Албанці
| Албанці | |
|---|---|
 |
|
|
албанці тоски у традиційному вбранні, з малюнку, ХІХ століття
|
|
| Загальна кількість | 9 млн. |
| Найбільші розселення | Албанія |
| Мова | албанська мова |
| Релігія | мусульмани, православні, католики |
| Близькі етнічні групи | іллірійці† |
|
Індоєвропейці |
|---|
| Індоєвропейські мови |
| Албанська · Вірменська Балтійські · Кельтські Германські · Грецька Арійські · Італійські Слов'янські мертві: Анатолійські · Палеобалканські (Дакська, |
| Індоєвропейці |
| Албанці · Вірмени Балти · Кельти · Германці Греки · Індоарійці Іранці · Романці · Слов'яни історичні: Хетти · Кельти · Германці · Скіфи · |
| Протоіндоєвропейці |
| Мова · Суспільство · Релігія |
| Прабатьківщина індоєвропейців |
| Курганна гіпотеза · Анатолійська гіпотеза · Вірменська гіпотеза · Індійська гіпотеза · Теорія палеолітичної безперервності |
| Індоєвропеїстика |
Алба́нці (самоназва — shqiptar (штіптар), що албанською мовою означає «гірський орел») — нація, основне населення Республіки Албанії, також проживають на території Сербії, Косово, Македонії, Чорногорії,Італії, Болгарії, Греції та інших країнах. Розмовляють албанською мовою.
Зміст |
[ред.] Етногенез
Албанці вважаються нащадками стародавніх іллірійців і частково фракійців.
[ред.] Групи
Албанці поділяються на північних — гегів і південних — тосків. Окремо виділяють арберешів, що мешкають в Італії. Це нащадки тих албанців, що втекли на Апеннінський півострів від турецької навали в XV столітті.
Серед віруючих албанців понад дві третини мусульман, решта — православні і католики. Албанці займаються скотарством і землеробством. Все більше зростають кадри промислового робітництва, національної інтелігенції.
[ред.] Албанці в Україні
В Запорізькій і Одеській областях України є 4 албанські (власно, етнічно змішані) села: Жовтневе (колишня назва — Каракурт) у південній Бесарабії (засновано на 1811 року) та Дівнинське, Гамівка й Георгіївка в Приазов’ї (засновані в 60-х роках XIX століття)[1]. Переселення албанців до України почалося з середини XVIII століття, коли Російська імперія почала вести активну боротьбу з Османською імперією за південні землі України. Російсько-турецька війна 1768–1774 років викликала найбільш численну хвилю еміграції балканських народів за всю історію півдня України. Переважну частину цієї еміграції складали греки та болгари, але були й інші етноси, серед них і албанці, які тоді називалися застарілою назвою арнаути. 1775 року з військових переселенців, які прибули до Керчі, Єнікале та Таганрогу, було сформоване так зване Албанське військо (попри назву більшість в цьому війську складали таки греки, але албанці теж були). 1784 року до Криму прибуло 2353 албанця з Молдови. Їх теж планували включити до Албанського війська, але вони не виявили особливої схильності до військової служби й були розселені в межах Таврійського півострова. Таким чином, албанці з’явилися в Україні не безпосередньо з Албанії, а є нащадками переселенців у Добруджу[2]. Частково вони зберегли рідну мову (є дані за 1959 рік: рідною мовою тоді володіло 76% українських албанців; ця мова відрізняється від літературної албанської), але їхня кількість поступово зменшується завдяки асиміляційним процесам. Так, за переписом 1970 року албанців в Україні налічувалося 3972 особи, 1979 — 3874, 1989 — 3343[3]. За даними перепису 2001 року, албанців у Одеській області налічувалося 1,9 тисяч осіб (число наведене у відповідній статті Вікіпедії; Інтернет-версія не конкретизує чисельність албанців).
[ред.] Галерея
[ред.] Література
- Українська радянська енциклопедія. У 12-ти томах. / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К., 1974—1985.
[ред.] Примітки
- ↑ В. І. Наулко. Албанці // Радянська енциклопедія історії України. Київ: Головна редакція Української радянської енциклопедії, 1969, т. 1, с. 43–44.
- ↑ Звичайно, винятки були: наприклад політичні емігранти з Османської імперії. Так, в Одесі певний час жив албанський письменник і громадський діяч Мільто Сотір-Гурра.
- ↑ Є. Ісип. Формування діаспор балканських народів на півдні України // Українська діаспора, 1993, число 3, с. 145–157.
