Литвини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ця стаття є частиною серії статей про народ
Українці
Lesser Coat of Arms of Ukraine.svg

Культура
ЛітератураМузикаАрхітектура
Народне мистецтвоОбразотворче мистецтво
КіноТеатрТанціКухняМодаСпорт

Українська діаспора
АвстраліяАргентинаБразиліяБілорусь
ГреціяГрузіяКазахстанКанадаКитай
МолдоваНімеччинаПольщаПортугалія
РумуніяРосіяСловаччинаСШАУгорщинаУругвай

Етнографічні групи українців
БойкиВолиняниГаличаниГуцули
КубанціЛемкиЛитвиниНаддніпрянці
ПінчукиПодоляниПокутяниПоліщуки
РусиниСіверяниСлобожани

Українська міфологія
Релігія
Православ'я: УАПЦУПЦ-КПУПЦ (МП)
Католицизм: РКЦУГКЦ
ПротестантизмІсламЮдаїзмАтеїзм

Мова
Українська та її діалекти

Інші статті
УкраїнаЗнамениті українціІсторія
Всесвітні форуми українцівГолодомори
Етнокультурні регіониРозселенняУкраїнські меценати

Литвини (біл. Ліцьвіны, Літвіны) — це етнонім, який застосовувався в деяких слов'янських мовах до різних народів:

Спочатку пов'язаний із назвою "Літва" (Litová/Lituae, територією трикутника "Мінськ-Пінськ-Полоцьк")уже з ХІст., а з виникненням Великого князівства Литовського (1240–1791) поширився на жителів князівства (а також на державну мову). За іншою версією (радянського періоду) — із самоназвою балтійської етноплемінної групи "литва" (хоча археологами такої групи не знайдено: є етноніми "ятвяги", є "жемайти", є "ливи" — та "литви" немає).

У сучасній Білорусі термін «литвини» низкою політичних і громадських діячів оголошено історичною самоназвою стародавньої білоруської нації.

Литвини — українська назва підданих ВКЛ — білорусів і (рідше) українців[ред.ред. код]

Поширена в Україні стародавня назва слов'ян ВКЛ (білорусів і українців) — «литвини». Досі ми можемо зустріти багато вихідців з українського Полісся та Білорусі з прізвищами: Литвин, Литовченко, Литвинов, Литвинчук, Литвиник, Литвинюк.

Згідно з Литовським Статутом 1588 р. посади могли займати особи «давніх продков того Велікого князства Літовского урожоний літвін, русін і жамойт». Де литвин — етнічний білорус, русин — українець, жамойт — литовець (жемайтієць). За редакцією Статуту 1560-х років, посади міг обіймати лише білорус чи українець: жамойтів визнавали за чужинців (див. Статут).

Литвини — балтійський народ у білоруській думці[ред.ред. код]

Згідно з літописними джерелами були близькими Ятвягам, іншому балтомовному народу. Разом з ними займали басейни рік Вілія, середнього та верхнього Німану і місцями середнього Західного Бугу. Згідно з літописом через їхні землі приблизно у 500–600 роках пройшли з польської Померанії Ільменські Словени, Псковські і Окські Кривичі. Згідно з дослідженням білоруського спеціаліста Віктора Вераса, багато назв річок у Псковії і Новгородщині збігаються з назвами річок Ятвягії і Литви, що мають балтомовне походження [1].

Литвини — громадяни Великого князівства Литовського[ред.ред. код]

Руські землі становили 90 % території князівства. Офіційна мова була давньобілоруською (вона ж староукраїнська та рутенська). Застосовувалася в Україні до всіх мешканців князівства незалежно від національності.

Литвяки — етнографічна частина українців[ред.ред. код]

Етногеографічна група українців поряд з іншими: гуцули, бойки, лемки і поліщуки.

Етнічна територія литвяків[ред.ред. код]

Нині литвяки живуть на крайній півночі України по обох боках Десни в середній її течії та по ряду її приток (річки Івотка, Свірж, Бичиха, Знобівка (Зноб) і Смяч). Сіверщина — територія формування литвинів на схід від Десни, включає не лише північно-східні частини Сумщини та Чернігівщини, але й ряд суміжних з Україною районів Гомельської області Білорусі й Орловської, Брянської та Курської областей Росії. Північно-східна межа цієї території пролягає приблизно вздовж річки Знобівки по кордону з Росією. Повертаючи на південь, межа розселення литвинів іде вздовж залізниці від Середини-Буди до Ямполя і через села Білиця, Антонівка, Івот уздовж річки Івотки тягнеться на захід до Десни й села Погрібки. На правому боці Десни вона пролягає поблизу Сосниці, Мени, Березни та Ріпок, повертаючи на північ у бік Гомельської області Білорусі. Точне визначення західних і північних меж потребує додаткових досліджень. Згідно з працями О.Шафонського і Я.Марковича у XVIII столітті територія, яку на Гетьманщині називали Литвою, а населення її — литвинами, простягалася в бік Білорусі і Росії далі, аніж тепер.

Походження назви[ред.ред. код]

Походять з племені Сіверян. Зміною назви «литвини» завдячують державно-політичним чинникам від довшого перебуття Сіверщини, ніж інші українські землі, у складі Великого князівства Литовського, що зумовило відрив її на певний час від України і більшу збереженість у її населення культурно-побутової й мовної архаїки. Як свідчить словник української мови П.Білецького-Носенка (1843), ще в середині XIX століття під Литвою розуміли частину України від Десни до Смоленської губернії і Білорусі.

Поет-чернець Климентій Зиновіїв писав, що литвини, за стародавнім поганським звичаєм працювали в неділю, а відпочивали в п'ятницю.

Походження етнічної групи[ред.ред. код]

У давньоруську добу Сіверщина була досить залюднена. На її території виявлено залишки численних поселень і могильників ІХ-ХІІ століть. Саме на цих теренах чинився опір степовим кочовикам половцям. Новгород-Сіверський князь Ігор 1183 року здійснив проти них перший, а 1185 року — другий похід, який закінчився, як відомо, невдачею. У Середньому Наддесенні кілька сіл відомі ще з тих часів. На правому березі Десни одним з них є село Шептаки. Можемо стверджувати, що основна маса сільського населення краю є етнічно стабільною з І тисячоліття нашої ери. Поліське Наддесення найменше потерпіло від татаро-монгольської навали ХІІІ століття, вона не внесла помітних змін до етнічного складу його сільської людності, яка в умовах Полісся мала змогу сховатися від ворожої кінноти в пралісах та болотах.

Литвини Чернігівщини — це аборигенне «руське» населення, що внаслідок замкненості сільського життя в минулому й віддаленості від великих адміністративно-політичних і промислових центрів, головних комунікаційних сполучень у новий час залишалося сталим у генетичному відношенні принаймні з часів Київської Русі. Вони стійко зберігали аж до початку XX століття «руську» самосвідомість. Перебуваючи на периферії і водночас перехресті формування східнослов'янських народів, вони називали себе «русинами». При цьому категорично відмежовувалися від росіян («кацапів», «москалів» — у їхній мові). До назви «литвини» ставилися негативно, вважаючи її образливою. Українська свідомість, як і самоназва «українці», остаточно утвердилася серед жителів півночі України в 1920-ті роки.

Номінистичний слід в Україні[ред.ред. код]

Досі можна зустріти багато вихідців з Білорусі з прізвищами: Литвин, Литовченко, Литвинов, Литвинець, Литвинчук.

Під Дніпропетровськом існує селище Сурсько-Литовське білоруських переселенців з Дубровно Вітебської області.

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]