Симонович Михайло Олександрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Симонович.
Михайло Олександрович Симонович
отець Михайло Симонович
Псевдобатюшка Михаїл,
отець Михаїл
Народився29 березня 1906(1906-03-29)
с. Сехи,
Російська імперія
(тепер Рівненська область)
Помер20 червня 1969(1969-06-20) (63 роки)
м. Костюковичі
Могилівщина,
Білорусь Білорусь
·онкозахворювання
Громадянство УНР
Національністьукраїнець
Місце проживанняс. Карпилівка
Діяльністькапеланство
Відомий завдякикапелан Поліської Січі, Громадський діяч
Титулпресвітер, ієрей
Посадасвященник с.Карпилівки, м.Олевськ, м. Костюковичі Могильовської області.
РідСимоновичі
У шлюбі зОльга Іванівна Волощук
ДітиЄвген - 1929 р.н.,
Олександр - 1930 р.н.,
Галина - 1934 р.н.,
Ірина - 1939 р.н.,
Микола - 1945 р.н.,
Людмила - 1950 р.н.

Михайло Олександрович Симонович (29 березня 1906 р., с. Сехи, Російська імперія (тепер Рівненська область) — 20 червня 1969 р., м. Костюковичі, Могильовська область) — православний священик, капелан Поліської Січі, духівник Т.Бульби-Боровця, український громадський діяч.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Дитинство та юність

[ред. | ред. код]

Народився в сім'ї священника. Був одним із двійнят, всього мав п'ятьох сестер та трьох братів. Один з братів відомий український громадський і політичний діяч Борис Симонович.

Священицький послужний список

[ред. | ред. код]

Духовна і громадська праця

[ред. | ред. код]
  • 1 січня 1934 р. Михайло Симонович на прохання жителів села перейшов на парафію у с. Борове, то йому довелось духовно окрилювати й сусідні села Карпилівка і с. Нетреба. У цих селах було багато протестантів, тому М. Симоновичу довелось багато попрацювати, щоби відродити в них православне віровизнання, довіру до Православної Церкви і збудити в них почуття патріотизму. З цією метою Михайло Симонович влаштовував зустрічі, диспути, організовував гуртки, братства, на яких виголошував палкі промови, а також викладав у трьох селах Закон Божий. Крім того до нього звертались парафіяни і в своїх побутових проблемах, різних економічних, юридичних і навіть медичних потребах. А за те, що не ховав свої патріотичні погляди, був переслідуваний і польською, і німецькою і московсько-радянською окупаційними владами.
  • У 1935 р. в нього, як в «неблагонадійного для влади», польські окупанти забрали польський паспорт і позбавили польського громадянства. Парафіянином його був засновник Поліської Січі УПА Т.Бульба-Боровець, який жив в той час з дружиною на хуторі неподалік с. Борове. Саме Тарас Дмитрович, був фундатором храму в с. Карпилівка, і допоміг його збудувати. Цей храм є діючим донині, попри те, що в селі проживає близько 80% протестантів.

Друга світова війна

[ред. | ред. код]

На початку війни у 1941 р., на прохання Бульби-Боровця, Михайло Симонович виконує обов'язки православного душпастиря в Поліській Січі, штаб якої був розташований в м. Олевськ (нині Житомирська область). Це вимагало багато частих поїздок до Олевська і в деякі села на богослужіння, молебні, панахиди та освячення прапорів, могил, на прийняття присяги січовиками та інше. Після створення Олевської Республіки, Михайло Симонович відремонтував у м. Олевськ Св. Миколаївський храм майже знищений під час московсько-більшовицької окупації, в якому він був першим настоятелем після відновлення, а з часом передав цю парафію отцю Аркадію (Волощуку). Керівником уряду Олевської Республіки стає його рідний брат Борис Симонович.

Після ліквідації нацистами Олевської Республіки в листопаді 1941 р., весь штаб Поліської Січі, з усім майном і типографією декілька днів переховувався у нього в с. Борове. А після відходу з села, Т.Бульба-Боровець залишає у нього на зберігання багато літератури, свої рукописи (серед яких була драма «Людожери», про Голодомор в Україні 1932—1933), свій мотоцикл і багато деяких речей, а через певний час Боровець це все забрав.

Після ліквідації Олевської Республіки, сотник Поліської Січі К. Сиголенко[1], який був одружений на сестрі М. Симоновича, переховував у нього декількох олевських євреїв від розстрілу нацистами. Доглядати за євреями помагав червоноармійський втікач з німецького полону узбек Обід Західов, якого також прихистив у себе цей священик. Ця обставина, з часом врятує М. Симоновича від радянських концтаборів, але не врятує сотника К. Сиголенка від розстрілу більшовиками у 1952 р., за звинуваченням в участі в геноциді євреїв в Олевську, Сарнах і Дубровиці, хоча встановлять, що він сам насправді був за походженням єврей, зі справжнім ім'ям Сигал Хаїм Ісакович[2].

Співпраця Михайла Симоновича з українськими партизанами, не подобалась ні німцям, ні більшовицьким партизанам. Взимку з 1942 р. на 1943 р., якось вночі, червоні партизани проводили масові арешти в с. Борове. Радянські партизани намагалися в ту ніч заарештувати (а можливо й знищити) М. Симоновича, але йому вдалось втекти, та при цьому радянські партизани пограбували все його майно, хоча дещо з того за декілька днів повернули назад. Після цього випадку Симонович деякий час змушений був переховуватись у знайомих на хуторах.

Щоб зберегти сім'ю від таких нападів на початку 1943 р. вивозить рідних, в містечко Рокитне (смт, Рівненська область), а сам час від часу під ризиком загинути від німецьких чи московських окупантів, відвідує парафію с. Борове. В господі його залишався узбек Обід, дівчинка сирота і теща, які доглядали господарство

Радянська окупація

[ред. | ред. код]

В селі Доротичі він повністю відбудував церкву, яка була понівечена під час війни бойовими снарядами. В Доротичах цього священика дуже любили і поважали, але після арешту 4 лютого 1949 р. кадебістами старшого сина Євгена, в селі залишатись було небезпечно. Тому за допомогою о. Аркадія (Волощука), який на той час служив священиком в Мінську, Михайло Симонович 5 червня 1950 р. назначається указом Пітіріма архієпископа Мінського і Білоруського, на парафію Св. Марії Магдалини, в м. Костюковичі Могильовської області (Білорусь). Тут, в умовах радянської влади, він будує на місці каплиці храм.

  • 31 червня 1956 р., його переводять в м. Климовичі Могильовської області (Білорусь), одночасним призначенням благочинним Климовицької благочинної округи. Коли на парафію дали другого священика отця Олексія Лебедя, і той щоб вижити змовився з одним євреєм з м.Орша, колишнім жителем с. Борове, і написали донос у КДБ, що Симонович співпрацював з націоналістами, «сприяв» і «благословляв» розстріли євреїв. На нього відразу завели кримінальну справу, і поставили вимогу негайно виїхати з сім'єю з Климовичів. А після, за вимогою КДБ церковна влада, без сім'ї його переводить у с. Городная, Столінський район, Берестейської області (Білорусь). Де він служив священиком, ремонтував церкву і навіть сам розмальовував іконостас. А КДБ, весь цей час викликало його на допити згідно з доносом, і він вже готувався до арешту. Та щойно звільнений з московсько-радянських концтаборів старший син Євген, підказав йому, щоб він дав КДБшникам дані на узбека Обіда Західова. КДБ зробило запит в Узбекистан, де місцевим кадебістам Обід підтвердив, що Михайло Симонович не лише не благословляв розстріли євреїв, а навпаки їх переховував і рятував. Саме ці свідчення врятували його від ув'язнення.

Довго він відстоював справедливість, і в 1967 р. його знову перевели на парафію в м. Костюковичі, де на той час проживала його сім'я. Але на той час він вже був тяжко хворий. Не зважаючи на всі зусилля близьких, на проведені операції 20 червня 1969 р. в лікарні в м. Костюковичі він помер. Діти виконали його заповіт і поховали його в Україні, на Тинненському кладовищі в м.Рівне.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ ЛІКВІДАЦІЯ ПОЛІСЬКОЇ СІЧІ. Архів оригіналу за 24 грудня 2013. Процитовано 23 лютого 2011.
  2. ↑ Історія з грифом "Секретно". Хаїм Сигал: вчитель, міліціонер, партизан [Архівовано 30 грудня 2013 у Wayback Machine.], 2012 р., сайт «ТСН»

Джерела

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Симонович_Михайло_Олександрович&oldid=41748290