Моринці (Звенигородський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Моринці
Герб Моринців.gif Morynci prapor.png
Герб Прапор
Знак при в'їзді в село
Знак при в'їзді в село
Країна Україна Україна
Область Черкаська область
Район/міськрада Звенигородський район
Рада/громада Моринська сільська рада
Код КОАТУУ 7121284001
Облікова картка картка 
Основні дані
Засноване середина XVII століття
Населення 2103[1]
Поштовий індекс 20210
Телефонний код +380 4740
Географічні дані
Географічні координати 49°15′07″ пн. ш. 31°00′04″ сх. д. / 49.25194° пн. ш. 31.00111° сх. д. / 49.25194; 31.00111Координати: 49°15′07″ пн. ш. 31°00′04″ сх. д. / 49.25194° пн. ш. 31.00111° сх. д. / 49.25194; 31.00111[2]
Середня висота
над рівнем моря
213 м
Відстань до
обласного центру
78,9 (фізична) км[3]
Відстань до
районного центру
35 км
Місцева влада
Адреса ради с.Моринці,
Сільський голова Кириченко Степан Степанович
Карта
Моринці. Карта розташування: Україна
Моринці
Моринці
Моринці. Карта розташування: Черкаська область
Моринці
Моринці
Locator Dot2.gif
Розташування села Моринці

Моринці у Вікісховищі?

Мо́ринці — село в Україні, у Звенигородському районі Черкаської області, центр сільської ради, якій також підпорядковане село Гнилець. Розташоване за 35 км від районного центру — міста Звенигородка.

Місце народження Тараса Григоровича Шевченка.

Історія[ред.ред. код]

Краєвид Моринців з боку музейного комплексу
Садиба Якима Бойка

На території села виявлено поселення черняхівської культури.

Про заснування села свідчать кілька легенд:

  • перша твердить, що село назвали Моринцями тому, що першими його жителями були переселенці від моря;
  • друга легенда говорить, що жителі села займалися збиранням меду диких бджіл, а для цього морили їх, від цього жителів називали морянами, а село — Моринцями;
  • в третій легенді йдеться, що перші поселенці у дуже великій кількості вимерли від чуми, яку в народі того часу називали «мором».

Перша писемна згадка про Моринці належить до середини XVII століття. Так у 1648 році на початку визвольної війни українського народу через Вільшану на Моринці проходив загін Максима Кривоноса чисельністю 6 тисяч осіб.[4] Через 10 років село згадується серед маєтностей, що належали К. Виговському.[5]

У 1730 році село Моринці належало княгині Теофілі Яблоновській гербу Прус ІІІ з Сенявських гербу Леліва (1677, Львів — 1754, Теофіполь,[6] донька Миколи-Єроніма Сенявського) — хорунжині коронній (тоді вдові Александера Яна Яблоновського (1671—1723[7]), з яким уклали шлюб у 1698 році[8]), тоді тут було 50 дворів. В 1794 році село дісталось в спадщину Надії Василівні Енгельгардт, дружині дійсного таємного радника сенатора кавалера Петра Олексійовича Шепелєва від генерал-фельдмаршала Григорія Олексійовича Потьомкіна. Це село вона продала 5 грудня 1796 року брату своєму дійсному таємному раднику Василю Васильовичу Енгельгардту. Коли селом володів поміщик В. Енгельгардт, в ньому мешкало 1 347 чоловік. У 1801 році в селі було 754 чоловічого і 636 осіб жіночого населення.

Жителі села на той час займалися хліборобством, скотарством та чумакували. Жили в злиденних хатинах, критих соломою. За часів панування В. Енгельгардта із 169 дворів села 76 були без будь-якого «тягла». Весь час посилювався гніт селян, що викликало з їхнього боку опір. 1818 року у відповідь на відмову селян коритися наказам управителя в Моринці вступив загін солдатів. У сутичці, яка сталася між ними і кріпаками загинуло 3 солдати та 18 селян.[9]

У другій половині XIX століття вперше згадуються Моринці, як батьківщина Тараса Григоровича Шевченка.

1860-го року на кошти селян у селі відкрито парафіяльну школу. Внаслідок реформи 1861 року новий власник Моринців Браницький нещадно пограбував селян: вони одержали всього 1 805 десятин землі, в тому числі 83 десятини непридатної, за яку повинні були сплачувати великий податок.

Здійснення реформи в Моринцях супроводжувалось заворушеннями. Селяни, очолювані Ф. Відоменком та Є. Левченком у 1862 році відмовились сплачувати оброк і підписувати уставну грамоту. До села прибули сотня козаків і ескадрон драгунів, які заарештували керівників повстання. Спроба селян визволити їх не мала успіху. Рух був придушений, частину селян покарано різками.

У 1866 році в Моринцях мешкало 2 507 чоловік, налічувався 401 двір, 3 434 десятини землі, з яких поміщикові належали 1 577, церкві — 52,1.

У період з 1868 по 1890 років в Моринцях побудована нова дерев'яна церква, яка до нашого часу вона не збереглася, її знищила радянська влада у 1935 році.

У 1900 році в Моринцях набуло найбільшого розвитку гончарство. Близько 100 чоловік займалося виготовленням гончарних виробів, за рахунок чого жили за свої кошти, продаючи вироби в найближчих містечках.

На початку ХХ століття у Моринцях діяли церковнопарафіяльна школа і дві школи грамоти, за класні кімнати учням правили приміщення колишньої корчми і крамниці.[10]

У 1912 році з 766 селянських господарств, які володіли 1 537 десятинами землі, 125 мали до однієї, 195 — до двох, 272 — до трьох десятин землі. Одне господарство володіло 10 десятинами землі. 111 селянських господарств не мали худоби.[11] З 890 дворів, 8 жили з гончарства, 60 — з ткацтва. 51 — з чоботарства і 5 — з ковальства.[12]

Період Визвольних змагань[ред.ред. код]

Життя села та околиці в період національно-визвольних змагань, становлення та діяльності українських урядів, є майже недослідженим. Невідомі також політичні настрої селян, їх участь у суспільно-політичних процесах які відбувалися в Центральній Україні. З історії села, написаної в часи радянської влади відомо, що в середині лютого 1918 року в селі оголошено радянську владу, а у березні село було окуповане австро-німецькими військами.

У листопаді 1918 року в село увійшли війська Директорії Української Народної Республіки, а в лютому 1919 року у село увійшли війська 2-ї Української радянської дивізії. У серпні 1919 року село захопили війська генерала Денікіна, які були витіснені червоноармійцями у січні 1920 року.

Радянщина[ред.ред. код]

1921 року в селі створено сільськогосподарські артілі ім. Т. Г. Шевченка і «Надія». Через рік організовано ще п'ять: «Боротьба», «Дружба», «Воля», «Жовтень» і «Серп». Перші артілі були невеликі, до їх складу входило 12 — 20 сімей.

В 1922 році у Моринцях організовано перше споживче товариство. В 1924 році у селі організовано дві групи для ліквідації неписемності, хату-читальню, клуб. В 1925-му створене кредитне товариство, що надавало артілям та одноосібним господарствам кредити, постачало їм сільськогосподарський реманент, машини тощо.

На початку 1929 року сім артілей об'єдналися в одну — ім. Т. Г. Шевченка.

Село постраждало внаслідок голодоморів 1932–1933 та 1946–1947 роках.

В 1930-му році в селі відкрилася семирічна школа, яка в 1937-му стала середньою.

У січні 1933 року на базі колгоспу ім. Т. Г. Шевченка створено дві артілі — ім. Т. Г. Шевченка та ім. Другої п'ятирічки.

В 1933 році село Моринці, як і вся Україна були охоплені голодомором. «Активісти» відібрали у селян все. Від голоду вимирали цілі сім'ї, траплялися випадки людоїдства. В 1990 році з ініціативи Товариства Української мови було створено меморіал жертвам голодомору на території старого кладовища.

В 1939 році в селі споруджено нове приміщення для середньої школи, тут же встановлено бюст роботи скульптора К. М. Терещенка. У школах села навчалося 650 учнів, працювало 25 вчителів.[13]

Німецько-радянська війна[ред.ред. код]

Обеліск у с.Моринці присвячений Корсунь-Шевченківській битві

Нацисти окупували село 28 липня 1941 року.

Під час війни в моринських лісах діяв партизанський загін, створений 1943 року. У його складі перебували жителі села Моринець. Після наступу нацистів 14 січня 1944 року в районі старого лісництва відбувся бій. Партизани відступили до шестиринських лісів, після чого через три дні вони з'єдналися з частинами танкової дивізії та продовжили бій. Досі в лісі збереглася хата, яка була партизанським штабом в ті часи.

Звільнили село Моринці від німецьких військ 28 січня 1944 року під час Корсунь-Шевченківської битви, а саме 21-й стрілецьким полком 180-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту. Під час звільнення села тут перебував штаб генерал-полковника танкових військ П. О. Ротмістрова — командувача 5-ю гвардійською армією 2-го Українського фронту.

У роки війни на фронтах воювали понад 1000 жителів села, 386 з них загинули, 549 відзначені урядовими нагородами.

Житель села Моринці Григорій Попович за свої подвиги удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Шевченко 087.jpg Шевченко 077.jpg Шевченко 078.jpg Шевченко 074.jpg
знак при в'їзді в село
Обеліск Слави
знак при в'їзді в село

Повоєнні роки[ред.ред. код]

У березні 1944 року почала працювати школа, сільський клуб, бібліотеки, пологовий будинок. Через деякий час відкрили лікарню.

В 1956 році в селі відкрито пам'ятник Т. Г. Шевченку.

В 1950-му артілі села об'єдналися в одну — ім. Т. Г. Шевченка. В 1960-му до нього приєднано колгосп ім. Третьої п'ятирічки села Гнильця, а в січні 1964-го — артіль ім. Жовтневої революції села Будищ (як четверту виробничу дільницю). В 1963 році колгосп ім. Т. Г. Шевченка перейменовано на «Батьківщина Шевченка». Він вирощував зернові культури — пшеницю, кукурудзу і горох, із технічних — цукрові буряки і соняшник. Допоміжними галузями були садівництво і городництво. Колгосп мав понад 300 га саду, пасіку, що налічувала 230 бджолосімей, 8 ставків площею 32 га. За колгоспом було закріплено 6 тисяч га землі, з них орної — 3,8 га. В 1972 році колгосп мав 43 трактори, 25 різних комбайнів, 35 автомашин тощо. У селі працювало три промислових підприємства. З 1959 року почав діяти цегельний завод. В 1963 споруджений харчкомбінат, що виробляв хліб, ковбасні вироби, коптив рибу.

Станом на 1972 рік в селі працював палац культури із залом на 550 місць, універмаг, продовольчі магазини, культмаг, комбінат побутового обслуговування з кравецькою і взуттєвою майстернями, фотоательє, банно-пральний комбінат, кафе, їдальня, пошта, телеграф, готель.

Медичне містечко села мало центральний корпус, амбулаторію, парк для відпочинку хворих. У лікарні працювало 50 медичних працівників. У чотирьох дитячих яслахі дитячому садку виховувалось 300 малюків. У середній і початковій школі навчалося 700 учнів, працювало 38 учителів.

Сучасність[ред.ред. код]

каплиця Покрови Пресвятої Богородиці Святого Тарасія

На сьогодні, після здобуття Україною Незалежності, у селі відбулося багато змін. Колгосп перетворився на підприємство з обмеженою відповідальністю, сьогодні це агрофірма «Батьківщина Шевченка», що є філією ТОВ НВФ «Урожай», з'явились приватні підприємства та магазини, частково відремонтовано старе і побудовано нове приміщення середньої школи, збудовано сучасну автозаправну станцію.

У 2005 році на території меморіалу відкрито адмінбудинок, у 2002 році на садибу Якима Бойка перенесено надвірню комору 1896 року із села Шевченкового.

У 1956 році на території садиби відкрито пам'ятник Т. Г. Шевченку (автори-скульптори: Веронський, Олійник). У 2005 році його перенесено на центральну площу села. 9 березня 2006 року у селі відкрито пам'ятник Матері Т. Г. Шевченка (скульптор В. В. Димйона). Одночасно освячено і каплицю Покрови Пресвятої Богородиці Святого Тарасія.

Відвідини каплиці Святого Тарасія екскурсійною групою

У 1992 році Моринський музейний комплекс увійшов до складу Державного історико-культурного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» (з 2006 року — Національний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка»).

9 березня 2008 року Президент України В. А. Ющенко разом з дружиною — пані Катериною, сином Тарасом, доньками Софією і Христиною та онуками заклав вишневий сад у Моринцях на території Національного заповідника у рамках акції Весняної толоки з озеленення та благоустрою.

Шевченко 080.jpg Шевченко 079.jpg Шевченко 076.jpg
пам'ятник матері Т. Г. Шевченка
нове приміщення школи
церква

Із 2014 року в селі відбувається щорічний фестиваль «Ше.Fest», присвячений пам'яті Тараса Шевченка.

Пам'ятки природи[ред.ред. код]

Герб та прапор[ред.ред. код]

В лазуровому полі на золотій горі стоїть кобзар в коричневій свиті, сірих шароварах, коричневих чоботях та грає на натурального кольору кобзі. Гора обтяжена шістьма зеленими і чорними листям краплевидної форми, об'єднаних попарно, розташованих віялоподібно і з'єднаних срібною ниткою, що оточує листя і утворює дуги між трьома їх парами. Щит увінчаний золотою короною, на вінці якої колоски, що чергуються з яблуневими листям. Щит обрамлений гілками натурального кольору, складеними разом: зверху лавра з червленими (червоними) плодами, в середині — дубовими з золотими жолудями і внизу — калини з кетягами червених (червоних) ягід. Гілки оповиті золотою стрічкою, на якій внизу напис блакитними літерами: «Морінцi».

Відомі люди[ред.ред. код]

Народилися[ред.ред. код]

Пов'язані з селом[ред.ред. код]

  • Тут жив дід по матері Тараса Шевченка Яким Бойко.
  • помер і похований український поет, громадський діяч, ліквідатор аварії на ЧАЕС і дослідник голодомору в Україні 1932—1933 років Б. Ю. Скробут.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Сайт Верховної Ради
  2. www.fallingrain.com(англ.)
  3. maps.vlasenko.net(рос.)
  4. Книга для читання з історії Української РСР з найдавніших часів до кіня 50-х років XIX ст. — К., 1960. — С. 100.
  5. В'язовський Г. А. та ін. Тарас Григорович Шевченко. Біографія. — К., 1960. — С. 10—11.
  6. Teofila Sieniawska z Sieniawy h. Leliwa (ID: 8.192.341). (пол.)
  7. Aleksander Jan Jabłonowski z Jabłonowa h. Prus (III) (ID: 8.192.98). (пол.)
  8. Gierowski Józef Andrzej. Jabłonowski Aleksander Jan h. Prus III (ok. 1670—1723) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1963. — Tom Х/2, zeszyt 45. — 161—320 s. — S. 213. (пол.)
  9. М. М. Ткаченко. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка. Київ, 1961, стор.8.
  10. Список насклённых мест Киевской губернии, стор. 681.
  11. Итоги переписи скота у сельского крестьянского населения Киевской губернии в 1912 году, стор.110.
  12. Кустарная промышленность Киевской губернии, стор. 42, 50, 67, 107.
  13. Газета «Соціалістична праця», 24 лютого 1939 року.

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]