Шандрук Павло Феофанович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Павло Феофанович Шандрук
14 УНР 30-03-1920 Генерал-пoлкoвник.svg Генерал-полковник
Szandruk.jpg
Загальна інформація
Народження 28 лютого 1889(1889-02-28)
с. Борсуки, нині Лановецький район
Смерть 15 лютого 1979(1979-02-15) (89 років)
м. Трентон, Нью-Джерсі
Національність українець
Військова служба
Роки служби 19181979
Приналежність Flag of the Ukranian State.svg УНР
Вид ЗС Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР
Формування Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР
Dyvizia Galychyna.svg дивізія «Галичина»
Війни / битви Перша світова війна
Радянсько-українська війна
Друга світова війна
Командування
командант УНА
Нагороди та відзнаки
Хрест Симона Петлюри
«Воєнний хрест» (УНР)
Хрест Українського Козацтва (з мечами)
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Virtuti Militari (Срібний Хрест)

Commons-logo.svg Матеріали до статті на Вікісховищі

Павло́ Феофа́нович Шандру́к (28 лютого 1889, с. Борсуки на Волині — 15 лютого 1979, м. Трентон, поховано на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі) — видатний український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР (генерал-полковник в еміграції), дійсний член НТШ.

В українській армії служив рідний брат П. Шандрука — Олександр Шандрук-Шандрушкевич.

Біографія[ред.ред. код]

Народився у с. Борсуки, нині Лановецький район, Тернопільська область, Україна (за тодішнім адмінподілом — Кременецький повіт, Волинська губернія, Російська імперія).

Навчався в духовній семінарії.[1] Закінчив Острозьку класичну гімназію. За свідченнями Павла Шандрука, 1911 року він закінчив Ніжинський історико-філологічний інститут князя Безбородька, 1913 року — Олексіївську (Алексєєвську) військову школу в Москві.

Служив у 70-му Ряжському піхотному полку, в складі якого брав участь у Першій світовій війні: командував батальйоном, був помічником командира полку з господарської частини.

З 1916 р. командир батальйону 232-го запасного піхотного полку, згодом служив у 2-му броньовому відділені.

Під час війни був отруєний газами, одержав всі нагороди до ордену Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою. Останнє звання в Російській імператорській армії — штабс-капітан.

У 19171920 роках перебував в Армії УНР.

9 лютого 1918 р. вступив до 1-ї сотні 1-го Запорізького куреня Запорізького загону військ Центральної Ради.

З 10 квітня до 02 серпня 1918 р. — значковий 1-го панцерного дивізіону Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. За сумісництвом: з 14 квітня 1918 р. — командир панцерника «Полуботок», з 29 квітня 1918 р. — начальник панцерного потягу, з 07 травня 1918 р. — командир автопанцерної батареї Окремої Запорізької дивізії.

2 серпня 1918 р. через хворобу звільнився з військової служби.

З 18 вересня 1918 р. — ад'ютант харківського місцевого коменданта.

З 18 листопада 1918 р. — завідувач технічного відділу Харківської комендатури.

З 19 грудня 1918 р. — командир 7-го Харківського панцерного дивізіону військ Директорії.

З 11 січня 1919 р. — в. о. харківського місцевого коменданта.

З 5 травня 1919 року (фактично — з кінця грудня 1918 р.) — командир Окремого стрілецького Запорізького куреня Дієвої армії УНР, воював поблизу міст Гусятин, Крем'янець, Почаїв, Тернопіль.[2]

З 9 червня 1919 р. — командир 9-го Стрілецького полку (основою якого став Окремий стрілецький Запорізький курінь) 3-ї (згодом — Залізної) дивізії Дієвої армії УНР.

З 10 серпня 1919 р. — командир 1-го Рекрутського полку Дієвої армії УНР.

З 31 травня 1920 р. — командир 4-ї стрілецької бригади 2-ї дивізії Армії УНР.

З 24 квітня 1920 р. — командир збірного загону 2-ї дивізії Армії УНР.

З 7 травня 1920 року — командир 7-ї бригади Третьої Залізної Дивізії (колишня 4-та бригада 2-ї дивізії) Армії УНР.

З 25 липня 1920 р. — полковник.

З кінця 1920 року в Польщі; один із засновників військового журналу «Табор».

З березня 1927 р. — начальник 1-го організаційного відділу Генерального штабу Військового міністерства УНР в екзилі. З серпня 1927 р. до травня 1936 р. — голова цього штабу.

У 1929 р. закінчив військовий радіотехнічний інститут у Варшаві.

З травня 1936 р. — на контрактовій службі у польській армії у ранзі майора. Служив у 2-му батальйоні 18-го піхотного полку (Скерневіце).

З 1 листопада 1936 р. навчався у польській Вищій військовій школі, після закінчення якої у вересні 1938 р. отримав звання підполковника та продовжив контрактну службу у польській армії.

У польсько-німецькій війні 1939 року — з 07 вересня 1939 р. командував збірною бригадою, з 23 вересня 1939 р.командир 29-ої польської бригади. У бою з німцями під Томашевом врятував бригаду від знищення, за що у 1965 році був нагороджений орденом Військової Доброчесності V ступеня (Срібний Хрест), був поранений.

Від 23 вересня 1939 року до січня 1940 року перебував у німецькій неволі. Після звільнення повернувся до Скерневіце.

З 17 червня 1941 р. працював при німецьких військових штабах як перекладач. Однак невдовзі повернувся до Скерневіце, де працював завідувачем міського кінотеатру в Скерневіцах, Генеральна губернія.

Наприкінці 1944 року за згодою всіх українських угруповань в еміграції очолив Український Національний Комітет у Німеччині та командувач Української національної армії (офіційно призначений на цю посаду з 15 березня 1945 року), до складу якої увійшла 1-ша (колишня 14-та військова гренадерська дивізія СС «Галичина») та 2-а (колишня Протитанкова бригада П. Дяченка) Українські дивізії, бригада Вільного Козацтва, окремої парашутно-десантної бригади, низки допоміжних підрозділів та зенітних батарей.

Спричинився до виведення дивізії з фронту перед німецькою капітуляцією.

З 1945 р. — на еміграції у Німеччині. Бувши позапартійним і далеким від політики, генерал Шандрук, на доручення уряду УНР і президента Андрія Лівицького особисто 1945 року очолив Український національний комітет (УНК), підтримуваний всіма українськими політичними партіями (уенерівці, гетьманці, мельниківці та бандерівці). В лютому 1945 року комітет почав активну роботу.

У березні 1945 року німецький уряд визнав УНК як офіційного репрезентанта українців (в тому велика заслуга Павла Шандрука особисто) і союзну сторону у війні. Уряд УНР підвищив Шандрука до генерала-поручника, і з цим він приступив до формування Української Національної Армії (УНА), до якої мали увійти всі українські формації по німецькому боці фронту (понад 220 тисяч вояків).

Наприкінці квітня 1945 року генерал Шандрук як командант УНА відвідав Дивізію «Галичина», що стояла тоді на фронті в Австрії. Дивізійники з великим ентузіазмом вітали свого генерала. 25 квітня відбулося урочисте складання присяги на вірність Україні — так постала 1-ша УД УНА.

Перед закінченням війни Українська Національна Армія складалася з 1-ої дивізії УНА (14-та дивізія СС «Галичина»), 2-ої дивізії УНА (протипанцерна бригада «Вільна Україна» + бригада колишнього начальника поліції Львова майора Володимира Пітулея), наземних частин, які включали парашутистів («Група Б» під командуванням генерала Тараса Бульби-Боровця), поліційних батальйонів, українського персоналу Люфтваффе та деяких інших частин. Були плани щодо прилучення УВВ (Українське Визвольне Військо — понад 120 тисяч вояків), а також кубанських козаків і навіть грузинської національної частини.[3]

Після війни[ред.ред. код]

Після війни був у полоні, зажадав особистої зустрічі з генералом Владиславом Андерсом, якого знав з військових дій 1939 року, і за клопотанням останнього був звільнений. Жив на еміграції у Німеччині, з 1948 в США.

В 1965 році став кавалером найвищої військової нагороди Польщі ордену Virtuti Militari за героїзм під час військових дій 1939 р.[4]

Автор праць з військової історії.

Помер у м. Трентон, штат Нью-Джерсі, США, похований на українському кладовищі Баунд-Брук (штат Нью-Джерсі, США).

Праці[ред.ред. код]

Шандруку належать праці з найновішої історії української армії українською, польською та англійською мовами. Серед них видана 1959 року в Нью-Йорку праця «Arms of Valor» («Армія звитяги»; в українському перекладі Бурмістенка М. Б. — «Сила доблесті»). Був редактором збірника «Українсько-московська війна в 1920 р. в документах» (1933).

Нагороди[ред.ред. код]

Українські[ред.ред. код]

Польські[ред.ред. код]

Французькі[ред.ред. код]

Російські[ред.ред. код]

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Науменко К. Шандрук Павло Феофанович… — С. 593.
  2. Р. Баран, Б. Мельничук, Б. Стасів, Г. Чернихівський. Шандрук Павло Феофанович… С. 622
  3. Andrzej Grzywacz, Andrzej Jończyk. Wojenne losy gen. Pawło Szandruka / Zeszyty Historyczne.— Paryż-Warszawa, 2001.— Zeszyt 134.
  4. Jerzy Giedroyć (wstęp) / Pawło Szandruk. Historyczna prawda o Ukraińskiej Armii Narodowej.— Paryż: Kultura, 1965.— № 6.

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]