофінське населення Волго-Окського межиріччя[22]. | |
|
Коли я вперше побачила краніологічні серії, тобто колекції черепів в'ятичів, мені відразу кинулося в очі, що вони по суті не відрізняються від фіно-угорського населення, скажімо, із давньомордовських могильників. За антропологічними ознаками - це одне й те ж населення", - зазначає науковець[22]. | |
Провідний російський антрополог Ірина Золотарьова:
«В'ятичі і східні кривичі, являли собою не стільки слов'ян, скільки асимільоване слов'янами фінське населення», «В'ятичі і північно-східні кривичі в антропологічному відношенні можуть розглядатися як ослов'янене вузьколице східнофінське населення Волго-Окського межиріччя»[23].
Деякі дослідники наводять реконструкції зовнішнього вигляду в'ятичів за рештками. П. І. Якобія вважав притаманними в'ятичам такі характерні фіно-угорські антропологічні риси як: вузькі обличчя і гострі підборіддя.[24]. Такі антропологічні риси із слов'ян притаманні й сіверянам[25].
- ↑ ЛѢТОПИСЬ ПО ИПАТЬЕВСКОМУ СПИСКУ. Архів оригіналу за 6 серпня 2011. Процитовано 28 жовтня 2014.
- 1 2 Алексеева Т. И. К происхождению антропологического облика русских [Архівовано 28 жовтня 2021 у Wayback Machine.] // Русские / отв. ред. В. А. Александров; РАН, Институт этнологии и антропологии им. Н. Н. Миклухо-Маклая. — М.: Наука, 1997. — С. 73—74. — 828 с: ил. — (Серия «Народы и культуры»). — ISBN 5-02-010320-9.(рос.)
- ↑ Галушко К. Ю. Росіяни в Україні [Архівовано 3 грудня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 334—337. — ISBN 978-966-00-1290-5.
- ↑ Ольга Кишенкова. ОГЭ. Обществознание. Универсальный справочник. — Москва: Эксмо 2016. — С. 236. Архів оригіналу за 3 лютого 2016. Процитовано 30 січня 2016.
- ↑ Павло Штепа. УКРАЇНЕЦЬ І МОСКВИН. Дві протилежності
- ↑ Н. М. Карамзин. История государства Российского. Книга 1. Примечания к 1 тому. — Изд. И. Эйнерлинга, — СПб., 1842. — С. 24. Архів оригіналу за 14 березня 2018. Процитовано 14 березня 2018.
- ↑ Лекомцев В. А. О славянских этнонимах Повести Временных лет (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 5 листопада 2018. Процитовано 14 березня 2018.
- ↑ ПСРЛ. — Т. 1. Лаврентьевская летопись. — Л., 1926. — Стлб. 1-29. Архів оригіналу за 16 вересня 2017. Процитовано 14 березня 2018.
- 1 2 3 4 Седов В.В. Волынцевская культура. Славяне на юго-востоке Русской равнины // Славяне в раннем средневековье. — М. : Научно-производительное благотворительное общество "Фонд археологии", 1995. — 416 с. — ISBN 5-87059-021-3. Архівовано з джерела 11 червня 2003 Архівована копія. Архів оригіналу за 11 червня 2003. Процитовано 3 листопада 2019.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання) (рос.) - ↑ Хабургаев Г. А. Этнонимия «Повести временных лет» в связи с задачами реконструкции восточнославянского глоттогенеза. М.: Изд-во МГУ, 1979. С. 197.
- ↑ Николаев С. Л. Семь ответов на варяжский вопрос. С. 119—120. [Архівовано 3 листопада 2019 у Wayback Machine.]
- ↑ Погань // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
- ↑ ЛѢТОПИСЬ ПО ИПАТЬЕВСКОМУ СПИСКУ
- 1 2 3 4 Седов В.В. Голядь // Iš baltų kultūros (Вильнюс: Diemedis, 2000), 75-84 (рос.). Архів оригіналу за 29 листопада 2014. Процитовано 3 июля 2008.
{{cite web}}: Cite має пусті невідомі параметри:|description=та|datepublished=(довідка) - ↑ Никольская, Татьяна Николаевна. Архів оригіналу за 3 липня 2020. Процитовано 3 липня 2020.
- ↑ Краснощёкова С. Д., Красницкий Л. Н. Краеведческие записки. Археология Орловской области. Орёл. Вешние Воды. 2006 (рос.)
- ↑ [https://read-online.in.ua/read/pavlo_shtepa________ukrajinets__i__moskvin________/8 Павло Штепа УКРАЇНЕЦЬ І МОСКВИН Дві протилежності]
- ↑ Геродотова Скифия "Историко-географический анализанализ"Рыбаков Борис Александрович
- ↑ Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии. М., 1973. (рос.)
- ↑ Алексеева Т. И.Славяне и германцы в свете антропологических данных. — 1974. — С. 62.
- ↑ Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии, 1973. — C. 272—273. [Архівовано 13 березня 2018 у Wayback Machine.]
- 1 2 Покаяння перед угро-фінами
- ↑ Золотарева И. М. [Архівовано 29 вересня 2021 у Wayback Machine.] Этногенез финно-угорских народов по данным антропологии. — М.: Изд. «Наука», 1974. — С. 73.
- ↑ Павел Иванович Якобия. Вятичи Орловской губернии. Архів оригіналу за 3 лютого 2016. Процитовано 30 січня 2016.
- ↑ Алексеева Т. Этногенез восточных славян по данамным антропологии. Архів оригіналу за 20 серпня 2017. Процитовано 30 січня 2016.
- ↑ М. Аркас — Історія України-Русі.1908 (том 1). Архів оригіналу за 12 травня 2012. Процитовано 21 листопада 2013.
- А. Г. Плахонін. В'ятичі [Архівовано 4 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 670. — ISBN 966-00-0734-5.
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.