Давид Бен-Ґуріон

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Давид Бен-Гуріон)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Давид Бен-Ґуріон
דָּוִד בֶּן-גּוּרְיוֹן
їд. דוד יוסף גרין‎
івр. דָּוד בֶּן־גּוּרְיוֹן‎
Давид Бен-Ґуріон דָּוִד בֶּן-גּוּרְיוֹן
Давид Бен-Ґуріон
דָּוִד בֶּן-גּוּרְיוֹן
Прем'єр-міністр Ізраїлю
14 березня 1949 — 3 грудня 1953
НаступникМоше Шарет
2 листопада 1955 — 16 червня 1963
ПопередникМоше Шарет
НаступникЛеві Ешколь
Народився16 жовтня 1886(1886-10-16)
Плонськ, Царство Польське, Російська імперія, нині Польща
Помер1 грудня 1973(1973-12-01) (87 років)
Тель-Авів, Ізраїль
ПохованийMidreshet Ben-Guriond
Відомий якполітик, сіоніст, громадський діяч.
ГромадянствоРосійська імперія→
Османська імперія Османська імперія→
Велика Британія Велика Британія→Ізраїль Ізраїль
НаціональністьЄврей
ОсвітаІмператорський Варшавський Університет, Стамбульський університет
Alma materюридичний факультет Стамбульського університетуd, Варшавський університет[1] і Стамбульський університет
Політична партіяМапай, РАФІ.
БатькоАвігдор Грін
МатиШейндл Грін
У шлюбі зПаула Бен-Гуріон
ДітиАмос Бен-Ґуріон, Геула Бен-Елізер, Ренана Лешем.
Професіяюрист
Релігіяюдаїзм
Нагороди
Підпис
 Медіафайли у Вікісховищі

Звук Давид Бен-Ґуріон (івр. דָּוִד בֶּן־גּוּרְיוֹן‎, ім'я при народженні Давид Йосеф Ґрін (їд. דוד יוסף גרין‎; 16 жовтня 1886; Плонськ, Плоцька губернія, Російська імперія — 1 грудня 1973; Тель-Авів, Ізраїль) — ізраїльський політичний, державний та військовий діяч. Один з лідерів сіоністського руху та один з творців держави Ізраїль. У 1948—1953 і 1955—1963 роках — прем'єр-міністр і міністр оборони Ізраїлю, міністр транспорту (1952). Зачитав Декларацію незалежності держави Ізраїль 14 травня 1948 року[2].

Лідер політичної партії МАПАЙ (1935—1963). Депутат Кнесету (1965—1970).

Життєпис

[ред. | ред. код]

Народився 16 жовтня 1886 у Плонську (нині Польща) в сім'ї Шейндали і Авіґдора Ґрін. Його батько був другом Теодора Герцля, основоположника політичного сіонізму. У п'ять років Давид вступив до хедера, традиційної єврейської початкової школи[3]. Під впливом батька і старшого брата Абрама Давид перейнявся ідеями сіонізму[4].

У 1906 як сільськогосподарський робітник вирушив до Османської Палестини в місто Яффу, де брав участь у створенні єврейської організації самооборони «Га-Шомер» (Вартовий). У 1910 призначений редактором єврейського щотижневого журналу «Га-Ахадут» («Єдність»). Свою першу статтю він підписав як Бен-Ґуріон.

Освіта

[ред. | ред. код]

В 1904 році Бен-Ґуріон поїхав до Варшави, де жив у родичів і викладав у єврейській школі[5]. Зміг вступити до Імператорського Варшавського університету[6] на відділ «сільського господарства»[7]. У 1905 році він вступив в рух «Поалей-Ціон»[7]. Як зазначалося вище, завершити навчання не зміг, в 1906 році Грін переїхав до Палестини.

Ісаак Бен-Цві та Давид Бен-Ґуріон в Стамбулі, 1912.

У 1911 році переїхав до Стамбулу, в Османську імперію, де вивчав турецьку мову та хотів вступити на право. Весною 1912 року успішно склав вступні іспити та вступив на юридичний факультет Стамбульського університету, як і його друг Іцхак Бен-Цві (майбутній президент Ізраїлю). В Стамбулі змінив імідж, оформив вуса та одяг на турецький манер. В 1914 році навчання Давида було перервано через початок Першої світової війни. В серпні 1914 року він з Іцхаком Бен-Цві прибув до Палестини[8].

Життя в США та участь в Першій світовій війні

[ред. | ред. код]

1915 року турки, що володіли Палестиною як частиною Османської імперії, за звинуваченням в сіоністській діяльності вислали звідти Бен-Ґуріона. Він поселився в Султанаті Єгипет, далі переїхав до США, де в Нью-Йорку він познайомився зі студенткою Полі Манвейс, еврейкою з Російської імперії. 1917 року вони одружились. В США заснував молодіжний рух «га-Халуц», а в 1918 висунув ідею створення добровільних єврейських бригад в британській армії.

Він брав участь у формуванні єврейського легіону (як частини канадської армії, оскільки США не були у стані війни з Османською імперією) для визволення Палестини. Він одним з перших вступив в таку бригаду і служив в ній рядовим. В серпні 1918 року висадився в Єгипті у складі 39-го полку королівських стрільців. Давид пішов добровольцем до 38-го батальйону королівських стрільців, одного з чотирьох, які становили Єврейський легіон. Його підрозділ воював проти османів у складі сил Чайтора під час Синайсько-Палестинської кампанії, хоча він залишався в каїрській лікарні з дизентерією. У 1918 році, після періоду охорони військовополонених в єгипетській пустелі, його батальйон був переведений в Сарафанд[en]. Демобілізований на початку 1919 року[9].

Активна сіоністська діяльність

[ред. | ред. код]

Після війни повернувся до Палестини і став одним з творців підпільної армії «га-Аґана» та Гістадруту (Загальній федерації єврейських трудящих)[10]. У 1921 обраний його генеральним секретарем і займав цей пост впродовж 14 років. Під його керівництвом Гістадруту перетворився на могутню організацію робітників, що була не тільки об'єднанням професійних спілок, але і концерном сільськогосподарських, промислових, будівельних і торгових підприємств.

У 1923 відвідав СРСР під час проведення міжнародної сільськогосподарської виставки в Москві, в якій брав участь і Гистадрут[11].

У 1930 створена робітнича партія МАПАЙ, і Бен-Ґуріон став одним з її очільників[12]. У 1935 обраний головою Єврейського агентства (Сохнут). На цій посаді він залишався до самого утворення держави Ізраїль.

Після початку арабського повстання в 1936 р. Бен-Гуріон став одним з ініціаторів політики стриманості. Головним принципом цієї політики було зміцнення сил і утримання від великих атак на арабський націоналізм, що нападали на єврейське населення, і уникнення заподіяння шкоди мирному населенню. У 1937 році, поряд з Хаїмом Вейцманом і Моше Шаретом, він підтримав рекомендації комісії Піля, згідно з якими територія Ерец-Ісраель на захід від річки Йордан мала бути поділена на дві частини[13].

Проголошення держави Ізраїль

[ред. | ред. код]
Докладніше: Створення Держави Ізраїль
Докладніше: Палестинська війна (1947—1949)
Давид Бен-Ґуріон 14 травня 1948 року зачитує декларацію про незалежність держави Ізраїль.

У 1940-і став одним з лідерів боротьби за створення єврейської держави. Услід за ухваленням ООН плану розділу Палестини 14 травня 1948, в день закінчення дії британського мандата, на таємних зборах в музеї Тель-Авіва зачитав декларацію, що проголошувала створення держави Ізраїль, і став головою Тимчасового уряду[14][15][16]. Наступного дня, 15 травня, п'ять арабських країн (Єгипет, Сирія, Йорданія, Ліван та Саудівська Аравія) напали на нову державу і Ізраїль почав війну за Незалежність, яку несподівано успішно виграв в 1949 році і розширив свої території в Палестині.

Вночі з 14 на 15 травня США де-факто стали першою державою, яка визнала незалежність Ізраїлю, 15 травня Бен-Ґуріон виступив з промовою, зверненою до американців[17]. Давид Бен-Ґуріон розглядав Ізраїль як продовження Царства Давида та Соломона[18].

Політична та державна діяльність

[ред. | ред. код]

Партія Бен-Ґуріона «Мапай» (Робітнича партія Ізраїлю) завоювала вплив, і після виборів в березні 1949 року він став прем'єр-міністром. З 1953 по 1955 роки займав посаду міністра оборони. У 1952 зіткнувся з внутрішньою кризою, яка виникла через його рішення прийняти репарації від ФРН.

Прем'єр-міністр

[ред. | ред. код]

Давид Бен-Ґуріон активно просував ідею інтеграції всіх євреїв на Землю Обітовану, що було передбачено Законом про повернення в Конституції Ізраїлю. За чотири роки до Ізраїлю прибуло понад півмільйона осіб (називаються цифри в 585 748 або 686 748 репатріантів[19].

Бен-Гуріон читає промову в Кнесеті, 1957.

У грудні 1953 року Бен-Ґуріон залишив пост прем'єр-міністра і переїхав до Сде-Бокер — новоствореного віддаленого сільськогосподарське поселення в пустелі Неґев, намагаючись «довести, що для держави немає незамінних людей» і надихнути інших громадян Ізраїлю, щоб вони покидали міста і ставали поселенцями. 7 грудня Бен-Ґуріон виступив по радіо з короткою прощальною промовою, процитувавши псалом Давида: «Господи, не надмивалося моє серце, і не підносилися очі мої, і я не входив у велике і для мене недосяжне» (Пс. 131:1). Посаду прем'єр-міністра Бен-Ґуріон передав соратнику по партії МАПАЙ Моше Шарету[20].

Після чотирнадцяти місяців Бен-Ґуріона переконали повернутися на пост міністра оборони, а після виборів у листопаді 1955 року він знов очолив уряд. Коли він повернувся до уряду, ізраїльські війська почали агресивніше відповідати на спонсоровані Єгиптом палестинські партизанські атаки з Гази, яка була під владою Єгипту. Президент Єгипту Гамаль Абдель Насер підписав єгипетсько-чеську угоду про закупівлю великої кількості сучасної зброї. Ізраїльтяни купили озброєння за допомогою Франції. Насер заблокував прохід ізраїльських кораблів через Тиранську протоку і Суецький канал. У липні 1956 року США та Велика Британія відкликали свою пропозицію про фінансування проекту Асуанської високої греблі на Нілі, а через тиждень Насер наказав націоналізувати Суецький канал, який контролювався Францією та Британією. Наприкінці 1956 року войовничість арабських заяв спонукала Ізраїль усунути загрозу зосереджених єгипетських сил на Синаї, і Ізраїль вторгся на єгипетський Синайський півострів. Іншими цілями Ізраїлю були ліквідація вторгнень федаїнів в Ізраїль, які робили життя його південного населення нестерпним, і відкриття заблокованої Тиранської протоки для ізраїльських кораблів[21][22][23].

У 1957 ізраїльський фанатик підірвав бомбу в будівлі парламенту, і Бен-Ґуріон був важко поранений[24]. У тому самому році він очолив урочистості з нагоди 10-х роковин створення Ізраїлю і доведення до цієї дати чисельності його громадян до одного мільйона.

У 1959 під час кризи, що виникла після рішення уряду продати зброю ізраїльського виробництва Західній Німеччині, Бен-Ґуріон знов пішов у відставку. Він погодився тимчасово виконувати обов'язки голови уряду до загальних виборів, а після упевненої перемоги МАПАЙ 3 листопада 1959 сформував новий уряд.

У 1961 подав у відставку у зв'язку зі «справою Лавона», після парламентських виборів (1961) знову очолив уряд.

16 червня 1963 несподівано пішов у відставку з посад прем'єра і міністра оборони, але залишився депутатом Кнесету[4].

Останні роки життя

[ред. | ред. код]

У 1965 вийшов з МАПАЙ і створив політичну партію РАФІ. 1971 року, у віці 85 років, Бен-Ґуріон пішов у відставку і з Кнесету. Бен-Ґуріон пішов з політики в 1970 році і провів свої останні роки, живучи в скромному будинку в кібуці, працюючи над 11-томною історією ранніх років Ізраїлю. У 1971 році він відвідав ізраїльські позиції вздовж Суецького каналу під час війни на виснаження. 1971 року по всій країні відзначався 85-й день народження Бен-Ґуріона[25].

18 листопада 1973 року, незабаром після війни Судного дня, у Бен-Ґуріона стався крововилив у мозок, і його доставили до медичного центру Шеба в Тель-ха-Шомері, Рамат-Ган. Його стан почав погіршуватися 23 листопада, і через тиждень він помер[26]. Його тіло лежало в будівлі Кнесету, перш ніж його доставили гелікоптером до Сде-Бокер. На честь його смерті по всій країні залунали сирени. Він був похований разом зі своєю дружиною Полою в Мідрешет Бен-Ґуріон.

Особисте життя

[ред. | ред. код]

Родина

[ред. | ред. код]

Батько — Віктор (Авігдор) Грін, був сіоністом та дотримувався єврейських традицій[3]. Матір — Шейндл Грін (уроджена Фрідман) — померла, коли хлопчику було 10 років, при чергових пологах[27]. Давид був наймолодшим із трьох хлопчиків і мав старшу й молодшу сестри.

Перебуваючи в Нью-Йорку в 1915 році, він познайомився з російською єврейкою Полою Мунвайс, і вони одружилися в 1917 році. У листопаді 1919 року, після 18-місячної розлуки, Паула та їхня донька Геула приєдналися до Бен-Гуріона в Яффі. Це був перший раз, коли він зустрів свою однорічну доньку[28]. У пари було троє дітей: син Амос і дві доньки, Геула Бен-Елізер і Ренана Лешем[29]. Син Амос став заступником генерального інспектора ізраїльської поліції, а також генеральним директором текстильної фабрики[30].

Політичні погляди

[ред. | ред. код]

Давид Бен-Ґуріон практично все свідоме доросле життя мав сіоністсько-соціалістичні погляди, де ізраїльський націоналізм (сіонізм) поєднувався з суттєвим впливом та регуляцією економіки державою та акцентом на захист і розвиток соціальної сфери. Він підозріло ставився до алії буржуазії, оскільки він вважав, що рушійною силою євреїв у Палестині мають бути робітники[31][відсутнє в джерелі].

Політик вважав, що Ізраїль у своїй зовнішній політиці має спиратися на світове єврейство[32]. На його думку, євреї Ізраїлю та решта євреїв нерозривно пов'язані, і Ізраїль несе відповідальність за все світове єврейство. Бен-Ґуріон насторожено ставився до СРСР, уникаючи прямої конфронтації з Москвою, а також відзначав доброзичливе ставлення скандинавських країн, США та Франції. Ставлення Бен-Гуріона до Великобританії було негативним аж до 1951 р., що було пов'язано з британською політикою в підмандатній Палестині. Коли 1956 року США відмовили Ізраїлю у постачанні зброї, Бен-Ґуріон вважав за необхідне встановити тісніші зв'язки з Францією. Саме тоді було закладено міцні зв'язки Ізраїлю та Франції у військовій сфері[33].

Саме Бен-Ґуріон просунув рішення проголосити Єрусалим столицею Ізраїлю[34].

Релігійні погляди

[ред. | ред. код]

Бен-Ґуріон описував себе як нерелігійну людину, що розвинула атеїзм у своїй молодості і не виявляла великої симпатії до традиційного юдаїзму, хоча він багато цитував Тору і Танах у своїх промовах і творах[35]. Відомо, що Бен-Ґуріон працював у Йом-Кіпур і вживав свинину[36]. В інтерв'ю 1968 р. його запитали, чи вірить він у Бога, і він відповів: «Питання у тому, хто такий Бог… Я не вірю, що Бог говорив із Мойсеєм. Мойсей почув людський голос у своєму серці, і ось, як він знав, що має це зробити[37]».

Пізніше, політик повірив в Бога[38]. За два роки до смерті, в інтерв'ю тижневику Hotam Давид Бен-Ґуріон сказав: «Я також глибоко вірю у Всемогутнього. Я вірю в єдиного Бога, Всемогутнього Творця. Моя свідомість усвідомлює існування матеріального та духу… я не можу зрозуміти, як порядок панує в природі, у світі та всесвіті — якщо не існує вищої сили. Цей верховний Творець перебуває поза мого розуміння… але й керує всім»[39].

Пам'ять

[ред. | ред. код]

Цікаві факти

[ред. | ред. код]

Нагороди

[ред. | ред. код]
Давид Бен-Ґуріон на обкладинці журналу Тайм, 1948.

У 1951 і 1971 роках був нагороджений премією імені Бялика за розвиток єврейської культурно-політичної думки[42].

Див. також

[ред. | ред. код]

Література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Попередник: Прем'єр-міністр Ізраїлю
Наступник:
- Моше Шарет
Попередник: Прем'єр-міністр Ізраїлю
Наступник:
Моше Шарет Леві Ешкол

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ https://sztetl.org.pl/pl/dziedzictwo/rewolucje-i-utopie/dawid-ben-gurion
  2. ↑ Кригель, Михайло (2 липня 2023). Помста, гроші та Вагнер. Про розлюднення ворога і криваві мільярди. Українська правда (укр.). Архів оригіналу за 14 серпня 2023. Процитовано 16 жовтня 2023. 14 травня 1948 року в будівлі музею на бульварі Ротшильда в Тель-Авіві Давид Бен-Ґуріон зачитав Декларацію незалежності Ізраїлю.
  3. ↑ а б Internet Archive, Michael I. (2006). The bomb in the basement : how Israel went nuclear and what that means for the world. New York : Simon & Schuster. ISBN 978-0-7432-6594-2.
  4. ↑ а б Бен-Гурион Давид // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.)
  5. ↑ Біографія Давида Бен-Гуріона на сайті Кнесету (англ).
  6. ↑ Dawid Ben Gurion | Wirtualny Sztetl. sztetl.org.pl. Процитовано 20 грудня 2022.
  7. ↑ а б Brown, Michael (1996). The Israeli-American Connection: Its Roots in the Yishuv, 1914-1945 (англ.). Wayne State University Press. ISBN 978-0-8143-2536-0.
  8. ↑ Бар-Зохар М. I // Бен-Гурион / Пер. с иврита Сима Векслер. Под общ. редакцией Якова Цура. — Тель-Авив, Израиль: Яков Пресс, 1985. С. 69—75.
  9. ↑ Teveth (1987) pp. court martial 135,136, demob 144.
  10. ↑ Teveth, Shabtai (1985). Ben-Gurion and the Palestinian Arabs : from peace to war. Oxford [Oxfordshire]: Oxford University Press. ISBN 0-19-503562-3. OCLC 11573410.
  11. ↑ Хелемский Ю. (сост.). Бананы, Лимоны и Кактусы // Источник. Документы русской истории. — 1993. — № 1. — С. 87—90.
  12. ↑ Kowalski [Kowalski-Wierusz], Alfred(-Wierusz). Grove Art Online (англ.). doi:10.1093/gao/9781884446054.article.t047801. Процитовано 20 грудня 2022.
  13. ↑ Morris, Benny (3 жовтня 2002). Benny Morris: Two years of the intifada. the Guardian (англ.). Процитовано 19 грудня 2022.
  14. ↑ Sherzer, Adi (4 березня 2021). The Jewish past and the ‘birth’ of the Israeli nation state: the case of Ben-Gurion’s Independence Day speeches. Middle Eastern Studies (англ.). Т. 57, № 2. с. 310—326. doi:10.1080/00263206.2020.1862801. ISSN 0026-3206. Процитовано 19 грудня 2022.
  15. ↑ LC Catalog - No Connections Available. catalog.loc.gov. Процитовано 19 грудня 2022.
  16. ↑ Middle Eastern studies (London) | WorldCat.org. www.worldcat.org (англ.). Процитовано 19 грудня 2022.
  17. ↑ Бар-Зохар М. I // Бен-Гурион / Пер. с иврита Сима Векслер. Под общ. редакцией Якова Цура. — Тель-Авив, Израиль: Яков Пресс, 1985. С. 392—396.
  18. ↑ Barry Scott Wimpfheimer (17 квітня 2018). The Talmud (англ.). Princeton University Press. ISBN 978-1-4008-9024-8.
  19. ↑ Peres, Shimʿon (2011). Ben-Gurion: A Political Life (англ.). Nextbook/Schocken. ISBN 978-0-8052-4282-9.
  20. ↑ Бар-Зохар М. II // Бен-Гурион / Пер. с иврита Сима Векслер. Под общ. редакцией Якова Цура. — Тель-Авив, Израиль: Яков Пресс, 1985. С. 56—59.
  21. ↑ Moshe Shemesh; Selwyn Illan Troen (5 жовтня 2005). The Suez-Sinai Crisis: A Retrospective and Reappraisal. Цілі мали бути потрійними: усунути загрозу, повністю або частково, з боку єгипетської армії на Синаї, знищити рамки федайюну та забезпечити свободу судноплавства через Тиранську протоку
  22. ↑ Alteras, Isaac (1993). Eisenhower and Israel: U.S.-Israeli Relations, 1953-1960 (англ.). University Press of Florida. ISBN 978-0-8130-1205-6.
  23. ↑ Dowty, Alan (20 червня 2005). Israel/Palestine (англ.). Polity. ISBN 978-0-7456-3202-5.
  24. ↑ www.knesset.gov.il https://www.knesset.gov.il/review/ReviewPage2.aspx?kns=3&lng=4. Процитовано 19 грудня 2022. {{cite web}}: Пропущений або порожній |title= (довідка)
  25. ↑ Бар-Зохар М. II // Бен-Гурион / Пер. с иврита Сима Векслер. Под общ. редакцией Якова Цура. — Тель-Авив, Израиль: Яков Пресс, 1985. С. 292—296.
  26. ↑ Thursday Evening—27 December Meetings. PMLA/Publications of the Modern Language Association of America. Т. 88, № 6. 1973-11. с. 1257—1258. doi:10.1632/s003081290016482x. ISSN 0030-8129. Процитовано 19 грудня 2022.
  27. ↑ Avotaynu: The International Review of Jewish Genealogy (англ.). G. Mokotoff. 2004.
  28. ↑ Teveth (1987). pp. 125, 146.
  29. ↑ Israel News | The Jerusalem Post. www.jpost.com. Процитовано 19 грудня 2022.
  30. ↑ Thakur, Pradeep. The Most Important People of the 20th Century (Part-I): Leaders & Revolutionaries (англ.). Lulu.com. ISBN 978-0-557-77886-7.
  31. ↑ Бар-Зогар I часть, 1985, с. 117—120.
  32. ↑ Лавіруючи між наддержавами: Д. Бен-Гуріон та формування ізраїльської зовнішньої політики. Відкритий Університет Ізраїлю. Архів оригіналу за 22 серпня 2014. Процитовано 19 грудня 2022.
  33. ↑ Лавіруючи між наддержавами: Д. Бен-Гуріон та формування ізраїльської зовнішньої політики. Відкритий Університет Ізраїлю. Архів оригіналу за 22 серпня 2014. Процитовано 19 грудня 2022.
  34. ↑ Сайт Кнесету (івр.).
  35. ↑ Biography: David Ben-Gurion: For the Love of Zion | Vision. www.vision.org (англ.). Процитовано 19 грудня 2022.
  36. ↑ Segev, Tom (24 вересня 2019). A State at Any Cost: The Life of David Ben-Gurion (англ.). Farrar, Straus and Giroux. ISBN 978-1-4299-5184-5.
  37. ↑ Campbell, John C. (1986). Review of 1949: The First Israelis. Foreign Affairs. Т. 64, № 5. с. 1125—1126. doi:10.2307/20042842. ISSN 0015-7120. Процитовано 19 грудня 2022.
  38. ↑ The Free Lance-Star - Google News Archive Search. news.google.com. Процитовано 19 грудня 2022.
  39. ↑ Tsameret, Tsevi; Tlamim, Moshe (1999). Judaism in Israel: Ben-Gurion's Private Beliefs and Public Policy. Israel Studies. Т. 4, № 2. с. 64—89. doi:10.1353/is.1999.0016. ISSN 1527-201x. Процитовано 19 грудня 2022. {{cite news}}: Перевірте значення |issn= (довідка)
  40. ↑ David Ben-Gurion. IMDb (амер.). Процитовано 20 грудня 2022.
  41. ↑ קוריאל, אילנה (6 січня 2022). להציץ בספרים של בן גוריון עם הערות בכתב ידו: תגליות חדשות בשדה בוקר. Ynet (івр.). Процитовано 19 грудня 2022.
  42. ↑ "List of Bialik Prize recipients 1933–2004" (PDF). Tel Aviv Municipality website. 17 грудня 2007. Архів оригіналу (PDF) за 17 грудня 2007. Процитовано 19 грудня 2022.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Давид_Бен-Ґуріон&oldid=43604467