Ханська Україна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

«Ха́нська Украї́на» — термін на окреслення території на півдні України та лівобережжі сучасної Молдови (османська назва — Єдісан), що заселявся українцями і молдованами у 1680-1791 роках. Ця територія офіційно належала Кримському ханству з 1520-х років, Османській імперії — з 1779 р. після укладення Айнали-Кавакської конвенції до моменту підписання Ясського миру у грудні 1791 р.

Також дослідники відносять до Ханської України період 1711—1734 років коли Військо Запорозьке Низове знаходилося під владою Кримського ханства.

Ханська Україна займала землі між Дніпром і Дністром, які належали Османській імперії. Адміністративно входила до складу Османської імперії лише номінально — тут були відсутні османські поселення, окрім деяких містечок на півдні.

Історія назви[ред.ред. код]

Перші згадки про термін «Ханська Україна» відносяться до часів російсько-турецької війни 1735—1739 років.

Термін присутній у донесенні російського таємного агента Лупула, датованого серпнем 1737 року: «Ежели российского вторжения за Днестр не будет, то надобно российским войскам зимою быть не в отдалении — при Сечи или в Украине на Днепре зимовать и козацкими партиями нападение чинить в Ханскую Украину; а ежели б российские войска нынешней осени пришли в Бендер или в Буджак, то б великий интерес получить могли, ибо провианту и всякого скота и товаров превеликое множество». У грудні того ж року агент Лупул наполягав на тому, щоб козаків направили у Ханську Україну, «де села татарські біля неї є в наявності».[1]

Одночасно, щодо території Буго-Дністровського межиріччя, використовувались назви «Татарська Волощина» і «Кочубейська Татарія».[2]

Гетьмани[ред.ред. код]

Особа, яку призначали на управління в Ханській Україні, зазначається як «гетьман Дубосарський».

Повстання Петрика[ред.ред. код]

Докладніше: Повстання Петрика

У 1691 році на Січі з'явився колишній писар Генеральної військової канцелярії Петро Іваненко. Він спробував, спираючись на Крим, підняти козацьке повстання проти Московського царства.

26 травня 1692 року Петрик уклав із Кримом союз від імені вільної (відповідно до угоди) держави — «Князівства удільного Київського, Чернігівського й усього Війська Запорозького городового і народу малоросійського». Влітку того ж року 20-тисячна орда з петриковими козаками рушили на Полтавщину. Проте антимосковське повстання захлинулося.

Згодом мешканці порубіжжя переходили до Бузько-Дністровського межиріччя (до Кримського ханства). Потік переселенців від початку був значним і ще пожвавився після поразки повстання Семена Палія, коли уряд Речі Посполитої ліквідував на Правобережній Україні козацький устрій. По інший бік кордону Речі Посполитої хан запровадив адміністрацію на чолі з Петриком, котрий із 1695 року іменувався «гетьманом Ханської України».

XVIII сторіччя[ред.ред. код]

На початку XVIII сторіччя, після поразки гетьмана Івана Мазепи та невдалого походу Пилипа Орлика на Правобережжя 1711 року, південь України під владою Кримського хана став притулком для багатьох українських політичних емігрантів і всього запорозького козацтва.

У середині XVIII сторіччя в Побужжі вздовж річок Кодима і Ягорлик постали «ханські слободи»: Балта (Палієве Озеро), Голта, Перелети, заселені переважно українцями. Ханські слободи не були єдиними острівцями розселення української людності.

Українським селянам жити у «Ганьщині» — так у народі називали Ханську Україну — було краще, ніж під панами. Якщо на інших українських землях значна кількість селян були безправними кріпаками, то на території Ханської України не було кріпацтва, а всі селяни сплачували десятину від виробленої продукції. Це дуже мотивувало українців пересиляться в ці землі. Існують скупі на інформацію згадки про гетьманів Ханської України аж до 1760-х років.

Серед українців, які почали освоювати землі навколо Хаджибея, було чимало козаків. Окрім того, дедалі більше їх, зокрема запорожців, стали займатись усілякими промислами в Причорномор'ї. Так, кошовий отаман Запорозької Січі 12 травня 1747 року в донесенні російському уряду повідомляв, що багато козаків займаються у володіннях османів і татар «різним промислом торговельним», ходять «по сіль» та «за звіром з рушницею», варять напої тощо, при цьому частина з них перебувала на землях за Богом «аж до Чорного моря». Ці козаки офіційно були на царській службі.

Проте зустрічалися й такі, яким російське підданство вже зовсім остогиділо. Вони назавжди втікали в безкраї причорноморські степи. Багато з них згодом осіли в передмістях Хаджибея та довколишніх селах. Вони займалися промислами, садівництвом і хліборобством. Особливо активно процес їх оселення розпочався після зруйнування Єкатєріною Запорозької Січі 1775-го. Про це свідчать численні козацькі хрести, які збереглися донині в Одесі та довколишніх селах і степах. Відомо й те, що Хаджибей приєднали до Російської імперії внаслідок російсько-турецької війни 1787—1791 років завдяки численним бойовим операціям чорноморських козаків − колишніх запорожців. Достатньо згадати, що в його штурмі 14 вересня 1789-го взяли участь дві батареї регулярної російської армії та шість полків чорноморського козацтва під проводом отамана Захарія Чепіги і військового судді Антона Головатого.

Військо Запорозьке Низове під ханською протекцією (1711—1734)[ред.ред. код]

Відповідно до Прутської мирної угоди (1711) та Адріанопольської угоди (1713) Московська держава відмовлялась від претензій на Правобережну Україну та Запоріжжя та визнавала юрисдикцію Османської імперії над Запорозькою Січчю. Запорозькі козаки (Олешківська Січ) знаходились під владою Османської імперії до 1734 року, після чого повернулися до російської протекції, що було закріплено у Лубенському договорі.

Включення до складу Російської імперії[ред.ред. код]

1774 року частина Ханської України (між Бугом і Дніпром) увійшла разом з бар'єром (містами Азов і Домаха (тепер Маріуполь)) до складу Російської імперії.

Решта Ханської України (область між Дніпром і Дністром), що визначалася у росіян як Очаківська область, 1791 року теж була включена до складу Російської імперії.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Кочубинский А. А. Граф Андрей Иванович Остерман и раздел Турции… — С.ХХХІІІ ‑ ХХХIV; Історія Хаджибея (Одеси) 1415 ‑ 1795 рр. в документах / ред. Т. Г. Гончарук. — О., 2000. — С.56, 58.
  2. Кочубинский А. Граф Андрей Иванович Остерман и раздел Турции: Из истории Восточ-ного вопроса. Война пяти лет: 1735 ‑ 1739. — О., 1899.

Посилання[ред.ред. код]