Антіох VII

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Антіох VII Евергет
дав.-гр. Βασιλεύς Ἀντίοχος Μέγας Σωτήρ Ευεργέτης Καλλίνικος
Antiochos VII Drachm 2390199.jpg
Монета Антіоха VII. На реверсі зображена Тіхе.
Басилевс Держави Селевкідів
Правління 138 до н.е — 129 до н. е.
Попередник Деметрій II Нікатор та Діодот Трифон
Наступник Деметрій II Нікатор
Біографічні дані
Релігія давньогрецька релігія
Народження близько 160 до н. е.
Сіде
Смерть 129 до н. е.[1]
У шлюбі з Клеопатра Тея
Діти Антіох IX Кізікський
Династія Селевкіди
Батько Деметрій I Сотер[1]
Мати Лаодіка V[d]
Медіафайли у Вікісховищі?

Антіох VII Евергет (дав.-гр. Ἀντίοχος Ζ΄ Ευεργέτης; близько 160 до н. е. — 129 до н. е.), прозваний Сідетом (дав.-гр. Σιδήτης) — басилевс Держави Селевкідів з 138 до н. е. Антіох VII переміг узурпатора Діодота Трифона та відновив владу Селевкідів над Сирією, втрачену його братом Деметрієм II Нікатором. Після річної облоги Єрусалиму встановив свою владу на Юдеєю, змусивши єврейського первосвященика Йоханана Гіркана сплачувати данину. У східній кампанії басилевсу вдалося повернути майже всі території втрачені внаслідок парфянської агресії, але наступні невдачі призвели до поразки еллінів та смерті басилевса. Хоча Антіоху і вдалося укріпити державу, але поразка від парфян призвела до краху Держави Селевкідів, котра після поразки обмежувалася лише Сирією та Кілікією.

Походження та прихід до влади[ред. | ред. код]

Антіох був молодшим сином селевкідського басилевса Деметрія I Сотера та його дружини Лаодіки, котру більшість дослідників ототожнюють з Лаодікою V[el], дружиною останнього басилевса Македонії, Персея. У такому випадку батьки Антіоха були рідними братом та сестрою. Однак, деякі дослідники заперечують таке ототожнення[2]. Антіох народився близько 160 до н. е. у памфілійському місті Сіде, за що і отримав прізвисько Сідет. Незадовго перед поваленням батька його відправили у Сіде. Він залишився на чужині й після того, як його старший брат Деметрій II Нікатор повалив Александра I Баласа, і сам став басилевсом[3]. Після невдалого парфянського походу Деметрія II, котрий закінчився його полоном, Держава Селевкідів опинилась без правителя. У той же час узурпатор Діодот Трифон контролював значну територію Сирії, разом з її столицею Антіохією-на-Оронті. У цей складний для держави момент Антіох перебував на Родосі. Дізнавшись про полон брата, він повертається на батьківщину. У Селевкії Піерії Антіох зустрічається з Клеопатрою Теєю, дружиною брата. Йосип Флавій стверджував, що Антіоха до Селевкії запросила саме Клеопатра. Антіох одружується з Клеопатрою та усиновлює свого племінника — Селевка[4].

Боротьба з Діодотом Трифоном[ред. | ред. код]

Молодий басилевс зміг зібрати навколо себе багато прихильників і досить швидко захопив Сирію. Діодот Трифон втік до Фінікії, але Антіох VII переслідував його до фортеці Дора[en], де сховався узурпатор. Дора вважалася неприступною, тому Антіоху довелося взяти її в облогу. У той же час басилевс надіслав посланців до юдейського первосвященика Симона Хасмонея з закликом про допомогу. Симон відгукнувся на прохання Антіоха VII, через те, що Трифон раніше підступно вбив Йонатана, брата Симона. Первосвященик відправив до басилевса дві тисячі відбірних воїнів, золото, срібло та припаси[5]. Також Антіох VII отримав сильний флот від міста-держави Арвад, котрий йому був потрібен щоб заблокувати місто з боку моря. Вдячний басилевс, після перемоги над узурпатором, повернув місту право карбувати власну монету, якого воно було позбавлено 43 роки тому[6]. Трифону вдалося втекти з фортеці в Апамею, однак під час облоги міста він був схоплений та страчений за наказом Антіоха VII[7].

Війна з євреями[ред. | ред. код]

Облога Єрусалима військом Антіоха VII. Малюнок з книги «Dictionnaire historique, critique, chronologique, geographique et litteral de la Bible» (1720).

Здобувши перемогу над узурпатором, молодий басилевс починає зміцнювати свою владу над залежними народами, серед яких були й євреї. Спочатку відносини Антіоха з даним семітським народом були мирними. Як зазначалося вище, Симон Хасмоней надіслав допомогу Антіоху, коли останній держав у облозі Дору. У Першій книзі Маккавеїв зазначається, що басилевс чомусь відмовився від дарів Симона та зробив його своїм ворогом, однак Йосип Флавій розповідає, що басилевс прийняв допомогу, а ворожнеча почалась вже після повалення Трифона. Висловлювалася думка, що допомога від Симона була або недостатньою, або ж запізнілою[5].

Спочатку до Єрусалима прибув Афінобій, товариш басилевса, з метою стягнути компенсацію у розмірі тисячі талантів за захоплені євреями міста: Газару[en] та Іоппію. Симон показав посланцю свої багатства, а потім запропонував суму у десять раз менше. Обурений посланець повернувся до Антіоха. Басилевс відправив військо на чолі з Кендебієм, аби покарати Симона та побудувати фортецю Кедрон. Даний похід закінчився невдачею, але чому саме невідомо. Давні джерела вказують різні причини: або Симон розбив вороже військо у битві, або ж переміг завдяки партизанській тактиці[8].

Тоді Антіох вирішив власноруч вирішити це питання. Сам похід за різними джерелами датується по різному, але у проміжку 134—130 років до н. е. На той час Симона Хасмонея вже не було в живих, його вбив його зять, Птолемей, син Авува[en]. Останній планував стати новим первосвящеником за допомогою військ Селевкідів, але син Симона Йоханан Гіркан зміг перемогти вбивцю батька та став новим первосвящеником[8]. Висловлювалася думка, що саме Антіох VII підштовхнув Птолемея до цього злочину[9]. Також перед походом Антіох VII відправив багаті дари римському полководцю Сципіону Еміліану, що розцінюється деякими дослідниками як спроба отримати гарантію невтручання римлян у війну з їх союзниками[8].

Близько 134 року до н. е. селевкідська армія на чолі з Антіохом VII розграбувала Юдею та взяла в облогу Єрусалим. Північна сторона міста була найвразливішою, тому саме там басилевс наказав побудувати сто триповерхових облогових веж і розмістив там по загону солдат. Також навколо Єрусалиму був виритий глибокий та широкий подвійний рів. Євреї потерпали від щоденних атак ворога та голоду, нестачу води вони змогли компенсувати збором дощової. Йоханан, зрозумівши, що не зможе прокормити всіх людей, наказав залишити в місті лише боєздатних, а всіх інших наказав вигнати з міста. Втім, вигнанці не змогли подолати укріплення Антіоха і залишились під міським муром, багато з них померло від голоду. Коли настало свято Суккот, Йоханан змилосердився над вигнанцями та наказав впустити їх в місто. Тоді ж він запросив у басилевса тижневе перемир'я, щоб євреї мали змогу відсвяткувати Суккот. Антіох не тільки погодився на прохання Йоханана, але й відправив жертовні дари, биків з позолоченими рогами та золоті і срібні чаші з пахощами. Євреї були вражені вчинком Антіоха, та прозвали його Евсебом (дав.-гр. Εὐσεϐής), тобто Благочестивим. Таким чином, розпочалися мирні переговори. Облога тривала майже рік[10].

Бронзова монета Антіоха VII викарбувана у Єрусалимі.

Друзі басилевса пропонували скористатися нагодою та знищити євреїв. За їх словами євреї — це єдиний народ, що уникав стосунків з іншими народами та дивився на всіх людей як на ворогів, але Антіох вирішив поступити по своєму. За результатами переговорів євреї склали зброю, відмовились від зазіхань на міста за межами Юдеї, виплатили п'ятсот талантів данини та дали заручників, серед котрих був брат Йоханана. У свою чергу Антіох підтвердив усі права та привілеї, котрі отримали євреї від його попередників, серед яких було і право на карбування монети. Євреї залишилися відданими Антіоху до самої його смерті і брали участь, на чолі з Йохананом, у парфянському поході басилевса[11].

Існують декілька версій, чому Антіох VII припинив облогу і підписав мирний договір з євреями. Одні дослідники пов'язують це з тиском зі сторони Римської республіки, котра мала союзний договір з Державою Хасмонеїв[12], інші з парфянською агресією на сході[13]. Російський дослідник Аркадій Абакумов вважав, що своїми вчинками Антіох VII показав, що у політиці щодо покорених народів, він відмовляється від насильницьких дій Антіоха IV Епіфана і повертається до поміркованої політики Антіоха III Великого. Басилевс досягнув успіху у своєму поході й обійшовся без великих людських жертв[11].

Парфянська війна[ред. | ред. код]

Камея, що зображує Антіоха VII у образі Геракла

Після того, як басилевс вдало розібрався з внутрішніми проблемами, він вирішує відвоювати у Парфії території, втрачені його попередниками. Згідно з античним істориком Юстином, однією з причин війни був колишній басилевс Деметрій II Нікатор, котрий перебував у полоні. У Парфії він був почесним бранцем, його одружили на Родогунді[en], дочці царя Мітрідата I та поселили у Гірканії. Хоча Деметрій робив декілька спроб втекти, парфяни його схоплювали й повертали, плануючи використати його у майбутній війні з Державою Селевкідів. Антіох вирішив не чекати на це і першим атакував[14].

Весною 131 року до н. е. Антіох зібрав величезне військо і відправився у похід на парфян з метою повернути території, втрачені його братом. Чисельність селевкідського війська відрізняється у джерелах, згідно з Юстином в Антіоха було вісімдесят тисяч солдатів та двісті тисяч в обозі, хоча згодом він пише про 100 тисяч піхоти та двадцять тисяч кінноти. Діодор Сицилійський писав, що всього було 3000 тисяч осіб, а Павло Орозій зазначає 100 тисяч військових та двісті тисяч цивільних. Однак, сучасні дослідники вважають дані цифри значно завищеними[15]. Чисельність війська Антіоха VII набагато перевищувала армії його попередників. Так, Антіох III у битві при Магнезії мав 72 тисячі осіб, а Антіох IV під час огляду військ у Дафні мав п'ятдесят тисяч[16]. Велика чисельність цивільного населення у війську наштовхнула дослідників на думку, що похід був воєнно-колонізаційною експедицією. Антіох VII мав на меті побудувати на відвойованих землях нові міста та еллінізувати місцеве населення, і тим самим повернути лояльність цих земель, яка була втрачена після винищення місцевого грецького населення парфянами під час східного походу Антіоха III[14].

Кампанія почалася вдало, басилевс знайшов підтримку серед грецького населення Межиріччя та Вавилонії. Мешканці Селевкії самі підняли повстання та вбили Енія, парфянського намісника. Також на бік Антіоха перейшли місцеві правителі, котрі сплачували данину парфянам. У Вавилонії басилевс тричі розбив війська супротивника, зокрема у битві на річці Лікос, де йому протистояв полководець Індат[de]. На честь перемоги Антіох VII наказав збудувати пам'ятник та погодився на прохання євреїв залишитися на два дні, щоб останні мали змогу відсвяткувати П'ятидесятницю[15]. Вважається, що погодившись, басилевс зміг зміцнити лояльність серед євреїв та отримав час для перегрупування армії після битви[17].

Після захоплення Вавилона, Антіох прийняв титул Великий. В результаті вдалих дій басилевса під владою Фраата II залишилася лише Парфія. Селевкідська армія була розквартирована на підкореній території та залишилася на зимування. У сучасних дослідників немає одностайної думки, де саме зимувало військо Антіоха. Радянський дослідник Анатолій Бокщанін[ru] вказував на Мідію[18], але згодом Томас Фішер висловив думку про Гірканію та Парфію[19], котру підтримав Геннадій Кошеленко[ru]. Мідія була одною з найбільш еллінізованих провінцій і досить малоймовірно, щоб місцеве населення повстало проти одноплемінників. У той час Парфія та Гірканія були менш еллінізовані, до того ж грецьке населення згаданих провінцій значно зменшилося після подій під час східного походу Антіоха III[20].

Побачивши, що силою Антіоха VII не перемогти, парфянський цар вдався до хитрощів. Щоб приспати пильність басилевса, Фраат II відправив до нього послів домовлятися щодо миру. У той же час він наказав зміцнити свою столицю — Нісу й найняв військо саків, котрі нещодавно захопили Пенджаб. Також, аби дестабілізувати сили супротивника, він відпустив Деметрія II і відправив його до Сирії, давши загін парфян. Антіох VII був переконаний, що парфяни були вже не в спромозі чинити опір і тому висунув наступні вимоги: відпустити Деметрія II та передати його басилевсу, всі території, окрім Парфії повинні відійти до складу Держави Селевкідів, а Фраат II повинен сплачувати данину. Втім, парфянський цар не прийняв ці вимоги, бо перемовини були йому потрібні лише для того, щоб виграти час[21]. Потім Фраат почав спонукати міста, де зимували селевкідські війська, на повстання. Місцеві жителі потерпали від насилля солдат та були змушені постачати їм харчі, особливо своєю жорстокістю відзначився стратег Антіней. Не дивно, що в такій ситуації Фраат II знайшов багато прихильників. Міста повстали одночасно в обговорений день й селевкідські гарнізони не мали змоги підтримати один одного, до того ж один з винуватців повстання, стратег Антіней, втік, залишивши військо без командування. Коли про це довідався Антіох VII, він із силами відправився на допомогу ближчим гарнізонам, але несподівано зіткнувся з парфянським військом. Не зважаючи на поради своїх друзів відступити, басилевс вирішив дати бій супротивнику. Попри хоробрість Антіоха його військо було розбито. Сам він, щоб не бути захопленим у полон, спрямував свого коня у прірву. Парфяни були вражені його хоробрістю й організували урочисті похорони. Згідно Посідонію з Апамеї, цар Фраат II сказав такі слова перед труною свого ворога: «Згубили тебе, Антіох, пияцтво та нерозсудливість: ти надіявся великими келихами вичерпати царство Арсака»[22]. Потім його тіло у срібній труні відправили до Сирії[23][24].

Парфяни полонили дітей Деметрія II, котрі були у свиті Антіоха: сина Селевка та дочку. З Селевком поводились згідно з його статусом і згодом його відпустили на батьківщину, а дочка вразила Фраата II своєю красою і він зробив її однією зі своїх дружин[25].

Внаслідок поразки Держава Селевкідів зазнала значних людських втрат від яких вона так і не змогла оговтатись. Я писав Едуард Меєр: «Поразка Антіоха Сідета у 129 р. була катастрофою еллінізму у континентальній Азії і одночасно Держави Селевкідів»[26]. Юдея, Харакена та Осроена стали незалежними державами, територія підвладна Селевкідам обмежувалася Сирією та Кілікією. Однак парфяни не змогли скористатися нагодою й захопити рештки імперії. Невдовзі Фраата II та майже все парфянське військо було знищено саками, на бік яких, під час битви, перейшли еліни з війська загиблого Антіоха VII[27].

Одною з основних причин поразки Антіоха вказують на невдале управління та розділення війська, коли більшість армії була розосереджена по захопленій території як гарнізони. У критичний момент при басилевсі зосталося мало солдат щоб дати відсіч парфянам, а інші знаходились дуже далеко щоб допомогти[28]. Також серед причин вказують на жорстоке ставлення до підкореного населення. Спочатку підкорене населення приязно ставилося до Селевкідів, але жорстокість солдат та непродумана політика постачання військ призвели до повстання[23]. На думку Бокщаніна жорстокість до місцевого населення була спричинена нетерпимістю до іноплемінників серед панівної еліти Держави Селевкідів, котра складалася з македонян та помстою за підтримку парфян у минулих війнах[18]. Однак Томас Фішер зазначав, що приязно до Антіоха ставилися мешканці еллінізованих провінцій, Вавилонії та Мідії, а опір чинили жителі більш східних Гірканії та Парфії[19].

Особистість[ред. | ред. код]

Зображення Антіоха VII з Нюрнберзької хроніки (1493).

Античні автори підкреслюють пияцтво Антіоха, так Клавдій Еліан називав басилевса «рабом вина» та додав його до свого списку відомих пияків[29].

Його сучасник Афіней також писав про пияцтво Антіоха, посилаючись на працю Посідонія з Апамеї. Також згідно Посідонію, Антіох VII проводив щоденні банкети для всього народу, на котрих було безліч печені та солодощів, крім того кожен відвідувач забирав із собою свіже м'ясо звірів, птиці та морських тварин[30].

Сучасні дослідники вважають, що саме Антіох VII наказав вбити епікурейського філософа Діогена, бо не міг вже терпіти його лихослів'я, хоча існує версія, що це був Антіох VI Діоніс[31].

Йосип Флавій спочатку у своїх творах вкрай негативно ставився до Антіоха, називаючи його пихатим та зіпсованим. Але, протягом написання Юдейської старовини, відношення до басилевса кардинально змінюється. Після того як басилевс надсилає дари Храму та укладає мирну угоду з євреями, він стає благочестивим[32]. Тесса Раджак пов'язував це з тим, що ранні роботи Флавія були написані виключно на єврейських джерелах, а більш пізня Юдейська старовина писалася в Римі, де автор мав змогу ознайомитися з творами грецьких істориків. Вважається, що єврейський історик змінив свій погляд на басилевса після ознайомлення з працями Миколи Дамаського та Страбона. Ці праці до нас не дійшли, але Діодор Сицилійський, котрий також використовував праці Миколи, називав Антіоха «великодушним та кротким»[33][34].

Плутарх пише, що «Антіох був добрим правителем, але занадто слухався своїх друзів та захоплювався мисливством, тому багато чого не бачив і пропускав важливі справи»[35].

Родина[ред. | ред. код]

Антіох був одружений на Клеопатрі Теї, дружині брата. Для двадцятисемирічної Клеопатри це був третій шлюб, водночас Антіох був ще підлітком. Відомо що він усиновив свого племінника Селевка, та зробив його своїм спадкоємцем. Про статус інших дітей Деметрія II достеменно невідомо, але його дочка була при дворі Антіоха під час парфянського походу. Від Клеопатри мав сина, майбутнього басилевса Антіоха IX Кізікена. Також відомо про ще трьох дітей: сина Антіоха та двох дочок, котрих звали Лаодіками, ці діти померли в юному віці від хвороби[36].

Басилевс Александр II Забіна стверджував, що він був прийманим сином Антіоха, в той же час він називав себе сином Александра I Баласа. Але стародавні автори стверджували, що Александр Забіна був самозванцем і його справжнім батьком був єгипетський торговець на ім'я Протарх[37].

Епітети[ред. | ред. код]

Повна титулатура відома з напису з Аке-Птолемаїди, де басилевс був названий Мегас С(отер) Евергет Каллінік[38]. Основним епітетом, котрим користувався Антіох був Евергет (дав.-гр. Eυεργέτης, Благодійник), саме він карбувався на більшості монет. Після захоплення Вавилону Антіох прийняв епітет Мегас (дав.-гр. Μέγας, Великий), повторюючи свого прадіда Антіоха III, котрий отримав цей епітет за успішний східний похід. Епітет Сотер (дав.-гр. Σωτήρ, Спаситель) згадує Йосип Флавій, але немає відомостей коли він був прийнятий. Бокщанін вважав, що цей епітет Антіох отримав від своїх прихильників під час боротьби з Діодотом Трифоном[4]. Про епітет Каллінік (дав.-гр. Καλλίνικος, Прекрасний переможець) немає інших згадок стосовно Антіоха VII[39].

Також з праці Йосипа Флавія відомо, що Антіох був прозваний жителями Єрусалиму Евсебом (дав.-гр. Εὐσεϐής, Благочестивий), після того як приніс дари Храму та уклав мирний договір із євреями. Цим епітетом вони підкреслювали відмінність басилевса від одного з своїх попередників, Антіоха IV Епіфана, котрий своїми вчинками спричинив ненависть серед євреїв[40]. Епітет не зустрічаються в інших джерелах у відношенні до Антіоха VII. Однак маловживаність епітета не може бути підставою щоб стверджувати що він вигаданий Флавієм, або використовувався лише євреями[39].

У античних авторів Антіох був відомим під прізвиськом Сідет (дав.-гр. Σιδήτης; Сідетський), за те що народився у памфілійському місті Сіде[4].

Монети[ред. | ред. код]

Каппадокійська імітація монети Антіоха VII. На реверсі зображена Афіна Нікіфор

Відомий лише один тип золотих монет Антіоха VII, це статер аттичного стандарту із зображенням Ніки на колісниці. На срібних монетах аттичної ваги зображувалася Афіна Нікіфор на тетрадрахмах та Ніка на драхмах. Винятком були монети з кілікійських міст Соли[en], Тарса та Маллос[en] котрі карбували монети з реверсом місцевих типів. Монети фінікійського стандарту карбувалися з традиційним зображенням орла. На відміну від стандартизованих золотих та срібних монет, існувало велике різноманіття бронзових монет. Більшість монет були місцевих типів і лише деякі з традиційними для Селевкідів зображеннями Аполлона або якоря[41]. Після укладення мирного договору з Йохананом Гірканом у Єрусалимі почалося карбування мідних монет від імені Антіоха VII. На них були зображенні лілія та якір, символи Хасмонеїв та Селевкідів відповідно[42]. Також відома дуже рідкісна свинцева монета викарбувана у південній Келесирії[43].

Через свою розповсюдженість та масовість, тетрадрахми Антіоха VII були імітовані каппадокійськими правителями вже після смерті селевкідського басилевса. Від справжніх тетрадрахм відрізнялися лише додатковими монограмами. Їх випуск почався при басилевсі Аріараті VII та продовжувався при його наступниках Аріараті VIII, Аріараті IX[en] та Аріобарзані I[44][45].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Антиох VII Сидет // Еврейская энциклопедияСанкт-Петербург: 1908. — Т. 2. — С. 782–783.
  2. Helliesen, 1980, с. 295-298
  3. Grainger, 1997, с. 29
  4. а б в Бокщанін, 1960, с. 243
  5. а б Абакумов, 2017, с. 100
  6. Gera, 1985, с. 160
  7. Bevan, 1902, с. 238
  8. а б в Абакумов, 2017, с. 101
  9. Marshak, 2015, с. 54
  10. Абакумов, 2017, с. 101-103
  11. а б Абакумов, 2017, с. 103-106
  12. Rajak, 1981, с. 79
  13. Schwartz, 1996, с. 83-102
  14. а б Бокщанін, 1960, с. 245
  15. а б Debevoise, 1938, с. 51
  16. Каранаєв, 2011, с. 89
  17. Каранаєв, 2011, с. 95
  18. а б Бокщанін, 1960, с. 247
  19. а б Fischer, 1970, с. 39
  20. Кошеленко, 1979, с. 271
  21. Debevoise, 1938, с. 52
  22. Афіней, X.53
  23. а б Debevoise, 1938, с. 52-53
  24. Бокщанін, 1960, с. 246-247
  25. Debevoise, 1938, с. 53
  26. Meyer, 1925, с. 272
  27. Debevoise, 1938, с. 54-55
  28. Farrokh, 2007, с. 122-123
  29. Клавдій Еліан, II.41
  30. Ceccarelli, 2011, с. 176
  31. Ceccarelli, 2011, с. 168
  32. Абакумов, 2017, с. 102-103
  33. Діодор, XXXIV.1.5
  34. Rajak, 1981, с. 68
  35. Плутарх, Антіох.1
  36. McAuley, Alex. Antiochus VII. www.seleucid-genealogy.com (англійською). Процитовано 2018-06-07. 
  37. Grainger, 1997, с. 7
  38. Landau, 1961
  39. а б Rajak, 1981, с. 70
  40. Абакумов, 2017, с. 103
  41. Hoover, 2009, с. 211
  42. Hoover, 2003, с. 31
  43. Hoover, 2009, с. 221
  44. Lorber, 2006, с. 49-97
  45. Hoover, 2009, с. 211-212

Джерела та література[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]