Едуар Мане

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Едуард Мане
Édouard Manet
Édouard Manet.jpg
фотопортрет Едуара Мане
Ім'я при народженні Édouard Manet
Дата народження 23 січня 1832(1832-01-23)
Місце народження Париж
Дата смерті 30 квітня 1883(1883-04-30) (51 рік)
Місце смерті Париж
Національність француз
Громадянство Франція Франція
Жанр біблійні і жанрові картини, портрети.
Навчання Париж
Напрямок реалізм
Роки творчості 1854–1882
Вплив на імпресіонізм

Едуа́рд Мане (фр. Édouard Manet; *23 січня 1832 Париж — †30 квітня 1883 Париж) — французький художник імпресіоніст. Писав портрети, жанрові композиції, натюрморти. Залишив цікаві зразки графіки в малюнках і офортах.

Біографія[ред.ред. код]

Народився в Парижі 23 січня 1832 року. Його мати була похресницею шведського принца Карла XIV Юхана, батько, Огюст Мане, був французьким суддею. Але батькам Мане не була притаманна фанаберія чи агресивна буржуазність, яку демонстрували паризькі багатії. У 1860 році син напише їх портрет, що став шедевром раннього періоду творчості. Майже все життя прожив в Парижі, де в 1850-56 вчився в школі мистецтв пана Т. Кутюра (T. Couture).[1]

Творчість. Загальна характеристика[ред.ред. код]

Вже в перших своїх творах виступив проти офіційного мистецтва, так званого академізму, протиставляючи йому зображення реальної дійсності, простих повсякденних явищ навколишнього життя, зокрема паризького життя. В багатьох своїх творах був предтечею імпресіонізму.
Полотна: «Кафе» (1877), Бар «Фолі-Бержер» (Le Bar aux Folies-Bergère) (1881-82), низка портретів. Найвідоміші картини: Лола з Валенсії, Сніданок на траві (1863), Олімпія (1863), Флейтист (1866), Вокзал Сен Лазар.

Твори зберігаються в Луврі, Музеї д'Орсе в Парижі, а також Інституті Курто у Лондоні.

Іспанія та іспанські впливи[ред.ред. код]

Середина 19 століття пройшла в Парижі під потужним впливом моди на іспанське. Цьому сприяло декілька факторів. Ще війська Наполеона І Бонапарта пограбували і вивезли у Францію значну кількість картин іспанських майстрів. Тому розпродаж збірки іспанського живопису маршала Сульта збагатив пізніше великі збірки інших країн від Угорщини до Російської імперії.

Моду на іспанських художників підтримував і короткочасний монарх так званої Другої імперії Франції, що був одружений з іспанською принцесою та мав картини іспанців в палацовій колекції. Тоді Париж і сам Мане відкрили для себе творчість Веласкеса й інших іспанських майстрів (Сурбарана, Мурільо, Алонсо Кано).

Е. Мане. «Молодик в костюмі махо», 1863, Музей мистецтва Метрополітен

Веласкес художньо полонив Едуарда, і той копіював його твори. В квітні 1859 р. Мане створив картину «П'яниця» («Прихильник абсента»)[2]. Вона проста за мотивом, але тематично була навіяна впливами портретів давньогрецьких філософів і літераторів, які створив Дієго Веласкес («Портрет Меніппа», байкар «Езоп»). Ще з доби Лукіана з Самосу (2 ст. нашої ери) і його книги «Ярмарок життєписів» з'явилась традиція подавати грецьких філосрфів як жебраків і представників найнижчих веств населення[3]. Лукіан з Самосу був за переконаннями найближче до світогляду іспанця Хосе де Рібери, тому митець подав уславлених філософів, цих велетнів духу, як жебраків і рабів, мало потрібних суворій реальності, в серії «Філософи». Подібний образ забажав створити в Едуар Мане, але спрямував його на зображення маргінала. Картину Мане «Прихильник абсента» не прийняли в Паризький Салон 1859 р. Переваги полотна визнав лише один член журі, ним був Ежен Делакруа. Але його відгук проігнорували. Мане втратив можливість виставити власний твір в Салоні і (як наслідок) не заробив ні грошей, ні популярності. Не визнавали за великого митця минулого і Дієго Велескеса, його слава прийде пізніше. Едуар Мане і в цьому випередив смаки пересічного буржуазного оточення, підтримуючи авторитет мало визнаного тоді іспанця-художника.

Декілька робіт Мане присвятив іспанцям, яких зустрів в Парижі, а декілька його картин постановницько-іспанські. Він перевдягав моделі в іспанські костюми і малював дещо фантазійне на іспанську тему («Вікторина Меран в костюмі еспади», 1862, «Молодик в костюмі махо», 1863). Справжнім шедевром цього періоду стала картина «Лола з Валенсії».

Танцівниця з Валенсії[ред.ред. код]

Невдоволення сучасниками, сучасним обмеженим і дріб'язково-буржуазним суспільством вщухало, коли Мане стикався зі світом іспанців, іспанського мистецтва. Різкий контраст іспанської музики, палких і пристрасних танців, манер, іспанського одягу з одягом паризьких буржуа, їх посередніми смаками і жалюгідними бажаннями, привели художника до деякої ідеалізації Іспанії в його творчості. Адже ще в період війни Наполеона І з Іспанією хтось влучно зауважив, що тогочасний іспанський уряд мертвий, а іспанський народ бурхливо живий. Бурхливе життя іспанців і помітив художник в Лолі з Валенсії.

Коротенька і товста Лола заробляла танцями. Мане подав її у повний зріст на тлі театральних лаштунків. Навіть умовний одяг Лоли сприймався правдивим і щирим. Мане малював цей одяг старанно, делікатно виписував кожен візерунок шалі, золотої прикраси на руці, червоних китиць на чорній спідниці. Це водночас портрет і сценічний образ.

Нині ця екзотична іспанська квітка прикрашає колекцію музею д'Орсе, Париж.

Портрети пензля Мане[ред.ред. код]

Мане і «Гурток аквафортистів»[ред.ред. код]

Мане було 30 років, його картини не купували, а він вимушено жив на гроші своїх батьків. Складні стосунки з батьком, який не схвалював ані художній фах сина, ані його позашлюбний і довготривалий зв'язок з Леоною Ленгофф, дуже пригнічували митця. Лише смерть батька дозволить Едуару успадкувати гроші забезпеченої родини і одружитися з коханою жінкою.

Аби якось популяризувати свої картини, він і звернувся до створення офортів. З серпня 1862 року його приятелі художники (Альфонс Легро, Фелікс Бракмон заснували в Парижі «Гурток аквафортистів»[4]. Мане звернувся до призабутої техніки і створив офорти за мотивами своїх творів («Цигани», «Хлопчик з собакою», «Вікторина Меран в костюмі еспади», «Лола з Валенсії», «Прихильник абсенту») і творів Веласкеса. У 1862 році було створено тринадцять (13) офортів. Малюнки Мане виявились значно цікавішими за його офорти, серед них і « Портрет пані Гійєме », що потрапить в петербурзький Ермітаж лише в 1938 році. Але після друку офортів популярність Мане підвищилася. Сприяла цьому і стаття про майстрів-аквафортистів, надрукована поетом Шарлем Бодлером (1821–1867).

Мане у зображенні сучасників[ред.ред. код]

Натюрморти Едуарда Мане[ред.ред. код]

Перлинами живопису вважають натюрморти Едуара Мане, який формально не входив до кола імпресіоністів. Він добре відчував фактуру і красу простих речей, овочів, фруктів, особливо ж квітів. До того ж, малювання квітів виявило його колористичні здібності у повній мірі, більш, ніж у жанрових композиціях.

Подамо їх короткий перелік:

Особисте та публічне життя[ред.ред. код]

Едуард гостро відчував свою самотність і невизнаність. Найгіршим було невизнання в родині батьків. Батько, Огюст Мане, дотримувався буржуазних уявлень про порядність, шляхетність і доцільність поведінки сина. Батько Мане не схвалював фаховий вибір сина, художник для нього — не був гідним уваги й пошани мсьє. Це батько скупо давав гроші на утримання сина, а Мане страждав від фінансової залежності в дорослому віці. Саме батько став на заваді, коли син надумав одружитися з Леоною Леєнхоф, а шлюб з нею вважав небажаним і непотрібним для їх родини мезальянсом. Нестримний в почуттях Едуард Мане став батьком позашлюбної дитини, а через спротив Огюста не міг визнати свого батьківства.

Лише після смерті Огюста у 1863 році Едуар бере шлюб з улюбленою жінкою і стає фінансово незалежним як законний спадкоємець.

Не краще було і з офіційним визнанням. Едуард Мане зазнав 20 років приниження і образ від критиків, газетних писак і буржуазного суспільства. Мане публічно ганьбили словами — «кровопивця», «революціонер», «червоне (криваве) чудовисько». Едуард зазнав значної самотності в паризькому натовпі.

Остання велика картина[ред.ред. код]

Тяжко хворий на той час художник малював картину прямо в барі «Фолі-Бержер», тобто з натури. Він лише висвітлив фарби і зробив Сюзон (головну персону картини) більш русявою. Про це залишили записи свідки, сучасники сеансів художника. Ось свідоцтво колеги Едуарда, художника Жанньо: «Коли я повернувся в січні 1882 року, мій перший візит був до Мане. Він якраз малював Бар Фолі-Бержер. Модель — красива дівчина — позувала, стоячи біля прилавку, уставленому пляшками і кришталем. Він одразу пізнав мене… Я узяв стілець…, і почав дивитися, як він працює. Мане, хоча й малював свої картини з натури, зовсім не відтворював модель документально точно. Я одразу побачив його сміливі спрощення. Все було полегшено, тон був світлішим, фарби — яскравішими, валери — більш легкими. Все це робило гармонійно світлий і ніжний ансамбль. Прийшли інші відвідувачі, і Мане покинув малювати, важко перебравшись на диван праворуч біля стіни. Тільки тепер я побачив, як посилилась його хвороба. Він перебрався на диван повільно, важко спираючись на палицю, і весь тремтів. Але його настрій був бадьорим, і він навіть казав про швидке одужання».

Через рік художник помер.

Країни світу, де зберігають твори Едуарда Мане[ред.ред. код]

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

11984 Мане — астероїд, названий на честь художника.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Чегодаев А. Д. «Єдуард Мане». М. 1985, с. 16
  2. Чегодаев А. Д. «Єдуард Мане». М. 1985, с. 25
  3. Знамеровская Т. П. Хусепе Рибера, М, «Изобразительное искусство», 1981
  4. Чегодаев А. Д. «Єдуард Мане». М. 1985, с. 50

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1974-1985.

  • ЧегодаевА. Д. «Эдуард Мане»,М, «Искусство», 1985 (рос)
  • сборник «Западно-европейское искусство 2й половины 19 века», М, «Искусство»,1975 (рос)
  • «100 офортов 16-19 вв. из собрания Гос. Эрмитажа», Л-М.,"Сов. художник", 1964 (рос)