Національний художній музей України

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Координати: 50°26′58″ пн. ш. 30°31′52″ сх. д. / 50.44944° пн. ш. 30.53111° сх. д. / 50.44944; 30.53111

Національний художній музей України
Музей старожитностей і мистецтв.png
Засновано 1 серпня 1899
Розташування 01001, м. Київ, вул. Михайла Грушевського, 6

Тел.: (044) 278-74-54, 278-13-57
Факс: (044) 278-74-54
E-mail: info@namu.kiev.ua

Тип музей образотворчого мистецтва
Фонд 40 000 експонатів
Відвідувачі 48 500 (на 2011 рік)
Директор Задорожна Марія Миколаївна
Сайт http://www.namu.kiev.ua/

Націона́льний худо́жній музе́й — один із найбільших і найстаріших в Україні. За тривалий період існування (понад 100 років) в його фондах зібрано унікальну колекцію творів українського живопису, скульптури та графіки від XII ст. до сучасності. Завдяки цьому став одним із центральних закладів зі збереження, вивчення та популяризації національного образотворчого мистецтва, джерелом духовної культури.

Історія. Споруда[ред.ред. код]

Київський міський музей., бл. 1900 р. Стара поштівка
Київський міський музей, 1911 рік

Розташований в будівлі, яку створив 1899 року архітектор Городецький Владислав Владиславович цілеспрямовано для першого в Києві Міського музею. Але це була переробка проекта талановитого московського архітектора Петра Бойцова, якому уряд не дав ліцензію на практичне будівництво (П. Бойцов багато працював як приватний архітектор для багатіїв, а в творчому доробку митця — також проект першої споруди Музею красних мистецтв для Москви, який вибудував Роман Клейн). Споруда витримана в неокласичному стилі (зараз будівля потребує документів на статус пам'ятки архітектури України). Скульптурними оформленням головного фасада займався Е. Саля. На будівництво витратили 249 тис. крб, з яких уряд дав лише 100 тис. крб, 108 тис. крб виділила родина меценатів Терещенків.

Тодішні патрони музею[ред.ред. код]

Лев на вході до музею

Великі заслуги в розвитку закладу належали Богдану та Варварі Ханенкам, Терещенкам, В. Хвойці, М. Біляшівському, Д. Щербаківському, Ф. Ернсту та іншим. Особливо значний внесок в колекцію музею зробив Богдан Ханенко, який подарував свою археологічну колекцію з 3145 предметів, оцінювану в 70 тис. крб (більше половини вартості всіх експонатів музею на час його відкриття).

Роботу з організації й спорудження музею здійснило створене 1897 року на основі Товариства заохочення мистецтв Київське товариство старожитностей і мистецтв, яке мало на меті «збирання пам'яток в інтересах науки, а також для розвитку естетичного смаку і художньої освіти». 1 серпня 1899 р. у 5 залах 1-го поверху музею відкрили археологічну виставку історичних знахідок Вікентія Хвойки з нагоди XI Всеросійського археологічного з'їзду, що відбувався в Києві. Цей день прийнято вважати датою заснування музею.

Музейна діяльність[ред.ред. код]

Сучасний головний фасад музею, що потребує реставрації.

Офіційне відкриття й освячення відбулося 23 грудня 1904 р. Тоді музей одержав назву «Київський художньо-промисловий і науковий музей імператора Миколи Олександровича». Одночасно вживалися неофіційні назви «Музей старожитностей і мистецтв» і «Київський міський музей». Фактично він став першим загальнодоступним музеєм міста Київ.

28 грудня 1910 р. — у перебудованому підвальному приміщенні міського музею відкрився Військово-історичний музей Київського відділу Російського військово-історичного товариства.

Національні змагання та підрадянський період[ред.ред. код]

Дизайн Г. Нарбута; печатка Укр. Академії Мистецтв із погруддям Мінерви, 1918 р. Нац. художній музей України.

1 січня 1918 р. — міський музей підпорядкували Секретаріату освіти УНР (згодом Наркомату освіти УСРР, потім Головному управлінню в справах мистецтва і національної культури). 27 липня 1918 перейменували на Національний музей України — створювався на базі Київського художньо-промислового і наукового музею і одержував статус автономної установи. З поч. 1919 р. підпорядковувався ВУКОПМИСу.

23 червня 1919 р. — декретом уряду УСРР музей оголосили державною установою з назвою «Перший державний музей». До фондів музею перейшло багато націоналізованих приватних колекцій, зібрань громадських, навчальних музеїв.

1924 — одержав назву «Всеукраїнський історичний музей ім. Т. Шевченка».

19301932 — музей реорганізовано. Замість колекційного, систематичного принципу побудови експозиції почалася перебудова всієї структури за марксистською історичною схемою, відповідно до соціально-економічних епох.

1934 — на базі історичної та археологічної колекцій створили Державний історичний музей (нині Національний музей історії України). У будинку на вул. Грушевського, б. № 6 залишилися художні колекції, на основі яких виник Київський державний музей українського мистецтва (з 1964 р. — Державний музей українського образотворчого мистецтва, тепер — Національний художній музей України).

1954 — збірку народного декоративного мистецтва виокремлено в самостійний музей.

19671972 — музей добудували, завдяки чому експозиційні площі збільшилися майже вдвічі. Але на цьому збільшення необхідних для музей площ припинилося на десятиліття, що не надає можливостей експонувати зразки новітніх етапів українського мистецтва. Загальна площа музею досягає лише восьми тисяч кв. метрів (8 000), хоча музей потребує не менше 35—40 000.

Зібрання[ред.ред. код]

О. Мурашко. «Пані в червонім капелюшку», 1903 р.

Фонди Національного художнього музею України на сьогодні налічують близько 40 000 експонатів, серед яких — шедеври українського та закордонного живопису, скульптури та графіки від часів Київської Русі до сьогодення.

У музеї є одна з найкращих в Україні збірка іконопису, давньої поліхромної скульптури, козацьких портретів XVIII ст., колекція народних картин «Козак Мамай». Також представлені класичні твори живопису XIX ст., український авангард та мистецтво тоталітарної доби, новітні течії живопису межі XX-XXI століть, зібрання графіки від стародруків до сучасності.

Ключові особи[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Національний художній музей України: Альбом / А. Мельник, О. Лагутенко. — К.: Артанія Нова, 2003. — 416 с. — ISBN 966-96256-1-0

Посилання[ред.ред. код]