Платонічне кохання

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Платонічне кохання — тип кохання, яке не є сексуальним. Термін названий так на честь Платона, який описав кохання, що обертається навколо одностатевих стосунків[en] і включив у ці міркування стать. Але значення виразу зазнало змін у період Ренесансу (15–16 століття) і тепер він означає кохання без статевих зносин до особи протилежної статі[1].

Історія[ред.ред. код]

Вираз походить від імені давньогрецького філософа Платона (427-348 до н. е.), який у своєму творі у вигляді діалогу під назвою «Бенкет» вклав міркування про такого роду кохання у вуста персонажа на ім'я Павзаній. Цей персонаж розуміє під нею любов «ідеальну» - суто духовну.

Він пояснює можливість відчути зародження і розвиток кохання у його двоїстій природі: статевий потяг і асексуальність. Особливе значення має монолог Сократа, в якому йдеться про ідею платонічного кохання, висловленою пророчицею Діотімою, яка показала його значення як сходження до споглядання божественного. Для Діотіми і Платона зазвичай найправильніший спосіб застосування людської любові - це направити свій розум на божественну любов.

Якщо казати коротко, зі справжньою платонічної любов'ю, гарна або чарівна інша людина надихає розум і душу і звертає увагу закоханого на світ духовний. У «Бенкеті» Платона Сократ пояснює два види кохання: Низький Ерос - звичайне кохання, або кохання земне, і Божественний Ерос або божественна любов[en]. Звичайне кохання не має нічого крім фізичного потягу до гарного тіла заради фізичної насолоди і природного відтворення. Кохання божественне починається з фізичного потягу, тобто з потягу до форми тіла, але поступово переходить у любов до Вищої Краси. Це визначення божественної любові пізніше стало визначенням платонічного кохання. Цей термін також існує в суфізмі, хоча слово часто використовується для визначення його як "справжнього кохання"[прояснити] (перс. عشق حقیقی‎)[2].

В Середні віки виник новий інтерес до Платона, його філософії і до його погляду на любов. Це сталося завдяки Пліфону під час собору Феррари та Флоренції в 1438-1439 роках. Пізніше, 1469 року Марсіліо Фічіно розвинув теорію про нео-платонічну любов, де він визначає любов як індивідуальну здатність людини, яка веде її душу до космічних процесів і високих духовних цінностей, і до ідеї про рай[3].

Англійський термін сходить до твору «Платонічні коханці» Вільяма Давенанта[en] (виданий 1635 року). В ньому він критикує філософію платонічного кохання, яка була модним явищем при дворі Карла I, особливо в колі спілкування Королеви Генрієтти Марії, дружини Короля Карла I. Платонічне кохання було темою деяких придворних маск'ю[en], що з'явилися в Каролінську Епоху, хоча мода незабаром зійшла нанівець під тиском соціальних і політичних змін[4].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Reeser, T. (2016). Setting Plato Straight: Translating Platonic Sexuality in the Renaissance. Chicago. 
  2. Dall'Orto, Giovanni (January 1989). 'Socratic Love' as a Disguise for Same-Sex Love in the Italian Renaissance. Journal of Homosexuality 16 (1-2). с. 33–66. doi:10.1300/J082v16n01_03. 
  3. Gerard, Kent; Hekma, Gert (1989). The Pursuit of Sodomy: Male Homosexuality in Renaissance and Enlightenment Europe. New York: Harrington Park Press. ISBN 978-0-918393-49-4. 
  4. K. Sharpe, Criticism and Compliment (Cambridge, 1987), ch. 2.

Посилання[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]