Тихоокеанські острови

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Три найбільші групи островів у Тихому океані.
Лідери країн, членів Форуму тихоокеанських островів, на зустрічі в Самоа з колишнім держсекретарем США Кондолізою Райс (сидить, у центрі), 26 липня 2008 р.

Тихоокеанські острови (англ. Pacific Islands, фр. Îles du Pacifique) — багатозначний термін, який охоплює сукупність від 20 до 30 тисяч островів, розташованих у Тихому океані. Усі Тихоокеанські острови лежать південніше Тропіка Рака і належать до Океанії, а також, в залежності від різних оцінок — до Малайського та Філіппінського архіпелагів. Розташовані північніше Тропіка Раку як групи островів, такі як Японський архіпелаг чи Алеутські острови, так і окремі острови, такі як Ванкувер, Тайвань чи Сахалін, зазвичай не включаються до Тихоокеанських островів.

Термінологія[ред. | ред. код]

Якщо термін «острови Тихого океану» охоплює усі острови, що лежать в межах Тихого океану, то термін «Тихоокеанські острови» з історичних причин має кілька різних значень[1].

Іноді він використовується лише для позначення островів, що розташовані в межах геополітичній території, що отримала назву Океанія[2][3]. При цьому важливо розуміти, що є багато інших островів, розташованих у Тихому океані, які не вважаються частиною Океанії. Серед них еквадорські Галапагоські острови, американські Алеутські острови біля Аляски, канадський острів Ванкувер, російські острови Сахалін та Курили, острів Тайвань (Формоза) Китайської республіки, та острови Китайської Народної Республіки, такі як Хайнань, а також острови Малайського, Філіппінського та Японського архіпелагів.

В інших випадках термін «Тихоокеанські острови» може позначати сукупність островів Тихого океану, населених народами австронезійського походження, спільні предки яких жили в субтропічних прибережних районах нинішнього Китаю[4]. В цьому випадку, крім островів Океанії, до Тихоокеанських островів також відносять Тайвань, острови Малайського та Філіппінського архіпелагів.

В деяких випадках термін «Тихоокеанські острови» використовується для позначення островів в Тихому океані, які раніше були колонізовані англійцями, французами, іспанцями, португальцями, голландцями, японцями чи Сполученими Штатами. Приклади включають Борнео, острови Піткерн і Тайвань (також відомий як Формоза)[5].

Поділ та класифікація[ред. | ред. код]

Більшість тихоокеанських островів на південь від Тропіка Рака, за винятком Малайського та Філіппінського архіпелагів, називають Океанією[6]. Острови Океанії традиційно поділяють на три групи зідно з підходом, запропонованим французьким дослідником Жюлем Дюмон-Дюрвілем у 1831 році[7]. Цей поділ базується на антропологічному принципі, відповідно до расового походження корінних мешканців цих островів, зокрема полінезійці належать до монголоїдної раси, меланезійці — до австралоїдної раси, а мікронезійці являють собою суміш цих двох рас.:

Якщо мова йде про острови Тихого океану, населені австронезійськими народами, до вищенаведених груп островів, що утворюють Океанію, додається ще одна:

  • Малайський архіпелаг. Цей величезний архіпелаг разом з морями, які утворюють його острова, складає морський ансамбль, що межує з Тихим океаном. Ця острівна територія відокремлена від Індійського океану Тихоокеанським вогняним колом, яке, до того ж, є ідеальною природною межею, як тектонічною (вулкани Суматри, Яви тощо), так і океанографічною (западини Яви та Тимору). Всі острови і моря, розташовані на північ від Тихоокеанського вогняного кола знаходяться вже в тихоокеанському просторі. Таким чином, мореплавець, що йде з Індійського океану, потрапляє до Малайського архіпелагу, як тільки досягає проток, що розділяють Зондські острови. Що стосується Малаккської та Сінгапурської проток, розташованих на північ від Вогняного кільця, то вони потрапляють у зону Тихого океану. Те саме стосується островів Суматра та Ява.

За іншим принципом Тихоокеанські острови розділяють на дві групи: вулканічні («високі») острови та коралові («низькі») острови. Вулканічні, або «високі» острови, утворені вулканами, зазвичай можуть забезпечувати природними ресурсами більшу кількість населення та мають більш родючі ґрунти. Низькі острови є рифами або атолами, вони відносно невеликі та малородючі. Меланезія, найбільш населений з цих трьох регіонів, складається в основному з вулканічних островів, тоді як більшість островів Мікронезії та Полінезії є кораловими островами.

У 1970-х роках австралійський лінгвіст Ендрю Паулі та новозеландський археолог Роджер Грін запропонували інший поділ на «ближню» та «далеку» Океанію[8], заснований на відстані між островами. Острови та території, доступні протягом дня навігації, відносяться дл «ближньої» Океанії, тоді як ті, що вимагають майстерності морської навігації вночі, з кількома днями або тижнями подорожі, є частиною «далекої» Океанії. Це острови, які були заселені пізніше[8].

Загальноприйняте біогеографічне визначення включає острови з океанічною геологією, які лежать у межах Меланезії, Мікронезії, Полінезії та східної частини Тихого океану (також відомої як південно-східна частина Тихого океану)[9][10][11][12][13][14]. Зазвичай їх вважають «Тихоокеанськими тропічними островами»[15].

У 1990-х роках екологи Дітер Мюллер-Домбуа та Фредерік Реймонд Фосберг розділили Тихоокеанські тропічні острови на наступні групи[16]:

Західна Меланезія[ред. | ред. код]

Східна Меланезія[ред. | ред. код]

Субтропічні острови в регіоні Австралії та Нової Зеландії[ред. | ред. код]

Мікронезія[ред. | ред. код]

Центральна Полінезія[ред. | ред. код]

Західна Полінезія[ред. | ред. код]

Східна Полінезія[ред. | ред. код]

Північна Полінезія[ред. | ред. код]

Океанічні острови східної частини Тихого океану[ред. | ред. код]

Список найбільших островів, розташованих в Тихому океані[ред. | ред. код]

Острови, розташовані в Тихому океані (включаючи Малайський архіпелаг та острови північних морів), площа яких перевищує 10 тис. км 2.

Назва Площа (км2) Країна / Країни Населення Щільність населення Частина світу Субрегіон
Нова Гвінея 785,753 Індонезія та Папуа Нова Гвінея 15 000 000 20 Океанія Меланезія
Борнео 743 330 Індонезія 23 386 530 32 Азія Південно-Східна Азія
Суматра 473 481 Індонезія 59 000 000 125 Азія Південно-Східна Азія
Хонсю 227,960 Японія 103 000 000 452 Азія Східна Азія
Сулавесі 174,600 Індонезія 18 455 000 106 Азія Південно-Східна Азія
Південний острів 150,437 Нова Зеландія 2 135 500 8 Океанія Австралазія / Полінезія
Ява 124 413 Індонезія 151 600 000 1219 Азія Південно-Східна Азія
Північний острів 113,729 Нова Зеландія 4 749 200 33 Океанія Австралазія / Полінезія
Лусон 109,965 Філіппіни 48 520 000 441 Азія Південно-Східна Азія
Мінданао 104,530 Філіппіни 25 281 000 242 Азія Південно-Східна Азія
Тасманія 90,758 Австралія 514 700 6 Океанія Австралазія
Хоккайдо 77,981 Японія 5 474 000 70 Азія Східна Азія
Сахалін 72,493 Росія 580 000 8 Азія North Asia
Тайвань 35,883 Республіка Китай 23 000 000 641 Азія Східна Азія
Кюсю 35,640 Японія 13 231 000 371 Азія Східна Азія
Нова Британія 35,145 Папуа Нова Гвінея 513 926 15 Океанія Меланезія
Хайнань 33 920 Китай 8 671 518 256 Азія Східна Азія
Ванкувер 31,285 Канада 759 366 24 Північна Америка Північна Америка
Тимор 30,777 Індонезія, Східний Тимор 3 183 000 Азія Південно-Східна Азія
Сікоку 18,800 Японія 4 141 955 220 Азія Східна Азія
Хальмахера 17,780 Індонезія 449 938 Азія Південно-Східна Азія
Серам 17 100 Індонезія 434 113 Азія Південно-Східна Азія
Нова Каледонія 16,648 Нова Каледонія (Франція) 208 709 12.5 Океанія Меланезія
Сумбава 15 448 Індонезія 1 330 066 Азія Південно-Східна Азія
Флорес 15 175 Індонезія 1 831 000 Азія Південно-Східна Азія
Негрос 13 328 Філіппіни 4 194 525 Азія Південно-Східна Азія
Самар 13 080 Філіппіни 1 783 690 Азія Південно-Східна Азія
Палаван 12,189 Філіппіни 430 000 35.3 Азія Південно-Східна Азія
Банка 11 910 Індонезія 960 692 Азія Південно-Східна Азія
Панай 11 515 Філіппіни 3 501 560 Азія Південно-Східна Азія
Сумба 11 153 Індонезія 685 184 Азія Південно-Східна Азія
Гаваї 10,434 Сполучені Штати америки 185 079 17.7 Океанія Полінезія
Віті-Леву 10,388 Фіджі 600 000 57.0 Океанія Меланезія

Історія[ред. | ред. код]

Заселення[ред. | ред. код]

Синтез різних міграційних рухів до різних островів Тихого океану.

Тихоокеанські острови були заселені під час двох окремих великих хвиль колонізації. Під час першої, 50—70 тис. років тому мисливці-збирачі австралоїдної раси з материкової Азії заселили Малайський архіпелаг, який тоді складався з частини материкової суші на Зондському шельфі та островів Воллесії[17]. Звідти ці Homo sapiens заселили сусідній континент Сахул (що натоді складався з сучасних Нової Гвінеї, Австралії та низки прилеглих островів Меланезії) та прилеглі острови Океанії[18].

Розповсюдження австронезійських народів, зокрема по островам Тихого океану, де вони сформували культуру Лапіта.

Друга хвиля розселення відбулась набагато пізніше, приблизно 6 тис. років до нашої ери. Під час неї монголоїди австронезійці з півдня Китаю переселились на Тайвань[19]. Близько 2500 р до н. е. відбуваються подальші міграції австронезійців з Тайваню на острови Філіппінського архіпелагу[20], відтак з Філіппін на північ Борнео, на Сулавесі, в Тимор і звідти на інші острови Малайського архіпелагу[20]. Близько 1500 р. до н. е. наступна міграція австронезійців поширюється з Малайського архіпелагу до Нової Гвінеї, Меланезії та інших островів Тихого океану[20]. Ці австронезійці, що колонізували «далеку Океанію», де острови знаходяться на відстані кількох днів плавання на австронезійських проа (каное з аутригером), поступово формують особливу спільну культуру — культуру Лапіта.

Культура Лапіта займає територію, що простягається від архіпелагу Бісмарка на заході до островів Тонга і Самоа на сході. Під час I тисячоліття до н. е. вони формують те, що деякі науковці називають «родове полінезійське суспільство», яке розмовляє однією протополінезійською мовою і утворює спільну культуру[21].

Європейська колонізація[ред. | ред. код]

Колонії та зони впливу «Великих держав» в Азії та західній частині Тихого океану близько 1914 року.

У XVI столітті європейські мореплавці почали досліджувати Тихий океан і відкривати деякі з його островів. Ці дослідження посилилися в XVII і особливо в XVIII століттях.

У XIX столітті католицькі та протестантські місіонери вирушили на ці острови, щоб навернути їх тубільців до християнської релігії, часто конкуруючи між собою за віросповіданням і країною походження.

Колоніальна Океанія в 1914 році. Кольорами позначені колонії: Блакитним — Франції, Червоним — БританіїЗеленим — НімеччиниПомаранчевим — США

Більшість тихоокеанських островів були колонізовані європейцями або включені до західних протекторатів: Іспанія, Франція, Великобританія, Нідерланди, Німеччина, США привласнили багато територій Океанії. Деякі острови завойовуються військовою силою, тоді як на інших колоніальна присутність зменшується. Деякі території є предметом суперечок між кількома європейськими колоніальними державами.

Організації співпраці[ред. | ред. код]

У 1948 році за ініціативою Австралії було створено Південно-Тихоокеанську комісію, яка потім стала Тихоокеанським співтовариством. Він об'єднує колоніальні держави з територіями в Тихому океані: Австралія, Франція, Великобританія, Нідерланди, Нова Зеландія та Сполучені Штати[22]. Під впливом Франції ця комісія забороняє будь-яке втручання у внутрішні політичні справи, щоб уникнути будь-якої критики колонізації чи дискусій про можливу незалежність колонізованих островів[22]. У 1950-х роках усі тихоокеанські острови все ще перебували під контролем західних колоніальних держав[22].

В 1960-х роках починається рух по здобуттю незалежності, і після утворення незалежних країн, вони поступово приєднуються до Південно-Тихоокеанської комісії : Самоа в 1962 році, Науру в 1969 році, Фіджі в 1971 році, Нова Гвінея в 1975 році, Соломонові острови і Тувалу в 1978 році, Ніуе і Острови Кука в 1980 році[22]. Форум тихоокеанських островів, заснований у 1970 році як Південно-Тихоокеанський форум, є організацією регіонального співробітництва, яка об'єднує 17 незалежних держав і острівних територій в Океанії, але виключає колоніальні держави, такі як Франція, Велика Британія чи Сполучені Штати. : метою є, зокрема, можливість протистояти французьким ядерним випробуванням у Тихому океані[22].

В другій половині XX століття між тихоокеанськими островами було створено кілька організацій по співпраці, що була заснована на ідеї спільної ідентичності та інтересів, які потребували захисту. Так, у 1965 році була створена Асоціація виробників тихоокеанських островів (PIPA), яка об'єднала острови Кука, Фіджі, Тонга, Самоа, Ніуе та острови Гілберта та Елліс[22]. У наступні роки кілька острівних держав створили спільну авіакомпанію Air Pacific, а в[22] був створений Університет Південної частини Тихого океану.

Бажаючи захистити свою безпеку після Другої світової війни (особливо проти Японії та Китаю), Австралія підписала у 1951 році союзницький договір з Новою Зеландією та Сполученими Штатами, АНЗЮС[22].

В 1962 році були засновані Тихоокеанські ігри.

Геополітичні об'єднання Океанії[ред. | ред. код]

Виключні економічні зони Океанії та суміжних територій. Нетропічні острови в крайній північній частині Тихого океану, такі як Алеутські острови не включені до карти.

У книзі 2007 року «Азія на тихоокеанських островах: заміна Заходу» новозеландського тихоокеанського вченого Рона Крокомба розглядається, як фраза «Тихоокеанські острови» політично охоплює Американське Самоа, Австралію, Бонінські острови, Острови Кука, острів Пасхи, Східний Тимор, Федеративні Штати. Мікронезії, Фіджі, Французької Полінезії, Галапагоських островів, Гуаму, Гаваїв, Кермадекських островів, Кірибаті, Острів Лорд-Хау, Маршаллових островів, Науру, Нової Каледонії, Нової Зеландії, Норфолкських островів, Ніуе, Північних Маріанських островів, Палау, Папуа-Нова Гвінея, Острови Піткерн, Самоа, Соломонові Острови, Токелау, Тонга, Тувалу, Вануату, Острови Торресової протоки, Волліс і Футуна, Західна Нова Гвінея та Малі віддалені острови США (острів Бейкер, острів Хауленд, острів Джарвіс, атол Мідуей, атол Пальміра та острів Уейк). Крокомб зазначив, що острів Пасхи, острів Лорд-Хау, острів Норфолк, Галапагоські острови, острови Кермадек, острови Піткерн і острови Торресової протоки наразі не мають геополітичних зв'язків з Азією, але в майбутньому вони можуть мати стратегічне значення в Тихоокеанській Азії[23]. Інше визначення терміну «Тихоокеанські острови», подане в книзі, — це острови, які обслуговує Тихоокеанське співтовариство, раніше відоме як Південно-Тихоокеанська комісія. Це організація розвитку, членами якої є Австралія та вищезгадані острови, які політично не є частиною інших країн[23]. У своїй книзі «Війна в Тихому океані: стратегія та командування» 1962 року американський автор Луї Мортон називає острівні масиви суші Тихого океану «Тихоокеанським світом». Він вважає, що воно охоплює території, які брали участь у Тихоокеанському театрі Другої світової війни. Ці території включають острови Меланезії, Мікронезії та Полінезії, а також Австралію, Алеутські острови, Індонезію, Японію, Філіппіни, острови Рюкю та Тайвань[24].

З початку XIX століття Австралія та острови Тихого океану були об'єднані географами в регіон під назвою Океанія[25][26]. Його часто використовують як квазіконтинент, де Тихий океан є визначальною характеристикою[27]. У деяких країнах, таких як Аргентина, Бразилія, Китай, Чилі, Коста-Ріка, Еквадор, Франція, Греція, Італія, Мексика, Нідерланди, Перу, Іспанія, Швейцарія чи Венесуела, Океанія розглядається як справжній континент у тому сенсі, що вона це «одна з частин світу»[28]. У своїй книзі «Австралазія» 1879 року британський натураліст Альфред Рассел Воллес зазначив, що «Океанія — це слово, яке часто використовують континентальні географи для опису великого світу островів, до якого ми зараз входимо», і що «Австралія є його центральною та найважливішою рисою».[29] Визначення XIX століття охоплювали регіон, що починається на Малайському архіпелазі та закінчується поблизу Америки[26][30][31][32][33]. У XIX столітті багато географів поділили Океанію на підрозділи, що базувалися переважно на расовій приналежності; Австралазія, Малайзія (включає Малайський архіпелаг), Меланезія, Мікронезія та Полінезія[34][35]. У книзі 1995 року «Островні держави Тихого океану» австралійського письменника Стівена Геннінгема стверджується, що Океанія в її найширшому розумінні «включає всі острівні території між Америкою та Азією»[36]. У його найширшому можливому використанні він може включати Австралію, Меланезійські, Мікронезійські та Полінезійські острови, Японський і Малайський архіпелаги, Тайвань, Рюкю і Курильські острови, Алеутські острови та окремі острови Латинської Америки, такі як острови Хуан-Фернандес[37][38]. Острови, що мають геологічні та історичні зв'язки з материковою частиною Азії (наприклад, на Малайському архіпелазі), рідко включаються в поточні визначення Океанії, як і нетропічні острови на північ від Гаваїв[39][40][41]. У книзі Джейкоба Пандіана та Сьюзан Парман The Making of Anthropology: The Semiotics of Self and Other in the Western Tradition 2004 року стверджується, що «дехто виключає з Океанії нетропічні острови, такі як Рюкю, Алеутські острови та Японія, а також такі острови, як Формоза, Індонезія та Філіппіни, які тісно пов'язані з материковою Азією. Інші включають Індонезію та Філіппіни з центром Океанії»[42].

Певні антропологічні визначення обмежують Океанію ще більше, включаючи лише острови, які культурно належать до Меланезії, Мікронезії та Полінезії[43]. Навпаки, Британська енциклопедія вважає, що термін Тихоокеанські острови набагато більше синонімічний Меланезії, Мікронезії та Полінезії, і що Океанія, у найширшому розумінні, охоплює всі території Тихого океану, які не входять до Меланезії, Мікронезії та Полінезії[38]. The World Factbook і Організація Об'єднаних Націй класифікують Океанію/Тихоокеанський регіон як один із семи основних континентальних підрозділів світу, і дві організації вважають, що він політично охоплює Американське Самоа, Австралію, острів Різдва, Кокосові (Кілінг) острови, Кука Острови, Федеративні Штати Мікронезії, Французька Полінезія, Фіджі, Гуам, Кірибаті, Маршаллові Острови, Науру, Нова Каледонія, Нова Зеландія, Ніуе, Острів Норфолк, Північні Маріанські Острови, Палау, Папуа Нова Гвінея, Острови Піткерн, Самоа, Соломонові Острови, Токелау, Тонга, Тувалу, Вануату, Волліс і Футуна та Віддалені Малі острови США[44].

З 1950-х років багато (особливо в англомовних країнах) розглядали Австралію як сушу розміром з континент, хоча іноді її все ще розглядають як острів Тихого океану або як континент і острів Тихого океану.[45] Австралія є членом-засновником Форуму тихоокеанських островів, який зараз визнано головним керівним органом регіону Океанії.[46] Він функціонує як торговий блок і займається питаннями оборони, на відміну від Тихоокеанського співтовариства, яке включає більшість тих самих членів. До 2021 року Форум тихоокеанських островів включав усі суверенні тихоокеанські острівні держави, такі як Федеративні Штати Мікронезії, Фіджі та Тонга, на додаток до залежних країн, таких як Американське Самоа, Французька Полінезія та Гуам. Острови, які були повністю інтегровані в інші країни, включаючи острів Пасхи (Чилі) і Гаваї (Сполучені Штати), також виявили зацікавленість у приєднанні.[47] Тоні де Брум, міністр закордонних справ Маршаллових Островів, заявив у 2014 році: «Австралія не тільки є нашим старшим братом на півдні, Австралія є членом Форуму тихоокеанських островів, а Австралія є тихоокеанським островом, великим островом, але тихоокеанським острів».[45] Японія та деякі країни Малайського архіпелагу (включаючи Східний Тимор, Індонезію та Філіппіни) мають представництво у Форумі тихоокеанських островів, але жодна з них не є повноправним членом. Країни Малайського архіпелагу мають власну регіональну керівну організацію під назвою АСЕАН, яка включає материкові країни Південно-Східної Азії, такі як В'єтнам і Таїланд.[48][49] У липні 2019 року на першій індонезійській виставці, що відбулася в Окленді, Індонезія запустила свою програму «Pacific Elevation», яка охоплюватиме нову еру активної взаємодії з регіоном, причому країна також використала цю подію, щоб стверджувати, що Індонезія культурно та етнічно пов'язані з островами Тихого океану. У заході взяли участь високопоставлені особи з Австралії, Нової Зеландії та деяких острівних країн Тихого океану.[50]

Відносини з рештою світу[ред. | ред. код]

Історик Клер Ло зазначає, що тихоокеанські острівні простори часто перебували на окраїні історичних подій, на відміну від великих держав, які лежать на узбережжі Тихого океану, таких як Китай і Сполучені Штати, які сформували у XXI столітті Азійсько-Тихоокеанський регіон. «Острови океану, іноді крихітні, розкидані в безмежжі моря (…) завжди здаються (…) завжди трохи поза межами, „поза часом“ і великою логікою глобалізації »[51].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ William Collins Sons & Co Ltd (1983), Collins Atlas of the World (вид. revised 1995), London: HarperCollins, ISBN 0-00-448227-1
  2. ↑ Todd, Ian (1974). Island Realm: A Pacific Panorama. Angus & Robertson. ISBN 9780207127618. Процитовано 2 лютого 2022.
  3. ↑ D'Arcy, Paul (March 2006). The People of the Sea: Environment, Identity, and History in Oceania. University Of Hawai'i Press. ISBN 978-0-8248-3297-1. Архів оригіналу за 30 жовтня 2014. Процитовано 14 грудня 2014.
  4. ↑ David Blundell (2011). TAIWAN AUSTRONESIAN LANGUAGE HERITAGE CONNECTING PACIFIC ISLAND PEOPLES: DIPLOMACY AND VALUES.
  5. ↑ Wright, John K. Pacific Islands (англ.) // Geographical Review: journal. — 1942. — July (vol. 32, no. 3). — P. 481—486. — doi: 10.2307/210391
  6. ↑ (англ.) Collins Atlas of the World, page 83.
  7. ↑ Serge Tcherkézoff (2008). Polynésie-Mélanésie : l'invention française des races et des régions de l'Océanie, XVIe-XXe siècles (фр.). Pirae (Polynésie française): Au vent des îles. с. 376. ISBN 978-2-915654-52-3.
  8. ↑ а б Pawley, Andrew; Green, Roger (1974). Dating the Dispersal of the Oceanic Languages. Oceanic Linguistics (англ.). 12 (1/2): 1-67. OL.
  9. ↑ R. Zug, George (2013). Reptiles and Amphibians of the Pacific Islands: A Comprehensive Guide. University of California Press. с. 10. One cannot refer to “Pacific islands” and ignore the Galapagos Islands and other eastern Pacific islands.
  10. ↑ Hinz, Earl R. (1999). Landfalls of Paradise: Cruising Guide to the Pacific Islands (вид. 4th). University of Hawai'i Press. ISBN 9780824821159. Процитовано 12 березня 2022.
  11. ↑ Nunn, Patrick D.; Kumar, Lalit; Eliot, Ian; McLean, Roger F. (2 березня 2016). Classifying Pacific islands | Geoscience Letters | Full Text. Geoscience Letters. Geoscienceletters.springeropen.com. 3 (1): 1—19. doi:10.1186/s40562-016-0041-8.
  12. ↑ Udvardy, Miklos D.F. A Classification of the Biogeographical Provinces of the World (PDF). UNESCO. Архів оригіналу (PDF) за 4 травня 2022. Процитовано 7 березня 2022.
  13. ↑ Doran, Edwin B. (1959). Handbook of Selected Pacific Islands. The University of California. Процитовано 12 березня 2022.
  14. ↑ Lal, Brij V.; Fortune, Kate (2000). The Pacific Islands: An Encyclopedia, Volume 1. University of Hawaii Press. с. 60. ISBN 9780824822651. Процитовано 12 березня 2022.
  15. ↑ Pacific Science Volume 46, April 1992
  16. ↑ Mueller-Dombois, Dieter; Fosberg, Frederic R. (1998). Vegetation of the Tropical Pacific Islands. Springer. Процитовано 11 березня 2022.
  17. ↑ Flood, Josephine (1 серпня 2006). Original Australians: Story of the Aboriginal people (англ.). Allen & Unwin. ISBN 978-1-74115-962-2. Процитовано 12 грудня 2022.
  18. ↑ Y-chromosome studies confirm the presence of M130 chromosomes in Australian and Melanesian populations (Underhill, 2004), which suggests that the original settlers to this region were part of the initial southern migration c. 40,000–50,000 yr bp, " Environmental setting of human migrations in the circum-Pacific region ", Kevin O. Pope et John E. Terrell, Journal of Biogeography, 2008, volume 35, pages 1 à 21.
  19. ↑ DNA reveals earliest Pacific Islander ancestors came from Asia. ABC News (en-AU) . 3 жовтня 2016. Процитовано 12 грудня 2022.
  20. ↑ а б в Peter Bellwood, Chapter 5. Austronesian Prehistory in Southeast Asia: Homeland, Expansion and Transformation, sur le site de The Australian National University.
  21. ↑ Kirch, Patrick Vinton; Green, Roger C. (2001). Hawaiki, Ancestral Polynesia (англ.). Cambridge University Press. с. 77-79. ISBN 978-0-511-06700-6. {{cite book}}: Вказано більш, ніж один |pages= та |page= (довідка)
  22. ↑ а б в г д е ж и Pons, Xavier (1 січня 1988). Le géant du Pacifique (фр.). FeniXX réédition numérique. с. 163-165. ISBN 978-2-402-15770-4. Процитовано 11 грудня 2022.
  23. ↑ а б Crocombe, R. G. (2007). Asia in the Pacific Islands: Replacing the West. University of the South Pacific. Institute of Pacific Studies. с. 13. ISBN 9789820203884. Процитовано 24 січня 2022.
  24. ↑ Morton, Louis (1964). War in the Pacific: Strategy and Command. Government Printing Office. ISBN 9780160882326.
  25. ↑ Barrington-Ward, Mark James (1879). The child's geography. Oxford University. с. 56. Процитовано 13 березня 2022. There are six great divisions of the earth— Asia, Africa, Europe, North and South America and Oceania. Of these, Asia is largest, Europe smallest. Oceania is made up of Australia and many scattered islands.
  26. ↑ а б Brown, Robert (1876). Oceania: General Characteristics. The countries of the world. Oxford University. {{cite book}}: |access-date= вимагає |url= (довідка)
  27. ↑ Society, National Geographic (4 січня 2012). Australia and Oceania: Physical Geography. National Geographic Society.
  28. ↑ Divisões dos continentes (PDF). IBGE. Архів (PDF) оригіналу за 13 August 2021. Процитовано 12 січня 2021.
  29. ↑ Wallace, Alfred Russel (1879). Australasia. The University of Michigan. с. 2. Архів оригіналу за 30 July 2022. Процитовано 12 березня 2022. Oceania is the word often used by continental geographers to describe the great world of islands we are now entering upon [...] This boundless watery domain, which extends northwards of Behring Straits and southward to the Antarctic barrier of ice, is studded with many island groups, which are, however, very irregularly distributed over its surface. The more northerly section, lying between Japan and California and between the Aleutian and Hawaiian Archipelagos is relived by nothing but a few solitary reefs and rocks at enormously distant intervals.
  30. ↑ Ireland, A. (1863). The Geography and History of Oceania. W. Fletcher, printer. с. 1. Процитовано 12 березня 2022. Oceania, the fifth great division of the earth's surface, includes the numerous islands scattered over the great ocean which extends from the south - eastern shores of Asia to the western coast of America.
  31. ↑ Wallace, Alfred Russel (1879). Australasia. The University of Michigan. с. 2. Процитовано 12 березня 2022. Oceania is the word often used by continental geographers to describe the great world of islands we are now entering upon [...] This boundless watery domain, which extends northwards of Behring Straits and southward to the Antarctic barrier of ice, is studded with many island groups, which are, however, very irregularly distributed over its surface. The more northerly section, lying between Japan and California and between the Aleutian and Hawaiian Archipelagos is relived by nothing but a few solitary reefs and rocks at enormously distant intervals.
  32. ↑ Chambers, William (1856). Chambers's Parlour Atlas with Descriptive Introduction and Copious Consulting Index. The University of Virginia. Oceania, the fifth great division of the earth's surface, includes the numerous islands scattered over the great ocean which extends from the south - eastern shores of Asia to the western coast of America. It is separated from Asia by the Str. of Malacca, the Chinese Sea, and the Channel of Formosa; and from America by a broad belt of ocean comparatively free of islands.
  33. ↑ Chambers's New Handy Volume American Encyclopædia: Volume 9. The University of Virginia. 1885. с. 657. Процитовано 13 березня 2022. the whole region has sometimes been called Oceania, and sometimes Australasia—generally, however, in modern times, to the exclusion of the islands in the Indian archipelago, to which certain writers have given the name of Malaysia [...] we have the three geographical divisions of Malaysia, Australasia and Polynesia, the last mentioned of which embraces all the groups and single islands not included under the other two. Accepting this arrangement, still the limits between Australasia and Polynesia have not been very accurately defined; indeed, scarcely any two geographers appear to be quite agreed upon the subject; neither shall we pretend to decide in the matter. The following list, however, comprises all the principal groups and single island not previously named as coming under the division of Australasia: 1. North of the equator—The Ladrone or Marian islands. the Pelew islands, the Caroline islands, the Radack and Ralick chains, the Sandwich islands, Gilbert's or Kingstnill's archipelago. and the Galapagos. 2. South of the equator—The Ellice group, the Phoenix and Union groups. the Fiji islands, the Friendly islands, the Navigator's islands. Cook's or Harvey islands, the Society islands. the Dangerous archipelago, the Marquesas islands, Pitcairn island, and Easter island.
  34. ↑ Cornell, Sophia S. (1857). Cornell's Primary Geography: Forming Part First of a Systematic Series of School Geographies. Harvard University. Архів оригіналу за 30 July 2022. Процитовано 31 березня 2022.
  35. ↑ Missionary Review of the World: Volume 18. Funk & Wagnalls. 1895. с. 533. Архів оригіналу за 30 July 2022. Процитовано 31 березня 2022.
  36. ↑ Stephen Henningham (1995). The Pacific Island States. London: Macmillan Press. doi:10.1057/9780230372436. ISBN 978-1-349-39416-6.
  37. ↑ Danver, Steven L. (2015). Native Peoples of the World: An Encyclopedia of Groups, Cultures and Contemporary Issues. Taylor & Francis. с. 185. ISBN 9781317464006. Процитовано 23 квітня 2022.
  38. ↑ а б Pacific Islands | Countries, Map, & Facts | Britannica. www.britannica.com.
  39. ↑ Everett-Heath, John (2017). The Concise Dictionary of World Place Names. OUP Oxford. ISBN 978-0-19-255646-2. Процитовано 8 липня 2022. It is generally accepted that Indonesia, Japan, the Philippines, Taiwan, and the islands north of Japan (the Kurils and Aleutians) are excluded
  40. ↑ Henderson, John William (1971). Area Handbook for Oceania. U.S. Government Printing Office. с. 5. Процитовано 11 березня 2022.
  41. ↑ Oceania | Definition, Population, & Facts | Britannica. www.britannica.com.
  42. ↑ Pandian, Jacob; Parman, Susan (2004). The Making of Anthropology: The Semiotics of Self and Other in the Western Tradition. Vedams. с. 206. ISBN 9788179360149. Процитовано 19 липня 2022.
  43. ↑ paul d'Arcy paul d'Arcy (18 вересня 2012). Oceania and Australasia | The Oxford Handbook of World History | Oxford Academic. Academic.oup.com. Процитовано 2 серпня 2022.
  44. ↑ UNSD — Methodology. Unstats.un.org. Процитовано 19 липня 2022.
  45. ↑ а б O'Malley, Nick (21 вересня 2014). 'Australia is a Pacific island - it has a responsibility'. The Sydney Morning Herald.
  46. ↑ Consultations on Pacific Islands Forum 2050 Strategy. Australian Government Department of Foreign Affairs and Trade.
  47. ↑ Pacific forum looks to widen entry - ABC News. ABC News. Abc.net.au. 27 серпня 2012. Процитовано 2 березня 2022.
  48. ↑ The Pacific Islands Forum (PIF) | Coopération Régionale et Relations Extérieures de la Nouvelle-Calédonie. Cooperation-regionale.gouv.nc. Процитовано 2 березня 2022.
  49. ↑ Japan, U.S. Increase cooperation to enhance Pacific islands' security | Indo-Pacific Defense Forum.
  50. ↑ Indonesia's "Pacific elevation": Elevating what and who? - Griffith Asia Insights.
  51. ↑ Laux, Claire (12 серпня 2011). Le Pacifique aux XVIIIe et XIXe siècle, une confrontation franco-britannique (фр.). Karthala Editions. с. 5. ISBN 978-2-8111-3381-8. Процитовано 12 грудня 2022.

Джерела[ред. | ред. код]

  1. ↑ Di Piazza, Anne (1 січня 2002). Patrice Vinton Kirch, On the Road of the Winds. An Archaeological History of the Pacific Islands before European Contact. L’Homme. Revue française d’anthropologie (фр.) (161): 300–301. ISSN 0439-4216. Процитовано 12 грудня 2022.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Тихоокеанські_острови&oldid=41813974