Йосафат (Кунцевич)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Йосафат Кунцевич
Josaphat Kuntsevych.jpg
Священномученик
Мирське ім'я Іван Гаврилович Кунцевич
Чернече ім'я Йосафат
Народився 1580 чи 1584 Володимир-Волинський, Річ Посполита
Помер 12 листопада1623 Вітебськ, Річ Посполита
Шанується в Католицькій Церкві
Канонізований у 1867р. Папою Пієм IX
Беатифікований у 1623р. Папою Урбаном VIII
У лику святий
День пам'яті 12 листопада в католицькій та 25 листопада у греко-католицькій церкві
Подвижництво священномученик

Йосафа́т Кунце́вич (Іва́н Гаври́лович Кунце́вич (початково — Кунчич чи Кунчиць) гербу Ружа; пол. Jozafat (Jan) Kuncewicz lub Kunczyc herbu Róża; * 1580, Володимир-Волинський — 12 листопада 1623, Вітебськ) — шляхтич, єпископ Української Греко-Католицької Церкви; з 1618 — архієпископ Полоцький, засновник монашого ордену Василіян (ЧСВВ).

Беатифікований 16 травня 1642 року.[1] У Католицькій церкві канонізований як святий священномученик 1867 року.

Короктий життєпис[ред.ред. код]

Дитинство, навчання[ред.ред. код]

Народився у місті Володимирі-Волинському в православній шляхетській родині. Згідно останніх даних це була збідніла родина, яка переїхала на Волинь з центральних земель Великого князівства Литовського, з сучасної території Білорусі. Його батько Гаврило був, за одними свідченнями, небагатим купцем та міським лавником, за іншими — простим шевцем; мати звали Мариною. Був охрещений як Іван.

З дитинства відрізнявся потягом до молебнів та екзальтованим настроєм. Закінчив церковну школу при катедрі Володимира.[2] Ще підлітком невдовзі після Берестейської унії 1596 переїхав з батьками до Вільно.

Віленський період[ред.ред. код]

У Вільні почав працювати в купця Яцентія Поповича. Тут завдяки власним контактам з Петром Аркадіушом (†1633, теолог митрополита Іпатія Потія), із єзуїтами — професорами Віленської академії Валентим Ґрозою-Ковальським (Фабрицій) та Яном Ґружевським — поглибив рівень знань. Знав польську, не знав латини.[2]

1604 року[2] вступив у василіянський монастир при церкві св. Трійці (за ін. дан., св. Софії) у Вільнюсі, Литва. Пострижений у чернецтво (Братство святого Василія Великого) з ім'ям Йосафат. Як клірик спочатку вивчав елементи богослів'я під керівництвом Петра Суром'ятника — ректора монастирської школи, після 1607 року — під керівництвом Йосифа Велямина Рутського та єзуїтів з Віленської академії.[2]

Уже тоді він пише твори (7 коротких полемічних трактатів, які не збереглись.[2]) про необхідність відновлення єдності Західної і Східної Церкви під керівництвом Папи римського, постійно проповідує і навертає на Унію значну кількість людей, за що навіть був прозваний православними «душехватом».

1609 року був висвячений у священики католицьким єпископом, отримав номінацію на очільника новіціяту.[2] 1614-го Йосафат став архимандритом Віленського монастиря святої Трійці. Того ж року митрополит Йосип Рутський узяв Кунцевича зі собою в Київ для допомоги в навернені православних киян до унії. Однак, в Печерському монастирі, бачачи відмову ченців переходити в уніатство, став наполягати на перевагах унії і виголошував промови, які сильно обурили іноків: його стягнули з амвона та сильно побили — однак після богословського диспуту ворожість вляглась.

Ікона — Святий Йосафат Кунцевич

Початки діяльності[ред.ред. код]

Церква і монастир в Битені

З 1607 року разом з Йосифом Велямином Рутським реорганізував чернече життя, упорядкував монастир і запровадив сувору чернечу дисципліну. 1613-го після призначення Київським греко-католицьким митрополитом Йосифа Велямина Рутського став архимандритом. 1614 року митрополит Йосиф Велямин Рутський взяв Кунцевича з собою до Києва для допомоги в наверненні православних християн до унії. В Печерському монастирі, спостерігаючи відмову ченців переходити на унію, став наполягати на перевагах унії та виголошував речі, що викликали негодування в ченців, котрі зтягнули його з амвона та сильно побили, одначе після богословського диспуту ворожість вляглась. Саме в цей час він почав вживати замість прізвища Кунчич (Кунчиць) його шляхетський варіант Кунцевич.

Завдяки особистим контактам отримав багато фундушів від руської шляхти для заснування шкіл, монастирів. Через зростання кількості монахів перевів новіціят з Вільна до Битеня поблизу Слоніма.[2]

Полоцький період[ред.ред. код]

Наприкінці[2] 1617 року призначений вікарним єпископом Полоцького архієпископа (у Вітебську), а з кінця 1618 — самостійним Полоцьким архієпископом. Першими кроками Кунцевича щодо відродження церковного життя на нових теренах стали відновлення храмів (в тому числі Полоцького Софійського собору[3]), відкриття церковно-парафіяльних шкіл та «чистка» кліру. В той час він проявив себе як пристрасний прибічник єдності Західної та Східної церков. Його активність викликала неоднозначну реакцію. У жовтні 1618 при спробі відвідин Могильова, влада міста закрила перед ним ворота і пригрозила розправою. Кунцевич поскаржився польському королю Сигізмунду III Вазі. З непокірним містом жорстоко розправилися: керівників заколоту стратили, на жителів наклали великий штраф і відібрали всі православні церкви[4]. За даними ПСБ, це відбулося за втручання литовського канцлера Лева Сапіги.[1]

У березні 1620 на зворотному шляху з Москви до Києва прибув Єрусалимський патріарх Феофан. Він посвятив нових православних єпископів замість існуючих уніатських, чим посилив протиріччя в середовищі християн східного обряду Речі Посполитої. Зокрема єпископом Полоцька був поставлений Мелетій Смотрицький, дії якого були розцінені у Польщі як підбурювання до заколоту і церковного розколу на догоду Туреччині. Зокрема польський король Сигізмунд ІІІ писав:

« хтось Смотрицький та Іов Борецький змовилися з підданими турецького султана Османа ІІ, ворога віри християнської і нашого, який на панства наші війною наступає. З якимось пастирем, нібито патріархом єрусалимським, на шпегі до панств наших від цісаря турецького надісланим, важились без дозволу і відома нашого посвячення брати - один на митрополію Київську, а інший - на архієпископство Полоцьке, ігноруючи тих, хто преложенства ці духовні здавна з подання нашого спорадного на собі носять і добре здоров'я мают[5]  »

Однак діяльність Мелетія Смотрицького принесла свої плоди. На адресу Кунцевича посипалися звинувачення у переслідуванні православних, на що він змушений був відповісти листом, адресованим Леву Сапезі, який виступив проти методів Й. Кунцевича стосовно неуніятів[1]:

« Я ж ніколи нікого до Унії насильством не примушував, такого ніколи не було. Захищати ж мені мої церковні права, (якщо на мене наступають насильством), мене примушує звичайна єпископська присяга  »

На Кунцевича надходили численні скарги з боку православних стосовно «різного роду звірств». 1623 року у Варшаві відбувся сейм, на якому виступив Лаврин Древинський. Вимагаючи припинити переслідування православних, він сказав:

« Ми нічого не просимо, крім того, що вже більше 600 років нам належить, що, як святиню, завжди зберігали нам польські королі, що затвердили за нами і сам нинішній король своєю присягою під час свого сходження на престол і самим ділом, надавши нашому патріарху присвятити нам митрополита… У Білорусі Полоцький архієпископ 5 років вже тримає запечатаними православні церкви Орші і Могилева.

Громадяни Полоцькі і Вітебські, які не можуть мати у місті із заборони того ж архієпископа, ні церкви, ні навіть будинку для відправлення свого богослужіння, примушені по недільних і святкових днях виходити для того за застави в поле, та й то без священика, так як ні в місті, ні поблизу міста їм не дозволено мати свого священнослужителя… Нарешті, ось справа жахлива, неймовірне, варварське і люте: в минулому році, у тому ж білоруському місті Полоцьку, той же апостат-єпископ, щоб ще більше дошкулити городянам, навмисно наказав викопати з землі християнські тіла, нещодавно поховані в церковній огорожі, і викинути з могил на поживу псам, як якесь падло…

 »
Проповідь Йосафата Кунцевича в Білорусі. Малюнок: Іллі Рєпіна (1893)

За свідченням російських істориків, під впливом численних скарг канцлер Лев Сапега, сам прихильник унії, у листувані з Кунцевичем звернувся до нього з викриттям. В одному з листів писав про те, що його насильницька діяльність щодо закриття православних храмів веде до погибелі людських душ, оскільки Кунцевич залишає християн без обрядів і таїнств, понадто, така його діяльність загрожує державній безпеці польської держави[6]. Сапега, звертаючись до Кунцевича, писав:

« Кажете, що вільно вам неуніатів топити, рубати; ні, заповідь Господня всім месникам суворо зробила заборону, яка і вас стосується … Коли насилуєте совісті людської, коли замикаєте церкви, щоб люди без благочестя, без християнських обрядів, без священних треб пропадали, як невірні, коли свавільно зловживаєте милостями і перевагами, від короля отриманими, то справа обходиться і без нас; коли ж з приводу цих безпутність в народі хвилювання, яке треба втихомирювати, тоді нами діри затикати хочете! … Друкувати і замикати церкви і знущатись над ким-небудь веде тільки до згубного руйнування братньої однодумності і взаємної згоди. [7]  »

У цьому ж листі Кунцевич описує методи, за допомогою яких він діяв. Протягом півроку в храмах Могилева він дозволив здійснювати православні богослужіння, намагаючись умовити людей прийняти унію. Але за цей час до унії ніхто не приєднався. Після цього Кунцевич виганяє всіх православних священиків з храмів, вважаючи, що розкольники або схизматики (як він їх сам постійно називає) ображають Бога на своїх молитовних зборах, а натомість православного духовенства ставить священиків-католиків і храми відкриваються тільки під час католицького богослужіння (весь інший час закриті). Таким чином Кунцевич вважає, що він захищає свої церковні права. Грецьких ієрархів, священиків і ченців, які приїздили до Польщі для духовного окормлення православних, Кунцевич називає самозванцями, розкольниками та турецькими шпигунами в цьому ж листі[8].

Смерть Йосафата[ред.ред. код]

Ікона Св. Йосафата з експозиції Збаразького замку

Приводом для розправи 12 листопада 1623 року став арешт православного священика Іллі, який всупереч заборонам продовжував здійснювати богослужіння в курені за містом. 12 листопада, коли архієпископ був на заутрені в соборній церкві, вітебський священик Воскресенської Заручавської церкви Ілля (перед цим підпорядковувався Йосафатові, але потім приєднався до заколотників) часто і без необхідності походжав біля будинку Кунцевича і був затриманий слугами архієпископа, але владика наказав відпустити його. Арешт був представлений як черговий акт гонінь на православних. Підбурювачі вдарили на сполох, розлючений натовп кинувся в покої Йосафата Кунцевича, і розірвали його. Закривавлене тіло архієпископа потягли через усе місто Вітебськ до Двіни, куди і скинули тіло.

Чернець Сильвестр, який приїжджав до Вітебська з листами Смотрицького, надалі став архієпископом Могилевської православної єпархії Сільвестром Косовим. Це підтверджується посиланням про походження Косова з Вітебського воєводства: у судових матеріалах серед змовників згадується вітебський міський писар Адам Косів. Чому вітебляни не стали ходити в церкви, повернуті Кунцевичеві, але побудували шопи у вигляді церков? Прямої відповіді на це питання в документах поки не знайдено. Ніхто з дослідників про це ще не сказав. Так декларувалася неприязнь частини вітеблян до Кунцевича і прихильність до Смотрицького. Однак є ще один фактор — це елемент протестантської, реформаторської церкви. Практично вітебляни в цих знову влаштованих молитовних будинках вже вибирали собі священиків (пресвітерів). А те, що Вітебськ був схильний до реформаторських віровчень і обрядів у старі часи, — свідчив ще Ієронім Празький в 1413 році, будучи у Вітебську як посланець Яна Гуса.

З матеріалів суду виразно визначається причетність магістрату і заможної частини вітеблян до заколоту проти Кунцевича. Мотиви і дійсні причини цього вбивства королівським комісарам відшукати не вдалося, оскільки основні призвідники зникли. Швидше за все, намірів вбивати і не було, була змова щодо зміщення Кунцевича, проте натовп почав діяти за законами масового несвідомого, які і зробили натовп некерованим. Діяльність Кунцевича з приведення життя білоруської церкви до ідеалів східної канонічної практики XII століття, різке обмеження впливу світських людей на церковні справи привели до значного невдоволення еліти міста Вітебська, що також стало важливим фактором згоди останньої на зміщення архієпископа та участь у цій змові. Вітебські купці здавна зберігали в церквах свої товари, і якщо Кунцевич, як Христос, погнав торгівлю з храмів, то гнів вітебських купців був безмежним, що і призвело до настільки трагічного фіналу.

За свідченням очевидців, під час убивства Кунцевича, а також в часі витягнення його тіла з води, мали місце незвичні світлові явища[9].

Творчість[ред.ред. код]

Кунцевич — автор низки полемічних творів, зокрема

  • «О фальшованю писем словенских»,
  • «О старшинстві св. Петра»,
  • «О крещенії Владимира»,
  • «Катехизис» та ін.

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Беатифікація, канонізація[ред.ред. код]

1655 року, коли московське військо зайняло Полоцьк, унійний митрополит Антін (Селява) вивіз тіло Кунцевича до монастиря в Жировичах, а потім — до Замостя. Після повернення Полоцька Речі Посполитій тіло перевезли назад в місто, однак на початку XVIII століття після захоплення міста московитами мощі вивезли за сприяння литовського канцлера Кароля Радзивілла до замкової каплиці в м. Біла Підляська, де пребували до 1764.[1] 1769 р. їх відкрито поклали в місцевій унійній церкві св. Варвари для загального поклоніння. 1874 р. останки тіла було замуровано в церковному склепі. 1917 року мощі владики перевезли до церкви св. Варвари (Відень), з 1946 (1949[1])-го вони знаходяться в базиліці св. Петра в Римі.

Саркофаг з тілом святого Йосафата у Соборі Святого Петра в Римі

Беатифікаційний процес почався 1624 року. 1641 року (чи 16 травня 1642[1]) Папа Урбан VIII підписав беатифікаційний декрет, що проголошував Йосафата Блаженним, а Папа римський Пій IX в 29 червня[1] 1867 р. зарахував його до лику святих, проголосивши його покровителем для Русі та Польщі. Папа Римський Іван-Павло II назвав Кунцевича «апостолом єднання». Св. Йосафат вважається покровителем України.
Ім'я святого Йосафата носить українське монаше згромадження оо. Василіян.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж Kuncewicz (Kunczyc) Jan Jozafat (ok. 1580–1623)… S. 182.
  2. а б в г д е ж и Kuncewicz (Kunczyc) Jan Jozafat (ok. 1580–1623)… S. 181.
  3. Собор Святої Софії, Премудрості Божої в Полоцьку
  4. Могилев не працює
  5. Вбивство Йосафата Кунцевича
  6. Протоиерей А. Хойнацкий Православие и уния в лице двух своих защитников, преподобного Иова Почаевского и Иосафата Кунцевича 1882 год стр. 4
  7. История России Соловьева, т. X стр. 1467-68
  8. Лист Йосафата Кунцевича канцлеру Сапезі (рос.)
  9. Бриндак І. «В темностях земних Світло засвітило …» // «Жива вода» № 1, 2015
  10. Kasper Niesiecki. Korona Polska przy Złotey Wolnosci Starożytnemi Wszystkich Kathedr, Prowincyi y Rycerstwa Kleynotami Heroicznym Męstwem y odwagą, Naywyższemi Honorami a naypierwey Cnotą, Pobożnością y Swiątobliwością Ozdobiona … — T. 2 — Lwów: w drukarni Collegium Lwowskiego Societatis Jesu, 1738. — S. 520. (пол.)
  11. Andrzej Rachuba. Sapieha Kazimierz Leon Sapieha (syn Leon) herbu Lis (1609–1656) / Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków: Polskia Akademja Nauk, 1994.— T. XXXV/1, zeszyt 144.— S. 35. (пол.)
  12. У Луцьку перейменовано 27 вулиць.
  13. Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Lwowie z planem miasta // Wydanie drugie.— Lwów-Warszawa: Ksiąźnica Atlas, 1925. — 276 s.— mapa. (пол.)

Джерела[ред.ред. код]

  • Kuncewicz (Kunczyc) Jan Jozafat (ok. 1580–1623) / Polski Słownik Biograficzny.— Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk: W-wo Polskiej Akademii Nauk, 1971. — T. ХVI/2, zeszyt 69. — S. 181–182. (пол.)

Посилання[ред.ред. код]