Тухолька

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Тухолька
Сколівські Бескиди. Вид на Тухольку..JPG
Країна Україна Україна
Область Львівська область
Район/міськрада Сколівський район
Рада/громада Тухольківська сільська рада
Код КОАТУУ 4624588301
Облікова картка с Тухолька Львівська область, Сколівський район 
Основні дані
Населення 955
Площа 3,926 км²
Густота населення 243,25 осіб/км²
Поштовий індекс 82644
Телефонний код +380 3251
Географічні дані
Географічні координати 48°52′36″ пн. ш. 23°16′56″ сх. д. / 48.87667° пн. ш. 23.28222° сх. д. / 48.87667; 23.28222Координати: 48°52′36″ пн. ш. 23°16′56″ сх. д. / 48.87667° пн. ш. 23.28222° сх. д. / 48.87667; 23.28222
Середня висота
над рівнем моря
731 м
Місцева влада
Адреса ради 82644, Львівська обл., Сколівський р-н, с.Тухолька , тел. 3-21-22
Карта
Тухолька. Карта розташування: Україна
Тухолька
Тухолька
Тухолька. Карта розташування: Львівська область
Тухолька
Тухолька

Тухолька у Вікісховищі?

Хата, яка була привезена із Тухольки і знаходиться в Шевченківському гаю,

Ту́холька (англ. Tukholka) — село в Україні, в Сколівському районі Львівської області. Населення становить 955 осіб. Орган місцевого самоврядування — Тухольківська сільська рада.[1]

Село розміщене в долині річки Бринівка, в оточенні Східних Бескидів, в межах Стрийсько-Сянської Верховини, яка охоплює верхів'я басейнів рр. Опір, Стрий, Дністер та Сян. З півночі село оточує гірський хребет Довжки (1056 м.), з півдня — хребет Бердо (1196 м).

Історія[ред. | ред. код]

Кажуть, коли ще не було тут поселення, старий Бриньо випасав неподалік на Лисій горі ху­добу, пив воду з холод­ного джерела і, пам'ята­ючи його добре ім'я, люди нарекли річечку, що виті­кає звідтіля, Бринівкою. Обабіч неї й осіли перші поселенці. Існує версія, що то були потомки славного Захара Беркута з Тухлі. Прийшли вони сю­ди в другій половині XIII століття, можливо, взяв­ши з собою, як спогад, частину назви села своїх предків.

Науковець М. Тиндюк вважає, що обидві назви — Тухля і Тухолька походять від слова «тухлий». А галицький історик Площанський пов'я­зує походження назви села від назви річки Тухольки (Бринівка). До речі, в першій письмовій згадці про село, а документ відноситься до 1552 року, згадується саме річка Тухолька. Це грамота князя Костянтина Острозького, власника цих земель і сіл, солтису Дмитрові Косовичу (Можливо Косоловичу - М.Я. - Височанський ), якою дозволяється поселятися всім на річках Плав'я і Тухолька. Очевидно, в 1552 році йшло розши­рення меж села.

За переказами старожилів, Тухолька протягом свого існування три або чотири рази вмирала від епідемій, переважно чу­ми чи холери. В зв'язку з цим місце розташування села кілька разів зміню­валося, але не виходили за гірські хребти Довжки та Лиса гора.

Змінювалися і його вла­сники. Після смерті князя Костянтина Острозького (1608 р,) Тухолька перейшла у спадок його найстаршому сину Янушу — Волинському воєводі, а згодом — у власність князів Радзивилів, Любомирських. З 1737 року село на­лежало - князям Чорторийським, а потім знову Любомирським. На початку XIX століття його власником стає граф Потоцький. А 6 жовтня 1859 р. Тухольку разом з іншими селами купує граф Кінський. З 1886 р. село нале­жить баронам Гределю і Шмідту.

У 1692 р. була проведена ревізія поселень Перемишльської землі, на те­риторії якої знаходилася і Тухолька. На цей час в селі було 52 хати з мешканцями та 11 порожніх, 46 громадських чвертей, млин на одне колесо. Селом керував війт, що мав один лан землі. Головним заняттям населення було скотарство та лісові промисли. Випасом великої рогатої худоби та овець в полонинах протягом цілого літа займалися вик­лючно чоловіки. Вони виготовляли там масло, сир, бринзу.

У 1703-1711 роках Тухолька, як і Хітар, будучи прикордонними селами на тодішньому польсько-угорському кордоні, відігравали важливу роль у підтримці повстання Семигородського князя Ракоція проти австрійських загарбників. Знаходячись недалеко Верецького перевалу на основному шляху через гори, воно стало своєрідними воро­тами для численних посланців, для перевезень грошей, зброї, військ. Щоб краще закріпитися в цьому районі, дружина князя Ракоція Софія добила­ся оренди прикордонних сіл, в тому числі Тухольки, утодішньої власниці Катерини Радзивилової.

Збереглося чимало легенд про перебування в тухольських горах опришків. Довбушівкою названо одну з гір та озеро поруч неї. Старожили пам'ятають і місцезнаходження каменя біля озера, де любив спочивати Олекса Довбуш. Тухольчани і самі брали участь в опришківському русі.

У 1774 році почалися підготовчі роботи для будівництва цісарського гостинця, який мав зв'язати Львів з Будапештом. На будівництві цієї дороги тухольці відробляли частину своїх повинностей.

У 1787 р. карпатські села зазнали сильного голоду через неврожай. Стихійне лихо використала австрійська влада для будівництва дороги. За мізерну плату селяни швидко закінчили будову. Остаточно і повсюди шлях став до ладу 1809 році.

Фасія 1789 р. — перелік панщинних повинностей — передбачала для кріпаків Тухольки високі податки з рільництва, па­совищ, інвентаря, худоби. скільки, як зазначав фасія, вони тут живуть не стільки з рільництва, як з тваринництва і торгівлі худобою. Усі піддані села були поділені на три групи в залежно­сті від розміру їх майна.

У 1795 р. тухольці ра­зом з кріпаками 24 кар­патських сіл подали скаргу до австрійського цісаря про надмірні панщинні побо­ри, про те, що австрійсь­кі урядники обдурюють їх і визискують. Але ли­ше наприкінці 1797 р. цісар особисто затвердив рішення, прийняте Стрийським окружним управлінням. З 23-ох пунктів скарги задоволено лише 3. Мало того, в результаті перевірки прийнято рішен­ня змушувати селян від­робляти кілька днів по­над повинність за мізерну грошову плату. Щоб при­мусити підкорятися цьому рішенню, у Тухольку прибув військовий гарнізон. Селян виводили на панщину під багнетами, жор­стоко били. Утримання гарнізону велось на кош­ти громади.

У 1786-1788 рр. було складено поземельний ка­дастр, так звана Йосифінська метрика. На всі по­ля подано назви, доклад­ний опис, розмежування. За даними метрики, в Тухольці було 635 моргів ріллі і 46 — лук і сіножатей. Проведено та­кож докладний облік і зроблено економічну оці­нку нерухомого майна. З метрики можна зробити висновок, що в селі жод­на людина не вміла писати. Навіть війт Анд­рій Харитон, присяжний і шість уповноважених громади заміняли свої підписи хрестиками.

У 1825 р. в селах маєтків Потоцьких починаються селянські заворушення. У 1897 р. у вис­тупі проти надмірних повинностей та за відмову працювати на графів беруть участь і селяни Тухольки. Звичайно, за це їх жорстоко карали. А в вересні 1826 року селян у присутності жандарме­рії, представників військових органів графа Потоцького змушено підписати документ, в якому вони перепрошують графа за заподіяні йому «крив­ди» і непослух, зобов'язуються надалі сумлінно відробляти панщину, сплачувати податки і т.д. Від Тухольки підписав цей протокол князь (війт) Василь Гузій, а також уповноважені громади Іван та Степан Ковалі, інші. Проте селянські виступи не припинялися.

За таких умов побут селян був досить низьким. Земля оброблялася Дере­в'яними знаряддями. За­лізний плуг в Тухольці появився тільки в середи­ні ХІХст. За свідченнями істориків В. Площанського та Ч. Пеленського, майже всі хати в селі наприкінцї XIX ст. були курними. Дві такі будів­лі збереглися аж до 1989 р.

В 1846 році громадський уповноважений, мешканець села Василь Орищич, прозваний Мелшівським, йде пішки до Ві­дня просити в цісаря волі. Вернувся через дев'ять місяців, нічого не до­бившись. У 1848 р. граф Потоцький приховав патент на скасування панщини, і Орищич знову йде до Відня. У 1850 р. він приніс грамоту про скасування панщини. Але бажаної волі не настало. За своє звільнення Тухольці повинні були платити великий викуп шляхом оплати непосильного додаткового податку.Пізніше, налякані постійними селянськими виступами, Потоцькі продають свої сколівські маєтки графу Кінському.

Останній за неповних 10 років винищив навколо Тухольки ліси, запровадив сильну німецьку колонізацію. Лише побіля Тухольки виникли німецькі колонії Феліцієнталь (теперсело Долинівка), Аннаберг (Нагірне), Нойє Тухолька (верхній кінець села). Колоністи організували товариство, яке селяни назвали лихварським. Воно нещадно визискувало людей.

У 1845 р. в селі збудо­вана в бойківському народному класичному стилі дерев'яна церква. В ній цікава вівтарна різьба і живопис, своєрідне оформлення внутрішнього інтер'єру.Поставив цер­кву сільський майстер з с.Плав'я, прізвище невідоме. Церква свідчить про високу майстерність народних умільців сере­дини XIX ст. Біля церкви збудована в 1862 р. дзві­ниця.

У 1875 році засновано школу, яка через п'ягь років стала однокласною державною школою. У 1887 р. збудовано для неї приміщення. Цей бу­динок зберігся до сього­дні. Останнім часом у ньому був сільський клуб.

У 1880 р. в Тухольці були 139 дворів, 696 мешканців. Наприкінці 1895 р. тут засновано чи­тальню товариства «Просвіта». На початку. 1896 р. тут було вже 70 членів, не рахуючи молоді а бі­бліотека мала понад 200 книжок. Засновником то­вариства був священик о. Хавалка. Місцевий селянин Федір Барна безкоштовно віддав свій будинок під читальню. У зв'я­зку з неписемністю там проводились голосні чи­тання книжок і газет. У кінці XIX ст. на кошти громади збудовано нову читальню, а також сіль­ську крамницю.

В 1910 році при доро­зі встановлено Хрест сво­боди з надписом «На честь скасування панщини в Галичині в 1848 ро­ці споруджено на кошти громади в 1910 р». Всередині 50-их років він був зруйнований радянською владою і скинутий в річ­ку. І. Ф. Фединець, М. П. Кравчук, І. В. Кравчук, І. В. Баландович пізніше реставрували його і перенесли на подвір'я церкви. Зараз громада вирішує про перенесення йо­го на попереднє місце, на плиту, під якою закопані документи і грамота про звільнення селян від панщини. Священиком Ховалкою в Тухольці було засновано також товариство тверезості. До нього входи­ло все доросле населення, за винятком чотирьох громадян. Про існування товариства свідчить пам'­ятний камінь, який збері­гся на території церкви до наших днів.

В 1900 році Тухолька збільшується до 157 дво­рів, 903 мешканців. В тому числі тут проживає 738 українців, 75 німців, 50 євреїв і 40 поляків. Початок XX століття ознаменувався і початком війни. Влітку 1914 р. пройшла мобілізація до австрійського війська. А вже восени на околицях Тухольки точилися бої. В сільського князя Федора Барни навіть зупинився на постій австрійський генерал. З військами царської Росії вели бій і Українські січові стрільці під командуванням Г. Коссака. Восени 1914 р. поблизу села стояла сотня Горука, яка утримувала лінію оборони Тухолька — Аннаберг — Феліцієнталь. В складі австрійського війська воювало чимало тухольчан. Багато з них загинуло в боях. П.П.Баландович потрапив у російський полон і був відправлений у Петербург. Додому повернувся аж після революції 1917 р. Сумними були його спо­гади про життя в Росії. Від нього тухольці дові­далися і про утворення УНР на чолі з М. Грушевським. Невідомо чи був хто з тухольчан серед стрільців. Відомо лише, що Ф. Шкрібинець просився до легіо­ну УСС, але австрійське командування так і не перевело його туди.

У 1918 році жителі Тухольки з прихильністю зустріли звістку про створення ЗУНР. В селі було проголошено українську владу. Війтом став Циб Степан. Він видав повіс­тки І. X. Гайвановичу, Г. І. Шмигельському, Ф. Д. Зубалю, П. Довганичу, В. О. Фединцю, А.О. Гайвановичу, І. П. Гузію про їх призов до УГА. Їм одразу ж довелось вступити в бій з польськими військами. Під Сяном частина УГА, де служили односельці, була розбита і вони повернулись до­дому. У 20-их роках в Тухольці польські власті про­вели плебісцит щодо мови викладяння в початковій школі 80 із 100 чоловік було за українську мову. Восени 1926 р. загорілася хата Василя Шкрібинця, а від неї ще 25. Потерпілі поселилися у своїх родичів, а потім знову почали будуватись. У 1931 році вже налічувалось 202 двори. В 1926 р. відновлює свою діяльність сільська читальня «Просвіта». З ініціативи о. Я. Ховалка засновано клуб української молоді («Каум»). Товариство розмістилось у церковній резиденції. Ввійшли в нього майже всі молоді хлопці й дівчата(понад 100 чоловік). Польська влада влаш­товувала допити і навіть арештовувала активістів села, серед них Хомишинця С.М. та Харитона М. О., яких підозрювали в приналежності до ОУН,а отця Я. Ховалка поби­ли польські жовніри так, що у 1936 році він помер. Поховано його в центрі тухольського цвинтаря.

17 жовтня 1939 р. в село вступила Червона Армія. Через кілька днів було проведено вибори делегатів до Народних Зборів Західної України. Встановлено в Тухольці і радянську владу. Голо­вою сільради обрано П.П. Баландовича, який багато зробив для культурного розвитку села. Зокрема, подарував бібліотеці-читальні понад 100 томів книг. З його ініціативи створено семирічну школу, в якій 10 вчителів нав­чало 125 учнів. Проведе­но впорядкування земель. Відтак розпочалась агітація в колгосп. Однак, селяни не дуже вірили районному начальству. І тут почались репресії. Пе­ршою жертвою став М.О. Харитон, який так і не повернувся в село піс­ля першого виклику до районних органів влади.

23 червня 1941 р. село вже зайняли нацисти. Почалась реприватизація селянських маєтків, встановленовисокі податки. За роки німецької окупації з Тухольки вивезено бага­тьох підлітків на каторжні роботи до Німеччини. Одні з них загинули під час бомбардувань в дорозі, інші по-соьгодні залишились в різних країнах Заходу (Яремчак А.Я., Гузій М.І.­). За час війни в селі згоріло 12 будинків. Чимало тухольчан взя­ло участь в бойових діях ОУНУПА. Після війни в селі розташувався гарнізон, який переслідував українських партизанів. Багато жителів села загинуло в цих боях, чимало репресовано і вислано в Сибір. Навесні 1948 р. в Тухольці створено колгосп «Нове життя». Згодом організовано комуністич­ну, а в 1951 р. — комсомоль­ську організації, які за роки свого існуваннія на­клали тяжкий відбиток на житті селян.

У 1953 р. в селі відкрито середню школу. Двоповерхове приміщення для неї збудовано в 1960 р. В березні 1966 р, створено радгосп «Верхо­вина». 1966 рік був досить продуктивним для сільського господарства Тухольки. Було споруджено льонопереробний пункт, збудовано чотирирядний корівник на 200 голів.

Сучасний стан національного відродження розпочався відновленням діяльності греко-католицької церкви. Згодом спорудже­но символічну могилу за­гиблим за волю України. В селі сформовано осере­дки Руху (голова І. О. Гайванович), товариства української мови (Б. Ф. Харитон) Союзу українок (О. Я. Харитон).[2]

Пам'ятки архітектури[ред. | ред. код]

В селі збереглися дві пам'ятки архітектури Сколівського району[3].

  • Церква Успіння Богородиці (дер.) 1858 р.
  • Дзвіниця ц-ви Успіння Богородиці (дер.) 1862 р.

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • М. Арендач. Село Плав'є: погляд крізь віки. — Львів: Ініціатива, 2012–176с. Редактор Ігор Дах. — ISBN 966-7173-08-16

Посилання[ред. | ред. код]