Йосафат (Коциловський)

Блаженний Йосафат Коциловський
Блаженний Йосафат Коциловський
Єпископ Перемишльський
29.01.1917 — 17.11.1947
Обрання:	29.01.1917
Церква:	УГКЦ
Спільнота:	ЧСВВ
Попередник:	Костянтин Чехович
Наступник:	Іван Мартиняк
Народження:	3 березня 1876(1876-03-03) Пакошівка, Сяноцький повіт, Королівство Галичини та Володимирії,  Австро-Угорщина
Смерть:	17 листопада 1947(1947-11-17) (71 рік) Київ
Батько:	Петро
Мати:	Катерина
Єпископська хіротонія:	23.09.1917

Йосафа́т Коцило́вський (3 березня 1876, с. Пакошівка — 17 листопада 1947, Київ) — священик, доктор філософії і теології, професор, єпископ Перемишльської єпархії УГКЦ, виходець із Чину св. Василія Великого, блаженний Католицької Церкви.

Життєпис

Народився на Лемківщині в с. Пакошівка поблизу м. Сянік у селянській родині з давніми священицькими традиціями. Його батько — Коциловський Петро, успішно поєднуючи землеробство з активною участю в політичному та громадському житті, у 1870-х рр. обирався депутатом до Галицького крайового сейму. Мати — донька греко-католицького священика Катерина Косар-Коциловська — прищепила своїм чотирьом дітям глибоку релігійність, спрямувала обох синів на шлях духовного служіння.

Закінчивши початкову народну школу в Ліську, навчався в Сяніцькій, Самбірській і Ясельській гімназіях. Від 1896 р. навчався на правничому відділі Львівського університету. (В каталозі слухачів записано: «русин», «греко-католик»).

Під час навчання у Львові поринув у світсько-політичне життя галицького українства, яке в організаційно-партійних програмах задекларувало найрадикальнішу ідею — національну самостійність. Це і «Академічне братство», «Академічна громада», товариство «Ватра», організація «Сокіл», яку невдовзі очолив. Незабаром товариство «Сокіл» (у відсутності Йосипа, який перебував тоді в Празі) захопила москвофільська більшість і заповзятливий молодий Йосип зайнявся альтернативною організацією під назвою «Український сокіл».

Відчуваючи розчарування в цивільній метушні, перервав студії і закінчив школу артилеристів у Відні і як підпоручник 1900 р. був скерований на службу до Львівського гарнізону. Невдовзі покинув військову службу і при сприянні перемишльського єпископа Костянтина Чеховича розпочав філософсько-теологічні студії у Римі, де здобув докторат філософії, теології; опанував німецьку, італійську, французьку і латинську мови.

Теологічні студії закінчив у 1907 р. у Римі, і згодом 9 жовтня того ж року, прийняв св. Тайну Священства.

Незабаром призначений віце-ректором і професором богослов'я Духовної семінарії в Станіславові.

2 жовтня 1911 р. вступає на новіціат ЧСВВ.

Національний поступ українства на Посянні перервала Перша світова війна. Окупація російськими військами Перемишля та цілого краю супроводжувалася грабунками історичних цінностей, у тому числі корони-митри, що, за переказами, належала королеві Данилові. Постійних цькувань і наруги не витримав владика Чехович — його посаду отримав останній, 47-й перемишльський єпископ Йосафат Коциловський.

8 листопада 1916 р. Австро-Угорський цісар іменував новим греко-католицьким перемишльським єпископом василіанського монаха о. Йосафата Коциловського. 29 січня 1917 р. призначений Римом єпископом Перемишльської єпархії УГКЦ. Його архієрейські свячення провів митрополит Андрей Шептицький 23 вересня 1917 р. в Перемишлі.

Як сеймовий віриліст був обраний до складу Української Національної Ради ЗУНР.

Очолював Перемишльську єпархію до встановлення комуністичної влади. Зокрема 1943 р. провів месу для добровольців Дивізії СС «Галичина».

Під час Другої світової війни безвиїзно залишався в Перемишльській єпархії, через територію якої у вересні 1939 р., згідно з пактом Молотова—Ріббентропа, було прокладено німецько-радянську демаркаційну лінію. Мешкаючи до 22 червня 1941 р. на території, що контролювалася Червоною армією, був запідозрений радянськими спецслужбами у нелояльності до радянської влади, і вони встановили за ним таємний нагляд. У період гітлерівської окупації його двічі викликали на допит у гестапо, де погрожували ув'язненням у концтаборі за виявлені випадки переховування євреїв греко-католицьким духовенством єпархії.

По закінченні війни відважно намагався протистояти комуністичному тиску проти Церкви. 10 вересня 1945 р. єпископ передав двома посланцями в американське і британське посольства інформацію про характер польсько-українського трансферу, надужиття утисків й порушення прав громадян, які при цьому мали місце, а також прохання про допомогу.

Тоді, передбачаючи близьку небезпеку свого арешту та подальшої депортації, Владика Йосафат залишив написану власноруч заяву своєї вірності Апостольській Столиці і бажання вмерти за святу Унію. Ця заява написана власною рукою Єпископа Йосафата звучала: «Складаю у стіп Христового Намісника Папи Пія XII заяву моєї вірности, пошани і синівської любови та прошу його делегувати мене на смерть за св. Унію» + Йосафат, Єпископ Перемиський." Ця надзвичайна заява була написана немов під впливом якогось ясновидіння, бо, як тільки Владика вернувся з конференції, зараз прийшла до нього польська поліція, кажучи йому, щоб добровільно покинув свою владичу столицю і виїхав на схід. Але невстрашимий Владика гідно відповів: «Рим мене призначив тут єпископом і тільки Рим може мене звідси усунути.»

21 вересня 1945 р. був вперше заарештований та ув'язнений польською владою, а пізніше переданий радянській владі. У січні 1946 р. перемиських владик звільнили з-під арешту, і вони повернулися до Перемишля. Від єпископа Коциловського вимагали, щоб він очолив керівництво «Собору» у Львові для «возз'єднання» Львівської католицької митрополії з Московським Патріархатом. Коли ж він відмовився, його знову заарештували 25 червня 1946 р. разом з єпископом Лакотою і перевезли до Львова. У червні 1945 р. НКВС арештувало в Берліні апостольського візитатора для українців у Німеччині прелата Петра Вергуна. Також було арештоване все вище духовенство. Проте жоден єпископ не дав згоди на апостаcію. У березні 1946 р. сталіністи виголосили звинувачувальний акт: єпископів звинувачували у ворожій діяльності проти НКВС, співпраці з німецькими фашистами тощо. Митрополита Йосифа і його помічника Никиту Будку засуджено на 8 років, а єпископа Миколу Чарнецького — на 5 років, 80-річного Григорія Хомишина — на 10 років концтаборів, але він помер у київській тюрмі 24 грудня 1945 року.

Єпископ Йосафат Коциловський

Остаточно процес офіційної ліквідації УГКЦ у Галичині було завершено на т. зв. Львівськосму соборі 8 березня—10 березня 1946 р.

«

У п'ятницю вранці, 8 березня 1946 р., делегати собору, підкріпившись на сніданку «100 г водки» та «200 г вина», були доставлені до собору Св. Юра, щоб там під надійною охороною виконати відведену їм роль у розписаному наперед до дрібниць «возз'єднавчому» зібранні.

»

У перший день собору, 8 березня 1946 р., простим голосуванням, без будь-якого обговорення, було затверджено ухвалу, основними положеннями якої було:

• Анулювати постанови Берестейської унії з 1596 р.
• Відірватися від римської (папської) Церкви.
• Повернутися до прадідівської православної віри.
• Возз'єднатися із «Всеруською Православною Церквою в Радянському Союзі».

Але майже 2/3 душпастирів не перейшло на православ'я. Більшість з них було репресовано. Однак навіть частина тих священиків, які формально «возз'єднались», залишалась одночасно, за згоди Йосифа Сліпого та інших владик, греко-католицькими парохами.

Єпископ Коциловський захворів на запалення легень і помер 17 листопада 1947 р. у київській в'язниці.

Таким чином, московсько-сталінські сатрапи позбавили українців-католиків їхньої ієрархії. Населення Західної України внаслідок терору, арештів і масової депортації в Сибір було залякане і пригноблене. Тим не менше, населення села Пакошівки, як руське так і польське, як пише письменник Володимир Марчак, пишалося з того, що з їхнього села походить єпископ.

Після смерті Йосафата Коциловського у тюремній лікарні, місцеві монахи таємно домовилися з персоналом лікарні поховати тіло в окрему могилу, а не у спільну тюремну. Згодом, священослужителі з міст Рудок та Стрия таємно перенесли рештки на Личаківський цвинтар у Львові, де перепоховали їх у польській могилі «другим поверхом».

На вимогу КДБ о. Й. Каваців 29 травня 1986 р. втретє перехоронив прах Єпископа у родинному гробівці батьків Кавацівих у селі Яблунівці біля Стрия.

24 квітня 2001 р. у присутності Папи Івана Павла ІІ у Ватикані відбулося проголошення декрету мучеництва єпископа Йосафата Коциловського. Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.

Стрий. Церква Благовіщення Пр. Богородиці.

12 серпня 2001 р. у церкві Благовіщення Пречистої Діви Марії в Стрию у бічному престолі Серця Христового, під час Божественної літургії, яку служив Патріярх УГКЦ Преосвященний Любомир Гузар з участю владик, востаннє перезахоронено прах Перемисько-Самбірського і Сяніцького єпископа Йосафата Коциловського. Так закінчилася «одісея» Слуги Божого, проголошеного Блаженним Папою Іваном Павлом II під час його паломництва в Україну 23-27 червня 2001 р..

Фрагмент мощів знаходиться у храмі святого Василія Великого у Києві.

Він належав до когорти чільних подвижників Української Греко-Католицької Церкви, які в надзвичайно складній і драматичній першій половині XX століття на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким не тільки визначали стратегічний курс Церкви, а й впливали на суспільно-політичне життя західноукраїнського краю.

Перемиський єпископ Йосафат Коциловський розділив трагічну долю автохтонних українців Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини, яких у 1944—1951 рр. в результаті етнічної чистки, сумнозвісної операції «Вісла», брутально вигнали з прабатьківських земель.

Його хрест та його гірка чаша стала для нас правдивою славою та зиском. Оплакуємо його смерть, але, як католики, серед сліз кріпимося та потішаємося, що Бог у заміну за смерть мученика, знову відродить нашу спільноту, як це було й за часів св. Йосафата.")

Так отже сповнилося гаряче бажання Владики Йосафата: Вмер смертю мученика й ісповідника за Українську Церкву з'єднану з Апостольською Столицею. В особі Преосвященного Йосафата Коциловського наша Церква дістала другого Йосафата, що його зовсім справедливо можна порівняти зі св. Йосафатом Кунцевичем — священномучеником-покровителем святої Унії.

У жовтні 2015 р. посмертно реабілітований.

Джерела

• Н. С. Рубльова. Коциловський Йосафат // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2009. — Т. 5 : Кон — Кю. — С. 244. — ISBN 978-966-00-0855-4.
• В. П. Бадяк. Коциловський Йосафат-Йосиф Петрович // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2003­–2016. — ISBN 944-02-3354-X.
  пошук онлайн

• Коциловський Йосафат http://www.history.org.ua/index.php.bak?l=EHU&verbvar=Kotsilovskii_I&abcvar=14&bbcvar=18
• Володимир Бадяк, Про деякі питання національної праці владики Йосафата Коциловського — ВІСНИК ЛЮБАЧІВЩИНИ, випуск 8, Львів 2003, ст. 18.
• Панас К. Історія Української церкви. — Львів: НВП «Трансінтекс», 1992. ISBN 5-7707-3292-X
• Бадяк Володимир. Наш владика: Життя та посмертні митарства перемишльського єпископа Йосафата Коциловського / Суспільно- культурне товариство Надсяння. — Л. : Вид-во Отців Василіян Місіонер, 2000. — 110с. : іл. — ISBN 966-02-1757-9.

Посилання

• Єпископ Коциловський прощає добровольців, липень 1943 р. (фото на сайті http://lib.galiciadivision.com)
• Історія
• Назарко І. о. Йосафат Коциловський, ЧСВВ, єпископ Перемиський 1916—1946
• Бадяк, Пошануймо пам'ять владики
• The Hierarchy of the Catholic Church(англ.)
• Bł. biskup Jozafat Kocyłowski(пол.)
• Список священиків, які були вбиті, закатовані або померли з голоду в сибірських таборах (автор: Козак Михайло)
• Włodzimierz Marczak. Ukrainiec w Polsce.- ISBN 83-909787-6-8 (пол.)
• Прокуратура міста Києва реабілітувала двох єпископів та трьох греко-католицьких священиків Перемиської єпархії