Моринці (Звенигородський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Моринці
Герб Моринців.gif Morynci prapor.png
Герб Прапор
Знак при в'їзді в село
Знак при в'їзді в село
Країна Україна Україна
Область Черкаська область
Район/міськрада Звенигородський район
Рада/громада Моринська сільська рада
Код КОАТУУ 7121284001
Облікова картка картка 
Locator Dot2.gif
Розташування села Моринці
Основні дані
Засноване середина XVII століття
Населення 2103[1]
Поштовий індекс 20210
Телефонний код +380 4740
Географічні дані
Географічні координати 49°15′07″ пн. ш. 31°00′04″ сх. д. / 49.25194° пн. ш. 31.00111° сх. д. / 49.25194; 31.00111Координати: 49°15′07″ пн. ш. 31°00′04″ сх. д. / 49.25194° пн. ш. 31.00111° сх. д. / 49.25194; 31.00111[2]
Середня висота
над рівнем моря
213 м
Відстань до
обласного центру
78,9 (фізична) км[3]
Відстань до
районного центру
35 км
Місцева влада
Адреса ради с.Моринці,
Сільський голова Кириченко Степан Степанович
Карта
Моринці is located in Україна
Моринці
Моринці
Моринці is located in Черкаська область
Моринці
Моринці

CMNS: Моринці на Вікісховищі

Мо́ринці — село в Україні, у Звенигородському районі Черкаської області, центр сільської ради, якій також підпорядковане село Гнилець. Розташоване за 35 км від районного центру — міста Звенигородка.

Місце народження Тараса Григоровича Шевченка.

Історія[ред.ред. код]

Краєвид Моринців з боку музейного комплексу
Садиба Якима Бойка

На території села виявлено поселення черняхівської культури.

Про заснування села свідчать кілька легенд:

  • перша твердить, що село назвали Моринцями тому, що першими його жителями були переселенці від моря;
  • друга легенда говорить, що жителі села займалися збиранням меду диких бджіл, а для цього морили їх, від цього жителів називали морянами, а село — Моринцями;
  • в третій легенді йдеться, що перші поселенці у дуже великій кількості вимерли від чуми, яку в народі того часу називали «мором».

Перша писемна згадка про Моринці належить до середини XVII століття. Так у 1648 році на початку визвольної війни українського народу через Вільшану на Моринці проходив загін Максима Кривоноса чисельністю 6 тисяч осіб.[4] Через 10 років село згадується серед маєтностей, що належали К. Виговському.[5]

У 1730 році село Моринці належало княгині Теофілі Яблоновській гербу Прус ІІІ з Сенявських гербу Леліва (1677, Львів — 1754, Теофіполь,[6] донька Миколи-Єроніма Сенявського) — хорунжині коронній (тоді вдові Александера Яна Яблоновського (1671—1723[7]), з яким уклали шлюб у 1698 році[8]), тоді тут було 50 дворів. В 1794 році село дісталось в спадщину Надії Василівні Енгельгардт, дружині дійсного таємного радника сенатора кавалера Петра Олексійовича Шепелєва від генерал-фельдмаршала Григорія Олексійовича Потьомкіна. Це село вона продала 5 грудня 1796 року брату своєму дійсному таємному раднику Василю Васильовичу Енгельгардту. Коли селом володів поміщик В. Енгельгардт, в ньому мешкало 1 347 чоловік. У 1801 році в селі було 754 чоловічого і 636 осіб жіночого населення.

Жителі села на той час займалися хліборобством, скотарством та чумакували. Жили в злиденних хатинах, критих соломою. За часів панування В. Енгельгардта із 169 дворів села 76 були без будь-якого «тягла». Весь час посилювався гніт селян, що викликало з їхнього боку опір. 1818 року у відповідь на відмову селян коритися наказам управителя в Моринці вступив загін солдатів. У сутичці, яка сталася між ними і кріпаками загинуло 3 солдати та 18 селян.[9]

У другій половині XIX століття вперше згадуються Моринці, як батьківщина Тараса Григоровича Шевченка.

1860-го року на кошти селян у селі відкрито парафіяльну школу. Внаслідок реформи 1861 року новий власник Моринців Браницький нещадно пограбував селян: вони одержали всього 1 805 десятин землі, в тому числі 83 десятини непридатної, за яку повинні були сплачувати великий податок.

Здійснення реформи в Моринцях супроводжувалось заворушеннями. Селяни, очолювані Ф. Відоменком та Є. Левченком у 1862 році відмовились сплачувати оброк і підписувати уставну грамоту. До села прибули сотня козаків і ескадрон драгунів, які заарештували керівників повстання. Спроба селян визволити їх не мала успіху. Рух був придушений, частину селян покарано різками.

У 1866 році в Моринцях мешкало 2 507 чоловік, налічувався 401 двір, 3 434 десятини землі, з яких поміщикові належали 1 577, церкві — 52,1.

У період з 1868 по 1890 років в Моринцях побудована нова дерев'яна церква, яка до нашого часу вона не збереглася, її знищила радянська влада у 1935 році.

У 1900 році в Моринцях набуло найбільшого розвитку гончарство. Близько 100 чоловік займалося виготовленням гончарних виробів, за рахунок чого жили за свої кошти, продаючи вироби в найближчих містечках.

На початку ХХ століття у Моринцях діяли церковнопарафіяльна школа і дві школи грамоти, за класні кімнати учням правили приміщення колишньої корчми і крамниці.[10]

У 1912 році з 766 селянських господарств, які володіли 1 537 десятинами землі, 125 мали до однієї, 195 — до двох, 272 — до трьох десятин землі. Одне господарство володіло 10 десятинами землі. 111 селянських господарств не мали худоби.[11] З 890 дворів, 8 жили з гончарства, 60 — з ткацтва. 51 — з чоботарства і 5 — з ковальства.[12]

Період Визвольних змагань[ред.ред. код]

Життя села та околиці в період національно-визвольних змагань, становлення та діяльності українських урядів, є майже недослідженим. Невідомі також політичні настрої селян, їх участь у суспільно-політичних процесах які відбувалися в Центральній Україні. З історії села, написаної в часи радянської влади відомо, що в середині лютого 1918 року в селі оголошено радянську владу, а у березні село було окуповане австро-німецькими військами.

У листопаді 1918 року в село увійшли війська Директорії Української Народної Республіки, а в лютому 1919 року у село увійшли війська 2-ї Української радянської дивізії. У серпні 1919 року село захопили війська генерала Денікіна, які були витіснені червоноармійцями у січні 1920 року.

Радянщина[ред.ред. код]

1921 року в селі створено сільськогосподарські артілі ім. Т. Г. Шевченка і «Надія». Через рік організовано ще п'ять: «Боротьба», «Дружба», «Воля», «Жовтень» і «Серп». Перші артілі були невеликі, до їх складу входило 12 — 20 сімей.

В 1922 році у Моринцях організовано перше споживче товариство. В 1924 році у селі організовано дві групи для ліквідації неписемності, хату-читальню, клуб. В 1925-му створене кредитне товариство, що надавало артілям та одноосібним господарствам кредити, постачало їм сільськогосподарський реманент, машини тощо.

На початку 1929 року сім артілей об'єдналися в одну — ім. Т. Г. Шевченка.

Село постраждало внаслідок голодоморів 1932–1933 та 1946–1947 роках.

В 1930-му році в селі відкрилася семирічна школа, яка в 1937-му стала середньою.

У січні 1933 року на базі колгоспу ім. Т. Г. Шевченка створено дві артілі — ім. Т. Г. Шевченка та ім. Другої п'ятирічки.

В 1933 році село Моринці, як і вся Україна були охоплені голодомором. «Активісти» відібрали у селян все. Від голоду вимирали цілі сім'ї, траплялися випадки людоїдства. В 1990 році з ініціативи Товариства Української мови було створено меморіал жертвам голодомору на території старого кладовища.

В 1939 році в селі споруджено нове приміщення для середньої школи, тут же встановлено бюст роботи скульптора К. М. Терещенка. У школах села навчалося 650 учнів, працювало 25 вчителів.[13]

Німецько-радянська війна[ред.ред. код]

Обеліск у с.Моринці присвячений Корсунь-Шевченківській битві

Нацисти окупували село 28 липня 1941 року.

Під час війни в моринських лісах діяв партизанський загін, створений 1943 року. У його складі перебували жителі села Моринець. Після наступу нацистів 14 січня 1944 року в районі старого лісництва відбувся бій. Партизани відступили до шестиринських лісів, після чого через три дні вони з'єдналися з частинами танкової дивізії та продовжили бій. Досі в лісі збереглася хата, яка була партизанським штабом в ті часи.

Звільнили село Моринці від німецьких військ 28 січня 1944 року під час Корсунь-Шевченківської битви, а саме 21-й стрілецьким полком 180-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту. Під час звільнення села тут перебував штаб генерал-полковника танкових військ П. О. Ротмістрова — командувача 5-ю гвардійською армією 2-го Українського фронту.

У роки війни на фронтах воювали понад 1000 жителів села, 386 з них загинули, 549 відзначені урядовими нагородами.

Житель села Моринці Григорій Попович за свої подвиги удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Шевченко 087.jpg Шевченко 077.jpg Шевченко 078.jpg Шевченко 074.jpg
знак при в'їзді в село
Обеліск Слави
знак при в'їзді в село

Повоєнні роки[ред.ред. код]

У березні 1944 року почала працювати школа, сільський клуб, бібліотеки, пологовий будинок. Через деякий час відкрили лікарню.

В 1956 році в селі відкрито пам'ятник Т. Г. Шевченку.

В 1950-му артілі села об'єдналися в одну — ім. Т. Г. Шевченка. В 1960-му до нього приєднано колгосп ім. Третьої п'ятирічкм села Гнильця, а в січні 1964-го — артіль ім. Жовтневої революції села Будищ (як четверту виробничу дільницю). В 1963 році колгосп ім. Т. Г. Шевченка перейменовано на «Батьківщина Шевченка». Він вирощував зернові культури — пшеницю, кукурудзу і горох, із технічних — цукрові буряки і соняшник. Допоміжними галузями були садівництво і городництво. Колгосп мав понад 300 га саду, пасіку, що налічувала 230 бджолосімей, 8 ставків площею 32 га. За колгоспом було закріплено 6 тисяч га землі, з них орної — 3,8 га. В 1972 році колгосп мав 43 трактори, 25 різних комбайнів, 35 автомашин тощо. У селі працювало три промислових підприємства. З 1959 року почав діяти цегельний завод. В 1963 споруджений харчкомбінат, що виробляв хліб, ковбасні вироби, коптив рибу.

Станом на 1972 рік в селі працював палац культури із залом на 550 місць, універмаг, продовольчі магазини, культмаг, комбінат побутового обслуговування з кравецькою і взуттєвою майстернями, фотоательє, банно-пральний комбінат, кафе, їдальня, пошта, телеграф, готель.

Медичне містечко села мало центральний корпус, амбулаторію, парк для відпочинку хворих. У лікарні працювало 50 медичних працівників. У чотирьох дитячих яслахі дитячому садку виховувалось 300 малюків. У середній і початковій школі навчалося 700 учнів, працювало 38 учителів.

Сучасність[ред.ред. код]

каплиця Покрови Пресвятої Богородиці Святого Тарасія

На сьогодні, після здобуття Україною Незалежності, у селі відбулося багато змін. Колгосп перетворився на підприємство з обмеженою відповідальністю, сьогодні це агрофірма «Батьківщина Шевченка», що є філією ТОВ НВФ «Урожай», з'явились приватні підприємства та магазини, частково відремонтовано старе і побудовано нове приміщення середньої школи, збудовано сучасну автозаправну станцію.

У 2005 році на території меморіалу відкрито адмінбудинок, у 2002 році на садибу Якима Бойка перенесено надвірню комору 1896 року із села Шевченкового.

У 1956 році на території садиби відкрито пам'ятник Т. Г. Шевченку (автори-скульптори: Веронський, Олійник). У 2005 році його перенесено на центральну площу села. 9 березня 2006 року у селі відкрито пам'ятник Матері Т. Г. Шевченка (скульптор В. В. Димйона). Одночасно освячено і каплицю Покрови Пресвятої Богородиці Святого Тарасія.

Відвідини каплиці Святого Тарасія екскурсійною групою

У 1992 році Моринський музейний комплекс увійшов до складу Державного історико-культурного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» (з 2006 року — Національний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка»).

9 березня 2008 року Президент України В. А. Ющенко разом з дружиною — пані Катериною, сином Тарасом, доньками Софією і Христиною та онуками заклав вишневий сад у Моринцях на території Національного заповідника у рамках акції Весняної толоки з озеленення та благоустрою.

Шевченко 080.jpg Шевченко 079.jpg Шевченко 076.jpg
пам'ятник матері Т. Г. Шевченка
нове приміщення школи
церква

Із 2014 року в селі відбувається щорічний фестиваль «Ше.Fest», присвячений пам'яті Тараса Шевченка.

Пам'ятки природи[ред.ред. код]

Герб та прапор[ред.ред. код]

В лазуровому полі на золотій горі стоїть кобзар в коричневій свиті, сірих шароварах, коричневих чоботях та грає на натурального кольору кобзі. Гора обтяжена шістьма зеленими і чорними листям краплевидної форми, об'єднаних попарно, розташованих віялоподібно і з'єднаних срібною ниткою, що оточує листя і утворює дуги між трьома їх парами. Щит увінчаний золотою короною, на вінці якої колоски, що чергуються з яблуневими листям. Щит обрамлений гілками натурального кольору, складеними разом: зверху лавра з червленими (червоними) плодами, в середині — дубовими з золотими жолудями і внизу — калини з кетягами червених (червоних) ягід. Гілки оповиті золотою стрічкою, на якій внизу напис блакитними літерами: «Морінцi».

Відомі люди[ред.ред. код]

Народилися[ред.ред. код]

Пов'язані з селом[ред.ред. код]

  • Тут жив дід по матері Тараса Шевченка Яким Бойко.
  • помер і похований український поет, громадський діяч, ліквідатор аварії на ЧАЕС і дослідник голодомору в Україні 1932—1933 років Б. Ю. Скробут.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Сайт Верховної Ради
  2. www.fallingrain.com(англ.)
  3. maps.vlasenko.net(рос.)
  4. Книга для читання з історії Української РСР з найдавніших часів до кіня 50-х років XIX ст. — К., 1960. — С. 100.
  5. В'язовський Г. А. та ін. Тарас Григорович Шевченко. Біографія. — К., 1960. — С. 10—11.
  6. Teofila Sieniawska z Sieniawy h. Leliwa (ID: 8.192.341). (пол.)
  7. Aleksander Jan Jabłonowski z Jabłonowa h. Prus (III) (ID: 8.192.98). (пол.)
  8. Gierowski Józef Andrzej. Jabłonowski Aleksander Jan h. Prus III (ok. 1670—1723) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1963. — Tom Х/2, zeszyt 45. — 161—320 s. — S. 213. (пол.)
  9. М. М. Ткаченко. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка. Київ, 1961, стор.8.
  10. Список насклённых мест Киевской губернии, стор. 681.
  11. Итоги переписи скота у сельского крестьянского населения Киевской губернии в 1912 году, стор.110.
  12. Кустарная промышленность Киевской губернии, стор. 42, 50, 67, 107.
  13. Газета «Соціалістична праця», 24 лютого 1939 року.

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]